Робота над факапами

На початку травня в Славутичі відбувся відкритий простір «Участь без участі» – освітня подія фестивалю кіно та урбаністики «86» про партисипативні практики в культурних, освітніх та громадських проектах. Учасникам запропонували поговорити, насамперед, про невдачі й помилки – і таким чином разом подумати про нові алгоритми успішних кейсів. KORYDOR побував на «Участі без участі» й записав найцікавіші дискусії.

«Як якісно залучати мешканців до проекту міського розвитку?» – пише на фліпчарті Анна Бондар, директорка Департаменту містобудування та архітектури КМДА. Поряд зібралась і чекає невелика група людей. Навколо в просторому залі – ще кілька таких груп, де вже почалися обговорення. «Отже, – каже Бондар, – хто почне?».

«Участь без участі» відбувається в форматі Open Space, головний принцип якого в тому, що теми заходу пропонують самі учасники. Фіксований лише розклад. Так, у певний час стартують одразу три-чотири дискусії, які модерує заявник теми. Причому учасники можуть вільно переходити з однієї групи в іншу або взагалі не долучатись до жодної. Правила відкритого простору радше заявляють про відсутність чітких урегулювань: приходять саме ті, хто мав прийти, й відбувається все, що має відбуватися. Таким чином кожен може взяти з події стільки досвіду та інформації, скільки захоче й встигне. Єдиний недолік, про який одразу почали говорити учасники, – забагато цікавих дискусій відбуваються одночасно.

«Атомізоване суспільство», «Як активістам не перетворитися в маргінальну групу?», «Що робити, коли місцева влада підтримує лише на словах?», «Як виміряти реальну участь громади»? – одна зі стін кімнати завішана пропозиціями, час від часу хтось додає туди нові. Вибираю обговорення про участь мешканців у проектах міського розвитку – зрештою, це базове питання всіх урбаністів.

Анна Бондар пропонує спершу розібратися з визначеннями й поміркувати, чим узагалі є такий проект. Учасники погоджуються, що це стратегія, спрямована на інвестування в майбутнє – в широкому сенсі. Однак у деяких містах, наприклад, у Одесі, кошти таким чином вкладають насамперед у туристичну сферу, забуваючи про внутрішні потреби міста. Успішний проект міського розвитку відбувається із залученням різних груп інтересів, зауважують деякі учасники. Навколо цієї тези виникає суперечка: як зрозуміти, на яку групу матиме вплив конкретний проект? Наприклад, при будівництві велодоріжки чи має влада консультуватися ще з кимось, окрім водіїв і велосипедистів?

Робота над помилками. Фото: Наталка Дяченко

Ще одна з проблем, яку помічають у групі – це сталість розвитку. В Україні часто буває так, що зі зміною влади всі проекти попередників автоматично припиняються. «Наприклад, хтось обіцяє побудувати школу. Звісно, це не триває три чи п’ять років, а набагато довше. Тому під кінець каденції депутата вже є фундамент, який так і лишається стояти, поки нові чиновники будують щось інше», – каже Олександра Сладкова, начальниця відділу урбаністики львівського «Інституту просторового розвитку». «В Німеччині дуже ефективно з цим борються, – відповідає Анна Бондар. – Мера і його заступників обирають на сім років, а міську раду – на п’ять. За ці два роки нова рада закінчує старі проекти й починає нові».

Далі з’ясовують, що таке якісне залучення: коли є суспільний консенсус щодо ухвалених рішень, коли є зрозуміла процедура обговорення й коли про його правила домовляються на початку. Потім учасники починають розповідати про власний досвід. Поширена історія – про чиновників, які приходять на громадські обговорення лише «для камери». Інша проблема – недовіра до активістів. Часто громадські обговорення стають не майданчиком для конструктивних рішень, а місцем для вивільнення агресії. Так було під час обговорень конкурсу на проект меморіалу на Майдані «Територія гідності», розповідає Бондар.

«Це був дуже травматичний досвід. Перші три заходи люди просто кричали на нас – по чотири години, щовівторка. Тоді ми вирішили зробити освітній лекторій і разом із ними дослідити Майдан. Ми розповідали про те, як сформувалась ця частина міста, які тут відбувалися революції і коли, про громадські ініціативи Майдану. Відвідувачі потроху заспокоювались. Але це довгий шлях», – каже вона.

Утім, є речі, які просто не варто робити – наприклад, проводити одноразові обговорення. «Один депутат якось захотів подарувати мешканцям Хрещатика фонтан. Ми розклеїли афіші, запросили людей, щоби просто спитати, що вони про це думають. Мешканці ж вирішили, що вже все затверджено, дуже обурились, і ми вислухали за все», – пригадує Бондар. Окрім того, пропонуючи громаді проект, потрібно дати їм ширше бачення – наприклад, як могла би виглядати вся вулиця за спільних зусиль. Наприклад, проект «Головна вулиця» Департаменту містобудування й архітектури КМДА – це певна мрія, яку мешканцям пропонують утілити, каже архітекторка.

Наступного дня знову вирішую долучитись до дискусії про залучення мешканців – тепер йдеться про розвиток конкретної території. Цього разу більше говорять про успіхи. Наприклад, активістка полтавської організації «Citylab» Ірина Садовнікова розповідає про те, як вдалося побудувати тимчасову відкриту сцену в центрі міста – до проекту долучилося близько 40 мешканців, які працювали з допомогою досвідчених будівельників.

А заступниця директора львівського Інститут міста Анастасія Лепуга ділиться досвідом проекту «Громади в дії», в якому львів’яни в різних районах міста зібрали 310 тисяч гривень на облаштування публічних просторів, які відкриють уже в травні. Активісти провели соціологічне дослідження й виділили 39 мікрогромад у місті й працювали з ними над проектами. Справа в тому, що містяни здебільшого не ідентифікують себе із адміністративними районами, пояснює активістка. Це одна з причин неефективності роботи місцевої влади, яка орієнтується саме на них.

Для їхньої реалізації проектів мешканці мали зібрати 30 відсотків вартості, й у такому разі решту покривали активісти коштом гранту. Зробити це вдалося 18 мікрогромадам.«Частина громад просто не змогла призначити людину, яка б відповідала за збір коштів. Іноді мешканці активно ходили на зустрічі, а потім відмовлялись починати чи продовжувати проект. До слова, наша аудиторія сильно змінювалась у різних мікрогромадах упродовж обговорень. Насамперед ми намагалися переконати найбільш вороже налаштованих людей, запропонувати їм взяти відповідальність на себе. Люди часто думали, що ми «від Садового», бо «Інститут міста» – це комунальна установа», – каже Лепуга. Іноді влада справді втручалася, але це лише шкодило. Наприклад, один чиновник приходив на зустрічі громади, а потім на їхній локації за ніч з’явився дитячий майданчик. Після цього мешканці закинули проект.

«Добре спрацювало те, що ми всім транслювали одне й те саме повідомлення, буквально використовували одні й ті самі слова. Ми також просили їх помріяти, щоби потім подумати, як ці мрії можна реалізувати.  На одній локації там мало бути озеленення, а за вечір поставили гойдалку і гірку. Виявляється, на зустрічі приходив представник МА, і втрутився в процес. Після цього мешканці закинули проект», – розповідає Анастасія Лепуга.

Її запитують, чи залучали вони бізнес до фінансування. В останню чергу, каже активістка, лише коли бракувало кількох тисяч гривень.  Бізнесу потрібні прибуткові проекти, й часом в обмін на підтримку вони хотіли допомоги у вирішенні якихось питань із міською адміністрацією, пояснює вона. Тим паче, збирати самостійно складніше, а тому – ефективніше з точки зору розвитку громади.

Ілюстрація Оксани Васьків.

В Україні часто наголошують, що міський розвиток залежить від спільних зусиль громади, політків та бізнесу, каже Анна Бондар. Утім, у Німеччині, наприклад, учасниками цієї взаємодії є політики, чиновники, громада і фахівці. «Але ж у цю схему зовсім не залучено бізнес», – дивується Оксана Олійник, культурологиня, мешканка та активістка села Христанівка на Полтавщині. «Бізнес – це частина громади, – пояснює Бондар. – Вони також є користувачами цієї території».

Оксана Олійник каже: в селах бізнес має зовсім іншу позицію. До нього більше довіри, ніж до інших членів громади. «Ми почали з громадської активності, стратегічних сесій і думали, що зможемо залучити кошти для відновлення школи через фонди. Але так це не працює. Тому ми відкрили магазин, хочемо перетворити хату на хостел, створити освітній центр і кафе. Тепер я приватний підприємець, і всім зрозуміло, навіщо я взагалі все це роблю», – пояснює вона.

Після цієї дискусії я зупиняюсь у групі, де активіст Дмитро Гурін, який зараз співпрацює з Міністерством охорони здоров’я, разом із учасниками намагається вигадати, як переоблаштувати лікарні та реабілітаційні центри радянського зразка після реформи медицини – ці будівлі використовують (і вимушені опалювати та обслуговувати) значно більші площі, ніж їм потрібно. Серед пропозицій – курси іноземної мови, центри сімейного дозвілля, кіноклуби, школи неформальної освіти тощо.

Тим часом на стіні з пропозиціями з’являється аркуш із промовистим написом: «Факапи». Цю дискусію починає Мирослава Ганюшкіна, директорка агенції «АртПоле». Розповідає, як проект «Стежка», в рамках якого в низці міст створили мурали, присвячені Криму, абсолютно провалився в Чернівцях.

«У Києві та Вінниці нам вдалося залучити місцеву історію. Так само в Чернівцях ми не хотіли насаджувати проект «згори». Ми їздили в це місто два роки, але нічого не вийшло. Ідея «Стежки» була в тому, щоб нагадати про Крим як частину України. Для чернівчан ця тема виявилась дуже далекою. Концепцію муралу, яку запропонували художники, вони не сприйняли. Однак вони були справді раді, що ми приїхали в Чернівці. Ми домовилися, що зробимо в місті окремий проект», – каже Мирослава Ганюшкіна.

Чому спільнота буває байдужа до зовнішніх ініціатив? Часто – бо не розуміє, навіщо самим активістам потрібен їхній проект, розповідає Оксана Олійник. «Зараз ми відновлюємо синагогу в Лохвиці, одну з найкрасивіших споруд у місті. На початку 20 століття там було понад 40 відсотків євреїв, а тепер лишилось дуже мало. Коли ми почали цей проект, перше, що нас запитували: «Хто з вас єврей?». Спершу ми й справді почали шукати єврея, але потім пояснили, що нас не цікавить відновлення єврейської культури як такої, але цікавить історія міста, і що ми б хотіли зробити в синагозі міжетнічний культурний центр. Завжди є підозра, що активісти мають прихований інтерес, якщо тільки їхня мотивація не вербалізована чітко й не повторена, як мантра, багато разів, – пояснює активістка. – Месіанство не працює. А от коли я кажу, що роблю це, бо мені подобається жити на природі, й хочу, щоб тут була якась активність, культурне життя, і щоб я на цьому заробляла, – тоді мені вірять».

Загалом за два дні обговорень на «Участі без участі» торкнулися 25 різних тем. Більшість із них стосувалася не лише принципів співпраці з громадою, але й комунікації в команді, вигорання, причин пасивності спільноти. Так, говорили, наприклад, про нетривку інституційну пам’ять й про те, що легше досягти змін у місті, побудувавши там відкритий простір, ніж влаштувавши культурну чи освітню подію. А також про те, що активність у сусідніх містах чи селах може стати каталізатором для «сонної» спільноти. Згадували про травматичний досвід перетворень і доходили висновку, що часом співпраця з владою – далеко не найбільша проблема в реалізації проекту. Учасники відкритого простору запланували одинадцять подій за мотивами обговорень – кілька з них також відбудуться у форматі Open Space. Досвід «Участі без участі» показав, що це хороший інструмент для вільної комунікації – того, що часом найбільше бракує професійній спільноті.