Сергій Канцедал: “Україна – це простір для створення”

Нещодавно куратор Сергій Канцедал та двоє харківських художників Віталій Кохан та Іван Світличний повернулися з трьохтижневої резиденції в Cittadellarte.

Фундація розташована в місті Б’єлла (Італія) в приміщенні колишньої фабрики. Проект було засновано Мікеланджело Пістолетто наприкінці 90-х. Місто мистецтва, саме так інтерпретується назва, стало простором, в якому різні соціальні сфери взаємодіють між собою. Потрапивши до інституції, яка має свою яскраву історію та декларує мультидисциплінарний підхід до створення культурного продукту, резидентам довелося шукати свій спосіб об’єднати контексти та створити власне висловлювання.

Віка Бронза: Перш за все, цікаво було б дізнатися, як ви потрапили в Б’єллу?

Сергій Канцедал: Це стало можливим завдяки симпозіуму сучасного мистецтва «Бірючий», куратором якого я разом з Наталією Маценко був протягом двох років. У 2013 його відвідав Массімо Мелотті – італійський критик, соціолог та куратор, керівник центру нових медіа музею сучасного мистецтва Castello di Rivoli (Турін). З його допомогою нам вдалося налагодити співпрацю з RES? – інтернаціональною мережею художніх резиденцій. З нею ініціювали довгострокову програму обміну резидентами. В цьому році на симпозіум мали б приїхати двоє італійських художників та куратор, але через небезпечну ситуацію в Україні вони відмовилися. Ми ж відвідали італійську інституцію Cittadellarte в листопаді цього року.

В.Б.: В назві Cittadellarte закладено слово «cittadela», тобто оборонна споруда і «citta» місто. Це простір, в якому мистецтво захищене від руйнівних чинників і водночас відкрите для перетворення суспільства. Як ця ідея реалізується в їхній діяльності?

С.К.: Повернувшись наприкінці 90-их у рідне місто, Мікеланджело Пістолетто вирішив створити інституцію, яка вбачає роль мистецтва в суспільній трансформації. Зараз про це всі говорять, а на той час таке бачення було нововведенням, принаймні в Італії. На думку Пістолетто, щоб зміни відбулися, потрібен міждисциплінарний підхід. Для художника необхідно володіти знаннями не лише в царині культури, він має взаємодіяти з іншими сферами, зокрема політикою, економікою, і так далі. Cittadellarte дала можливість митцям реалізовувати проекти на перетині різних дисциплін завдяки програмі художньої освіти UNIDEE (University of ideas), хоча ми перебували там не в рамках цього проекту.

В.Б.: Ти можеш розказати більш детально про цю програму. Чи вдалося тобі ознайомитися з реалізованими проектами?

С.К.: UNIDEE збирав у Б’єлла художників, котрі під керівництвом запрошених експертів створювали соціально орієнтовані художні проекти. Після майже 15 років існування програма трансформувалася. Тепер вона побудована за принципом інтенсивних тижневих воркшопів, котрі проходять раз на місяць, збираючи фахівців у різних галузях із усього світу. Вони направлені на інтенсивне занурення в теоретичні та практичні аспекти соціо-культурної діяльності та реалізуються у формі експериментальної платформи, в основі якої лежить обмін досвідом. Один із таких воркшопів, присвячений тематиці колективної пам’яті, проходив під час нашого перебування в Б’єлла.

Але мені здалося, що покладені надії на мистецтво як рушійну силу суспільних перетворень себе не зовсім виправдали. Принаймні, якщо говорити про локальный контекст, на взаємодію з яким у тому числі була спрямована існтитуціональна активність. Коли ми сказали, що хочемо показати фінальний проект в Сittadellarte, нам відповіли, що цього робити не варто, адже ніхто не прийде. Не дивлячись на те, що інституція функціонує майже 20 років, виховати «свого» глядача їм так і не вдалося.

В.Б.:  Чому, на твою думку, вони змінили формат?

С.К.: Система довгострокових, трудомістких та фінансово затратних резиденцій вже не відповідає актуальній європейській ситуації, перш за все, з економічної точки зору. Також UNIDEE таким чином зміщує фокус уваги. Слідуючи глобальній тенденції, раніше вони робили акцент на місці, де проходить резиденція. Зараз вони стверджують, що справжню резиденцію маєш робити у себе, тобто передусім ти повинен себе змінити.

В.Б.: Ти вже згадував про симпозіум «Бірючий», а чи став він за роки свого існування чинником соціальних зрушень?

С.К.: «Бірючий» не позиціонує себе таким чином. Його взаємодія з соціальним ландшафтом обмежена географічним положенням. Адже він відбувається на півострові, що поєднується з материковою частиною десятикілометровою смугою, перетнути яку не надто й легко. Окрім учасників та гостей проекту, до нього долучаються люди, які живуть, працюють або відпочивають на острові в цей момент, але це не більше ніж 50 осіб.

Відкрита група. “Відкрита галерея”, 2014.

«Бірючий» впливає в мистецькому вимірі. Проект народився з персонального інтересу групи людей до створення альтернативних просторів художньої взаємодії. Він регулюється не в прагматичних термінах, а побудований на дружніх відносинах учасників процесу: художників, кураторів, меценатів та інших. Це створює більший простір для свободи, приносячи в цю ініціативу експериментальну, лабораторну компоненту, яку в інституційних умовах відтворити складно. На мій погляд, «Бірючий» – це одне з тих місць в Україні, де мистецтво має право на помилку.

В цьому році проект вийшов унікальним. Дуже гостро відчувалася спрямованість думок, а також те, що мистецтво має існувати за будь-яких умов, оскільки є важливим інструментом індивідуальної та колективної рефлексії, осмислення, катарсису. У повітрі, у розмовах і в багатьох роботах безпосередньо відобразилася напруга сьогоднішньої ситуації. Символічно, що цього року півострів Бірючий перетворився на прикордонну територію.

Один із учасників симпозіуму Євгеній Королєтов – художник із Луганська та учасник воєнних дій на сході України. Перебуваючи в тимчасовій відпустці, Євген взяв участь у проекті. Він ходив по території резиденції в камуфляжі, іншого одягу в нього просто не було.

В.Б.: Можливо, в твоїй практиці є приклад прямої взаємодії з середовищем та з місцевою аудиторією?

С.К.: Наприкінці літа я брав участь у тижневому воркшопі Manufattu in situ 8.  Він проходив в італійському містечку Канчеллі, високо в горах. Це місце важко знайти в інтернеті та на карті. Там мешкає лише одна сім’я. Вони  – власники готелю, в якому ми жили, та ресторану, де харчувалися. Крім цього, там розташовано три будинки і церква. В декількох кілометрах знаходяться ще багато таких поселень.

Manufattu in situ 8.

Ти приїздиш туди і вражаєшся неймовірною красою, але коли спілкуєшся з місцевими жителями та розумієш їхні труднощі, ілюзія ідеального місця зникає. Місцева влада ігнорує їхні потреби, вони щодня стикаються з проблемами виживання в непростих умовах.

Куратором цьогорічного воркшопу був Дмитро Скідан, учасник російської групи «Что делать?». Він схиляв нас до колективного проекту з чітко артикульованою позицією. Але цього зробити не вдалося. Більшість художників віддали перевагу індивідуальній роботі. Бажання попрацювати з елементами природного ландшафту переважило. Тим не менш, більшість робіт об’єдналися навколо теми Опору у різних його вимірах: фізичному, політичному. Ця проблематика якнайкраще характеризує стан місцевого населення в цьому середовищі. Цікаво, що під час Другої світової війни в цих місцях активно розвивався Рух Опору.

В.Б.: Результатом вашого перебування в Cittadellarte став фінальний проект “Indemonstrable”, який ви реалізували в Турині. В чому ви вбачали головне завдання проекту?

С.К.: Коли потрапляєш у резиденцію, ти опиняєшся в ситуації власного переусвідомлення. Три тижні – досить маленький термін, щоб серйозно вплинути на твою художню практику, тим паче – її переосмислити, але треба бути відкритими до цього. Нам хотілося рефлексувати на тему нашого перебування не в фізичному плані, а радше як культурних носіїв. Поєднати досвід, котрий є в нас із враженнями, які ми отримали в Італії. Відштовхуючись, перш за все, від особистого досвіду, як найбільш щирого засобу відображення актуальної дійсності. Ми інтуїтивно дійшли висновку, що пошук універсальної художньої мови, котра близька для обох митців, може бути тим інструментом, за допомогою якого нам краще комунікувати.

В.Б.: Як вам вдалося втілити це у візуальній формі?

С.К.: Віталій Кохан зробив серію робіт з каменем “Speak with the stone”,  в дусі властивої для його творчості містифікації. Йому хотілося попрацювати з матеріалом, із якого побудоване практично все в Б’єллі. Це було підсвідоме бажання.

Під час нашої резиденції постійно йшов дощ і річка Черво, що тече поряд з Cittadellarte, стала дуже бурхливою. Вона надихнула Світличного на створення відео з цією природною стихією. Поєднавши його з аудіодоріжкою, записаною в Україні і обробленою за допомогою програми MaxSNP, Ваня рефлексує над своїм власним місцем на перетині двох контекстів.

Робота Івана перебуває в діалозі із концепцією Третього раю Мікеланджело Пістолетто. Цей рай можливо набути, поєднавши штучний рай, тобто все, що створене людиною: технологію, науку, мистецтво, культуру, політику і рай природний.

Фінальний проект не претендує на щось завершене, це радше візуалізація процесу колективної рефлексії. Символічно, що ми вирішили не задіювати галерею, яка була у нашому розпорядженні, а використати вуличний простір навколо неї.

Так чи інакше, досвід цієї резиденції поставив перед нами ряд важливих питань, зокрема поєднання глобального та локального контекстів.

В.Б.: Чи зробив ти для себе висновки щодо цього?

С.К.: Наразі це питання залишається відкритим. Але, перебуваючи в резиденції, з’являється можливість отримати більш об’єктивну інформацію про сучасне мистецтво в світовому масштабі. Після цього все частіше задаєшся питанням: що я можу зробити в глобальному контексті?

Будь-яка резиденція – дзеркало, зазирнувши в яке, ти починаєш краще розуміти свій контекст, а набуті знання допомагають виробити власну кураторську стратегію для взаємодії з ним.

Віталій Кохан за роботою.

Колективна резиденція цікава ще й тим, що ти в реальному часі корелюєш індивідуальний досвід із досвідом людей твого кола. Я, Світличний та Кохан –  ми всі випускники Харківської академії дизайну та мистецтв. Ми співпрацювали і раніше. Саме з цими художниками я реалізував свій перший кураторський проект у виставковому просторі академії. Після кількарічної перерви наші шляхи перетнулися на «Бірючому». Ми вийшли з однієї точки, тому наші відносини – камертон, що допомагає зрозуміти, на якому етапі відносно початкової позиції перебуває кожен із нас на сьогоднішній момент.

Зараз ми робимо разом публікацію. Формальним приводом до неї стала документація резиденції. Але ми вирішили піти далі та створити щось на кшталт колективної автобіографії. В ній неформальним чином виявлені взаємозв’язки між нами як представниками художньої спільноти, що слугують певною проекцію на загальну українську ситуацію в мистецькому середовищі.

В.Б.: Ти говорив, що в Б’єлла Cittadellarte не вдалося виховати свого глядача. Питання аудиторії зараз надзвичайно важливе. Які твої думки щодо цього?

С.К.: Я брав участь у Третій Московській кураторській школі під керівництвом Віктора Мізіано. Цього року вона проходила під темою: «На руїнах музею. Провідник історії».

Дидактична роль мистецтва в минулому. Музей, художня інституція – це вже не просто центр дозвілля чи сховище фондів. Вона не має бути на п’єдесталі. Куратор повинен вибудувати динамічну, відкриту політику. І передусім налаштувати діалог із глядачем, адже сучасна інституція – це платформа для багатосторонньої комунікації. Мистецтво потрібно доносити, обговорювати, створювати адекватні інструменти його репрезентації для конкретного часу та простору. Там, де це відбувається, неминуче формується аудиторія.

В.Б.: Нещодавно читала інтерв’ю, в якому активісти центру Маcао в Мілані декларують те, що глядач зараз є центром сучасної культури. Чи вдалося тобі там побувати і відчути це?

С.К.: На жаль, Мacao ми так і не відвідали. Проте ми були в Сavalerizza – окупованій стайні 19 століття, розташованій у центрі Турина. Це одне з наймасштабніших оккупай середовищ в Італії, і на мене воно справило неабияке враженням. Там я відчув енергію, драйв, котрий складно знайти в галереях, музеях сучасного мистецтва.

Я, мабуть, зрозумів, чому практики оккупай на даному етапі більш властиві європейцям. В умовах гострої економічної кризи, італійці в більшій мірі відчули на собі негативні ознаки капіталізму, можливість протидії якому вбачають лише в спільній взаємодії. Також вони не травмовані радянським колективним досвідом. А у нас, здається, він викликає відторгнення на якомусь генетичному рівні. В українців активно відбувається пошук ідентичності, а її виявляється простіше віднайти, рухаючись індивідуалістським шляхом.

Хоча, з іншого боку, в нас відбувся Майдан, найпотужніший оккупай в світі за останні роки.

Але потреба в таких центрах існує, зокрема в Харкові. У місті багато будівель, які роками стоять порожні, ніяк не використовуються. Тим більше, в цьому місті вже є досвід анархічного сквоту.

В.Б.: Ти досить багато подорожуєш, чи немає в тебе бажання залишитися за кордоном, адже там існує більше можливостей для молодого куратора?

С.К.: Я не бачу себе у відриві від українського контексту. Я хочу, щоб кінцевим пунктом для мене стала Україна. Адже це зараз одне із найцікавіших місць у світі. Наразі це простір для створення. Я вважаю, що ми використали той історичний шанс, що в нас був. Тепер нам потрібно працювати над собою і підтвердити, що ми дійсно гідні тих змін, яких прагнемо, і за які, на жаль, гинуть люди. В такій ситуації, на перший план виходять етичні аспекти професійної діяльності.