Школа Перформансу — школа осмислення свідомості

1-7 вересня у Львові — Школа Перформансу, що залишається єдиною професійною освітньою платформою цього мистецтва в Україні. Цьогоріч на 11-й Школі перформансу навчають відомі митці з України, Польщі, Іспанії, Таїланду, Ізраїлю та Німеччини. Кураторами проекту є Володимир Кауфман, Ярина Шумська та Януш Балдиґа. Організовує Школу Інститут актуального мистецтва за підтримки Українського культурного фонду.

Про історію, результати, трансформацію Школи та розуміння перформансу нині розповідають Володимир Кауфман — куратор фестивалю Дні мистецтва перформанс, перформер; Лідія Савченко-Дуда — арт-директорка Днів і Школи, Ярина Шумська — співкураторка Школи Перформансу 2019, перформерка, художниця, викладачка кафедри актуальних мистецьких практик ЛНАМ

«Піди туди, там відбувається щось цікаве»

Ірина Шутка: Трохи до історії: пригадаймо, як у Львові з’явилися Дні мистецтва перформанс і Школа Перформансу? 

Лідія Савченко-Дуда: До 2006 року в Україні подій у форматі фестивалю мистецтва перформансу не відбувалося, лише поодинокі виступи митців. У 2006 та 2007 роках у Києві стартував фестиваль Дні мистецтва перформанс. Його ініціатором, засновником став Єжи Онух, який, власне, ще на початку 1990-х декларував себе як перформер, що для України було дуже незвично.

Коли в 2008-му Інститут актуального мистецтва започаткував у Львові Тиждень Актуального Мистецтва (ТАМ), Єжи Онух запропонував провести у його рамках Дні мистецтва перформанс. Це була спроба, експеримент. А наступного року ми організували в межах Днів першу Школу Перформансу: тоді це був майстер-клас від Януша Балдиґи, досвідченого перформера та викладача, учасника відомої польської групи «Академія Руху», й теорія від Сибіл Омлін, професорки мистецтва та кураторки зі Швейцарії.

Володимир Кауфман: Я був учасником одного з тих перших київських фестивалів і бачив, що Київ не цілком сприймає перформанс: або це було не на часі, або публіка загалом і мистецьке середовище не були готові до цього жанру сучасного мистецтва. А у Львові Дні мистецтва перформанс мали значний резонанс — тож фестиваль вирішили залишити. Передумовою було те, що і загал, і художники, мистецьке середовище потребують коментаря, розкодування феномена перформансу як явища мистецтва.

Ірина Шутка: Ярино, зараз ти співкураторка Школи Перформансу, а колись навчалася у ній. Пригадуєш, як ти потрапила на першу Школу, якою вона була?

Ярина Шумська: Коли у 2009-му почалися Дні мистецтва перформанс, тато сказав мені: «Піди туди, там відбувається щось цікаве». Мені тоді було 19, третій курс — і для мене це все стало неймовірним відкриттям: таке існує, а ми про це зовсім не знаємо! Ми багато спілкувалися з Янушем Балдиґою. Сибіл Омлін, відома теоретикиня перформансу, показувала різні відео, розповідала про фестивалі у світі. Це все так надихало: я 4 дні не спала, не їла, умудрялася із самого ранку тарабанитися через ціле місто з металевою мідницею, що була атрибутом для перформансу. Тоді у нас зібралася цікава група: студенти з Академії мистецтв, Політехніки. Сформувалося активне середовище, ми й пізніше тісно спілкувалися. 

Далі щороку у вересні був спалах — Школа як унікальна можливість зануритися в тему. А згодом на запрошення галереї «Лабіринт», Вальдемара Татарчука, Януша Балдиґи чимало наших митців відвідували різні фестивалі у Польщі, їздили на ZAZ в Ізраїлі на запрошення кураторки Performance Art Platform Тамар Рабан, учасниці нашого фестивалю. Так у нас почали з’являтися нові пункти і знайомства, інформація про тематичні видання, знання про течії та віяння — процес отримав поступовість, етапність, а наші художники ввійшли до світового середовища перформансу. Зараз це камінь, що котиться і набирає на себе нове і нове.

Вже не дивина і не дивацтво

Ірина Шутка: Тож десятиліття тому в Україні жанр перформансу був не настільки знаним і викликав більше подиву, ніж розуміння. Як є тепер?

Лідія Савченко-Дуда: На початках Школа була націлена пояснити, що таке перформанс, дати можливість зацікавленим довідатися про цей жанр, а також популяризувати його. Адже на той час в освітніх мистецьких закладах він не був презентований жодним чином. Стала очевидною важливість едукаційної складової, і Януш як куратор Школи щоразу акцентує на цьому. Щороку ми змінювали конструкцію Школи: спочатку був один майстер-клас для всіх, пізніше — потоки для двох навчальних груп. Школа пропонує цілісну систему: є теорія, практика і спілкування з досвідченими митцями. На мою думку, така комунікація, глибша, безпосередня, без поспіху, є  важливою складовою фестивалю, безцінною для молодого художника, який хоче пізнати більше і розвиватися. Це формує базу і дає йому можливість, інструменти творити не лише інтуїтивно, намацально.

Люди відчувають магнетизм цього жанру. Перформанс — мистецтво, дуже близьке до життя, дає можливість миттєво реагувати, є зовнішнім відгуком на внутрішню рефлексію, способом візуалізувати її. Це приваблює молоде покоління, звичне швидко обробляти візуальну інформацію, рефлексувати і готове віддати накопичену енергію. Школа відкрита для всіх зацікавлених. На фестиваль приходять люди з різним досвідом: актори, студенти мистецьких, гуманітарних вишів, з інших сфер, як архітектори чи математики. Зголошуватись можуть і досвідчені митці, й початківці. Визначальним критерієм для зарахування на Школу є мотивація всіх зацікавлених.

Володимир Кауфман: Якщо занурюватися в історію перформансу, то сам цей термін на позначення жанру, котрий вийшов з акціонізму, з’явився у 1970-х. У світі було декілька хвиль, Україна заскочила у поїзд на ходу, потрапивши на кінець третьої: перформанс у нас не практикувався системно, хіба що поодиноко. Можемо згадати такі імена, як Федір Тетянич, Юрій Соколов, Василь Бажай, Петро Старух, Мирослав Яремак, Гліб Вишеславcький, перформер, а більшою мірою дослідник, та ін. Поза Львовом було кілька активних постатей, зокрема Андрій Бояров, який «ішов» через Прибалтику, і Анатоль Степаненко — через Відень (у 1970-ті австрійська школа перформансу, як на мене, була найпотужнішою у світі). Та це були імпульси, без тяглості, і ці процеси, зв’язки, взаємовпливи потребують дослідження.

Нині в Україні є певний підйом — жанр розвивається імпульсивно, і перформерами називаються, по-моєму, всі, хто тільки захоче. Найбільш активні Київ, Львів, Харків, Одеса, ситуативно щось вибухає у Дніпрі, Ужгороді, Франківську. Та значною мірою і нині важко назвати митця, який займається тільки перформансом, зазвичай це лише частина його творчої активності.

Ірина Шутка: А якщо говорити про сприйняття жанру перформансу, реакцію з боку глядача?  

Лідія Савченко-Дуда: Перформанс — це вже не дивина і не дивацтво.

Ярина Шумська: Так, у людей є розуміння, вони ідентифікують жанр і можуть вибирати, хочуть оглядати його чи ні. Цікаво, що в нас на перформансах завжди є публіка, часом аж 100-150 осіб, — і це вражає гостей із-за кордону, де десяток людей на подіях вважається позитивним. 

Володимир Кауфман: Глядач виховується — і стає вибагливішим. Він має бажання аналізувати, робити висновки, у нього є база: є на що посилатися, що критикувати, з чим порівнювати. Бачачи перформанс, люди знають, що відбувається якась арт-дія і готові до того, що мистецтво у своїх проявах безмежне. Дні перформансу зі Школою є важливими у цьому процесі розвитку аудиторії.

Школа, як і розуміння перформансу, змінюється 

Ірина Шутка: Це вже 11-та Школа, що дозволяє говорити про результати і динаміку. 

Ярина Шумська: Школа не стоїть на місці. Якщо вона починалася з дослідження таких проблем, як «знак», «об’єкт», більше звертала увагу на статику, то зараз — на тенденції, змінність. Паскаль С’яп і Мартін Віаль на минулорічній Школі говорили про те, як у світі через модність поняття перформансу перевизначається, зараз часто використовують концепти «мистецтво акції» або «живе мистецтво» для характеристики перформанс-арт і відмежування його від інших практик (скажімо, театральних чи хореографічних), котрі виходять за межі природності, містять елемент імітації чи бажання когось здивувати. Останні декілька років куратор Школи Януш Балдиґа наголошує на тому, як важливо знаходити і вловлювати нові тенденції, наприклад, міждисциплінарність, можливості поєднання перформансу з поезією, звуком.

Володимир Кауфман: Школа Перформансу має тяглість і логічність, та з часом її місія та цілі змінюються. Є  величезна різниця між нашими запитами й очікуваннями до Школи у 2009 році і нині. Тепер нашим завданням постає виховувати не перформерів  (як первісно, коли не було відповідного контингенту), а розвивати художників, які працюють у форматі сучасного мистецтва. Ідеться про виховання нової генерації митців, де перформанс радше є допоміжним фактором творення нової свідомості. У Школі починає домінувати компонента естетизації, і нам усе більше хочеться заглиблюватися не так у технології, як у природу, філософію, переосмиcлення художником суті творчості через концепт перформансу. Це важливо, адже у вишколі, вихованні домінантою завжди була технологія (тобто професіоналізм, навички, вміння), а компонента свідомості, підсвідомості, образності розглядалася як вторинна і приватна, тоді як саме тут криються визначальні спонуки до творення. Митець починає по-іншому дивитися на сам процес творення, у традиційному жанрі теж. Скажімо, якщо процес живопису, дійство малювання сприймається як перформативна акція, то і кінцевий продукт є інакшим за своєю суттю: ти не просто малюєш, а твориш, малюючи. Про перформативність живопису, наприклад, говорить Тіберій Сільваші. Я думаю, важливо розуміти, що мислення через перформанс є дуже помічним у будь-якій іншій діяльності, чи то література, чи музика, чи танець. І Школа Перформансу завдяки розкриттю нового досвіду є добрим простором для трансформації свідомості митця. Задача Школи нині — пробувати змінювати, формувати, досліджувати свідомість художника, який працює у форматі сучасного мистецтва. 

Ірина Шутка: Якими є результати Школи за весь період її функціонування?

Ярина Шумська: І ТАМ, і Дні мистецтва перформанс і Школа зокрема активізували розвиток сучасних напрямів мистецтва, сприяли появі художників у цих керунках. Художнику, навіть із класичною освітою, який працює у традиційних жанрах, Школа дозволяє чітко бачити, як закони композиції чи форма у перформансі починають працювати, проявляються по-новому, а те, що здається шаблонним й академічним, трансформується у зовсім новий і дуже сучасний продукт. Мислення простором, недотичний до візуальної сфери досвід, внутрішні переживання через імпровізацію відкривають абсолютно нові горизонти, породжують цікаві результати. 

Zabih Performance Festival  у Львові та Carbonarium у Києві стали продовженням Днів Перформансу та нашої Школи і, що цінно, їхні організатори фіксують цей зв’язок. Ці два фестивалі розвивають перформанс-арт. Дуже хотілось би, щоб, виробляючи окремий погляд, такі ініціативи працювали на формування мережі перформансу в Україні. Звісно, важливо, щоб це було органічно, з урахуванням особливостей жанру, його динаміки й делікатності.

Певною мірою результатом процесів останнього десятиліття стала й поява кафедри актуальних мистецьких практик у ЛНАМ. Цьогоріч впроваджуємо факультативну дисципліну «Перформанс»: попередньо зголосилося 20 студентів — це приємний сюрприз! Цей курс сприятиме формуванню теоретичної бази в напрямі перформансу, має вдосконалити професійну складову молодого покоління художників. Якщо декілька осіб розвиватиметься у цій сфері, це буде чудово!

Лідія Савченко-Дуда:  Що цікаво і показово, коли ми звертаємося до художників з різних країн, як Британія, Ірландія чи Норвегія, майже всі з них знають про наш фестиваль, чули позитивні відгуки від колег. А завдяки освітній складовій Дні Перформансу порівняно з іншими фестивалями мають особливе обличчя у світі.

Дивитися, слухати, говорити

Ірина Шутка:  Що нас очікує на цьогорічній Школі?

Лідія Савченко-Дуда: Географія фестивалю: Німеччина, Таїланд, Польща, Іспанія, Ізраїль, Україна. Уперше буде майстер-клас від представника Німеччини, де перформанс потужно розвинений, є осередки в різних містах, а середовище дуже живе. Його проведе Аня Ібш, учениця Боріса Нєсльони, котрий є авторитетом у мистецтві перформанс. З Ізраїлю до нас приїхала Кінерет Хайя Макс, учениця Тамар Рабан, викладачка перформансу в університеті Єрусалима. Учасники програми — Юрій Штайда з Харкова, який декілька разів відвідував Школу, і місцева група Zabih, що теж сформувалася завдяки їй. Крім майстер-класів, маємо лекцію-перформанс Володимира Топія та лекцію-лабораторне дослідження від Влодка Кауфмана. Уже — і це вперше в рамках Школи — відбулася публічна лекція Януша Балдиґи: прийшло чимало людей. Цьогоріч маємо і дебютну презентацію книжки про відеоперформанс від Ізабель Леон з Іспанії. Цьогоріч буде проба нової локації — це Театр Лесі.  

Володимир Кауфман: Цікаво, як все відбуватиметься: щороку з’являються несподівані дзвіночки, адже перформанс — непрогнозований жанр. Маємо розуміти, чому і як відбуваються зміни. Аналізувати, як перформанс впливає на стосунки із соціумом, адже цей жанр дуже залежний від соціуму і, власне, постав як перша реакція на соціальні збурення. Як місце естетичної складової й т.д. Кожен наш фестиваль завершується обговоренням, у якому беруть участь викладачі, учні і глядачі. Це дозволяє зрозуміти, як рухається школа, які зміни є бажаними. Крен Школи Перформансу змінюватиметься залежно від наших відповідей на запитання, чим збурити свідомість художника, як впливати на його підсвідомість, де шукати нові конструкції для творення та як відповідати динаміці змін, принципам розвитковості і затребуваності.