Суспільна спроможність: випадок Арсеналу

Поява статті Олени Червоник «Арсенальний модернізм» на сторінках онлайн-видання «Коридор» одночасно мене й утішила, й засмутила, була водночас і ковтком свіжого повітря, і сигналом про те, що ненаписані тексти мають наслідки так само, як і написані. Але про це трохи згодом. Спочатку про те, чому втішила. Справа в тому, що це дуже рідкісний випадок аналізу української культурної інституції на рівні її артикульованої місії, а не діяльності, а тим більше особистості, окремих фахівців чи навіть окремих проектів. Тут ми обговорюємо інституцію в цілому, її основи, причому основи продискутовані й оприлюднені. Отже, завдяки статті Олени Червоник можемо перейти на набагато вищий рівень узагальнення, побачити цілісну траєкторію інституції й спроектувати її подальший рух. Це дуже цінна перспектива, а для Мистецького Арсеналу (і не лише для мене як його директорки) – важлива нагода пояснити хід думки, що стоїть за визначеннями місії і візії.

Однак мене трохи засмутив загальний тон статті. Зневажливість деяких формулювань заохочує до упередження. І читач може припустити, що місія Арсеналу вироблялася волюнтаристськи кількома особами без розуміння культурного й суспільного контексту, в якому оперує Арсенал, бездумно копіюючи застарілий досвід, який некритично сприймався як кращий і цивілізованіший. Мені як читачці бракує тут запропонованого Мерабом Мамардашвілі принципу презумпції розумності уявного співрозмовника – визнання, що той, із ким або про кого ведеться оповідь, має розумні причини діяти або висловлюватися в певний спосіб. В інакших термінах, не застосовано Габермасів принцип комунікативної раціональності, тобто такої, де основою є спроба зрозуміти, «дослухатися» до того, хто промовляє. Попри те, сама нагода публічно продискутувати центральний термін місії Мистецького Арсеналу – «модернізація» – продуктивна й корисна.

В цьому дописі я спробую, по-перше, показати, яким був процес вироблення стратегії Арсеналу, і яке місце в цьому процесі займає пошук консенсусу між різними сторонами й різними його акторами. По-друге, опишу генезу терміну «модернізація» щодо місії Арсеналу, котрий походить із цілком іншого дискурсу, ніж той, що його бачить джерелом авторка статті – політики Центрів сучасного мистецтва Сороса, які діяли у багатьох країнах Східної Європи впродовж 1990-х років. І тому на початок трохи занурюся в історію, аби описати причини й способи дії Центру Сороса в Києві.

Саме цього стосується моє зауваження про ненаписані книги – незначна кількість і часто недоступність текстів про умовний «соросівський» період українського мистецтва має наслідком такий стан справ, коли автори спираються не на безпосередній аналіз явища, а на тексти, що мають це явище радше своїм приводом, аніж об’єктом аналізу. Це стосується, на мою думку, і згаданого в статті тексту Ларіона Лозового, який у момент публікації не викликав ентузіазму серед сучасників і активістів Центру сучасного мистецтва в Одесі, оскільки сприймався як текст фантазійний, спертий радше на уявну наявність «генеральної лінії Сорос-центрів», аніж на скрупульозний аналіз явища.

Чим же, в такому разі, була «соросівська» культурна політика? Її легко зрозуміти, пригадавши, що сам Джордж Сорос, засновник низки фондів і центрів сучасного мистецтва у постсоціалістичних країнах, був і залишається переконаним адептом ідей Карла Поппера. Ідеться про переконання в необхідності плюралізму і сильного громадянського суспільства для бажаного стану суспільства в широкому сенсі. Цей бажаний стан – це, звичайно, демократичний порядок денний та повага до прав і свобод громадян. Аби він був можливим, соціум не може бути закритим, запечатаним однією ідеологією і стандартом поведінки. Це мусить бути суспільство відкрите, плюралістичне, таке, що допускає і навіть заохочує альтернативу [1]. Репрезентовану, наприклад, організаціями громадянського суспільства і контркультурними рухами, або принаймні альтернативними культурними явищами. Це значить, що «соросівські» ініціативи програмно фокусувалися саме на підтримці альтернативи до на той момент усе ще домінантного радянського дискурсу й у принципі не могли цікавитися радянським офіційним мистецтвом ні в його модерній, ні будь-якій іншій (якщо така була) формі та іпостасі.

Будучи зосередженими на альтернативі, вони заохочували ті явища (і в культурі, і в суспільному та політичному житті), які робили ранньопострадянське суспільство плюралістичним, більш відкритим. Ішлося передусім про субверсивні, інколи партизанські форми творчості, а не ті, що вважалися ідеологічно прийнятними в часи тотальної закритості. Тому це були феномени як-от середовище Паризької комуни, Група швидкого реагування або навіть Фонд Мазоха. Фокус був на мистецьких явищах, котрі мали суттєвий підривний потенціал щодо моноліту системи в той історичний момент, коли засновано Центри Сороса, тобто, на початку 90-х.

У період економічного колапсу Центри Сороса виявилися чи не єдиними інституціями культури в Україні, які володіли ресурсами підтримки, а їхні бюджети значно перевищували можливості інституцій, успадкованих Україною від СРСР. Це, зі свого боку, призвело до появи нової ієрархії – з сучасним мистецтвом на чолі. Поява цієї ієрархії не суперечила ідеям відкритого суспільства, але викликала протест із боку інших художніх середовищ як така, що призводить до забуття інакших культурних явищ, наприклад, модерних форм радянської культури.

Практика діяльності Центрів Сороса у різних країнах могла не збігатися з намірами, задекларованими через ідеї Карла Поппера. Тому тим більше при аналізі «соросівської політики» від країни до країни, від міста до міста необхідно щоразу аналізувати кожен випадок окремо. Саме тому теорія, що випливає з досвіду функціонування центрів Сороса на Балканах, не обов’язково збігатиметься з реаліями в Києві, а практики в Києві – навіть із практиками в Одесі. Зокрема й тому, що вже через кілька років після заснування центрів не існувало якоїсь виразно артикульованої генеральної лінії, а самі вони були цілком автономними у своїй політиці і практиці, значно більше залежачи від локальних контекстів і стилів своїх команд, ніж від якихось загальних настанов. І саме з цим пов’язаний мій коментар, що тексти про діяльність Центрів Сороса в Україні часом спираються не так на аналіз цієї діяльності, як на тексти, написані в інакших контекстах про інші практики.

Відтоді суспільний і художній контекст суттєво змінився (візьмімо хоча б цілком інакшу якість громадянського суспільства у порівнянні з 1993 роком – заснування ЦСМС-Київ), як змінилися і практики та підходи низки важливих державних інституцій культури [2], котрі зробили величезні кроки для виходу із пізньорадянської рамки діяльності. А отже, ні Мистецький Арсенал, ні жодна інша інституція культури не може просто відтворювати підходи українських Центрів Сороса. Це неможливо ні технічно, ні ідейно – в Україні відбувається жвавий обмін ідеями і щодо стану суспільства, і його траєкторії, і політичних викликів, і культура є частиною цього процесу. Про це трохи згодом. А наразі трохи про те, як – з огляду на все сказане – вироблялася стратегія Мистецького Арсеналу.

Влітку 2016 року в Арсеналі змінилося керівництво. Першим завданням і моїм як нової директорки, і команди Арсеналу було виробити спільний порядок денний і напрям руху. Створити таку комунікативну ситуацію, коли всі, завдяки чиїй праці функціонує ця інституція, могли скласти спільну картину майбутнього. Фактично, виробити нову чи підтвердити попередню місію, візію і подальшу стратегію Арсеналу. Цю роботу ми розпочали в серпні й завершили у грудні 2016-го. Методом були численні стратегічні сесії-обговорення, які часто тривали багато годин поспіль і де дискутувалися терміни до найменших деталей. Оскільки Арсенал є національною інституцією, яка – на додачу – спроможна до роботи з великою кількістю різних аудиторій водночас, сягає до різних суспільних груп, одразу було зрозуміло, що вона не може орієнтуватися тільки на експертні середовища і так звану «культуру експертів». На прикладі Арсеналу відбувається, власне, те, що Юрген Габермас у своїй знаменитій промові «Модерн – незавершений проект» описує як зіткнення твору мистецтва з життєвим світом: у момент виходу поза межі вузького експертного сприйняття естетичне переживання змінює свій вектор, свій смисл, відтак постає нова комунікативна ситуація. Він пише (переклад російською за браком українського варіанту):

“Разумеется, художественная продукция ухудшится с точки зрения ее семантики, если она не будет специализированной разработкой самостоятельных проблем, делом экспертов, не учитывающих экзотерические проблемы. При этом все (и критики, и имеющие специальную подготовку реципиенты) рассуждают о произведениях искусства, рассматривая разрабатываемые в нем проблемы именно в каком-нибудь одном абстрактном аспекте их значимости. Но стоит эстетическому переживанию войти в историю индивидуальной жизни или инкорпорироваться в некую форму жизни коллективной, как это четкое отграничение, эта концентрация исключительно на одном из измерений нарушается. Восприятие произведения искусства дилетантом или, скорее, экспертом, ориентированным на повседневную жизнь, обретает иную направленность, нежели восприятие критика, интересующегося внутренними законами развития искусства”. [3]

Саме це відбувається в Арсеналі у момент взаємодії з так званою широкою аудиторією, тобто з нефахівцями, але людьми в цілому зацікавленими культурою. Як наслідок, Арсенал не може бути елітистською інституцією для експертів. У силу своєї масивності він занурений у життєвий світ, а при розвороті до життєвого світу усі сенси можуть змінюватися.

Розуміючи це, ми поставили собі ключове питання, на якому базувалася подальша робота над місією: чому нині українське суспільство повинне фінансувати і розвивати Мистецький Арсенал (нагадаю, що ідеться про національну інституцію, що фінансується публічними грішми)? В чому цінність Арсеналу для суспільства у цей конкретний історичний момент, з тими конкретними обмеженнями і трагедіями, які саме тут розгортаються? Що ця інституція робить такого, від чого суспільство не може відмовитися, попри очевидне обтяження надзвичайно складними дилемами в багатьох інших ланках суспільного життя? Нашою відповіддю було: Арсенал допомагає суспільству (тобто, своїм аудиторіям) ставати більш спроможним. Спроможним розуміти свої основи й розуміти Іншого та інакші культурні контексти, раціонально діяти, уявляти нове і – відповідно – творити порядок денний майбутнього. Тобто йшлося про більш зріле, суб’єктне і демократичне суспільство. У підсумку перша версія місії звучала так: «Сприяти більшій спроможності українського суспільства: знайомити з видатними явищами художньої й інтелектуальної культури та стимулювати їхній розвиток; порушувати актуальні суспільні питання; долати ізольованість від світового контексту». Тут варто пам’ятати, що формулювання місії має бути максимально прозорим і зрозумілим, воно не терпить надмірної метафоричності чи побутовості – в ідеалі формулюється кристально чітке повідомлення. І треба сказати, що слово «спроможність» викликало серед працівників Арсеналу ціле велике коло дискусії: що воно означає, наскільки воно зрозуміле поза середовищами політичних активістів, для яких це термін доволі звичний, чи легко вхоплюється читачем. У нас не було однозначної відповіді.

Водночас побудова стратегії – це завжди пошук консенсусу між різними акторами. Між командою, органами управління й залученими дорадчими органами. Це значно більше і складніше, ніж волюнтаристське прийняття рішення однією особою чи невеликим колом керівників. І тому консенсус обов’язково пролягає через компроміс, який – зі свого боку – може зачіпати інші, відмінні від культурних, експертні спільноти й присутні тут бачення. Саме так відбулося з першим проектом місії Мистецького Арсеналу. Говорячи про спроможність суспільства, ми зайшли на поле добре розробленого в Україні дискурсу суспільної модернізації, представленого, наприклад, візією Несторівської групи [4], аналітичними публікаціями політичного філософа Михайла Мінакова [5], численними висловлюваннями у медіа соціолога Євгена Головахи, економіста Олександра Пасхавера й історика Ярослава Грицака, які – так само – спираються на соціологічне дослідження Рональда Інґлегарта і Кристіана Вельцеля World Value Survey, що триває з 1981 року у близько 100 країн світу [6]. І це наступне, про що я б хотіла розповісти, – звідки взявся термін «модернізація» і що він означає як у місії Арсеналу, так і в колах реформістськи [7] налаштованих інтелектуалів України.

І тут я мушу визнати помилку, яка має місце в тексті стратегії Арсеналу, і яка – як на мене – проявилася й у статті «Арсенальний модернізм». Ідеться про брак визначення терміну «модернізація», що в результаті породило цілий ланцюжок припущень, які не мають стосунку ні до процесу написання стратегії Мистецького Арсеналу, ні до сенсів, на які спиралися її розробники.

Надзвичайна ємкість цього слова дозволяє помістити сюди і спрямованість на демократизацію суспільних взаємовідносин, суб’єктність, відповідальність і раціональність громадянина (про що здебільшого ідеться у згаданих вище реформістськи налаштованих колах в Україні), і всі можливі проекти модерну на теренах України від раціональної імперії Катерини ІІ[8] до радянського досвіду, який, поза сумнівами, був одним із яскравих проектів модернізації. Тому тут почну з виправлення цього огріху й спробую визначити, що розуміється під термінами «модерн» і «модернізація», оскільки, як пише Вольфганг Вельш у праці «Наш постмодерний модерн»: «… поняття модерну, гасла модерну – навіть уже сам погляд на естетичний сектор це доводить – надзвичайно розбіжні. Тож пропонувалося щоразу точно визначити те, що розуміють під «модерном», коли висловлюються про нього чи проти нього. Для цього аж ніяк не достатньо хронологічної специфікації. Радше потребуємо змістовного уточнення, до якого в подальшому можемо долучити секторальні, структурні й хронологічні визначення. Лише той, хто дотримується цієї вимоги специфікації модерну, має гарні шанси уникнути плутанини найменувань і позбутися поширеної підміни понять із причини їхньої багатозначності. «Модерн» – це ім’я. Тож як таке воно й має застосовуватися: специфіковано, а не загально».[9]

Отже, чим виступає модерний проект у зв’язку зі стратегією Арсеналу і як його часто розуміють в українському реформістському дискурсі? Учасники цієї дискусії виходять (частіше усвідомлено, але часом – ні) із фундаментального твердження Юргена Габермаса про те, що розум як основа модерності не вичерпав свій потенціал для облаштування суспільства і розвитку культури – з одного боку. З іншого боку, вони продовжують загальну модерну орієнтацію на майбутнє, зверненість в майбутнє, у зв’язку з якою Габермас у книзі «Філософський дискурс Модерну» так описує саму модерність: «Специфічно новочасна орієнтація на майбутнє створюється у міру того, як суспільна модернізація розриває староєвропейський досвідний простір селянсько-ремісницьки сформованого життєвого світу, змушує рухатися і знецінює очікувану значущість його ціннісних орієнтацій. Тоді місце цих традиційних досвідів минулих поколінь посідає той досвід прогресу, який надає горизонту очікування, сфокусованому досі на минулому, «історично нову, утопічно відтворювану, обернену якість»[10]. Переконаність, що майбутнє (а не – наприклад – давня традиція) є основним бажаним горизонтом уяви і суджень, є типово модерною, і саме вона домінує у згаданому реформістському дискурсі.

Тут мають також суттєву вагу ідеї політолога Рональда Інґлегарта про визначальне значення певного набору суспільних цінностей: від цінностей виживання до цінностей самовираження, і від цінностей раціонального секулярного розуміння світу до цінностей орієнтації на традицію[11]. І саме рух траєкторією від цінностей безпеки до цінностей самовираження і від традиції до секулярної раціональності визначається як прояв модерності. Таким чином, модернізація розуміється як бажана траєкторія, пов’язана з прийняттям нових ціннісних установок, що мають наслідком повноту демократичної свободи та спроможності індивіда, а також добробут суспільства. Модернізація як певний горизонт спроможності громадянина. Оцієї раніше згаданої – у першій версії місії Арсеналу – спроможності.

Одне з найбільш відданих ідеї суспільної трансформації/модернізації експертних середовищ в Україні – Несторівська група – так формулює своє розуміння модернізації в прикладанні до сучасного українського контексту: «Модернізація має багато виявів і вимірів. Але якщо звести завдання української модернізації до одного речення, то воно мало б звучати так: переведення України на траєкторію сталого розвитку. Сталий розвиток врахує інтереси теперішніх і майбутніх поколінь. Він передбачає примноження, а не виснаження усіх шести капіталів країни: людського, соціального, інтелектуального/творчого, індустріального/технологічного, природного та фінансового. Це робить суспільство витривалішим щодо поточних криз. Сталий розвиток не означає повної відсутності криз чи глибоких проблем. Він означає, однак, що після кожної кризи країна повертається на траєкторію зростання». У своїх міркуваннях Несторівська група спирається також на ідеї Дугласа Норта, Джона Волліса та Баррі Вайнґеста щодо двох типів розподілу суспільних ресурсів: обмеженого доступу до ресурсів і відкритого доступу до ресурсів[12], де останній бачиться як ознака модерності:

«Створення й дотримання нових правил гри для системи відкритого доступу вимагає прозорості прийняття рішень і підзвітності тих, хто ці рішення приймає. За системи відкритого доступу ми думаємо й діємо в дусі спільного виграшу – створення нового у взаємодії, коли результат є більшим за суму доданків, коли взаємодія має сенс не лише для учасників процесу, а й суспільства загалом. …

Відкритий доступ, усталені правила, прозорість і підзвітність – це політична та економічна основа для сталого розвитку України»[13].

Таким чином, бачимо, що уявлення про модернізацію пов’язується не так із виробничою чи технологічною модернізацією, яка набула гігантських масштабів у ранній радянський період, і не з тим, що Горкгаймер називає інструментальним розумом[14], а передусім із демократизацією та свободами для окремої людини з одного боку, і становленням корисної (це ключове слово) раціональної бюрократії, яку інакшими словами ще називають сильними інститутами, – з іншого.

Повертаючись до ідей Інґлегарта , у документі Несторівської групи стверджується: «Цінності зв’язують між собою економічну й політичну модернізацію і творять для них сприятливе поле. Без забезпечення відповідної ціннісної основи обидві формули модернізації вступають у конфлікт і провокують затяжні кризи та революційні ситуації. Спроби запровадити інституційні зміни без урахування цінностей незмінно зазнавали краху (Росія, Україна, Ірак, Афганістан)»[15].

Отже, модернізація, яку розуміють таким чином, не є чимось звершеним і полишеним далеко в минулому. Вона продовжує тривати.

Не виникає жодного сумніву, що радянський проект був саме модернізаційним, спрямованим на розрив із традиційним світом і зверненим у майбутнє. Але він не був ані останнім, ані вичерпним. Інакшими словами, наявність радянського модерного проекту в історії України не вичерпує потенціал раціональної трансформації, на яку спирається сама сутність модерності.

І все ж таки, частина авторів, серед них Михайло Мінаков, загалом не ставлячи під сумнів модерну природу радянського проекту, посилається на статтю американського історика Террі Мартіна «Модернізація чи неотрадиціоналізм», де аналізується феномен сталінізму, і сформульований тут висновок, що сам по собі став знаменитим висловом: «Модернізація – це теорія радянських намірів; неотрадиціоналізм – це теорія їхніх наслідків».[16] У своїй новій книзі «Розвиток і дистопія» Мінаков зауважує, що ми живемо не лише в період продовження розгортання модерного проекту, але й періодичної його імплозії – демодернізації: «Пострадянські суспільства живуть у високо суперечливий історичний період. На додачу до ризиків, можливостей та обмежень повноти життя людської істоти у процесі соціальної, економічної та політичної модернізації, має місце і все виразніша тенденція до демодернізації у Східній Європі. Ця демодернізація вивела на сцену суспільні сили, які руйнують як раціональну політику, так і традиційні цінності, а також створюють такий стан людини, коли ані раціональність, ні традиція не можуть надати індивідууму моральну орієнтацію».[17]

Демодернізація – відхід від таких основ політики і суспільного життя, які спираються на розум і те, що Габермас називає комунікативною раціональністю – зусиллям, спрямованим на порозуміння. Цей відхід проявляється, наприклад, в ендемічному популізмі, показовій релігійності й загалом переплітанні політики та релігії, занепаді освіти тощо. Звідси – актуальність завдань, пов’язаних із модернізаційним зусиллям. Звідси виразна присутність модернізаційної риторики і порядку денного в інтелектуальних колах, пов’язаних із політичним активізмом, економічним та історичним аналізом, які – узагальнюючи – можна б назвати власне реформістськими колами. Саме з цього порядку денного походить термін «модернізація», вжитий у місії Мистецького Арсеналу, і аж ніяк не з історії Центрів сучасного мистецтва Сороса. Власне кажучи, він був запропонований тими членами Ради розвитку Арсеналу, які не занурені в контекст українського сучасного мистецтва й не підозрюють про імовірний ідеологічний зв’язок між Арсеналом і ЦСМС. У результаті постало таке формулювання місії Мистецького Арсеналу, де значення має і її перша частина, котра розглядається у статті «Арсенальний модернізм», і подальше її розгортання:

«Сприяти модернізації українського суспільства та інтеграції України до світового контексту, спираючись на ціннісний потенціал культури. Задля цього:

• порушувати актуальні суспільні питання
• налагоджувати продуктивні контакти з міжнародною спільнотою
• знайомити з видатними явищами художньої й інтелектуальної культури та стимулювати їх розвиток».

Власне, оця частина «задля цього» уточнює, на чому саме концентрує свою роботу Арсенал, як саме він докладається до модернізації суспільства. І дивлячись на програму 2017 року, я бачу доволі точний збіг місії і діяльності Мистецького Арсеналу. Мені приємні добрі слова про нашу програмну роботу в статті «Арсенальний модернізм», однак, видається, що в ній чомусь пропущено власне цей зв’язок, не зауважено містка між рамковим твердженням-введенням (перше речення місії) і практикою Арсеналу.

Кілька років тому я писала про ізоляціонізм як спосіб взаємодіяти зі світом, притаманний багатьом в Україні [18]. Ішлося про те, що і люди, й інституції часто настільки зосереджені на власній історії, її інтерпретації, на власних колективних травмах і мріях, що втрачають здатність бачити інші історії, інші урази та ширші картини світу. Я назвала це ізоляціонізмом і наполягала, що його необхідно долати. Сьогодні я думаю, що це стосується не лише країн і суспільств. Це стосується і професійних спільнот. Не завжди те, що загально відоме в одній спільноті, є вичерпним поясненням для стану справ в інституціях, де перетинаються розмаїті середовища. А тому не всякий анахронізм при ближчому розгляді може виявитися анахронізмом. Як бачимо з випадку зі стратегією Арсеналу, навіть навпаки. Якщо подивитися на ситуацію ширше, то виявляється, що намагаючись будувати аналіз у вузьких рамках художньої спільноти, можна пропустити цілий комплекс ідей, підходів, пропозицій, напрацьованих у різних інтелектуальних спільнотах. Інтеграція цих спільнот і вироблених ними ідей і є завданням Арсеналу, його сильною стороною і його власним внутрішнім викликом. А створюючи такий простір взаємодії, Арсенал і робить свій внесок, заради якого його має підтримувати українське суспільство у винятково складний історичний момент, – допомагає суспільству бути більш спроможним уявляти і розуміти – власну культуру, світ та іншого.

Примітки:

[1] Про це див., напр., Поппер, Карл. (1994). Відкрите суспільство та його вороги. У двох томах. Київ, Основи.

[2] Свого аналізу ще чекають виразні зміни в Національному художньому музеї України, Національному музеї ім. Ханенків, Національному музеї ім. Шептицького, Національному центрі ім. Довженка, принципово інакша ситуація у сфері кіно з появою Національного агентства з питань кіно тощо.

[3] Хабермас, Юрген. Модерн — незавершенный проект. Отримано з: http://litresp.ru/chitat/ru/%D0%A5/habermas-yurgen/politicheskie-raboti/1

[4] Договір гідності заради сталого розвитку. Документ Несторівської групи. Отримано з: http://nestorgroup.org/wp-content/uploads/2015/02/Strategic-vision-NestorGroup.pdf

[5] Див., зокрема, Minakov, M. (2018). Development and Dystopia. Studies in Post-Soviet Ukraine and Easter Europe. Stuttgart, ibidem-Verlag.

[6] Див., напр., Инглхарт, Р., Вельцель, Х. (2011). Модернизация, культурные изменения и демократия. Последовательность человеческого развития. Москва, Новое издательство.

[7] Термін «реформістський» потребує визначення і тут вживається у такому сенсі: дискурс, центрований на нагальності широкої програми реформ в Україні для переходу країни на траєкторію сталого розвитку. Репрезентується, зокрема, висловлюваннями Несторівської групи, роботою коаліції Реанімаційний пакет реформ, ініціатив Vox Ukraine та Нова країна, у культурі – ініціатив Культура 2025, Конгрес активістів культури тощо.

[8] Про це див., напр., Плохій, С. (2016). Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності. ? Харків, КСД.

[9] Вельш, В. (2004). Наш постмодерний модерн. Київ. С. – 69.

[10] Габермас Ю. (2001). Філософський дискурс Модерну. Київ. С. – 23.

[11] Детальніше про це див., напр., World Value Survay. Отримано з: http://www.worldvaluessurvey.org/wvs.jsp

[12] Про це див. Норт, Д., Волліс, Дж., Вайнґест, Б. (2017). Насильство та суспільні порядки. Основні чинники, які вплинули на хід історії. Київ, Наш формат.

[13] Договір гідності заради сталого розвитку. Документ Несторівської групи. Отримано з: http://nestorgroup.org/wp-content/uploads/2015/02/Strategic-vision-NestorGroup.pdf

[14] Наприклад, Горкгаймер пише: “… зміст розуму свавільно редукується тільки до його частини, до рамок лише одного з його принципів; особливе посідає місце загального. Цей tour de force [фокус – франц.] у сфері духовного готує ґрунт для панування насилля в політичній сфері. Поступившись своєю автономією, розум перетворився на інструмент. … Здається, ніби саме мислення редукується до рівня індустріальних процесів, підпорядковується точному плану – коротко кажучи, стає невіддільним складником виробництва”. Горкгаймер, М. (2006). Критика інструментального розуму. Київ, ППС-2002. С. 36.

[15] Договір гідності заради сталого розвитку. Документ Несторівської групи. Отримано з: http://nestorgroup.org/wp-content/uploads/2015/02/Strategic-vision-NestorGroup.pdf

[16] Martin, Т. (2000). Modernization or Neo-Traditionalsim. In: Fitzpatrick Sh. (Еd.). Stalinism: New Directions. London; New York, Routledge. Р. 361. Op. cit. Мінаков, М. (2014) Постсоветская демодернизация: период нового околдования? In: Неприкосновенный запас  #6 (98). Отримано з: http://magazines.russ.ru/nz/2014/6/5m-pr.html

[17] Minakov, M. (2018). Development and Dystopia. Studies in Post-Soviet Ukraine and Easter Europe. Stuttgart, ibidem-Verlag. P. 22.

[18] Островська-Люта, О. (2015). Подолати ізоляціонізм. In: Культура. Завтра. Київ, CSM, АДЕФ-Україна.