“Російський дятел”: Це могло статися лише в Україні

Голий і з факелом. Із прихованою камерою чи за чаєм із колишніми радянськими військовими. Такого героя, як Федір Александрович, американський режисер Чад Ґрасіа міг знайти тільки в Україні. І такі несамовиті речі та зйомки могли статися тільки тут.

«Російський дятел» – дебют Чада Ґрасіа в кіно. На фестивалі Sundance в Америці стрічка виграла у номінації «Найкращий іноземний документальний фільм». В Україні її вперше показали у Славутичі, на фестивалі 86.

Це не зовсім історія про Чорнобиль. Це історія про ексцентричного героя, який досліджує свої страхи, версії подій і саме життя — наголосили перед показом організатори. 86Prokat уже восени обіцяє показати фільм в кінотеатрах.

У стрічці український художник Федір Александрович веде власне розслідування Чорнобильської катастрофи і висуває свої версії того, що сталося в 1986 році. Власне, «дятлом» називали радіосигнал зі станції поблизу ЧАЕС, якого остерігалися американці у часи Холодної війни. Чи вірить режисер в конспірологічну теорію свого героя? Радше сказати — перетворює його ексцентричність на детективний вуду-сюжет.

Вікторія Хоменко: 20 років Ви працювали постановником і драматургом у Нью-Йорку. Чому перший фільм – й одразу на українську тему, про Чорнобиль?

Чад Грасіа: Насправді певний час я досліджував російську культуру і в 1992-му році уперше приїхав до Москви. Рік навчався у коледжі. Потім я ще кілька разів приїздив туди. Москва 92-го і Москва 2008-го відрізнялися. Після розпаду СРСР там був лише один Макдональдс і може кілька дешевих ресторанів. І до мене як до американця ставилися обережно. У 2008-му місто стало дорожчим за Нью-Йорк. А от минулого року в Москві я почувався знервованим. Можливо, через нинішню війну в Україні. Можливо, я наївний американець, але для мене незрозуміло, чому українці не могли до всіх цих подій мати міцних і здорових стосунків і з Заходом, і з Росією?

На мій погляд, усе, що відбувається, має кілька пояснень. Головне — Росія хоче тримати Україну близько до себе. Інше — Україна сама по собі не використала останні двадцять років, щоб модернізуватися і подолати корупцію, щоб справді змінитися. Це непросто, але якби Україна після розпаду СРСР рухалася до здорового європейського стилю демократії, якби політики більше вкладали у людей, інфраструктуру, подолання корупції і в саме суспільство, тоді Путін не мав би шансу дестабілізувати країну. І на Донбасі люди б відчували, що вони живуть у суспільстві, яке виборсується з руїн і стає здоровішим.

Але повернуся до питання. Власне, у Києві я хотів робити виставу. Якщо буде успішною, то потім показати її в Нью-Йорку. Ми почали працювати над п’єсою Василя Сігарєва «Каренін» – за мотивами роману «Анна Кареніна», але з точки зору чоловіка. Федір був нашим дизайнером на проекті. І він розказав мені про «російського дятла». Моя російська не була досконалою, тому я думав спершу, що Федір хоче повести мене в зоопарк. Зрештою, я зробив невелике дослідження і зрозумів, що з цього вийде цікава короткометражка для YouTube.

В. Х.: Що переконало робити повний метр?

Ч. Г.: Історія розросталася поступово. 7, 15, 20 хвилин… На якомусь етапі, ще до подій на Майдані, Федір говорив, що буде війна в Україні. Ми всі думали, що він божевільні речі каже, але потім почалася революція… У фільмі це також є. Звісно, якби не було Майдану, то це залишилося б семихвилинним відео. Бо на самому початку була ідея показати, що призначення антени, в яке вірили американці — міф. А думали вони, що вона могла зробити з них зомбі або контролювати погоду. Наприклад, іти дощу чи ні. Думав, що зроблю просто короткий фільм, показавши уривки зі старих новин і поговоривши з науковцями, які скажуть нам правду. У мене був список експертів, інтерв’ю з якими я хотів записати. Пояснив план Федору. А він — «Ні, ми зробимо не так! Із дзеркал ми зробимо невеликий пліт, я буду голий і з факелом». Це божевілля — перше, що я подумав. Але погодився на такий експеримент також.

Кадр з фільму “Російський дятел”.

В. Х.: І як ви будували стосунки з таким ексцентричним героєм?

Ч. Г.: Для будь-якого фільму між режисером та героєм має бути дуже сильний зв’язок, навіть дружні стосунки. Якщо ти не маєш цієї довіри — ти не зробиш кіно. У нас були близькі робочі стосунки. Як я погоджував свою роботу як режисера і Федора як артиста, художника? Я просто сказав, що твій фільм — це мрія і ти режисер мрії. Мій фільм — про щось інше і я режисер цього. І він відповів — добре. Тому у фільмі ми маємо кілька хвилин відео, яке зрежисерував Федір. І власне, решту — те, як він досліджує свою теорію про Чорнобиль.

В. Х.: Ви робили якесь попереднє журналістське розслідування перед цим?

Ч. Г.: Так, ми зустрічалися з істориками, які вивчали Чорнобиль. Говорили з 5-6 людьми, які були головами комісії в СРСР, що досліджувала катастрофу. Говорили і з головою української комісії з розслідування аварії.

В. Х.: Ви часто використовуєте приховану камеру. Інколи за камерою стоїть Артем Рижиков, ваш оператор. Люди важко йшли на контакт?

Ч. Г.: Дехто не говорив зі мною щиро. Колишні радянські військові люди казали протилежне, поки я був там, з ними в кімнаті. Я йшов до них із простим питанням — що робить антена? І дехто нам казав — вона шукає нафту в Абу-Дабі. Тоді я вирішив ховатися десь у таємному місці (за стіною, в туалеті), слухав їхню розмову і надсилав свої питання Артемові по скайпу.

Було дві групи людей, у яких ми брали інтерв’ю. Одна група була з радянським мисленням, інша – історики, науковці, які лише хотіли допомогти людям зрозуміти, що відбувалося насправді.

В. Х.: Що ще було важко знімати? Чи виникали ситуації, які навряд чи сталися би в інших країнах?

Ч. Г.: Загалом за всю паперову роботу і дозволи в Україні відповідала наша продюсерка Марина Орєхова. Тут часом достатньо одного дзвінка, щоб домовитися про інтерв’ю. Інколи я думаю, що весь фільм, усе, що трапилося з нами, могло трапитися тільки в Україні.

В. Х.: На яку реакцію ви очікували від української та американської аудиторії? У чому була різниця?

Ч. Г.: Звісно, передусім американцям було цікаво, бо зараз це політична тема — через події на Майдані та Сході. Хоча останні кілька місяців у американських новинах України практично немає. По-друге, це цікаво через унікальну людську життєву історію. Зустріти когось як Федір? Я навіть не сподівався… Його родина від пра-прабатьків має сильний зв’язок із СРСР. І для мене це спроба розказати історію того, як важко позбутися привидів радянського.

В Америці сприйняли позитивно. Головні питання, які задавали після показів — як ми знімали в Чорнобилі, чи Федір у безпеці, чим звичайні американці можуть допомогти українцям. І останнє — чи вірю я в правдивість його теорії.

В Україні прийняли краще, ніж я очікував. Думав, глядач занудьгує, бо і так знає цю історію. Або буде скептичним, бо якийсь американець розказує їм їхню ж історію. Тому ми змінили певну хронологію, щоб трохи розтривожити людей самою конструкцією.

Мені часто кажуть тут в Україні, що я зробив мок’юментарі. Але це не так. В американському розумінні цього жанру — це комедія, яка претендує бути документальною, але не є такою. Саме слово “mock” розшифровується як посміятися з когось. Без поваги. А я маю велику повагу до Федора і ніколи не намагався жартувати з ним.

Для мене це документалістика з елементами сюрреалізму, мистецтва та історії. Усе, що постановочно, видно відразу. Коли Федір зі своїм факелом з’являється у кадрі — це сцена з його перформансу. Я намагався робити це очевидним.

Антена (“Дуга”).

В. Х.: І як ви балансували у фільмі з усіма цими елементами? Бо кіно ще й схоже на американський конспірологічний трилер.

Ч. Г.: Я обрав одну лінію — це буде історія України, розказана через життєвий досвід Федора. Усе, що я поміщатиму в фільм, мало підтримувати розуміння того, що є життєвою подорожжю саме Федора.

Так, я орієнтувався передусім на американську аудиторію. Зараз вона набагато освіченіша щодо України, багато в чому через події в Криму та на Сході. До цього вони, приміром, практично нічого не знали про Україну. І я хотів, щоб аудиторія зрозуміла, чому стався Майдан і звідки з’явилася параноїдальність у цього художника. Тому що це тягнеться через всю історію його родини, яка жила в СРСР.

Коли я почав досліджувати тему, я зрозумів, що насправді є дуже багато міфів та теорій навколо Чорнобиля. По-перше, ми ніколи не дізнаємося правди, поки не будуть відкриті усі архіви. А по-друге, Федір як художник… Знаєте, це як у Шекспіра — він такий собі блазень, який ставить божевільні питання. Але можливо завдяки цим божевільним питанням ми поступово наближуємося до правди.