Втручання як метод

Павел Штарбовський – доктор гуманітарних наук, театральний критик, драматург. З вересня 2014 – заступник програмного директора в Театрі Повшехни у Варшаві. Раніше він з колегою працював у Польському театрі в Бидгощі, який став одним із найважливіших театрів Польщі та об’єднав навколо себе потужне театральне середовище.

За сприяння culture.pl Ользі Велимчаниці вдалося поспілкуватися з Павлом Штарбовським про найкращі традиції Театру Повшехни про те, як відкрити театр для загалу, про театральні проекти, які досліджують суспільство, а також про роботу над «Щоденниками Майдану».

Театр, що втручається

Це ідея Зиґмунда Хюбнера, чиє ім’я носить Театр Повшехни. У 1970-80-х роках він створив бренд цього театру як центру опозиційного антирежимного життя. Звісно, театр не міг відверто боротися з комуністичним режимом, це була радше гра з ним, спроба зрозуміти, де межа дозволеного. Тому нам із Павлом Лисаком передусім хотілося створити зв’язок із цією найкращою традицією. «Театр, що втручається» – це театр, який бере участь у публічних дебатах, цікавиться соціальними темами. Ми хочемо дослідити реальний стан справ у суспільстві, виявити його соціальні проблеми та мати на них уплив. Наприклад, зараз у Європі є тенденція посилення праворадикального руху, повернення до фундаменталістських, націоналістичних гасел. У цій ситуації завдання театру – не лише показати проблему, а й зрозуміти, що відбувається в суспільстві, що провокує появу таких явищ.

Лабораторія суспільства

Ми шукаємо сучасні тексти – п’єси на теми, які хочемо дослідити. Так ми натрапили на текст Наталі Ворожбит «Щоденники Майдану». Але, розкриваючи українську тему, ми вирішили вийти на ширшу тему революції, а саме – можливості правдивої революції в сучасному світі. Важливо згадати, що ми робимо не просто вистави, а тематичні проекти, коли навколо спектаклю формується низка інших дотичних подій. Наприклад, ставлячи «Щоденники Майдану», ми працювали над цілим проектом «Війна. Мир. Україна», який передбачав також дебати, виставки, концерти, покази фільмів, читання тощо. Це був наш перший проект у Театрі Повшехни.

Другий проект був навколо вистави «Щури» за Гергартом Гауптманом і називався «Все на продаж», де йшлося про торгівлю інтимністю й суспільство споживання. Також ми ставимо класичні тексти, але в сучасній інтерпретації. Це такі собі спроби вписати класику в сучасну суспільну дійсність.

Третій проект, над яким ми працюємо зараз – це «Місто: між утопією та розчаруванням». Об’єкт дослідження цього проекту – Варшава, проте ми намагаємося ставити питання ширше: чи ми досі будуємо утопії, чи маємо ми ще час на великі цілі та плани? Цей проект ми розпочали виставою «Івонна, принцеса Бурбонська». Польська авторка Магда Фертач написала п’єсу для молоді про майнову нерівність у суспільстві, про стереотипи щодо бідних.

Нещодавно ми розпочали репетиції над трьома виставами, об’єднаними під назвою «Прага: між утопією та розчаруванням». Кожен із трьох режисерів запросив до співпраці різні соціальні групи. Наприклад, Александра Якубчак працює з групою в’єтнамців, що живуть у Варшаві. Міхал Салвінський – із мешканцями закритих житлових комплексів, відокремлених від решти населення. І Агата Баумгарт на основі місцевого фольклору робить хоррор про Прагу – район Варшави, який вважається найнебезпечнішим. Ми також хочемо обговорити, чи можлива ревіталізація цього району за допомогою культури. Інша конференція – Форум публічного театру, який передбачає зустрічі з іншими директорами польських і не лише театрів, щоби разом поговорити про роль театру в сучасному суспільстві. Завершити проект хочемо виставою «Лялька» за Болеславом Прусом – повістю 19 століття, дія якої відбувається у Варшаві. У цій постановці хочемо подумати, як нині може розвиватися наше місто та ширше – країна. До кожного проекту ми видаємо каталог, де окрім інформації про вистави публікуємо дотичні контексти й тексти.

Робота зі спільнотами

Оскільки наш театр територіально розташований у межах району Праги, ми співпрацюємо зі спільнотами з цього району. В останні роки Театр Повшехни вважався театром зірок, люди ходили сюди подивитися на відомих акторів. Ми хочемо це змінити, щоби театр став, насамперед, театром справ, який би говорив про звичайних людей.

У нашому театрі можуть працювати незалежні групи, наприклад, є група, яка працює з емігрантами, інша група проводить репетиції й заняття з людьми з обмеженими можливостями. Це тривала спільна робота. Близько півроку з групами працюють театральні аніматори, вони проводять  воркшопи, які згодом можуть стати основою для вистави. Це створює певну спільноту навколо театру, коли учасники проектів приходять на інші вистави. На початку нашої роботи в Театрі Повшехни відвідуваність театру сягала 53%, тому наше завдання нині – залучати більше глядачів.

Публіка нашого театру потроху змінюється: одних лякає те, що ми робимо, натомість приходять інші, готові до дивних, важких вистав, які потребують домислювання. Зазвичай двері театру для глядачів відчинені тільки під час вистав, а ми би хотіли зробити театр більш відкритим. Ми, наприклад, запровадили сніданки з акторами.

Хюбнер: «Театр – це завжди гра для двох. Партнером є глядач»

Уже в Бидгощі ми думали: те, чим ми займаємося – це не театр. Мовляв, ми виходимо за  певні межі на сцені. Хоча те саме я можу сказати про театр, який щось удає – для мене це мертвий театр. Театр має показувати щось реальне, тут і тепер, створювати ситуацію правдивої конфронтації та правдивої реакції, яка не завжди мусить бути запланована. На відміну від звичайної провокації, таку правдиву комунікацію побудувати складно. Театр – це запрошення до спільної розмови на запропоновані нами теми, і без глядачів ця розмова не має сенсу. Думка Хюбнера про партнерство глядача й актора для мене є засадничою, і ми прагнемо створити театр, куди можна прийти й щось обговорити. Під час проекту «Війна. Мир. Україна» ми організували Відкритий Університет (за аналогією з тим, що був на Майдані).

Війна. Мир. Україна

У лютому Майдан переживав свій найбільш переломний момент. Ми в цей час планували своє, однак подумали, що якщо ми позиціонуємо себе як театр, який втручається, то ми не можемо займатися іншими проблемами, коли поряд із нами розгортаються події, які можуть уплинути не тільки на Україну, Польщу, а й на цілий світ. Агнєшка Любоміра Піотровська розповіла нам про «Щоденники Майдану» й про читання цього тексту у Ґданську. У «Щоденниках» було те, що нас зацікавило – документальні свідчення справжніх людей. Драматургом і куратором проекту стала Йоанна Віховська, яка була на Майдані і дуже заангажована в справи України. Ми назвали проект «Війна. Мир. Україна», поєднавши виставу «Щоденники Майдану» з інсценізацію «Війни і миру» Льва Толстого, яка вийшла дуже сучасною та присвяченою імперським амбіціям Росії. Щоправда, нам дуже перепало за те, що ми поєднали роман Толстого з сучасним текстом. У «Війні і мирі» нас найбільше цікавило зачарування війною: з одного боку, війна – це щось страшне, а з іншого – вона створює для когось шанси, можливості заробити, змінити політичні конфігурації, отримати владу. Звісно, прізвища Путін в інсценізації не було, але українсько-російська війна стала своєрідною точкою відліку в роботі над виставою. Репетиції ми розпочали в серпні, якраз коли був збитий літак. Ми не знали, що буде за декілька місяців і як це може вплинути на нашу виставу.

Документ vs метафізичний вимір театру

Був момент, коли документальний метод мав великий уплив на польський театр. Помічаю, що останнім часом від класичного вербатіму відходять. Натомість залишається «перетворена» документальність. Наприклад, коли ми замовили в Малгожати Сікорської-Міщук текст вистави «Попелюшко» для театру в Бидгощі (це реальна історія про закатованого польською таємною поліцією священика у 1984 році), вона планувала зробити це документальним методом. Але зрозуміла, що він уже її не цікавить. Натомість вона поєднала два світи: сучасність і 80-ті роки в формі фантазії. І така форма мені теж ближча, бо театр не може створити класичний документ. Це завжди сконструйована реальність. І, навпаки, театр уможливлює втілення фантазії на сцені. В контексті польської театральної традиції дуже важливими є духи. В Польщі театр завжди був свого роду медіумом у розмові між живими та мертвими, медіумом контакту з предками. У театрі особливим є те, що політичний і соціальний контексти можуть набути на сцені якогось метафізичного виміру. А от медіа, газети, що пишуть на соціальні та політичні теми, позбавлені цього виміру.

Сьогодні світ опиняється в дедалі більшому хаосі, нас бомбардують інформацією, і ми не маємо мови, яка б дозволила нам це якось описати. Завдання театру – це допомагати людям зрозуміти різні речі, зрозуміти їх у якийсь поглиблений спосіб, адже театр може сфокусувати, показати явища в іншому контексті, іншій перспективі, хоча, може, я таким чином шукаю сенс своєї праці?..