Тиранія співчуття

«Прошу хвилиною мовчання вшанувати пам’ять загиблих у Парижі, – ведуча прес-конференції секунду вагається і додає: – і на Донбасі».

Після паризьких атак минуло два місяці. Французький триколор зник із аватарок, про Париж згадували спершу в контексті кліматичних протестів, а потім і зовсім перестали. Чуже горе, як це завжди буває із масовими смертями, відбуло свою публічну цілісність і розщепилося на десятки особистих історій. Ми знаємо, як це: спершу державні похорони, а потім – забуття під маскою пишних вшанувань. На війні все навіть швидше. Замість імен загиблих від початку – цифри, а новини з новими цифрами стають природною частиною ранкових звичок. Йдеться не про втрату пам’яті, а радше про втрату чутливості. Й видається, що в сучасному світі співчуття регламентують, окрім законів часу й здорового глузду, безліч інших факторів, у яких годі розібратися. Саме за цими законами спільна хвилина мовчання для паризьких цивільних і українських солдат виглядає дивно. У західних медіа це називають compassion gap – «дефіцит співчуття».

Іноді події розгортаються таким чином, що ставлять під сумнів найблагородніші вияви солідарності. За добу до нападів у Парижі відбулася атака в ліванському Бейруті. Відповідальність за обидва напади взяла ІДІЛ. Парадокс у тому, що про Бейрут заговорили вже після паризького теракту – низка матеріалів вийшла із заголовками на кшталт «Beirut Feels Forgotten». Основний закид адресували адміністрації Facebook, яка увімкнула сервіс Safety Check (за допомогою якого можна повідомити своїх друзів, що ти в безпеці) саме після європейських, а не близькосхідних атак.

Інша претензія стосувалася висвітлення цих подій. З одного боку, журналісти провідних західних ЗМІ працювали і включалися з обох міст. З іншого – тон повідомлень і репортажів з Бейрута й Парижа дуже різнився. Найбільш промовисті заголовки: у першому випадку майже завжди фігурувала згадка про оплоти «Хезболли» (шиїтської радикальної організації, що виступає на боці президента Сирії Асада), у другому – емоційно забарвленні слова на кшталт «різня», «бійня» абощо. Тобто трагедію в Бейруті трактували як політично та етнічно марковану, й тому – очікувану (хоча, як зазначають деякі коментатори, останній рік був для Лівану відносно спокійним). Натомість теракт у Парижі – як злочин проти людяності.

Такий феномен пояснюють кількома причинами. Перша, найбільш очевидна і сумнівна для критиків ексклюзивного співчуття, – різна кількість жертв (у Бейруті – близько 60, в Парижі – понад 150 осіб). Друга – образ міста: Бейрут асоціюють передусім із війною, Париж – місто-символ, романтизований у масовій культурі. Третя причина – позиція європейських та американських медіа, які мовлять від імені впливових країн. Ну, і нарешті – нарікання на аудиторію, яка, мовляв, набагато охочіше читає новини про Париж, ніж про Бейрут. Хоча прагнення окреслити повну картину (адже обидва теракти є складовими масштабнішої політичної ситуації), як цього вимагають журналістські стандарти, мало би бути сильнішим за одержимість кількістю переглядів. У ідеальному світі, звісно.

В українських новинарських ЗМІ «дефіцит співчуття» проявляється якнайкраще. За приблизними розрахунками, на одну новину про Бейрут у ті дні припадало понад 20 звісток про Париж. Якщо судити за тим, що пропонують відповідні рубрики, «світом» для України й досі є здебільшого Росія, набагато рідше – США і Європа. Азія та інші континенти виринають у східнослов’янській медіареальності хіба що як жарт («В Бразилии Санта Клаус артистично угнал вертолет», наприклад). ЗМІ часто не мають ресурсу для висвітлення міжнародних тем, але нерідко й елементарної зацікавленості у ньому.

Разом із тим, говорячи про паризькі теракти, українські медіа намагалися максимально «включитися» в ситуацію. Декілька каналів проводили марафони в прямому ефірі, запрошуючи експертів і транслюючи нові й нові дані з місця подій. Однак наскільки релевантним для української аудиторії було таке висвітлення? Чи новина про те, що, скажімо, парижани масово здають кров для потерпілих, долала нам знання про причини і контекст події? Видається, що таке «включення» набагато більшою мірою відбувається на емоційному, ніж інформативному рівні. За кілька днів важко вибудувати широку аналітику, яка докладно б пояснювала усе, що відбувається – адже навіть про ІДІЛ в українських новинах зазвичай згадують поряд із Росією.

Саме тому нав’язливе намагання заповнити інформаційний вакуум безкінечними апдейтами звісток із «цивілізованого заходу», показова зміна аватарок, масові публічні висловлення співчуття – усе це, окрім, звісно, безперечної здатності до емпатії, неначе свідчить про бажання бути трохи ближчими до європейського світу, розділити з ними якщо не горе, то, принаймні, ритуал співчуття, острах за безпеку й цінності, до яких ми самі поки маємо дещо опосередкований стосунок – передусім тому, що ще не навчилися мислити себе поза власними кордонами. Для України Європа й досі лишається такою, як в рекламі Vodafone – проекціями визначних пам’яток західної культури на стінах сірих висоток спальних районів. І триколор на аватарках – це конструювання ідентичності, позначення належності.

Саме тому український compassion gap має два боки: з одного солідарність стає інструментом жаданої ідентифікації, з іншого – укорінена в головах провінційність разом із власним жахливим болем втрат змушує сумніватися в її доцільності. Як ми можемо жаліти інших, якщо не маємо сил навіть на власну біду? Інакше кажучи, мовою пересічних користувачів Facebook: а чи співчували французи нам, щоб тепер ми співчували їм?

Так само було й минулого року, коли одразу після розстрілу редакції «Шарлі Ебдо» відбулося вбивство у Волновасі. В глобалізованому світі ми приречені співчувати, оскільки медіа позбавили нас розкоші незнання. Однак приречені й порівнювати, адже наша чутливість відкрита не для реальних подій, а сконструйованих. Ми бачимо атаки в Парижі, Бейруті й на Донбасі принципово різними, хоча фактично результат відмінний хіба що кількістю вбитих. У день теракту в Франції там само з рейок зійшов потяг, п’ятеро людей загинули. А над Словаччиною розбився літак із шістьма українцями на борту. Що ми чули про ці події? Усе, як у афористичній назві есею Бодріяра: «Війни в Затоці не було» – не було, допоки ми про неї не знаємо. Але й те, що знаємо і що відбулося – не обов’язково одне й те саме.

На жаль (або на щастя), у багатьох випадках compassion gap – це також природна захисна реакція, результат об’єктивних обставин. Наприклад, інформаційна втома бере своє, і людям дедалі менше хочеться чути про війну – не через байдужість, а через невпинну тривогу. Або ж, скажімо, ми набагато більше переживаємо за Олега Сенцова і Надію Савченко, ніж про інших політв’язнів у Росії, бо про останніх знаємо набагато менше. Небезпека «дефіциту співчуття» полягає не стільки у нерівномірному висвітленні подій або нашій здатності співпереживати, скільки у маніпуляціях, широке поле для яких він пропонує.

Приміром, коли хтось виголошує обурені звинувачення на адресу тих, хто не допомагає армії, навіть якщо допомагає, скажімо, онкохворим. Або ж коли кажуть, що в часи війни права дискримінованих меншин не на часі. Звісно, цей механізм ніколи не вдасться відкалібрувати до абсолютної рівності, та це не значить, що ми не маємо цього прагнути.

Але є ще дещо. Чи можемо ми взагалі говорити про співчуття, досить інтимне переживання, в контексті медіа і політики? Адже, потрапивши у сферу публічного, воно втрачає однозначність. Пам’ятаєте, як після карикатур із зображенням сирійського хлопчика усі різко перестали «бути Шарлі»? Думається, саме це відчуття змушує ставити в один ряд Донбас і Париж – провина за власний compassion gap, за те, що усі попередні рази про загиблих не згадували. От тільки чи сором і співчуття – це одне й те саме?