Спершу Гаага

www.medium.com/@mist.patona

Кілька днів тому на будинках київського Подолу з’явився арт-проект. Російський художник Слава Ptrk написав на розі кількох будинків «ключові слова» російсько-української війни – так, як їх звикли вживати українці, й так, як їх інтерпретує російська пропаганда. Наприклад, «АТО» і «Карательная операция», «Анексія» і «Вернули свое». Робота цілком могла би лишитись непоміченою й роздратувати хіба що комунальних працівників, якби не один із написів – «ЗРК БУК» навпроти «СУ-25» та опис проекту, що його розмістив художник на своїй Facebook-сторінці (запис нині вже видалений). У ньому йшлося про необхідність розпочати діалог. «Вот только сделать это очень сложно, когда во всех основных, самых важных вопросах существует система «двойных названий», которые разделяют две стены лжи, ненависти и пропаганды. Получается, что встретиться две эти «правды» могут только на углу, и в зависимости от того, с востока ты идешь или с запада, ты будешь видеть свою версию событий. Но если посмотреть на это с нейтральной точки зрения, то будет понятно, что это – одно и то же», – написав він.

Результати слідства в справі MH17, звісно, ніяк не вплинули на невигадливі міркування художника про істину й хибу. Про них йому вирішила нагадати київська історикиня Світлана Осіпчук, яка замалювала напис про збитий літак на розі паркану біля Гостиного двору й лишила там-таки коментар: «Сначала Гаага, чувак». Хвиля справедливого гніву на адресу Слави Ptrk, яка розгорнулася в мережі після цього, підсилюється ще й прихованою або відвертою русофобією, яка, на жаль, добре розвинулася за останні два роки (хоча в Україні точно не бракує людей, які могли б утнути щось подібне). До того ж, у публічному просторі такий проект сприймається як вороже вторгнення. Втім, за кілька тижнів про художника забудуть, ненависть потроху википить, а решту написів, імовірно, замалює хтось інший. Але за деякий час ця історія повториться.

Справа в тому, що ця робота – не особиста ініціатива художника. Вона створена в рамках резиденції «Креативна миротворчість» (жарт про назву можете придумати самі) за підтримки міністерства закордонних справ Німеччини та німецької неурядової організації «Декабристи». Останню створили «російськомовні активісти в Берліні» чотири роки тому, а її діяльність спрямована на розвиток демократичних свобод, захист прав людини та розвиток громадянських ініціатив у пострадянських країнах. «Креативна миротворчість» відбувається, окрім Києва, також у Баку, Єревані, Тбілісі, Маріуполі, Харкові, Воронежі та Санкт-Петербурзі.  Резиденції спрямовані на «вирішення конфліктів» і «колективне зцілення».

Відкинемо параноїдальне бажання шукати зв’язки «російськомовних активістів» із російською владою (якщо тільки ви не готові справді їх доводити). Скажімо, німецька сторона, маючи, напевно, найкращі наміри, помилилася із завданням свого проекту, дуже погано усвідомлюючи політичний контекст, у якому збирається «примирювати» запрошені до участі країни. По-перше, ця помилка коштуватиме не лише репутації горезвісному Славі Ptrk, а й довіри українських культурних дипломатів і менеджерів до неурядових фондів та організацій, а також упевненості в німецькій культурній політиці загалом. А по-друге, вона відкриває нам, українцям, очі на те, як ситуація на Донбасі виглядає із Заходу – передусім  завдяки російській пропаганді, – й що наших нечисленних дипломатичних порухів недостатньо, щоби прояснити бодай щось.

Адже кожен, хто живе на пострадянському просторі й здатен відрізнити сюжет про розіп’ятого хлопчика від адекватних новин, усвідомлює, що про «примирення» не йдеться. Усім цим конфліктам, які німецька сторона так люб’язно взялася вирішувати, не зарадить жодний діалог, насамперед  тому, що вони зовнішні, збройні й зумовлені фіксацією російських посадовців на скорботі за поваленою імперією. Й хоч нам усім, окрім хіба засліплених ура-патріотизмом, неабияк остогидла воєнна риторика, мусимо визнати, що «конфлікт» на сході України – це аж ніяк не внутрішні міжусобиці, а справжня собі ядуча, страшна війна, яка калічить і вбиває на фронті й деморалізує та виснажує в тилу. Не думаю, що голландці, які чи не найбільше зацікавлені в продовженні розслідування збиття «Боїнга», погодилися б із тим, що винуватець відносний і залежить від того, з якої точки зору дивитися на справу. А тому інтервенція Світлани Осіпчук у цей епізод «Креативної миротворчості» стала практично окремим арт-проектом – хіба що вона не отримає за нього стипендію в півтисячі євро.

14705712_10154655973224670_839944191999913137_n

Два роки тому я брала інтерв’ю в Ентоні Баттса та Анни Діскант, режисера та продюсерки документального фільму «Захоплива історія країни-саморобки», який відкривав тогорічний фестиваль DocudaysUA. Вони вирушили на Донбас після Євромайдану й фільмували захоплення Донецької ОДА та «референдум». Стрічка вийшла вкрай неоднозначна, але найцікавіше було те, що автори, провівши там разом кілька місяців, не могли домовитися про те, що саме там побачили. Діскант, українка, розповідала про обдурених пропагандою й доведених до відчаю людей. Баттс, британець – про робітників, які хотіли захистити свою гідність і права. Втім, обоє визнавали, що всеукраїнський снобізм та стереотипи щодо її східних мешканців зіграли неабияку роль у ескалації конфлікту.

Відтоді з’явилося чимало текстів і промов про принципову різницю «Донбасу і України». Однак саме завдяки внутрішнім зусиллям культурних інституцій, розділення на «своїх» і «чужих» потроху зникає. Ми чуємо дедалі більше особистих історій переселенців або людей, які залишилися на окупованих територіях, і дедалі краще розуміємо, що внутрішні упередження цілком лікуються розмовами. А от зовнішня агресія – ні. І тепер як спосіб вирішення такого роду конфлікту українцям пропонують відмовитись бачити різницю між доведеним фактом і чудернацькими витворами пропаганди.

Найгірше те, що через легковажне прагнення спростити уявлення про складну політичну ситуацію – і лише потім працювати з нею, – вихолощуються важливі для українського внутрішньополітичного дискурсу поняття. Адже люди, які вірять, що населення «ДНР» і «ЛНР» – зазомбовані совки-ретрогради, існують. Так само існують ті, хто вірить у кровожерливих «бандер». Пропаганда, особливо на телебаченні, добре працює з обох боків лінії зіткнення. І колись і тим, і тим все-таки доведеться шукати спільну мову – не задля «перемоги» (ще одне спустошене слово), а задля того, щоби будувати майбутнє на засадах більш-менш спільних цінностей. А поки інституції, які дуже погано розуміють, із яким контекстом працюють, намагаються створити тут ефемерний простір для «переговорів». Так, як це, наприклад, робила організація Allianz Kulturstiftung на минулорічних Європейських дебатах у Харкові. Все закінчилось тим, що найбільш зваженим українським учасникам довелось пояснювати ініціативним іноземцям, що взагалі відбувається, а агресивним співвітчизникам – чому дебати, діалог або переговори – це, незважаючи на всі нюанси, хороша ідея.

Увага Німеччини чи іншої західноєвропейської країни до конфлікту на сході України – це дуже добре, це шанс отримати хоча б символічну підтримку й знати, що ми не самі. Але щоразу, коли в комплекті з добрими намірами йде принизлива риторика «примирення», меншає кредит довіри, й зникає віра в те, що більш упливовий світ взагалі розуміє ту Osteuropa, про яку так піклується.

Коментарі