Рік немовчання

У 2016 році ми, як завжди, любили й ненавиділи (мурали, групу «Гриби», новий театр на Подолі), сміялися й журилися (через посібник із сімейних цінностей, Брекзит і перемогу Трампа), вкотре скаржилися на організацію «Гогольфеста», захоплювались проектами агенції «Ухо» та дізнавались нове – наприклад, на що схоже життя в Горішніх Плавнях (спойлер: на життя в Комсомольську). І хоча ми закінчуємо 2016-ий із відчуттям, що світ остаточно обрав дещо загрозливу траєкторію цивілізаційного руху, цей рік був означений кількома хай не зовсім помітними чи радикальними, однак важливими змінами – і в український культурі зокрема.

Так, пригадуючи буремний 2015-ий, який пройшов під знаком постійного безсильного обурення заявами та діями колишнього міністра культури В’ячеслава Кириленка, хочеться думати, що найважливішим здобутком української культури в році, що минає, стала його відставка. Із новим очільником міністерства, Євгеном Нищуком, скандалів та мемів про Мінкульт поменшало, –  як і уваги до діяльності відомства. А суттєвих змін у культурній політиці держави – бодай на рівні стратегії та планування – так і не відбулося. Втім, прихід нових директорок до двох важливих мистецьких інституцій – «Мистецького арсеналу» та Національного художнього музею, – які відбулися за конкурсною процедурою, дають надію на принципову зміну підходів до кадрової політики культурних інституцій – утім, на жаль, як показав приклад Музею літератури, поки що далеко не всіх.

У 2016-му ми вчилися бачити світ у складнішій парадигмі, ніж «зрада – перемога», хоча часом виснаження війною давало про себе знати бажанням означити й затаврувати ворогів. Утім, у цьому-таки році ставало дедалі зрозуміліше, що баталії, які точаться на просторах соцмереж, часто не дуже дотичні до реального життя. Обговорення декомунізації – хіт 2015-го – нарешті вийшов за рамки теми доцільності повалення Ленінів, гнівного осуду «ностальгії за совком» та грандіозних планів замінити всі до єдиного радянські символи на тризуби. Дедалі більше інституцій, художників та кураторів говорили про те, що радянська спадщина так само важлива, як і будь-яка інша, й лише маючи відвагу свідомо зануритись у своє минуле можна сформувати прогресивні моделі майбутнього.

Так, у виставці «Мистецтво шістдесятників. Можливість музею» в НХМУ (яка тривала на межі 2015-2016 років) кураторки пропонували поглянути на незнану досі сторону культури радянської України. А «Ізоляція» разом із мексиканською художницею Синтією Гутьєррес у інсталяції на місті поваленого пам’ятника Леніну в Києві, дали важливу нагоду порефлексувати, хто або що має зайняти місце на пустому п’єдесталі. На жаль, українські чиновники не є потенційною аудиторією цих проектів, тому в українських містах і досі брутально «демонтують» мозаїки та барельєфи або принаймні сором’язливо прикривають неугодних історичних діячів державним прапором – чого очі не бачать, того серцю не жаль.

Утім, не в останню чергу завдяки й усупереч доволі однобокій політиці Інституту національної пам’яті, в 2016-му ми почали більше цікавитися власною історією. PinchukArtCentre запросив відвідувачів до розмови про історію українського єврейства та почав масштабне дослідження та архівування українського мистецтва перебудови та 90-х. А форум «ГаліціяКульт» продовжив розвінчувати міфи та стереотипи про східні й західні регіони України через мистецькі форми переосмислення та репрезентації історії, в основі яких – особистий досвід, малі наративи.

Але найголовніше зрушення в 2016-му, здається, в тому, що ми, відбувши понад два роки війни, нарешті почали чесно говорити про травму. І не лише воєнну – так, безпрецедентною подією цього року став флешмоб #ЯНеБоюсьСказати, який викликав потужні хвилі як солідарності, так і заперечення та агресії. Для чоловіків, готових слухати, неприємним і вражаючим відкриттям стало, що життя без постійної перестороги – це привілей, а для жінок, яким було нічого розказати, – що їхній досвід – це радше щасливий виняток, аніж правило. Ми наважилися заговорити про насильство в сім’ях ветеранів, про вигорання волонтерів і про проблеми адаптації переселенців. Зокрема, останній проект ЦСМ «Точки наближення» був спрямований саме на ці теми й продовжиться в наступному році. Ми поки не готові підтримати розмову про стигму навколо депресії та психічних захворювань (хіба що добре вивчили симптоми ПТСР) – а табу саме на цю тему поряд із сексуальним насильством сильно похитнулося в західному світі цього року. Втім, здається, це лише питання часу й частина роботи, яку нам цей тривожний і цікавий рік лишив для 2017-го.