Сяяти в тіні: медіамистецтво та нічна культура в Україні
Korydor публікує текст Ксенії Рибак, яка посіла третє місце у VIІI Мистецтвознавчому конкурсі, заснованому Stedley Art Foundation. Цього року Мистецтвознавчий конкурс присвячений темі “Мистецтво нових медіа: технології ± художник”. У тексті вживаються гендер гепи (gender gap) для відображення усього гендерного спектру.
Нічна культура в Україні стрімко розвивається. Виникає багато нових фестивалів, молодих вечірок, українські дідже_йки потрапляють у поле зору авторитетних світових видань, грають у найбільших світових клубах. І навпаки – у локальні клуби запрошують іноземних діджей_ок, складаючи лайнапи, що готові конкурувати зі світовими фестивалями з довгою історією. Цей новий простір технологій є вкрай зорієнтованим на звук, кидаючи тінь на візуальну складову. Медіахудожни_ці, що працюють з вечірками, звертаються до найбільш темних просторів, аби освітити їх, але робота відже_йки[1] (Vj, інколи veejay) лишається маргіналізованою як у мистецькому середовищі, так і на самих вечірках.
Іван Світличний, SVITER art-group, Closer: Brave! Factory | ANSWER CODE REQUEST / DELTA FUNKTIONEN / TREATMENT (BINH + ONUR OZER) (19.03.2016), Фото надане художни_цями.
Нині в Києві існує найбільше так званих “центрів”, де розвивається та існує медіамистецтво в межах вечірок. Такими “центрами” є окремі простори (частина з них утворилась протягом останніх двох років), як от Carbon, та такі, що існують вже майже 10 років. Власне останнє можна застосувати лише до одного простору – це Closer (і пов’язані з ними Brave! Factory, Strichka та Black Factory Festival). Деякі “центри” не мають фіксованих приміщень і змінюють їх від події до події: Rhythm B?ro, СХЕМА. Інші ж такі центри на мапі Києва не мають чітко закріпленого за ними простору і одночасно працюють з усіма вище згаданими – Blck Box.
Цей список неповний (і не включає, наприклад, Plivka, яка припинила роботу минулого року) та більше нагадує перелік атомізованих одиниць, які вимушені час від часу взаємодіяти. “Спільнота”, якою цей перелік можна назвати дуже умовно, видається надзвичайно замкненою, обмеженою у виборі локацій та партнер_ок. Головне ж тут те, що це не спільнота рівних художни_ць, мистецьких груп чи мистецьких та дослідницьких інституцій – це список часто ненавзваних медіахудожни_ць та просторів-замовників, у межах яких ці художни_ці працюють.
Попри особливість території, на якій тепер опиняється медіамистецтво, його неможливо відділити від процесів, які охоплюють мистецтво нових медіа в музеях та галереях. Візуальне мистецтво на вечірках, навіть зберігаючи свій особливий статус, проявляє і виявляє кризи, з якими стикається медіамистецтво в Україні. Деякі з цих кризових точок продовжують ставити питання про межу між технологічним і мистецьким, інші ж роблять видимими часто замовчувані в медіамистецтві питання незахищеності художни_ць, відсутності архівування, аналізу і критики їхніх робіт.
Нічна культура +/– індустрія
Технології – невіддільна складова медіамистецтва, альтернативний медіум, що мав би звільнити художни_ць від вимог індустрії. Але, навіть створивши такі мистецькі форми як нет-арт і хакінг, медіамистецтво все одно опинилось у надзвичайно незахищеній позиції. І найбільш драматичним тут є те, що такий простір свободи як рейв, який міг би (і навіть мав би) бути територією експериментів, лишає художни_ць у вкрай прекарній позиції наодинці вже не з технологіями, а з ринком.
Дорога вартість обладнання, потреба у додатковому фінансуванні для самостійних медіа-інсталяцій створюють ситуацію, за якої медіароботи відділяються від взаємодії з електронною музикою та людьми на танцполі. Так вони частіше виникають в межах фестивалів на кшталт Brave! Factory і Strichka, вартість квитка на які в рази вища, ніж на регулярні події, та й загалом які відбуваються лише декілька разів на рік. У межах же регулярних подій художни_ці змушені балансувати між бюджетом, який здатен виділити клуб на обладнання, поставленими клубом завданнями і тими ідеями та рішеннями, які самі художни_ці прагнуть реалізувати. Тому учасниця SVITER art-group, художниця Лера Полянскова, яка працювала з клубом Closer протягом приблизно двох років як віджейка стверджує, що для неї співпраця з Closer ставила одне з ключових питань нових медіа: де технології, а де мистецтво? І під час роботи віджейкою ця взаємодія, на її думку, відбувалась в межах технологій.
Дещо схожу позицію медіахудожни_ці посідають, потрапляючи у радикально протилежний простір комерційних проектів. Так Blck Box, окрім роботи зі світлом на СХЕМА, Rhythm B?ro та Brave! Factory, паралельно працюють, над візуальними ефектами до кліпу співачки Анастасії Приходько, а Георгій Потопальський (Ujif notfound), поза участю у фестивалях Hamselyt та Next Sound, є також розробником світлових рішень для фонтанів на Майдані Незалежності в Києві.
Подібні інтервенції викликають бажання зробити два висновки щодо взаємодії масової культури в Україні та медіахудожни_ць. Так, з одного боку, видається, що ця співпраця є можливістю для художни_ць працювати з технологічною складовою та тими технічними засобами, які лишаються малодоступними у роботі з некомерційними інституціями. З іншого ж боку, виникає віра в те, що через такі інтервенції локальні прояви масової культури можуть стати прийнятними бодай на візуальному рівні. Але це не має вводити в оману, адже подібні “компроміси” – звичний для масової культури прийом, через який вона звертається до найбільш радикальних, авангардних ідей та візуальних прийомів, часто навіть випереджаючи мистецтво. З єдиною різницею – усі ці ідеї не спрямовані на появу нового суспільства, безкорисливий пошук вирішення соціальних проблем та протиріч, втілення найбожевільніших, найпотаємніших мрій. Вони спрямовані на подовження життя індустрії і лише підкреслюють залежну позицію медіахудожни_ць.
Blck Box, FF’Space Focus: SCALE у Plivka (18.06.2016 ), Фото: Наталка Дяченко.
Але така поразка технологій у всіх сподіваннях покладених на них, часто комерційний характер сфери електронної музики та медіамистецтва у нічній культурі не можуть заперечити того, що це середовище лишається своєрідною лабораторією. І ця лабораторія є не лише територію спроб та помилок, а часто створює унікальні умови для розвитку мистецтва нових медіа. Лера Полянскова зазначає, що розташування в межах клубу Closer стає вирішальним щодо галерейного простору (3d Floor). З ним ця галерея здобуває особливий бекграунд і аудиторію, що під час роботи неочікувано спрямовує художників не завжди пов’язаних з медіамистецтвом, до нових медіа. Більше того сама галерея періодично інтегрується у танцпол, навіть під час роботи виставок, адже 3d Floor є одним з приміщень у Closer, яке використовується для проведення вечірок.
Не чути = не бачити
Відже_йки – художни_ці, що працюють з візуальною складовою безпосередньо під час вечірки, і одночасно, вони є тими, хто буквально перебуває у найбільш невидимій позиції. Відвідувач_ки не бачать відже_йок, адже вони розміщуються в окремому приміщенні відділеному від танцполу та сцени або позаду дідже_йок. Відже_йка лишається непомічен_ою, навіть у момент, коли його чи її робота опиняється на екрані, та й самі медіароботи створені для вечірок існують дуже короткий проміжок часу – поки вечірка триває.
На відміну від діджей-сетів та лайвів, які досить часто записуються і публікуються в інтернеті на сторінках фестивалів та вечірок, візуальні твори, що виробляються у цьому ж просторі у той самий момент, не фіксуються. Спільний “корінь” у словах VJ (video jockey) та DJ (disk jockey) може відволікти від того, наскільки насправді різняться ці дві практики. І, що важливо, особливої гостроти протиріччя набувають, коли йдеться про практики зберігання та архівування. Навіть у самому образі діджей_ки, як_а у відбиранні та пошуку рідкісних треків попередни_ць більше нагадує колекціонер_ку чи навіть лахмітни_цю, вже закладена пристрасть до архівування і накопичення. Натомість щодо медіамистецтва це поле лишається більш туманним, особливо в Україні.
Окрім того, що деякі медіароботи створені для будь-якого з можливих просторів, надзвичайно складно зберігати так, аби вони одночасно були доступними для дослідни_ць (йдеться про великі аудіо/відео інсталяції чи, наприклад, звукові скульптури) – в Україні просто немає традиції архівування медіамистецтва. Архіви створюються потугами окремих інституцій (часто приватних), а частина спадку дев’яностих просто зникла або буквально розсипалась з плівки. Медіароботи, що створюються на вечірках, якщо не документуються самими художни_цями, то так і залишаються у стані “тут і зараз”. Окремі моменти і елементи вдається знайти на коротких відео та фото відзнятих відвідувач_ками, але і це стає дедалі складнішим, оскільки частина клубів і вечірок вводять політику “без фото”.
Юрій Ліфшиць, світлове рішення з лампами над танцполом у Closer (Lesnoy Prichal), Strichka 18-19.05.2019, Фото: Тимур Безлюдний
Попри збільшення уваги до медіамистецтва 90-х в Києві та в Україні взагалі, ситуації діалогу між поколіннями не виникає. І навіть навпаки: молоді медіахудожни_ці частіше протиставляють себе попередни_цям, відгороджуючись від них. Так, наприклад, осторонь лишається важливий досвід співпраці з музичною складовою Кирила Проценка, який працював з київськими клубами, разом з друзями вигадував цікаві світлові рішення для різного формату вечірок і одночасно створював відео-роботи. І така втрата історичності та пам’яті у цьому полі врешті нагадує про те, що Тіберій Сільваші зауважує щодо українського мистецтва загалом: «Для кожного покоління історія мистецтв починається з нуля, з його появи на художній арені».
Світло/тінь
Світло, яке є одним з ключових медіумів у віджеїнгу, є найбільш очевидною вимогою не спеціально перефарбованих у чорний колір стін музею, а темних приміщень покинутих фабрик та заводів. Звернення до світла як до цілісного медіума – це те, з чим працює медіамистецтво, але чого не робить, наприклад, кіно[2]. Медіамистецтво буквально просякнуте світлом, сяє зсередини, а не лише освічується ззовні (як кіно, що найбільш буквально втілюється у роботі лінз при проектуванні плівки). У цьому сенсі досить комічно, що клуб, який особливо багато працював з медіамистецтвом в Києві, називався Plivka.
Віджей Юрій Ліфшиць, який раніше працював з Blck Box та був технічним директором Plivka, а зараз займається світловими рішеннями у Closer, виділяє світло як найцікавіший і найбільш цілісний для нього медіум. Але так само воно є і найскладнішим медіумом, адже потребує значних ресурсів, специфічного обладнання, якого частіше бракує, ніж вистачає. Тому більшість відже_йок комбінує використання світла і паралельно задіює різні екрани, вводить у простір об’єкти (як SVITER art-group) або ж створюює специфічні архітектурні форми, лампи, які цікаві як окремі елементи і одночасно співпрацюють з простором навколо.
Віджеїнг, на відміну від кіно, де взаємодія з музичною складовою наперед визначена і вже пророблена, пов’язаний зі співпрацею дідже_йки та відже_йки у режимі тут і зараз. Ця співпраця створює особливу ситуацію, яку неможливо порівняти навіть з аудіо-візуальним перформансом незалежно від того виконує його од_на художни_ця чи група. Взаємна дія між дідже_йкою і відже_йкою відбувається без попередніх домовленостей та навіть не завжди є чимось очевидним і потрібним для самих учасни_ць. Але якщо вона виникає, то призводить до унікальної ситуації діалогу між двома цілком атомізованими одиницями і часто тисячами людей на танцполі. Dj та Vj, що іноді можуть перебувати у різних кінцях приміщення на декілька тисяч людей неочікувано розуміють, що світло спрямовує музику, а музика спрямовує світло. У такій ситуації Vj відмовляється від програм і приладів, що автоматично підлаштовують світло відповідно до звуку, і переходить на ручне керування. Крихкість, невизначеність цієї взаємодії характеризує досвід особливої, невербальної, комунікації без жодних гарантій. Вона неочікувано знаходить відповідь, але не заради обміну між сторонами, а заради вироблення спільного простору. І різні віджей_ки згадуюючи про схожі досвіди такої взаємодії однаково переоповідають щось схоже на спільну історію знайомства давніх друзів, які можливо ніколи більше не побачаться.
Віджеїнг є втіленням особливої нової чутливості до інших та неможливості домінування. Робота зі світлом на вечірках ставить питання відповідальності за спільний простір, і стосується це не лише нічної культури невеликих спільнот. Лера Полянскова зазначає: “Нові медіа можуть повністю пригнічувати простір. У Києві загалом радикально відсутня культура взаємодії зі світлом як інструментом. Коли проходиш біля ЦУМу чи чергового обміну валют вночі, то відчуваєш ніби тобі виїдає очі та обпалює шкіру. Настільки все інтенсивно та яскраво. Мені здається, що це продовження тієї ж історії взаємодії з простором”.
Black Box, СХЕМА 21.04.2018, Фото: Andrey Boyko
Мистецтво нових медіа в Україні – територія повної незахищеності та пошуку компромісних рішень. Одночасно це – простір свободи і сміливості. Інколи здається, що такі епітети можна вжити до будь-якої мистецької чи дослідницької практики в Україні. І це неможливо заперечити. Але мистецтво технологій, що не має ні колекціонерів, ні прийнятних архівів в Україні, ні достатніх технічних і технологічних умов для його експонування, віджей_ки, чиї роботи часто взагалі не вважаються мистецтвом, і художни_ці, що займаються проектами, які ніколи не опиняться у їхньому портфоліо, існують саме в межах таких понять. Медіамистецтво на вечірках – це особливе явище досвіду проживання мистецтва, що, попри все, потребує аналізу й критики.
Дослідження на території вечірок лишаються надзвичайно складними, не лише тому, що танцюючи вкрай важко лишатись достатньо відстороненою та критичною. Але й тому, що це культурне і мистецьке явище потребує постійного включеного спостереження. Це матеріал, що не накопичується, а безперервно розсіюється. Розмова про мистецтво нових медіа часто скеровує до питання “як?”, а не “чому?”, і з цим складно боротись. Спілкування ж із самими медіахудожни_цями спокушає разом із ними зануритись у технологічні тонкощі конструювання і винаходження. Але найбільшою помилкою було б визначати медіамистецтво виключно через нові технології. І простір київських вечірок виявляється тут несподіваною панацеєю. Вироблений у суміші холодного техно та сліпучих стробоскопів, він демонструє те, що саме явище технологій існує виключно на перетині технологій, культури та суспільства. А мистецьким цей простір є лише тоді, коли усі разом ці елементи створюють поле для критичної інтервенції у суспільство. Ця інтервенція не може обмежуватися простором ночі, рано чи пізно вона вихлюпнеться назовні, аби освітити все навколо.
Примітки:
[1] У тексті йдеться про віджеїнг як про окрему практику у медіа-мистецтві. Вона розглядається як ключова візуальна практика на вечірках, тому це поняття постійно вживається з відсилкою до контексту нічної культури.
[2] Ege Berensel, “Video Art from ’Monitor-Sculpture‘ to ’Video-Sculpture‘“
Коментарі