Стрес як нова норма, або неакадемічні нотатки про академію

Десять років тому я вперше приїхала до Швеції. Приїхала я молода і завзята писати дисертацію в одному з університетів Стокгольма після моєї магістерки в Німеччині та Іспанії. Моєму щастю не було меж. Чотири роки повного фінансування! Чим це не рай? – думала я. Енергії у мене було стільки, що здавалося, можна перевернути світ. Але щось у цьому світі було не так. Цей світ, м’яко кажучи, не поділяв моєї радості. Мій кожен день починався з ритуалу: біля кавової машини я зустрічала когось зі своїх колег і на просте питання «Як справи?» чула незмінну відповідь «Втомлений/Втомлена». І це в понеділок, вівторок, середу, четвер і п’ятницю… а в наступний понеділок все починалося знову. Насправді за чотири роки моєї докторнатури я навіть не можу пригадати, чи мені хоч раз хтось із колег-докторантів відповів, що у них все добре.

Звісно, в такій ситуації я почала думати, що щось зі мною не так. Але що? Чому на всі мої захоплення від роботи і розповіді про те, що я робила у свій вільний час, на мене дивилися як на інопланетянку. Лише з часом я зрозуміла, що поняття «вільного часу» в академії не існує, чи точніше, воно є, але про нього не говорять.

Я зрозуміла, що в академії є свої ритуали й табу, і поняття «відпочинок», «вільний час», «насолода» входять у сферу табу, про них не заведено говорити, принаймні допоки ти не перейшла в ранг «безсмертних», тобто не отримала постійного місця роботи, що в Швеції в середньому забирає 10 років після захисту PhD. Тобто більшість свого часу як докторант, а потім ще десять років до постійної роботи (якщо пощастить), ти маєш не просто об’єктивно страждати через повну відсутність будь-якої стабільності й перспектив постійної роботи, а ще й всім показувати, як ти страждаєш, працюєш 200 відсотків свого часу, ніколи не відпочиваєш, бо інакше – і увага, тут ховається найбільша помилка в цих логічних судженнях – ти ніколи не знайдеш роботи (насправді знайдеш, в кінці напишу, як)!

Таким чином утворюється замкнене коло: ти не можеш розслабитися, ти навіть не можеш показати, що ти розслабляєшся, бо будь-яке життя поза роботою наче вказує на те, що ти не вартий цієї роботи. Загалом критичні й розумні люди повністю втрачають контроль над своєю реальністю і віддають всю владу над собою і своїм часом системі, яка не гарантує їм нічого, крім гарантованого виснаження, вигорання, навіть психологічних розладів [1]. Академія – це супер поле для розвитку синдрому самозванця. Ось ці всі думки «Що зі мною не так?», «Скоро всі побачать, що я нічого не вартий і тоді кінець усьому» – це якраз прояви цього самого синдрому. Але не хвилюйтеся, скажу вам одразу, що цей синдром турбує насправді талановитих і дуже мислячих осіб [2]. Про це є дослідження, так що можете просто зараз попишатися собою!

Але жарти жартами, та ця перформативність, ця демонстрація того, що ти ніколи не розслабляєшся, повторювана з дня в день, стає твоєю новою нормою, і ти не встигаєш озирнутися, як ціла армія спеціалістів – психологів і психіатрів – стають твоїми найкращими друзями. Добре, що в Швеції здебільшого ніхто не приховує, що їм потрібна психологічна допомога, так що допомогу отримати легко, але такий стан справ насторожує, тому що виводить психологічні проблеми в стан норми – якщо ти докторант, то обов’язково маєш мати проблеми, якщо ти їх не маєш, значить, погано стараєшся.

Виходить, що академія є не фабрикою талантів та ідей, а постачальником пацієнтів до психологів усіх напрямків. І тут не йдеться про нормалізацію психологічних проблем як таких, насправді це великий плюс, що суспільство рухається в цьому напрямку, коли не соромно зізнатися (передусім собі), що потрібна допомога. Тут ідеться про нормалізацію стресу й витіснення норми – нормального 8-годинного робочого дня з двома вихідними  на тиждень – за межі прийнятної поведінки.

Саме поняття «відпочивати» перейшло у ранг революційних вчинків у наш час. Не дивно, що в академії стільки людей мають проблеми. Звісно, в нас дуже важкі графіки з дедлайнами, велика нестабільність, зарплата докторантів – середній мінімум, за яким світить життя прекаріату… Та все ж значну лепту вносить ця культура, де абсолютно всі, хто «хочуть лишитися в грі», мусять показати, які вони завжди в стресі, перепрацьовані, нещасні. Бути щасливим в академії – це наче показати, що ти тут нічого не вартий (особливо, поки ти не отримав постійну роботу). І майже всі грають у цю гру (тут я кажу здебільшого про докторантів, потім ситуація трохи змінюється, але не надто відчутно [3]).

Скажу відверто, я довго не могла зрозуміти правил цієї гри. Мене справді на початках питали «Юлю, що з тобою не так? Де в тебе час на кіно/книги/подорожі/друзів?», «Що таке вихідні? Ти щось вигадуєш, Юлю!» (До речі, з половиною таких запитань, думаю, пов’язана ще одна проблема – гендерна. Я ніколи не чула, щоб у чоловіків запитували, як вони все встигають. Якщо колега-чоловік видає одну за одною книжки, до того ж, малює картини, пише музику чи романи, всі скажуть, що він геній. А у жінки будуть питати, як вона все встигає, що ж з нею не так? А раптом за неї працюють ельфи? Та поки не про це![4]) На всі ці запитання на початку мого перебування в ролі докторантки у мене була ціла низка виправдань: як мені не бути щасливою? Я маю дах над головою, мені платять за те, що я займаюся улюбленою справою, я зрештою дитина пострадянський 90-х, можу їсти «нутеллу» щодня! Чим вам не привід для радості, погодьтеся!

Я довго трималася, та потім я, сама того не помічаючи, почала змінюватися. Я навчилася поводитися й розмовляти як більшість людей навколо мене. Думаєте, це сталося через те, що мені стало важче працювати? Ні!  Навантаження й стиль моєї роботи не змінювалися. Але я навчилася цій комунікації – скаржитися й страждати! Через деякий час у мене справді почалися проблеми з самопочуттям, коли страждання стали реальними, а не просто засобом комунікації й способом уписатися в академічний соціум. Тобто те, що так починалося, стало моєю реальністю з недосипанням та панічними атаками.

Я розумію, це означає, що на це вже були  певні передумови (а в кого їх нема?), але треба було потрапити в таку культуру і перейняти всі ці поведінкові аспекти, щоби все спрацювало. В результаті виробилася нова норма, нові нейронні зв’язки, які вже за звичкою змушували мене постійно думати лише в термінах «катастрофи». Я почала приховувати все, що я роблю поза роботою, всі свої переклади, нові подорожі, нові фільми, нові книжки.

У мене з’явилося життя «для академії» й таємне життя «для себе», причому в тому першому житті я вже була не зовсім я, бо на всю цю  роздвоєність ішло надто багато сил. Прийшов момент, коли мої страхи стали настільки великими, що я боялася вийти з дому. Будь-які зміни, навіть дуже позитивні, здавалися катастрофічними. Це був тривожний розлад у своєму найкращому втіленні. Класика жанру. І я почала себе рятувати (мушу зізнатися, що на той момент ми рятувалися колективно, але з етичних міркувань я ділюся лише своїм досвідом).

Скажу коротко, завдяки не лише моїм зусиллям, я таки змогла з цього зачарованого кола вийти, зрозуміти проблему й вийти! Свідомо сказати «я в це більше не граю!» Думаєте, це вплинуло на якість моєї роботи? Кількість публікацій, конференцій, курсів тощо? Лише позитивно, бо зникли всі ці муки сумління, всі ці страхи, що щось зі мною не так (ну і зрештою, я почала виходити з дому, а це дуже позитивні зрушення «для кар’єри»). І коли мене зараз питають, як я все встигаю, я чесно відповідаю: я живу! Тепер я не приховую цього простого факту – що я живу. Я не приховую, що є життя поза академією, що є інша «норма» – де людина насолоджується життям, радіє можливості працювати й тішиться можливістю відпочивати. І навіть із такою «нормою» я вам з упевненістю можу сказати, що є життя після PhD.

Вище я обіцяла написати, як отримати роботу. Ну, що ж, все просто: в здоровому тілі – здоровий дух і здоровий розум, із такими умовами ви точно не залишитеся без роботи, можливо, не в академії, але ви точно не пропадете (хоча бачте, за десять років я досі в університеті, так що і на академію є надія). Наступним кроком моїх особистих зрушень буде написати подібну колонку без жодного посилання. Будемо вважати, що тоді місія власного покращення буде виконана повністю!

Примітки: 

[1] Про те, що серед докторантів рівень психологічних проблем вище, ніж у середньому в населенні, є багато досліджень. Серед нещодавніх, Nature Biotech опублікувало дані, за якими рівень захворювань депресією та тривожними розладами серед студентів, що навчаються на магістерських та докторантських програмах, ушестеро перевищує рівень цих захворювань серед населення загалом. Див.: T. M. Evans et al. Nature Biotech. 36, 282–284; 2018, https://www.nature.com/articles/d41586-018-03803-3?utm_source=twt_nnc&utm_medium=social&utm_campaign=naturenews&sf185486493=1

[2] Зацікавленим читачам раджу прочитати книжку Amy Cuddy. Presence, в якій авторка розглядає проблему «синдрому самозванця» в деталях.

[3] Про проблеми, з яким стикаються професори, я дуже рекомендую прочитати книжку Maggie Berg, Barbara Seeber, Slow Professor: Challenging the Culture of Speed in the Academy. Ця книжка справді дає надію, що в сучасній академії, яку диктує логіка ринку, все таки можна змінити, якщо припинити ганятися за всіма вимогами й почати думати, писати, читати, бо саме це є наша – «академічна» – робота, а не біганина за регаліями, проектами, рапортами, комітетами, і т.д. Книжка, хоча і написана для професорів і професорами, буде цікавою абсолютно всім, хто працює в університеті.

[4] Особливо, коли ти ще й до всього мама, то питань буде ще більше. На цю тему я дуже раджу почитати книжку Mama, Ph.D: Women Write About Motherhood and Academic Life(Rutgers University Press 2008), ed. Elrena Evans and Caroline Grant. Колись я написала короткий огляд цієї книжки, тож можна з ним ознайомитися тут.