Спроба зняти шапку-невидимку

5 квітня у музеї Людвіга в Будапешті відкрилася виставка «Перманентна революція» –  найбільша на сьогодні музейна презентація сучасного українського мистецтва в Європі.

Монтаж виставки та її урочисте відкриття припали на дні, коли Угорщину лихоманило від передвиборної агітації (в результаті на виборах втретє перемогла партія євроскептиків «Фідес» на чолі з чинним прем’єром Віктором Орбаном).

Попри те, що Україна переживає не найпростіші часи у відносинах з Угорщиною, будапештський музей Людвіга – невипадковий і дуже вдалий вибір локації для «Перманентної революції». Це одна з 12 світових інституцій, що носить ім’я Петера та Ірени Людвігів. Інші є у Відні, Кьольні, Аахені, Пекіні. Людвіги збирали дуже різне мистецтво – від античності до бароко і ХХ століття (зокрема, і мистецтво Східної та Центральної Європи). Заснований міжнародним арт-фондом Людвіга, нині музей Будапешта репрезентує сучасне мистецтво та має масштабну колекцію включно з роботами Пікассо, Раушенберга, Ліхтенштейна.

Задумавши великий проект, що знайомив би з українським мистецтвом у Європі, куратори проекту Костянтин Акінша та Аліса Ложкіна знайшли однодумицю в особі директорки музею Людвіга Джулії Фабеньї. «На щастя, Джулію справді цікавить центральноєвропейське і східноєвропейське мистецтво, їй важливо заповнювати лакуни та відкривати невідоме, – говорить куратор виставки «Перманентна революція» Костянтин Акінша. – Вона вже робила виставки про мистецтво Польщі, а також Албанії та Косово. Тож все склалося, і проект відбувся саме в Будапешті».

Музей Людвіга в Будапешті

«Перманентна революція» – найбільша на сьогодні європейська музейна виставка українського мистецтва (куратори залучили роботи 37 художників та арт-колективів). Вона демонструє широку панораму мистецтва останніх 30 років – періоду постійної соціально-політичної турбулентності в Україні. Це фактично соціальний портрет країни та історія про те, як вона дає раду різним викликам і травмам.

Без сумніву, саме музейна презентація українського мистецтва в Європі – це етапний крок у визнанні його в світовому експертному середовищі. Але важливість цієї виставки ще й в тому, що це висловлювання в тиші – українське мистецтво досі мало знане в світі. «Навіть для спеціалістів воно досі лишається «tabula rasa», –  додає Костянтин Акінша.

Кураторка проекту Аліса Ложкіна також акцентує, що, попри участь українських митців у міжнародних проектах, наше мистецтво майже не знають. «Ми недостатньо екзотичні, і водночас недостатньо «свої», аби увійти до світової обойми сучасного мистецтва, –  коментує цю ситуацію кураторка. –  Тому Україна, на жаль, досі залишається у певній «сірій зоні», з якої хочеться врешті вийти».  

Проект створено за підтримки Zenko Foundation. Меценат та засновник фундації Зенко Афтаназів переконаний, що популяризація українського мистецтва в світі – це загальнонаціональне питання, і такі проекти мають відбуватися в різних країнах світу регулярно. Лише тоді можна сподіватися, що наше мистецтво стане більш видимим у світі.

Назва виставки відсилає глядача до цілої низки потрясінь, які країна пережила за останні десятиліття. «Образ перманентної революції відображає і реальність, і моє особисте відчуття життя «на вулкані», – говорить Ложкіна. – Ми, українці, перебуваємо в дуже цікавій взаємодії з реальністю, яка, можливо, є більш релевантною сучасній дійсності, аніж життя умовного західного європейця, що може все життя мріяти про революцію, яку ми переживаємо в реальності».

Вибудовуючи експозицію, куратори вирішили уникнути будь-якого чіткого наративу. Вони не розділяли виставку на хронологічні чи смислові блоки, натомість розставили певні точки емоційної напруги, надавши перевагу відомим та навіть знаковим роботам з виставковою історією («пілястрам», як їх називає Акінша).

Співкураторка проекту, директорка музею Людвіга в Будапешті Джулія Фабеньї говорить, що куратори від початку вирішили зачіпати певні «червоні лінії». Серед них – війна на Донбасі, анексія Криму, агресія проти ЛГБТ, дискримінація, інші соціально-політичні проблематики. Але, за словами Фабеньї, головною темою проекту є революція. «Це так чи інакше виринає у всіх роботах, у цих творах я бачу пошук нової української ідентичності та остаточне подолання спадку минулого», – каже вона.

В одному з центральних залів виставки – скульптурна інсталяція Жанни Кадирової, що зображує українську мапу з «відбитим» Кримом. З одного боку мапи – обпалена цегла, з другого – радянські шпалери як натяк на мирне й військове життя, що ніби тривають паралельно. Свого часу цю роботу було показано в PinchukArtCentre та «Мистецькому Арсеналі», і в обох випадках вона справляла сильне враження. Експонована на червоному тлі, у стінах музею Людвіга робота промовляє ще голосніше.  

Просто навпроти інсталяції Кадирової  – одна з двох робіт Микити Шаленого на виставці, текстильна інсталяція «Чорний Сибір», настільки ж експресивна і видовищна, наскільки й іронічна. Шалений говорить про процеси, що мають місце на азійському кордоні Росії і ставить під питання, чи сибірське населення Росії справді є російським, адже немало місцевих мешканців, маючи російський паспорт та громадянство, говорять і думають китайською.

Одна з вузлових точок виставки та її емоційних центрів – роботи Влади Ралко з серії «Київський щоденник». Беручи активну участь у подіях на Майдані, авторка почала створювати своєрідний графічний щоденник, ілюструючи події та матеріали медіа, фіксуючи в режимі нон-стоп власні переживання та очікування українців. Близько 150 малюнків Ралко на одній стіні музею Людвіга виглядають як страшний і захопливий графічний роман, найстрашніше в якому те, що він є відбитком реальності.

Серед реперних точок на виставці – одразу дві роботи Романа Михайлова. Одна з них, «Опік реального», зроблена з випалених листів картону, є образом рани, яку переживає Україна. Цей проект вже має серйозну виставкову історію: роботи з нього було представлено в Парижі, Варшаві, а також на ArtVilnius. Друга робота Михайлова, «Радіф. Остання дитина» – книга пам’яті, створена з металевих листів вагонів, у яких перевозили кримських татар під час депортації 1944 року. Цей образ упритул зіштовхує глядача з історією трагедії кримського народу.

Роман Михайлов, Опік реального, Об’єкт, 2018

Серія Олександра Чекменьова «Паспорт» є своєрідним портретом 90-х. Тоді Україна перейшла на паспорти нового зразка. Чекменьов, що працював фотографом, знімав на дому мешканців Луганська, які за станом здоров’я не мали змоги піти сфотографуватися для нового документу. Пізніше ці знімки склали серію «Паспорт». Фото старих, хворих, немічних людей відверто демонструють людську незахищеність та вразливість. Шматок білого тла, на якому зазвичай фотографують на документи, додає цим світлинам абсурдності й трагізму.

Інсталяція Вови Воротньова «Кабінет мандрівника» – документація минулорічного перформансу автора «ЗА/СХІД», у рамках якого художник пішки пройшов Україною понад 1000 кілометрів від Червонограду до Лисичанська, тягнучи за собою шмат вугілля та документуючи власну подорож. «ЗА/СХІД», глибоке дослідження новітньої української реальності – важливий проект не лише для практики самого Воротньова, але й для українського художнього процесу.

Роботи з проекту Давида Чічкана «Втрачена можливість» експоновані на виставці вкупі з документацією наслідків минулорічного погрому виставки в ЦВК. Замість замовчувати такі неприємні теми, як погроми художніх виставок правими радикалами, куратори обрали шлях відвертого говоріння про проблему, зробивши переклад однієї з робіт з усіма гаслами. «Історія з погромом виставки Давида важлива ще й тому, що це, здається, перший проект у постмайданний період, де художник поставив питання про те, що справді відбувалося на Майдані, чи були його гасла втілені, і хто сьогодні ними озброївся», – говорить Ложкіна. В світлі сьогоднішніх українсько-угорських відносин такі роботи влучно акцентують небезпеку радикальних настроїв у суспільстві.

Олександр Чекменьов, “Паспорт” 1994, Луганськ

Вова Воротньов, Кабінет мандрівника. Інсталяція, документація перформансу, 2017

Є в експозиції і вже класичні роботи, програмні для авторів і українського мистецтва, такі як «Донбас Шоколад» Арсена Савадова або «Червона серія» Бориса Михайлова. Всі ці роботи вкупі вибудовують історичний таймлайн, за яким можна спостерігати шлях України до самоусвідомлення й пошуку власної ідентичності (насправді ці спроби не припинялися ніколи, навіть у часи Радянського Союзу). І це ще одна «перманентність», властива українській історії. 

Історична важливість «Перманентної революції» безсумнівна. Це доволі цілісна виставка, якій вдалося створити живий і об’ємний образ сучасної України. Вона  постає дуже різною: сповненою протиріч, але також і жаги до життя й свободи. Це видовищний проект, і водночас чесний, «за гамбурзьким рахунком», без пропаганди чи спроб розчулити публіку драмами. Тут одночасно багато страшних та іронічних творів.

Варто зауважити, що рівень робіт, представлених на виставці, дуже різний. Також попри солідний список авторів проект все ж відбувся без участі кількох художників, без чиїх робіт панорама українського мистецтва останніх 30 років не є повною. Але з тих чи інших причин вони в «Перманентній революції» представлені не були. 

«Ми говоримо про свої травми, навіть якщо це й не дуже весело, – підкреслює Аліса Ложкіна. – В цьому наша сила: всі наші випробування дали нам величезний досвід і резистентність до будь-яких зсувів реальності. На сьогодні це, з одного боку, дуже ризикована виставка, а з другого, необхідна, адже в Угорщині існує величезне поле маніпуляцій темою української культури, тому чесна розповідь про неї – найкращий вихід».

В одому з текстів про виставку Аліса Ложкіна влучно порівняла українське мистецтво з відомою роботою Сергія Ануфрієва «Шапка-невидимка» (маючи на увазі нашу «непомітність» у світі). Здається, є шанси найближчим часом все ж цю шапку зняти. Якщо носити її довго – можна перестати помічати, що тебе самого вже давно не бачать.

Виставка «Перманентна революція» триватиме у музеї Людвіга в Будапешті до 24 червня.

Фото: надано Zenko Foundation