Як ви ставитеся до «Розчинення»? Листування про виставку Олени Турянської  

Обмін враженнями щодо виставки Олени Турянської «Розчинення» (1-31 жовтня 2021, Львівська національна галерея мистецтв імені Б. Возницького/ «Музей модернізму», вул. Коперника, 15а) Олександри Кущенко та Богдана Шумиловича.

Привіт, думала про формат спільного тексту про виставку Олени Турянської і врешті зупинилась на тому, що листування підійде якнайкраще. Мене цікавить знайти відповідь на питання: як читати такі мистецькі висловлювання?

punctum

Ми познайомилися з Оленкою особисто досить недавно, лише рік тому. Добре запам’яталося, як поверталися близько опівночі додому разом, пішки. На перехресті вулиць Франка та Шота Руставелі звідкись з’явився здоровенний чолов’яга, який голосно кричав, розмахував руками і біг просто посередині проїзної частини. Машин не було зовсім. Він рухався прямо на нас, виглядав доволі агресивно. Я помітила, що Олена почала якось збільшуватися, витягуватися вгору, розправляти руки в сторони і всім тілом закривати мене від потенційної небезпеки. Хлопака (певно, під дією хімічних речовин) пробіг буквально в одному метрі перед нами і влупашився в ролету зачиненого на ніч магазину. Очевидно, портал, в який він так спішив потрапити, щойно перед ним закрився.

Думаю, тоді Олена вже точно знала, що вона хоче і готова показати. Саме в цей час вона захопилася перекладом «Епітафії» (Мерріт Меллой 1985 року), врешті на виставці є три варіанти тексту: Тані Родіонової, Віти Сусак, та власне Олени. Свій варіант художниця вирізає на папері і проєктує за допомогою світла на фланель (випадково знайдене лікарняне простирадло на «секонді»). Текст і його зміст набули форми. І зрослися, розчинилися одне в одному.

Неочікувано для мене Оленка запропонувала написати текст до виставки, врешті зупинившись на назві SOLUTION (сумніви були пов’язані з тим, що її виставка з аналогічною назвою експонувалася в галереї Closer (Київ) у 2015 році; безжально до мистецтвознавців). Ми бачилися в її майстерні, говорили і дивилися макет та окремі роботи. Олена говорила, що в просторі «Розчинення» має читатися нав’язливий мотив порожнечі, але як потенціалу, палімпсест про прийняття без знаків плюс чи мінус.

Мені тут пригадується твоя історія (приклад про призму досвіду, який у всіх різний) про почуту в поїзді розмову студенток, які вперше побували у Львові і не побачили нічого цікавого, а ти, навчаючись тоді в ЛНАМ і вивчаючи історію мистецтва, дивувався. Крізь призму власного досвіду я виділила (як найбільш пронизливі) проєкцію тексту на фланель, колажовану фотографію краєвиду з вікна поїзда, а також чорні аркуші в авторській техніці, навколо них і побудований мій текст до виставки.

Тут є очевидним авторське прагнення рівноваги, наприклад, помітний баланс білого та чорного в самій інсталяції (яка надзвичайно вдало вписана в середовище, ми навіть не помічаємо, що переходимо з одного залу в інший, тут свій ритм і плинність). Так само і три варіанти перекладу «Епітафії» вимагали врівноваження, тож художниця запросила написати тексти Анну Костирко, Євгенію Нестерович і мене. Ці своєрідні інтерпретації створеного Оленою образу (порожнечі, розчинення) врешті теж стали його частиною. Їхню функцію можна описати як роль провідників, що вводять в цей простір і ритм, і плинність. Водночас я помітила, що їх більше читають вже наприкінці, здається, порівнюючи зі своїми враженнями.

Недавно, виконуючи домашнє завдання, моя студентка написала про виставку Олени Турянської короткий текст для соцмереж, який починається запитанням: Як ви ставитеся до «розчинення»?

ОК

Глядачі виставки можуть по-різному її зчитувати.

Ти пишеш, Олена якось збільшуватися почала… Вона любить ставати за когось, як у хлопців — ставати в стінку, але не обов’язково битися. Це такий образ сильної жінки, вона кусається, нападає, агресує, не дасть вилізти собі на голову. Не скажеш, що у неї «чоловічий» погляд, але вона часто грає в полі, де домінують чоловіки. Йдеться про поле мистецтва. Активних жінок у полі львівської штуки, таких, щоби їх «бачили» чоловіки (це не буквальний образ) не так і багато. Їх бачать, але як то любив Микита Кадан казати, чи бачать так, щоб вести діалог?

Олена Турянська цілком автономна і рухається в своєму полі координат. Я от маю спостереження цікаве: Антоніна Денисюк, Олена Турянська, Галина Жигульська — львівські художниці, які працюють із геометричними структурами, з невидимими феноменами, і тим, у який спосіб це невидиме показати, але не через метафору. Це, певно, є якась форма метафори, але це практично, як казала Дебора Фогель, реалізм. І він не є магічним, це щось таке, до чого важко намацати пояснення, і це практикується чи практикувалося чомусь у Львові жінками-художницями. І цей реалізм непростий для осягнення і проговорення.

Я би сказав, що Олена своїм «твором-простором» заходить на територію, де до того традиційно грали чоловіки. Можна згадати 1993 рік, проект Влодка Кауфмана «Листи до землян», де в нього була ідея створити суперсинтетичний твір, який він назвав «видиво». Художники тоді шукали, як пояснити собі те, що на Заході називають енвайронмент, сайт-специфік, інсталяція, бріколаж, колаж. У нас у Львові мало хто розумів ці жанри, бо їх не практикували. Олена фактично працює з давно зрозумілою ситуацією — це про створення картини з образів, і цей твір по формі все ж не є картиною. Їй з таким сюжетом працювати комфортніше, за багато років вона перетворилася на художницю, яка конструює ситуацію чи простір, а не лише твори; їй легше говорити через такі інсталяції, вписані в простір. І дуже добре, що Олена їх зробила, бо її давно засоціювали з витинанками, а вона хотіла з того стереотипу вийти, тут авторка, мені здається, еволюціонує.

Олена Турянська пішла далі: вона фактично виходить за межі того, щоб створити об’єкт і дати йому назву. У неї естетичним об’єктом є вся ситуація, весь цей простір, вона фактично дає назву процесу і стану. І тут цікаво: вона синтезує стан і процес одночасно. Художниця фіксує стан (бо виставка стабільна) і він пов’язаний з певною тривожністю, яку має психіка, коли стикається з чимось невідомим або зі смертю. І цей папір, який і рухається, і ніби не рухається, там є динаміка, ти відчуваєш живий простір, але водночас він є зафіксованим станом. І в тому є, як мені здається, геніальність цього її жесту.

Коли я кажу про цю виставку, що вона дуже візуальна — це про весь твій емоційний стан, який художниця конструює, він є візуальним. Вона не використовує звуки (особливо після аудіо-візуальної «Тетраматики» це стає дуже очевидним). Цей проєкт тихий, у ньому Олена працює з текстом, але це також вербальний образ, картинка. Якщо взяти морфологію, яку наводить американський історик мистецтва і теоретик візуальної культури Вільям Мітчелл, він каже, що є різні типи візуальності: графічна, оптична, перцептивна, вербальна, ментальна. В цій морфології Олена Турянська фактично заходить у всі типи візуальності: ти маєш вербальну візуальність — вона працює з текстом, який на Заході читають як прощальний текст, він майже як молитва функціонує в їхній культурі. Ти читаєш — і одразу відбувається взаємодія з конструюванням образу. Це візуальний текст, але ти можеш думати про нього як про вербальний образ. Важливими також є тексти інших «жінок-учасниць» виставки, твій, Жені Нестерович, Ані Костирко, чи переклад поезії Віти Сусак. Тут цілий «хор» текстів.

Там також є проєкції (коли світло крізь отвори формує свій графічний роман), там є ментальні образи, наприклад, сон — ти маєш враження, ніби це якесь дежавю, марення. Там є багато графічних образів — це рисунки, площинні, двовимірні чи тривимірні об’єкти. Фактично весь твір — це своєрідний «image-текст», себто текст, який перетворився на картинку і при цьому залишився текстом, якщо на це дивитись так, як це робить Мітчелл.

І тут ще є таке: будь-який досвід конструює певний стереотип, те, що називається концепцією (насправді їх безліч), і концепції інтерналізуються, стають частиною вашого образу «Я». Ти зіставляєш репрезентацію реальності з такою ментальною концепцією і набуваєш власний досвід. Коли вони, себто ментальна картинка і щось у світі, не збігаються, відбувається «незустріч» твого мислення (реальності в голові) і того, що ти бачиш у певній репрезентації (важко сказати, що таке реальність, нехай буде репрезентація). Тут у глядачів може виникати ситуація, коли вони не впізнають те, що перед ними. Не розуміють повідомлення. Бо є багато концепцій, що таке твір, що таке мистецтво, а найскладніше, що концепція смерті в голові часто не має образу. Концепція смерті в людській свідомості проявляється через певні метафори і Олена Турянська працює зі складним сюжетом. Вона хоче показати певний стан. Який він? Чи він емпатичний чи тривожний? Але це в будь-якому випадку стан, пов’язаний зі смертю, і це як потрапити на похорон друга, коли не знаєш, як поводитися.

щиро

my best

богдан шумилович

bohdan shumylovych

age quod agis

P.S.

Цей обмін рефлексіями ніби обривається на найцікавішому (і таки трохи драматичному) місці, як і передчасне закриття самої виставки через введені обмеження «червоної зони». І це передусім важливо тому, що не можна розставити всі крапки над «Ї» і не можна поставити останню крапку в «Розчиненні». Адже тоді портал може передчасно закритися.