Сергій Жадан: «Влаштовувати бої за те, хто більше любить батьківщину – занадто велика розкіш під час війни».

Фото: Валентин Кузан. (Сергій Жадан, Офіційна сторінка)

На початку серпня ім’я СЕРГІЯ ЖАДАНА в медіа пов’язалося одразу з двома фестивалями. Один – «Дорога на Схід», фестиваль, котрий письменник із однодумцями робить в Ізюмі 18-19 серпня. Другий – «Бандерштат», після виступу Сергія на котрому в мережі з’явився матеріал про те, начебто Жадан своєю «лівацькою» ідеологією руйнує націоналістичну ідею. Сам Сергій дивується, чому точку зору однієї людини, викладену на маловідомому ресурсі, обговорюють активніше, ніж прихильну реакцію двох тисяч глядачів. Говорить, що запал протистояння «лівих» і «правих» існує переважно в фейсбуці і що в реальному житті людей, які би висловлювали претензії до лібералізму, зазвичай не зустрічає.

Обидва фестивалі – хороший привід поговорити з Сергієм не лише про лівих і правих, а й про державну політику в царині культури, життя в малих містечках та про те, як музика допомагає ремонтувати дороги.

Денис Куклін: От ви говорите, що загострення конфлікту між правими радикальними силами і ліберальною культурною спільнотою дещо надумане. Втім, є конкретні приклади – зриви виставок і презентацій. Як ви до цього ставитесь?

Сергій Жадан: Мені здається дивним, коли політичні ідеології намагаються диктувати мистецтву, яким воно має бути. По-моєму, остання справа – вказувати художнику, що йому малювати. Хоча, з іншого боку, зрозуміло ж, що в усьому світі праві виступають проти лівих, ліві – проти правих. Праві вважають усіх лівих більшовиками, ліві всіх правих – фашистами. Українці радо топлять одне одного. Розумію, що говорю доволі наївні речі, й ліві з правими будуть мене однаково ненавидіти за намагання поставити їх в один ряд. Зрозуміло, що ніхто мене не почує. Але мені справді здається, що не надто мудро займатися цим самопожиранням тоді, коли варто було б концентруватися на захисті спільних інтересів та боротьбі зі спільним ворогом. Думаю, країна потребує не правих чи лівих, вона потребує миру, свободи й верховенства закону.

Нічого хорошого в тому, що українці б’ють одне одного, я не бачу. Це ж теж частина гібридної війни, інформаційна її складова. Нас намагаються переконати в тому, що всіх навколо треба підозрювати, що нікому не можна довіряти, що ворог повсюди. Деякі радо приймають таку позицію і починають вважати ворогом одне одного.

Д. К.: Ви зараз волієте займати ніяку позицію – ні ліву, ні праву?

С. Ж.: Я хочу займати позицію здорового глузду й допомогти своїй країні вистояти і перемогти у війні. А громити виставки – це маразм.

Д. К.: А якщо з’явиться виставка на кшталт «Велич Московського патріархату»?

С. Ж.: Тоді б я звернувся до правоохоронних органів. Це їхня робота, і вони її, слід сказати, іноді навіть роблять. Наприклад, Україна обмежила ввезення російськомовної книгопродукції. На мій погляд, цілком логічно. Розумію, що дехто трактуватиме мої слова таким чином: «Давайте тоді продовжимо цей логічний ряд і будь-яку ліву ініціативу теж оголосимо загрозою незалежності». Інший скаже: «Будь-яка права ініціатива є провокацією і загрожує незалежності». Тому повторюся – я за здоровий глузд. Влаштовувати бої за те, хто більше любить батьківщину – занадто велика розкіш в умовах реальної війни.

Д. К.: А якщо війна затягнеться на тридцять років?

С. Ж.: Тим більше, не варто розслаблятися й займатися самознищенням.

Д. К.: Поза тим, певний розкол уже відбувся. Історія знає різні приклади суспільної реінтеґрації – приклад Німеччини, колишніх Югославських країн, які пережили розділення країни чи війну. Чи може Україна запозичити щось із їхнього досвіду?

 С. Ж.: Мені здається, випадок з Німеччиною – не зовсім наш варіант. У нас все-таки розділення як такого нема. У нас іде війна, вона в гарячій фазі й не закінчується.

Сказати, що є розмежування, означає визнати легітимними псевдодержавні утворення на зразок «ЛНР/ДНР». Але ж вони фейкові, за ними стоїть російська військова агресія. Тут не розмежування країни, а військовий конфлікт із іншою державою.

Порівнювати з югославським варіантом з тих самих причин не можна: у нас російсько-українська війна, інтервенція, а не внутрішній конфлікт. Україна має виробляти якийсь власний рецепт, шукати власний вихід. Бажано, звісно, використовувати при цьому історичний досвід.

Д. К.: І які Ви бачите шляхи?

С. Ж.: Не кидати своїх співвітчизників і не зараховувати їх автоматично до зрадників і колаборантів. За політикою реінтеґрації не забувати, що ми говоримо про живих людей. Очевидно, що всі ці речі передбачають завершення війни й повернення окупованих територій. Не люблю давати рецепти в галузях, в яких не є фахівцем. Ми намагаємося працювати в цьому напрямку, хоча працювати з людьми, які перебувають із «того боку», дуже важко. Передусім, ти можеш їм зашкодити – випадковим називанням імен, наприклад. Я знайомий із людьми, які нині по той бік, і вони не мають жодних антиукраїнських настроїв, вони чекають повернення української влади. Мінімум, що можна зробити – це підтримувати з ними постійний зв’язок.

Д. К.: Очевидно, що слабкий зв’язок у нас не лише з окупованими територіями, а й просто з віддаленими від метрополій регіонами, особливо східними. Налагодження цього зв’язку кожен бачить по-своєму. Скажімо, багато культурних ініціатив описують свої проекти як «веземо на схід зразки справжньої української культури». А яка насправді культура запитана й потрібна в тих містечках і селах, де ви буваєте?

С. Ж.: Запити дуже різні. Коли хтось говорить, що везе якісь «зразки», це так ніби приїздять якісь місіонери й намагаються когось чомусь навчити. Нам, по-перше, самим цікаво щось знаходити в цих місцях. Завжди, коли щось робимо з друзями, колегами, намагаємося максимально залучати місцевих виконавців, місцевих письменників, місцеві ініціативи. Це набагато ефективніше й перспективніше – казино с выводом на карту виза, ніж коли ти приїздиш на один день, намагаєшся когось повчати, й потім, задоволений собою, повертаєшся додому. Хоча й привозити цікавих талановитих людей теж важливо. Скажімо, приїзд «Тартака» чи Андруховича до Ізюма, як це буде у нас на фестивалі «Дорога на Схід» – це подія для міста. Але так само подія – побачити-почути гурти, які є у власному регіоні. У нас, до речі, буде низка колективів із визволених або прифронтових територій. Наприклад, «Заграйярочка» з Волновахи, «Смолова галерея» зі Слов’янська, «Ізобарра Тор» зі Сватового.

Д. К.: Чи не буде «Дорога на Схід» таким собі пересадженням концепції якого-небудь «Бандерштату» на східні географічні координати?

С. Ж.: Ні, це не буде пересадженням, у нас зовсім інша ідея, інша концепція. Ми не веземо якийсь ідеологічний фестиваль, ми намагаємося створити майданчик для зустрічі та знайомства  людей із різних регіонів.

Д. К.: Тобто це не Захід їде дорогою на Схід, це вся Україна зустрічається на Сході?

С. Ж.: По-перше, сам Ізюм є межею між Слобожанщиною і Донбасом. Попри те, що ці регіони нібито сусіди й багато в чому мають спільну ідентичність, спільні проблеми, все-таки вони різні. Не «гірші» й «кращі», чи, боронь боже, «менші українці» чи «більші», — ні, просто у них різна історія, різна соціальна та економічна ситуація. По-друге, ми дуже розраховуємо на те, що в Ізюм, на Слобожанщину приїдуть люди, які там ніколи не були. І який із мене, харків’янина, народженого в Старобільську, «митець із Заходу»? Міра (Мирослав Кувалдін, лідер гурту The ВЙО – ред.) – родом із Кам’янського (у 1936-2016 – Дніпродзержинськ –ред.). Переважна частина музикантів, поетів, організаторів фестивалю – родом із Харківщини, Дніпропетровщини, Луганщини чи Донеччини. Крім того, ми нікого не намагаємося повчати. Ми скоріше намагаємося дати всім можливість реалізуватись, висловитись, хоча би почати говорити.

Д. К.: А як ви бачите майбутнє фестивалю і чи є для нього інфраструктура?

С. Ж.: Я сьогодні на прес-конференції напівжартома сказав, що добре було б зробити наступний фестиваль у Станиці Луганській. Зараз думаю, що це не такий уже й жарт. Ми (благодійний фонд Сергія Жадана – ред.) постійно їздимо у Станицю, допомагаємо школам, дитячим садочкам, бібліотекам. Зараз хочемо придбати світло для місцевого будинку культури. Цілком логічно, допомігши будинку культури, зробити в ньому фестиваль.

Д. К.: Тобто це не суто ізюмський фестиваль?

С. Ж.: Минулого року ми «Дорогу на Схід» робили в трьох містах: Новопсков, Сватове, Старобільск. Це був «пересувний» фестиваль. Цього року вирішили зупинитися в одному місці – нас гостинно прийняв Ізюм. Що буде наступного року – побачимо, куди нас поведе наша дорога на Схід.

З іншого боку, я дуже розраховую на те, що Ізюм сприйме цю нашу ініціативу як щось близьке й важливе й захоче й далі щось таке робити. А ми будемо раді допомогти.

Важливо, що це – не комерційний фестиваль, а волонтерський. Вхід вільний, багато людей працює тут на волонтерських засадах. Це дещо інша історія, ніж із фестивалями, які відбуваються на Західній Україні:  «Захід Фест», «Файне місто» тощо. 

Головна «інфраструктура» – це люди, передусім. А люди у нас прекрасні. Коли ти починаєш щось робити, й люди бачать, що ти це робиш не з метою зрубати на цьому бабла або зробити собі ім’я, а тому, що вважаєш це дійсно важливим, то вони охоче підключаються, допомагають. Хороших людей дуже багато.

Хоча, якщо зовсім чесно, хотілося би, скажімо, кращих доріг, кращого транспортного сполучення. Зараз от ми почали робити нашу «Дорогу на Схід», бачимо – ізюмську трасу полагодили частково, вже легше їздити. Навіть якщо конкретно з цією трасою збіг, то взагалі взаємозв’язок тут дуже тісний. Коли місцеві органи влади починають розуміти, що культура – це те, на чому можна заробляти, вони починають вкладатися в інфраструктуру і все це відгукується прибутками у бюджет. Тоді приходить інвестор, вкладається в регіон. Якби я був інвестором, я би теж дивився, чи в регіоні щось відбувається, чи він живий. А далі воно зациклюється: нові інвестори – нові культурні проекти, нові проекти – нові інвестори.

Д. К.: Ви багато писали про малі міста в своїх книжках, зараз часто їздите ними, бачите, що в них відбувається. З чого починати розвиток культури саме в таких містечках так, щоб цей розвиток не вгасав, а сам себе підживлював?

С. Ж.: Треба, мабуть, змінювати культурну політику країни в цілому. Розумію, наскільки інерційним є сам державний механізм, як багато перешкод на шляху нормальних ініціатив і наскільки важко взагалі щось зрушити з місця.

З одного боку, бачу у районних управліннях культури, будинках культури багато людей, які хочуть щось робити. І розумію, наскільки в них мінімальні можливості. Це пов’язано й із фінансуванням, з тією ж інфраструктурою.

І цю проблему без участі держави не вирішити. Може бути спонсор, який підтримає бібліотеку чи будинок культури, але це – ситуативне вирішення проблеми, воно не змінить системного стану речей.

У поїздках ми бачимо відремонтовані бібліотеки, будинки культури, якісь ініціативи, хаби, вільні простори. Люди намагаються щось робити, і це дуже важливо. Цього не було до війни. Але я розумію, наскільки локальними є їхні можливості.

Усе впирається в державну культурну політику. Не буде державної підтримки книговидання — люди не будуть читати. Не буде підтримки книгорозповсюдження – не з’являться нові книжкові магазини. Не буде підтримуватися бібліотечна справа – ці відремонтовані бібліотеки не будуть наповнюватися сучасними виданнями. Не буде підтримуватись незалежна журналістика – не буде формуватися незалежний український медіапростір. І ми далі будемо лишатись у такому пострадянському російськоцентричному просторі, з якого дуже важко виборсатись. Скільки б ти не привозив музикантів, скільки б не було цікавих проектів, людина приходить додому, вмикає першу кнопку телевізора, а там…

Д. К.: Ляшко?

С. Ж.: Ляшко – це ще не найгірше.

Якби в нас була, скажімо, західна політична модель, яка існувала б сотню років, безперечно, ніхто б не говорив про необхідність державної підтримки. Я виходжу не з утопічних ідеалістичних міркувань. Я виходжу з реалій – що в нас є, і що можна зробити зараз.

Ясна річ, хотілося б, щоб у нас були незалежні культурні інституції, система спонсорства, яка б фінансувала культуру, щоб культура не залежала від держави та від політиків. Безперечно, так було б набагато краще. Але ми живемо в країні, де величезна кількість бібліотек перебуває в сумному напівзакритому стані, до них майже ніхто не ходить. Або є величезна кількість сільських клубів, які мали би бути осередками культури, й іноді дивом усе ще є такими осередками. Але часто вони є лише імітацією присутності державної культурної політики. І що робити? Якщо не підтримувати, то тільки закрити. Я просто намагаюся виходити з реалій.

Д. К.: Ви відчуваєте небезпеку того, що ви полишите підтримувати якійсь заклад, й все стане, як було?

C. Ж.: Звісно, така небезпека є. Так, щоб ми приїхали, і все змінилося – так не буває. Але коли людина бачить на власні очі, що може бути інакше, що промоція українського може бути інакшою, що Україна – це не обов’язково українські шаровари та українські політики, що це сучасна література, сучасний театр, люди часто самі починають щось робити. Мені здається, такий приклад горизонтальної взаємодії – найбільш ефективний. А якщо є мінімальна підтримка центральної чи місцевої влади, взагалі може бути щось хороше.

Д. К.: Я помічав за письменниками, що вони в якийсь період життя часто починають замість написання книжок займатись якоюсь суспільною роботою, допомагати іншим. Це у вас криза творчості чи просто вимога часу?

С. Ж.: Є певне позиціонування й розуміння культури громадянами України як чогось такого, що більше, ніж культура, що є певною складовою політики. Це правда, культура – частина політики. Говорити українською – політичний жест. Писати українською – політична позиція. От і вимагають від письменників, музикантів ставати у позу пророка, провідника, месії й виводити українців на світлі води.

У цьому є велика спокуса й велика небезпека, коли письменник чи музикант сприймає це за чисту монету й справді стає у цю позу пророка. І тоді, дуже ймовірно, він втратить і себе, і підтримку тих, хто хотів потрапити на ці самі світлі води. Я до цього завжди намагався ставитися з іронією.

Але, з іншого боку, справді, зараз ми переживаємо складний період історії. Пафосно чи ні, але це час, коли визначається, чи буде існувати наша країна, якою вона буде, що з нею буде, куди вона буде рухатись. У цій ситуації дистанціюватися від проблем, вдавати, що мене це не стосується, що я поза політикою, мені здається не зовсім етично.

Д. К.: Але ж настане момент, коли ви скажете: «Все, хлопці та дівчата, далі – без мене, я повертаюсь до літератури»?

С. Ж.: Безперечно. Щойно Україна поверне собі контроль над державним кордоном та над Луганською облдержадміністрацією вивісять синьо-жовтий прапор, я піду писати сонети.

Коментарі