Срджан Срдич: “Мене лякає соцреалістична ідея великого роману”

В рамках проекту CSM «Культура. Завтра» на Книжковому Арсеналі, у співпраці з видавництвом «Комора» відбулася зустріч із сербським письменником Срджаном Срдичем. Його роман «Саторі» щойно вийшов у перекладі Алли Татаренко й уже привернув чимало уваги з боку читачів і критиків. На зустрічі йшлося про актуальну для України тему – літературу після війни. Срджан Срдич розповів про те, як війна змінила тематику й стилістику сучасної сербської прози. «Коридор» зустрівся з письменником, щоби поговорити про культурне середовище Сербії, державу й культуру, особисте, творче й політичне в житті автора.

Віра Балдинюк: Це Ваша друга книга-роман, однак Ви маєте багато відзнак і нагород саме за короткі оповідання. Що треба подолати автору, щоби перейти до романної форми? В чому для Вас полягає відмінність писання?

Срджан Срдич:  Якось я запитав свого друга Вуле Журича, старшого колегу, який написав 15 книжок, чи не почувається він шизофренічно? Оскільки половина його книжок – це романи, а інша половина – книги оповідань. І чого би він більше хотів – щоб його запам’ятали як оповідача чи романіста? А він відповів із філософським спокоєм: він хотів би, щоб його запам’ятали як письменника. Він так сказав із певним наміром, адже літературна критика вважає, що його романи набагато слабші, ніж оповідання.

Якщо йдеться про мене, коли ми говоримо про процес «виробництва» творів, то роман і оповідання – це абсолютно різні речі, без будь-якої романтизації процесу. Роман вимагає тривання цілісного духовного стану. Це може бути важко. І це вимагає особливого типу концентрації уваги. Але простір роману дає вам більше можливостей для помилок.

Писання оповідань – це математично точний процес, тут не можна припускатися помилок, навіть випадкових.  І тому, коли говоримо про літературу Сербії, говоримо про більшу кількість хороших романів, аніж книжок оповідань. Я гадаю, що так є, навіть коли подивимося на речі глобально. «Кафедральний собор» Раймонда Карвера або «Важко знайти добру людину» Фланнері О’Конор – це радше винятки, аніж правила. Дуже важко знайти книжку, в якій би всі оповідання були однаково прекрасними. Я намагаюся якомога ближче підійти до ідеалу в своїх книжках оповідань. До писання я ставлюся як до речі, від якої залежить мій стан і водночас це для мене забава, гра. Якщо мені не хочеться писати роман – я не буду його писати, на щастя, мій видавець дозволяє мені так поводитися.  І редактор також дозволяє. І тому я дуже розбещений у цьому смислі. Це той випадок, коли я щасливий, що не живу в якійсь добре впорядкованій західній країні. Там би я не міг робити такі речі.

В. Б.: В Україні сьогодні набувають популярності курси літературної освіти та креативного письма. Часто на них приходять люди, які працюють в рекламі чи з соціальними мережами, тобто їм не обов’язково ставати письменниками. Ви самі ведете кілька таких курсів у Сербії. Якою є Ваша аудиторія?

С. С.: Загалом я веду два таких курси. Один із них більше стосується читання, аніж письма. І там я працюю з найрозумнішими учнями. Вони стануть професіоналами за кілька років після гімназії. Дехто з них вже є таким. Я займаюся тим, що прищеплюю їм елементарне усвідомленні істини  – ніхто не має права бути більше письменником, аніж читачем. В тій країні, з якої я приїхав, на жаль, більше немає такого усвідомлення.

Інша річ – курси креативного письма, за який люди платять гроші. Ми з колегою ведемо такий курс в Белграді. Ханіф Курейші – англійський письменник і сценарист, і який займається цим професійно (це навіть записано в його трудовій книжці) не так давно написав, що курси креативного письма призначені для неталановитих і абсолютно не тих людей, які мали би писати. Так він похвалив своїх студентів. Я займаюся цією справою вже другий рік, половина людей з першого року навчання захотіли записатися на другий курс. Мені здається, це найкращий показник успіху. Виглядає на те, що ми нікого не змусили втікати.

Люди приходять до мене на курси з ідеєю, що вони дуже талановиті. Вони гадають, що все, що вони пишуть, дуже значуще й варте уваги. Ми пояснюємо їм, що вони помиляються. Що нікого не цікавить те, чим вони займаються. І для них буде краще, якщо вони це зрозуміють якнайшвидше. А після того ми проводимо з ними експерименти, намагаємося зрозуміти, які це люди, зробити їх дисциплінованими. Пробуємо встановити їхній рівень незнання. Пробуємо їм розказати, чого вони не знають. І коли ми доходимо до цієї фази, ми стаємо редакторами для найбільш упертих і талановитих. Цей вид роботи дуже постраждав за останні роки, бо справжніх редакторів фактично немає. Книжки друкуються з великою кількістю логічних, стилістичних і фактичних помилок. Навіть книжки вельми значущих письменників. Ми хочемо це змінити. І поки ми тут з Вами сидимо, в цей момент у Сербії в друкарні друкують книжку одного з наших учнів. І, можливо, за рік чи два ця людина сидітиме тут на моєму місці перед Вами.

В. Б.: Це ваш новий видавничий проект?

С. С.: Ми почали займатися почасти й видавничою справою. І вважали, що було би добре охопити всі етапи процесу «виробництва» письменника, як ми його собі уявляємо. З повною маркетинговою кампанією, з максимальною участю медіа, кількістю промоційних подій, з людиною, яка завтра прийде на презентацію і не почне розповідати дурниці, але говоритиме про те, чим насправді є його книжка. Підготувати людину, яка найкраще представлятиме свій власний текст.

В. Б.: В українській ситуації більшість культурних проектів відбуваються всупереч обставинам і завдяки неймовірним зусиллям активістів. Яка ситуація в Сербії, чи достатньо умов для розвитку культурних ініціатив?

С. С.: У нас нікого не цікавить література. Маю на увазі, немає якоїсь обдуманої стратегії розвитку галузі.  Я був одним із ініціаторів кампанії, яка дійшла до міністра культури Сербії. Мета цієї кампанії – пояснити шляхи вирішення кризових питань в нашій галузі. 10% наших вимог прийняті, 90% – ні. Отже, майже нічого не змінилося. Ми запропонували одну розумну можливість. Сербів не більше, ніж норвежців. Чому в них може бути книжкова агенція, а в нас ні? Агенція, в якій працює не більше 15 осіб – молодих людей – які говорять іноземними мовами, які є професіоналами, добре навченими агентами, які могли би отримувати якісні матеріали, добре перекладені фрагменти творів сербських письменників? І які би мали в розпорядженні якісні біографії та фотографії авторів? Чому б вони не могли відвідувати міжнародні книжкові ярмарки замість письменників, які їздять туди, але не володіють жодною іноземною мовою? Чому б їхня зарплата не залежала б від того, скільки авторських прав вони продали і скільки вони доклали зусиль до популяризації своєї країни?

Мені здається, що для міністра це виглядає занадто складно. А це роботи – максимум на два місяці. Що ж мені робити? Мої агенти перебувають не в Сербії, а в Румунії. В них є всі потрібні матеріали від мене, вони розмовляють з видавцями, мої книжки вийдуть протягом цього року в Німеччині та Македонії. І це не має жодного стосунку до того, що відбувається в міністерстві культури Сербії. Якщо люди з міністерства підтримують проект чи книжку, як це було у випадку «Саторі», я їм дякую. Якщо вони цього не роблять – теж дякую, я проживу і без них.

В. Б. : Кілька років тому в нас тривали дискусії на тему «Чи потрібен Україні великий роман?» Чи в сучасній сербській літературі є подібні комплекси й очікування, які ніяк не справдяться?

С. С.: Тиждень тому в Сербії зникла остання літературна рубрика в щоденній газеті. Я чув, що у фейсбуці були обговорення з цього приводу. Редактор цієї рубрики колись замовив мені текст, який називався так: «Чи існує великий сербський роман»? Я написав один дуже гарний текст, який йому не сподобався. Після того він мені не дзвонив і нічого не пропонував писати. А він, власне кажучи, сподівався, що я напишу саме про його роман. Але його щастя, що стаття була про інше, інакше вона сподобалася би йому ще менше.

Для мене великий роман – це ідея, що веде свій початок з 19 століття, а пізніше – соціалізму. І вона для мене є дуже чужою. Кого це цікавить? Американці запровадили термін, який я не вважаю надто вдалим – «істеричний реалізм». Це романи на 700-800 сторінок, як у Зеді Сміт чи Джонатана Френзена.

Найновіший роман Френзена – це «Свобода», одна з найгірших книжок, які я читав. Те саме можна сказати про останній роман Зеді Сміт «Північний Захід», хоча перший роман Сміт «Білі зуби» чи попередній роман Френзена «Корекції» – дуже добрі книжки. Я гадаю, що в них просто проросла ідея великого роману.

Мене лякає думка про те, що роман буде вирішувати великі історичні, політичні або родинні проблеми.

Мене лякає ця соцреалістична концепція і концепція 19 ст., де Еміль Золя вирішує проблему справи Дрейфуса. Мене лякає ця концепція в 21 столітті, тому що колесо давно винайшли і ми не можемо повернутися назад. Можливо, є люди, які думають, що письменник Добріца Чосич, теоретик сербського націоналізму, був батьком нації. Але мені це смішно, бо існують тільки добрі або погані книжки.  Хороших книжок мало, особливо у вимірах національної літератури країни. І вже це робить їх цінними. І існує сміття, скрізь довкола нас.

В. Б.: Існує думка, що запровадження літературних премій зі значним грошовим фондом може вплинути на культурну ситуацію в країні. Але я вже бачу з розмови, що для Вас або є хороша книжка, або її немає, незалежно від стимулів і заборон, я права?

С. С.: Нещодавно я читав інтерв’ю з Томасом Бернгардом, який писав, що йому взагалі незрозуміло, навіщо будь-якій державі інвестувати в літературу, це  ганебно і кожен мав би сам заробляти собі на життя. Його дідусь був ремісником і заробляв на себе сам. Бернгард вважає себе таким самим ремісником. Літературні премії в Сербії пережили девальвацію. Їх неймовірно багато. Наша країна настільки маленька, що кожен може передбачити, хто і за що отримає премію. В останні 25 років найвагоміші премії отримали люди, імена яких сьогодні ніхто не згадає. Їхні книжки не читають навіть професори, які викладають на кафедрах сербську літературу. Тому я прийняв для себе таку позицію: кожну премію треба взяти, витратити гроші, а тоді відмовитися від неї. Ми всі знаємо про випадок Сартра, який відмовився від Нобелівської премії, але через кілька років Сартр сказав, що ті кілька мільйонів доларів йому дуже потрібні і він не проти їх забрати. Маємо також випадок видатного сербського письменника Данила Кіша, який абсолютно виправдано розлютився й відмовився від тогочасної югославської літературної премії. Але друзі Данила Кіша розповіли мені, що він не повернув преміальних грошей.

В. Б.: Роман «Саторі» досить невеликий, але складний. Які би Ви дали ключі українським читачам для кращого розуміння цього тексту?

С. С.: Це важке питання. Коли я починаю писати велику річ, я припиняю читати. А в мого товариша Давида Албахарі інша проблема, він письменник і перекладач, і не може позбутися в своєму тексті книжок, які перекладає. Я намагаюся розмірковувати про свої книжки, коли їх пишу, як про ізольовані структури. Що, звичайно, неможливо і, на перший погляд, звучить по-ідіотськи. Я ворог ідеї про романтичну автентичність. Важливі для мене речі, які цікавили мене останні 5-6 років, можна знайти серед англосаксонських спадкоємців Лоуренса Стерна. Наприклад, Томас Пінчон або Девід Фостер Воллес, але не знаю, наскільки це допоможе читачам «Саторі». Тому що «Саторі» залежить не лише від літературного тексту. Він так само залежить від музичного і частково філософського тексту, частково – від теорій модельної логіки. Ось такі приблизно поля впливу. В «Саторі» зі мною трапилася проблема – як створити монолог наратора, як вийти з ситуації, якщо існує ще один голос, рівноправний щодо мене самого. Як витримувати цей голос, як дозволити йому діяти так, ніби мене тут немає, дозволити жити йому власним життям.

Думаю, в Сербії цій книжці пощастило, бо перша критична стаття на неї була досить адекватною. Наступні критики могли лише переказувати цю першу статтю. І ця перша критика встановила існування пост-світу – світу, в якому вже все відбулося.  Ця критика встановила можливість говорити про ніщо. Як можливо тематизувати ніщо? Я не зробив нічого нового.  Тому я покликався на людей, які все зробили раніше за мене. Але в зовсім інакшому текстуальному полі. Наприклад, я покликаюся на Флобера, на його роман «Виховання почуттів». Це одна з п’яти найкращих книжок, які я будь-коли читав і завдяки якій почав вивчати французьку мову.

Знаєте, Пеггі Гуггенхайм певний час була з Самюелем Беккетом, і після того, як цей зв’язок припинився (якщо справді починався), Пеггі сказала: «Це людина неможлива! Він справжній Обломов». Якщо «Саторі» має зв’язок із якоюсь прозою, то найбільший зв’язок у нього з романами Беккета. Для мене Беккет залишився людиною, інтелект якої не є нашим інтелектом. Отже, Беккет і Кафка.

В. Б.: У передмові до роману «Саторі» йдеться про якесь особливе місце в Хорватії, де Вам довелося провести цілий місяць. Чи Вам завжди потрібна така  самотність і що це за місце?

С. С.: Існує така можливість перебування письменників на творчій програмі в Хорватії, і є люди, які використовують таку можливість набагато розумніше за мене. Вони ходять на концерти, дружать із місцевим населенням, особливо жіночим. А я потрапив до цього місця, коли мені необхідно було писати. Я кілька років робив записи і обдумував концепцію цієї книжки. І те, що мені було потрібно – це тональність книги.  Мені потрібно було зрозуміти, як вона звучить. І в мене не було жодних претензій завершити книжку до кінця перебування на цій програмі. У мене було 30 днів. І я мусив їх провести в абсолютно штучних обставинах. Це ізольований будинок, далеко навіть від самого містечка й регіону, а частина Європи, з якої я приїхав, ізольована від решти Європи. Отже, умови були ідеальні. Два тижні тому студенти курсів креативного письма, яким я читаю лекції, запитали – чи я би це зробив знову – чи провів би 30 днів серед дощів, туману й на межі провалля, пишучи цей роман. Я їм відповів, що насправді – не знаю. І я не збрехав.