Солвіта Кресе: «Є страх прокинутись у геть іншому світі»

У Національному художньому музеї України відкрили виставку «Ідентичність. За завісою неозначеності». У ній взяли участь понад 30 художників з України та Північно-Балтійських країн. KORYDOR поговорив з кураторкою виставки, директоркою Латвійського центру сучасного мистецтва Солвітою Кресе про спільне між Скандинавією, Прибалтикою й Україною, про речі, які бачать лише іммігранти, і про нові європейські страхи.

Євгенія Олійник: Почнімо з назви. Що таке «завіса неозначеності»?

Солвіта Кресе: Експозицію відкриває робота Романа Мініна («Килим обіцянок» – ред.), яка дуже буквально ілюструє назву виставки. Він створив завісу, на якій зобразив «донбаську міфологію», власне, шахтарів, наслідуючи «суворий стиль» радянських часів, але й перекладаючи його мовою сучасного мистецтва. А під полотном лишилась картина Миколи Івасюка «В’їзд Богдана Хмельницького до Києва в 1649 році» з постійної експозиції. І це те, про що йдеться: наша ідентичність складається із такої кількості шарів – можна просто гортати їх один за одним, щоб збагнути, якою вона є насправді. Дуже важливо говорити про це зараз, особливо в Україні – через складну соціально-політичну ситуацію, через війну. Я намагалася зрозуміти, що визначає ідентичність. Чи це ідеологічний конструкт? Або, можливо, варто дивитись на неї з точки зору індивідуальності, наших соціальних ролей, гендеру, мови, національності, політичних поглядів абощо? Виставка – це калейдоскоп різних підходів до цієї теми.

“Identity. Behind the Curtain of Uncertainty”, НХМУ.

Є. О.: Європейці відчувають небезпеку через війну на сході України?

С. К.: Думаю, немає спільної відповіді для усієї Європи, проте, принаймні, балтійські країни дуже співчувають українським подіям. Ми пам’ятаємо радянську окупацію і маємо дуже напружені стосунки з Росією. Ми уявляємо, як ця ситуація може вплинути на долю Європи. Але в північних країнах люди досить далекі від цього. Наприклад, у Скандинавії не воювали вже дуже давно, там не було усіх тих труднощів, через які пройшла Прибалтика. Взагалі-то багато моїх європейських друзів не мають чіткої думки про те, хто має рацію, а хто ні, в російсько-українському конфлікті. Я завжди дуже серджуся через це.

Є. О.: У цьому винна пропаганда чи історичне тло?

С. К.: Очевидно, пропаганда. Я намагалася дивитися російське телебачення і фізично не витримала. Дивовижно, що так багато людей, навіть надзвичайно розумних, ведуться на це. Але, разом із тим, ліва традиція, пов’язана з ідеями комунізму, дуже сильна в Європі. До неї належали багато інтелектуалів 20 століття: Адорно, Маркузе, Сартр. Є ностальгія за тими ідеями, прагнення утопії, хоча комунізм як концепція, зрозуміло, провалився, а сучасна Росія – це імперія з доволі жорстким капіталізмом.

Є. О.: Україна має багато спільного з балтійськими країнами через радянське минуле. Але північні країни – це щось майже протилежне до неї. Де тут точки перетину?

С. К.: Маю сказати, що проект ініціювали посольства Північно-Балтійських країн в Україні, і спершу це був радше політичний жест. Коли мене запросили курувати цю виставку, я теж думала, як знайти спільні області ідентичностей цих країн. Відповіддю стало їхнє геополітичне розташування. Усі ці країни – пограниччя Європи. Україна перебуває десь поміж Росією і Європою, але тяжіє до заходу. Північні країни й досі вважаються периферією. Вони є сильними державами із прекрасними системами соцзабезпечення, але в суспільній свідомості перебувають на маргінесі. Отже, ми завжди на роздоріжжі, завжди маємо втискатися поміж могутніших політичних сил. Ми маргінали, але водночас граємо визначальну роль через те, що перебуваємо на кордонах.

Є. О.: У виставці багато роздумів про іммігрантський досвід. Як криза біженців змінює європейську ідентичність зараз?

С. К.: Ідея Європи, заснована на свободі й демократії, цінностях, які приймали як належне, знову під питанням. Багатьох європейців справді лякає така кількість біженців, інша культура. Таке відчуття, наче більше немає міцної опори під ногами. У виставці беруть участь багато художників, які походять із Туреччини чи Ірану, вони розповідають про те, як бути іноземцем, чужинцем у країнах, де вони живуть нині. Деякі люди вітають усіх, а деякі виявляються ксенофобами. У Латвії дуже небагато біженців, але суспільство повне упереджень. Хоча ця проблема нам знайома: коли радянська влада прийшла в країну, багато хто виїхав і опинився в тому ж становищі, що й сирійці зараз. Наприклад, у Швеції є цілі спільноти латвійських іммігрантів.

Є. О.: В експозиції є роботи Біти Разаві, іранської художниці, – це фотографії однакових речей у фінських помешканнях, де вона працювала прибиральницею. Разаві нагадала мені українську художниці Марію Куликівську, яка живе в Швеції зі своєю дружиною як іммігрантка і позиціонує свою історію як арт-проект. Де межа між особистим та художнім досвідом у таких випадках?

С. К.: Обидва ці аспекти є частинами їхньої ідентичності. Те, на чому ми фокусуємось, залежить від ситуації. Куліковська – українка, художниця й іммігрантка, і це щонайменше три ідентичності, які вона розділяє. І я думаю, якби Біта Разаві була фінкою, вона б ніколи не помітила тих речей. Це традиційні фінські сувеніри, вони гарні, але не мають жодного практичного застосування. Кумедно, як вона помітила, що їх ховають по кутках і, по суті, вважають сміттям, хоча ці фігурки й вазочки частково репрезентують національну ідентичність. Іммігранти мають цю природну цікавість до речей, знаходять у них пунктум.

Є. О.: Для виставки НХМУ прибрав постійну експозицію другого поверху. Як нові роботи взаємодіють з простором музею?

С. К.: Працювати тут – значний виклик. Ця будівля має все, що ми уявляємо про класичний музей: високі стелі, наглядачки, які пильно спостерігають за тобою. Я хотіла створити відчуття іншого простору, вигаданого, якого насправді не існує. І архітектор виставки, Ерік Бозіс, зміг виконати це завдання. Таким чином утворився діалог між двома місцями, між мовами класичного й сучасного мистецтва.

Тут також є робота, прямо пов’язана з музейною колекцією – інсталяція Маттса Лейдерстама. Він вибрав чотири анонімні роботи зі спецфонду НХМУ і через них прокоментував тему виставки, колекції музею та самої долі цих робіт. Так, він вибрав один невеликий пейзаж, і в науковому відділі сказали, що це Донбас, бо на картині зображені індустріальні споруди. Ця робота одразу набула політичного значення. Вона виставлена зворотним боком до глядача, потрібно обійти мольберт, щоби побачити сам пейзаж.

У цьому самому залі виставлені роботи іншого шведського художника – Маттса Адельмана. Він створює різноманітні скульптури з дерева, яке знаходить у лісі, у його творчості багато запозичень з наївного та традиційного мистецтва. У нього є пейзаж шведської місцини, доволі вигадливий. Мені хотілося встановити зв’язок між цими двома картинами – Лейдерстама й Адельмана. А сьогодні я побачила, що обидва художники розвернули свої роботи – на мольберті й на стільці – зворотною стороною. Мені подобається цей діалог між роботами.

Є. О.: Після Майдану, коли почалася війна, ми раптом усвідомили, що, окрім фізичного протистояння, в країні триває також «війна ідентичностей». Чи взагалі можлива спільна ідентичність для країн із такою історією, як українська?

С. К.: Так, зазвичай це радше проблема інтеграції новоприбулих. Але у вашому випадку люди жили так довго разом, і раптом – ці заворушення. Я маю схильність повертатися до історії й шукати відповіді там. У Центрі візуальної культури була дуже цікава виставка групи Мельничук-Бурлака. Вони виставили мапи відповідно до різних історичних періодів і показали, що існує безліч поглядів на одну й ту саму територію. У цьому випадку сучасне мистецтво могло би стати інструментом для пошуку спільної мови.

Є. О.: Для багатьох українців мова багато в чому визначає їхню ідентичність. Одні розмовляють російською, але цілком ідентифікують себе як українців, а інші протестують проти будь-якого вживання російської. Як мовне питання вирішують у Латвії?

С. К.: Гадаю, це питання поколінь. У 1991-му, коли Латвія стала незалежною, російську відкидали. Усі вивіски цією мовою просто зафарбовували. Люди відмовлялися говорити російською, і утворилися дві мовні спільноти, які заледве комунікували між собою. Але нині моя 25-річна колега не знає російської, так само, як і мій 16-річний син. Навколо так багато росіян, але він вважає російську однією з іноземних мов, і зараз збирається вивчати її, адже Росія – наша сусідка. Історична травма потроху зникла, але на це пішло 20 років. Думаю, в Україні із цим складніше також через те, що російська та українська доволі схожі, оскільки це слов’янські мови.

Є. О.: А як щодо переосмислення радянського минулого?

С. К.: У Латвії прибрали усі пам’ятники Леніну на другий день після розпаду Радянського союзу. Але, якщо порівнювати з Україною, то в нас не було дуже багато справжніх витворів мистецтва радянської доби. Мені здається, була ментальна потреба прибрати усі ці символи. Але, звісно, потрібно розрізняти суто ідеологічні роботи від мистецьких. Художники з української «Відкритої групи» торкнулася цієї теми у виставці. Вони відвідали місця, де раніше були пам’ятки монументального радянського мистецтва. Багато з них зникли ще до «декомунізацій них законів». З іншого боку, в естонської художниці Крістіни Норман, яка також взяла участь у виставці, є відео «Альоша» про «Бронзового солдата» в Таллінні. Це був пам’ятник героям Другої світової війни, його вважали носієм радянської ідеології й прибрали з центру міста. Російська спільнота у Таллінні здійняла протест. Крістіна ж зробила маленьку копію цієї скульптури і поставила там, де раніше була справжня. І люди почали нести до неї квіти. Так працюють пам’ятники: вони є контейнерами пам’яті, через них простір перенасичується знаками.

Є. О.: У виставці виразно присутня тема мілітаризації. Є страх?

С. К.: Так. Останні події в Україні збурили страх російської присутності. Ми дуже добре пам’ятаємо окупацію балтійських країн, і зараз будуємо справжню стіну на кордоні з Росією. Одна з художниць, Фло Касеару, зробила свою роботу «Бунт», переживаючи це передчуття війни, яке охопило Прибалтику. Влада навіть висувала пропозиції, що робити в разі військових дій.

Фло розповіла мені, як спостерігала будівельників, які знімали залізні пластини з даху її будинку, згортаючи їх подібно до величезних паперових літачків, і водночас слухала новини. У той момент вона відчула, що війна справді наближається і що її держава – безпорадна. Тому вона вирішила створити власний «повітряний флот» – безліч цих малих бляшаних літачків. Попри все, її робота дуже поетична. Ймовірно, це не стільки страх війни, скільки страх непередбачуваних змін. Страх, що наступного ранку ти прокинешся у тому самому місці, але світ навколо незворотно зміниться.