Тіні полум’я: після розмови з Романом Михайловим

Навесні 2019 року в школі Projector відбувся перший набір на нову програму з мистецького навчання – Art. Management. Curation. У рамках курсу студентки зустрічалися з багатьма діячами культури, зокрема – із художником Романом Михайловим. За мотивами розмови Анфіса Дорошенко написала текст про Михайлова, особливості спілкування з митцями й образи болю, страху й вогню.

Є художники, для яких завжди актуальна особлива мистецька тактика: свідомо віддаватися ідеї, поринати з головою в роботу і лише згодом, через певний період часу, повертатися до свого творчого доробку з новими питаннями, вишукувати те особистісне, яке змусило створити конкретну роботу. Зовсім необов’язково вже під час творення усвідомлювати й називати той імпульс, що став поштовхом у роботі. Позатим, коли повернення варто здійснити в рамках лекції чи інтерв’ю, завчасно підготовлений сценарій – вимушена пересторога.

І справді, розповідь Романа Михайлова починається з відшліфованих і рівних, позбавлених зморшок чи інших невиразностей фактів про творчий шлях, білих, наче скрипучі паперові аркуші з дешевого блокнота. «Як усе починалось?» – запитуємо художника. Він називає постаті Дем’єна Герста й Олександра Гнилицького, виставки яких позначилися і на його формуванні. Роман має формальну заготовку на кожне наше формальне питання. Розповідає про перші власні виставки, безпомилково називаючи роки, презентує давно сформовану ієрархію проектів («перший важливий» в Ізоляції в Донецьку в 2014-му, його славнозвісний «яскравий, після якого мене запрошували» під назвою «Тіні», показаний у Мистецькому Арсеналі в 2015-му, та інші), майстерно вплітає в оповідь дотепні жарти.

Невже митець збирається дотримуватись цього сценарію протягом усієї бесіди? – дивуюсь я. Невже єдина загадка, що її розкриє сьогодні художник, стосуватиметься хіба що його перебинтованої руки? «Я не знайшов ще свій мейнстрим», – зізнається Роман, коли коментує можливість художника визначати моду в мистецтві. Невже і його розповідь матиме від мейнстриму більше, аніж від артхаусу?

Як же приємно помилятися.

Роман Михайлов справді у своїй творчості демонструє неабияку відданість ідеї. Матеріал (неважливо, чи то папір, чи то старий вагон) є вторинним. «Інколи буває, ти не знаєш, як це зробити, але тобі це дуже хочеться». Якщо працювати з такою установкою, то робота не «попаде» в ціль, а «вдарить», робить він доречну обмовку.

Звісно, художник міг би легко зосередитися на темі травми, адже тонко відчуває, чим є опіки тілесні та душевні, вірить у творчі інтенції болю та страху – вони формують людей, народи, цілі країни, але водночас є між цими двома почуттями певна спадковість у творчості художника. Рана, як пам’ятаємо за Нансі[1], це всього лише страждання, спричинене нашим усвідомленням вислизання смислу, тимчасове покарання, те, що загоюється та забувається. Натомість страх – потужніший знак, форма неймовірної концентрації смислу, форма-межа містеріального характеру. Позбавлення болю можливе. Зрештою, опік – це і своєрідне оновлення, вивільнення нового рівня.

Я дивлюся на годинник. Уже майже півгодини художник начебто зумисне дотримується свого плану, не лишаючи собі шансу для експромту. Можна починати позіхати? Лише зрідка крізь його фактажну сітку просочуються імпровізовані емоційні доповнення курйозних історій, наприклад, про випадок із зухвалим написом, що його художник продемонстрував у Харкові у 2014 році в рамках «Non-stop media» [2]. Роком пізніше роботу (майже) побачили у Львові, де вона ледь не стала провокацією, «чого мені точно не хотілось».

І щоразу Михайлов робить акцент на моментах непередбачуваного втручання у творчий процес. Його роботи охоплює полум’я або ж вони вперто відмовляються горіти, вони падають і піддаються дії природних сил, коли їм заманеться, начебто самі, незалежно від свого автора, ухвалюють рішення про те, як довго публіка заслуговує бачити їх. Руйнування будь-чого митець сприймає як перехідну форму, тож не боїться формального знищення творів. Михайлов не з тих, хто «оплакує» горіння шпилю середньовічного паризького собору – занадто вже вогонь є звичною стихією художника, і надто наша реальність споріднена з відеоконтентом. Кожен із нас дивиться фільм тривалістю в життя. Фіксація того, що робота існувала, набагато важливіша за сам твір.

Роман Михайлов. «Випадкова реальність». Інсталяція, 2017, виставка Мистецька праця. Art work.

Михайлов знає про важливість паузи, йому добре знайома гігієна творчості. Діти, мийте руки з милом! Художники, вчасно відкладайте вбік старі ескізи! Він зазнає фіаско, щойно намагається схитрувати й повторити стару роботу. Так, приміром, готуючись до резиденції АКТ (2019 рік), пробує суто схематично відтворити силует персонажа зі старого полотна циклу «Страх». Марно. Бо ані жорсткість лінії, ані напруга її, а тим паче колірне повторення не передадуть характер нехай навіть абстрактного персонажа.

Цикл «Страх» поєднав образи людей із конкретним образом джмеля як втілення дитячого, підсвідомого страху. Насправді зігнутим, наче придавленим вагою фобій фігурам не потрібне доповнення з комахою, цей образ другорядний, яким лише опосередковані гротескні силуети. Зрештою, важливий не так образ, як відчуття глядача. Якщо, за словами Михайлова, «у картини має бути сценарій», то знімальний майданчик – це старий під’їзд. На це вказує використання в полотнах двох кольорів і свідоме виокремлення двох кольорових блоків. Це і наша реальність. Ці два кольори під’їзду – колір ранку й колір вечора, відтінки «на роботу» й «додому», вони походять з незвичайної та складної для розуміння палітри ЖКГ. 

Від чого насправді тікає персонаж Михайлова? Може, це страх перед життям із його фальшем? Цю приречену на фіаско втечу намагається здійснити не лише герой проекту Михайлова «No Game, No Hero», але, здається, і герой однієї з поезій Ділана Томаса. Зрештою, якщо життя не наздоганяє, воно все рівно перемагає.

I have longed to move away but am afraid;
Some life, yet unspent, might explode
Out of the old lie burning on the ground,
And, crackling into the air, leave me half-blind.

Але і страх не є для Михайлова тією темою, на якій можна затриматися довше. З’являється нова – сумнів, із його заціпенінням, наче в собаки Сюзі з відеороботи Михайлова, що доповнює згаданий вище цикл. Сумнів огортає митця тоді, коли він чекає на визнання «ззовні», адже ніщо так не стимулює, як щире схвалення. Критики Роман не боїться, але більше чекатиме від вас великий пальчик, піднятий вгору.

«Мені не вистачає можливості зробити великі речі, які важко створити в майстерні» – зізнається художник. Він готовий до співпраці зі свідомим куратором, який зможе створити текст, що «не є поясненням роботи чи стикуванням глядача і художника», а радше результатом окремого творчого процесу. Роман точно не боїться розмови про рани на історичному тілі України, про такі епізоди, як депортація кримських татар, насильство, війна. Тож можна очікувати від нього нових осмислень складних питань, якщо знайдеться і готовий до цього куратор.

Заголовком цього тексту могла б стати фраза Романа про сучасну Україну та її мистецтво – «між рейвом і війною». Утім, це б остаточно баналізувало розповідь, хоч ми і могли опісля покласти в кишеню ще одне з тих кліше, що завжди під рукою, зручне у пригадуванні та використанні. Тема війни та політики, одна з центральних для художника – це тема, за яку варто сплатити свою ціну. Річ не лише в психологічному виснаженні, але й у тому, що тема ця «блокує інші теми», за словами Михайлова. Звернення до неї створює, хоч і ненасильницьким методом, своєрідне емоційне рамкування для глядача, а тому кількість персональних трактувань твору зменшується.

Роман продовжує свою розповідь, вдається до сухого викладу, коли його просять щось описати. Здається, йому було б легше промовчати у відповідь на деякі питання. Завмерти, поставити відео на паузу.

 «Українське сучасне мистецтво ще не визріло», – запевняє Михайлов, порівнюючи мистецьку індустрію за кордоном із потужною машиною.  

Він губиться, коли йому адресують конкретні питання, наприклад, про співпрацю з галереями. «Вони всі однакові в Україні». Поки Роман розмірковує про специфіку роботи з галеристами, повз мене пролітає крихітна пушинка, яка вмить, щойно опиняється між моїми пальцями, перетворюється на щось надто схоже на білу іскру й, виразним акцентом на темному тлі, дрібна цятка відлітає кудись у темряву кутка. І тієї ж миті Михайлов нарешті наважується вписати в сценарій розмови неочікуваний фрагмент. Він показує роботи, над якими працював нещодавно, ніким (як нам хочеться вірити) ще небачені полотна. У них немає ані під’їзду як тла, ані гротескних облич персонажів-утікачів, а замість фактурного матеріалу перед нами просто картинна площина, звичайнісіньке полотно. І все-таки є в цих творах щось від весняної бадьорості, що засліплює.  

Тоді я усвідомлюю, що ця розмова з Романом Михайловим, усі ці питання-відповіді  – лише тінь полум’я, всього лише силует його дивовижного (бо ще не до кінця розкритого, але очевидного) хисту, контур чогось особливого, але виписаний за наперед випрацюваною схемою. А ми знаємо, що схема часто є результатом очищення від подробиць, узагальненням і редукуванням. Утім, я навіть радію з того, що отримала таке трафаретне інтерв’ю. Мені було усього вдосталь. Воно нагадуватиме про те, що протидіяти страху і сумніву можна лише не боячись ран. Потрібно просто бути готовим палати.

 Примітки:

[1] Нанси Ж.-Л. Corpus. М.: Ad Marginem, 1999.

[2] Йдеться про відеоінсталяцію «Нахуй по своїм стрелять?»