Три дні чистого ДУСТ2у

Наприкінці червня 2018 року в рамках Першої міжнародної конференції-майстерні IETM Satellite Meeting у Києві відбувся шоу-кейс вистав під загальною назвою ДУСТ² (Дні Українського Сучасного Театру і Танцю). З-поміж 50 проектів членами експертної ради шоу-кейсу було відібрано 6 вистав, які демонструють рівень сучасного недержавного та експериментального театру в Україні.

IETM (International network for contemporary performing arts) — пан-європейська мережа, яка об’єднує понад 500 колективів та окремих представників сучасного перформативного мистецтва по всьому світу. Щороку IETM проводить зустрічі в різних містах Європи. Учасники цих зустрічей – продюсери, режисери, критики, менеджери, керівники мистецьких інституцій, котрі займаються сучасним театром, танцем, новими медіа, перформансом, цирком та міждисциплінарними практиками.

Головною локацією конференції стала Театральна лабораторія Мистецького арсеналу Upper Floor, а шоу-кейс проходив на Сцені 6. До шістки увійшли проекти колективів із Києва та Львова. Це — «Весілля» Львівського центру «Слово і голоС» у постановці Наталки Половинки, «Каліки» Київського театру «Золоті ворота» у постановці Стаса Жиркова, «Мапа ідентичності/Мова ворожнечі»  Антона Романова, «Кицюня» Дикого театру у постановці Максима Голенка, «Осінь на Плутоні» Сашка Брами і «Тральфамадор» від RB&Co.

День перший

Першою в програмі шоу-кейсу стала опера-tradition «Весілля».  Її створено в рамках театрального проекту «Сад божественних пісень» режисерки Наталії Половинки. Проект реалізується у Львівському муніципальному театрально-дослідницькому та освітньому центрі «Слово і голоС».

Головним напрямом діяльності центру є створення живої школи традиції в Україні та її втілення у формі новітнього театру. «Слово і голоС» продовжує ідею театру Єжи Ґротовського, Кліма (Володимира Клименка), Сергія Ковалевича.

“Весілля “, режисерка Наталя Половинка 

“Весілля” – це неквапливий, гіпнотично-медитативний вокальний перформанс, образно насичений та візуально вишуканий. В основі його партитури лежать 28 старовинних народних весільних пісень із різних регіонів України. Вистава не відтворює традиційний весільний обряд, але, ламаючи часово-просторові ознаки матеріалу, сакралізує обрядові елементи, прирівнюючи їх до містичного ритуалу. 

Головна зосередженість тут на вокальній майстерності акторок Наталії Олексів, Юлії Тарасович, Соломії Кирилової, Олі Преображенської, Марії Кміть, Наталії Половинки. Це – театр голосу, побудований на плетиві резонуючих секундами, квартами, тритонами голосів. Пісні лунають одна за одною, майже безперервно, іноді – накладаючись, по дві або три одночасно, і з аудіального дисонансу народжується космічна гармонія.  

Візуальний ряд метафоричний і колористично розмаїтий завдяки використанню відеоарту. Проте головний акцент – на сексуальному символізмі. Він читається і в напівпрозорих елементах весільних суконь, і в білій каркасній кулі, обклеєній жіночою білизною, в пластичному вирішенні мізансцен. Це – потужна енергія плідності й продовження життя.

Сучасний український театр без вистав художнього керівника «Золотих Воріт» Стаса Жиркова уявити важко. Він один із найпопулярніших молодих режисерів, які постійно в полі зору медійників і глядачів. Проте його «Каліки» дещо загубились у просторі Сцени 6, можливо тому, що рідний для них майданчик — камерний.

“Каліки”, режисер Стас Жирков  

Вистава за популярною на батьківщині п’єсою німецького драматурга Серґія Ґьоснера показує життя і філософію двох підлітків із фізичними вадами. Обидва формально – «каліки»: п’ятнадцятирічний Ікар (Богдан Буйлук) — після автокатастрофи вимушений пересуватися на візку, його ровесник Френсіс (Владислав Онищенко) — страждає від нападів. Познайомившись у реабілітаційній клініці, хлопаки ведуть розмови про те, що турбує типових пубертатів молодіжних комедій: про дівчат, секс, тусовки та експерименти з алкоголем. Але під пластом зовнішньої хоробрості і самоіронії ховається неспроможність сприймати власні поразки і виправдовування їх фізичними вадами, що прирівнюється до «каліцтва» душевного.

Тут можна побачити впізнаваний режисерський почерк Жиркова. Комедія, (майже) трагіфарс, мінімалізм у сценографії (кілька стільців на білому тлі порожньої сцени), актуальна драматургічна «свіжина», привезена з-за кордону, герої якої — босякуваті, але зворушливі підлітки. (Тут можна згадати про схожість з «Наташиною мрією», але про це вже багато хто згадував).

Головна проблема вистави – в її декларативності. Закладені в тексті ідеї, що їх промовляють актори зі сцени, сплощують постановку, роблять її однозначною і вичерпною, попри всі позитивні якості п’єси. 

День другий

Антивистава / антиперформанс «Мапа ідентичності / Мова ворожнечі» Антона Романова це – дуже складний, але корисний емоційний і психологічний досвід, дослідження теми соціальної терпимості, толерантності, самоідентифікації.

Матеріалом дослідження стає привселюдна сповідь перформера і його оголене тіло, на якому маркерами всі учасники писатимуть свої імена, слова, якими можна себе ідентифікувати, найболючіші прізвиська. Окремим викликом для всіх учасників стає завдання вирізати на тілі скарифікатором ті слова ворожнечі, які вони самі використовували проти інших, і за які тепер готові нести відповідальність.

«Мапа ідентичності / Мова ворожнечі», режисер Антон Романов 

Створений два роки тому під час польсько-української лабораторії сучасних перформативних мистецтв, антиперформанс Романова своїми катартичними прийомами пробуджує тригери самоусвідомлення і терпимості одне до одного. Це потужний інструмент урегулювання конфліктів, що їх можуть спричиняти етнічні, релігійні, політичні відмінності між людьми.        

«Кицюня» художнього керівника «Дикого театру» режисера Максима Голенка — вистава-фіналіст конкурсу від Британської ради Taking the stage – 2017. Режисер удався до ментальної локалізації тексту ірландського драматурга Мартіна Макдона. Так «Лейтенант з острова Інішмор» перетворився на чорну комедію про українську глушину, в цій постановці висміюються перекручені націоналістичні ідеї, екстремістські методи досягнення свободи й справедливості.

“Кицюня”, режисер Максим Голенко 

Головний герой Патрик (Володимир Заєць) — жорстокий вбивця, гроза рідної «Ірландщини». Він – кривавий катувальник і безжалісний месник, готовий навіть застрелити рідного батька (Віталій Ярема). І все – через смерть свого улюбленого кота Бандери.

Вистава приносить невимовну радість упізнавання наших абсурдних реалій і вдалого стьобу над кожною з режисерських вигадок. Тут фото самого Макдона висить убране, наче ікона, в рушники, а над сценою простягається гофрований залізний лист (таким відгороджують смітники) зі млосним написом «Ridnahata»; у кутку – звалище з автомобільних шин, а на другому ярусі сцени музиканти інтерпретують ірландські народні мотиви з нотками українських. Лунають постріли, всіх заливає бутафорською кров’ю, трупи ворогів складають докупи на дивані, Патрик «заміновує» перші ряди партеру, але в результаті з’ясовується, що кіт Бандера – живіший за всіх живих, а тому масові вбивства були абсурдними і даремними. «Ну, буває» – лунає з уст одного з героїв. Мовляв, що поробиш, таке життя.

День третій

«Осінь на Плутоні» львівського драматурга й режисера Сашка Брами — спроба документалістики засобами театру ляльок. Матеріалом проекту стали аудіозаписи розмов із мешканцями геріатричного пансіонату, монологи літніх одиноких людей, яким судилося доживати віку віддалено від дому й рідних. Головна тема – (не)прийняття старості й неминучості смерті.

“Осінь на Плутоні”, режисер Сашко Брама

У сиротливому просторі з неоновою вивіскою «PLUTO» нічого не відбувається, окрім смерті, і нікого більш немає, окрім стареньких і містичного космонавта, який хазяйнує тут, наче ангел смерті.

Художники проекту Оксана Россол та Олександр Сергієнко створили реалістичних ростових ляльок, до кожної з яких різними засобами кріпиться прихований динамік, через який лунає голос ляльки. Всього їх на сцені п’ятеро. Бабуся в автоматизованому інвалідному візку, яка замолоду була акторкою і любить співати. Сивобородий дідуган із довгим чубом, який все згадує про те, як його викинули з власної хати. Старенька з квіткою у волоссі жалкує, що не мала дітей через проблеми із зором. І дід з катеринкою, який постійно розповідає про померлу від радіації дружину і свої відрядження на Далекий Схід.

Є, правда, ще одна лялька, але вона лежить нерухомо, вкрита білим простирадлом, допоки не настане їй час вмирати. Тоді вона відкине простирадло, зніме «лялькову» шкіру, і на сцені залишиться сама акторка, тримаючи, мов дитину, свою ляльку на руках.   

Вистава балансує на межі між соціалкою і спекуляцією і, зрештою, провалюється в прірву незавершеності, нецілісності. В ній декілька фіналів («умирання» ляльки, самоіронічне інтерв’ю з Сашком Брамою на місцевій радіостанції, знищення всіх ляльок одночасно), проте немає жодної події, вибудуваної логічної структури. За понад рік, що минув від моменту прем’єри вистави у Львівсьому театрі ім. Лесі Українки (січень 2017), вона так і не вийшла за рамки ескізності.    

Окрім ляльок, виставу окремо можна поцінувати за технічні знахідки і саунд-дизайн (surroundsound: Тімур Ґоґітідзе, звукозапис/обробка звуку: Фауст). Звук заповнює всі пустоти й прогалини матеріалу, створюючи атмосферу екзистенційної космічності і позапросторості / позачасовості. Напевно, це і є основною метафорою світу старості у виставі.

«Тральфамадор» – танцювальний перформанс із елементами імпровізації хореографа-постановника Руслана Баранова (RB&Co). Вперше був представлений в рамках Міжнародного танцювального фестивалю ZelyonkaFest 2018 в Києві.

Сама назва перформансу є відсилкою до планети Тральфамадор, вигаданої американським письменником-фантастом Куртом Воннеґутом, мешканці якої мали здатність бачити в четвертому вимірі. В цьому ключ до розуміння перформансу, в якого немає конкретної задумки або сюжету, але створений ряд образів, на основі яких глядачі можуть вигадати власну реальність.

Перформанс побудовано на імпровізації в запропонованих обставинах або на грі із запропонованими об’єктами та матеріалами. Протягом години танцівники Ольга Кебас, Анастасія Рембецька, Вікторія Горшкова, Марина Баранова, Віолета Матюшенко вибудовують картини абстрактного світу, заснованого на русі, протиборстві, зухвалості, суперництві, пристрасті та вічному очікуванні. Вони грають із величезними білими кубами, які то тягають, як непосильну ношу буття, то зводять із них стіни, то самі сходять на них, наче на п’єдестали.

Тут безсовісно і безсоромно кричать про щось невисловлене, для чого не вигадано ще слів і зі спущеними трусиками влаштовують забіги, після чого, знесилені, падають на підлогу. До них вискакує жеребець (Руслан Баранов), і, обравши з-поміж усіх одну свою супутницю, незабаром тікає, прирікаючи її на вічне очікування, доки вона не перетвориться на білу статую, посипавши волосся й тіло крейдяним порошком. А в фіналі всіх красиво посипають рисом, і зерна виблискують на світлі, як бризки води, обіцяючи переродження й нове життя.

Як ілюстрація до конференції, присвяченої проблемам незалежних театрів в Україні (і під завісу створення Гільдії незалежних театрів), шоу-кейс відповідав поставленим перед ним завданням: продемонструвати магістральні напрямки роботи колективів різних виконавських практик. Але розмова про суто незалежні колективи – певною мірою лукавство, тут досліджується об’єднана територія «приватно-державного» сектору. Два з шести учасників програми – муніципальні театри (київський – «Золоті Ворота» і львівський – освітній центр «Слово і голоС»). Каст вистави Дикого театру – збірна акторів державних колективів. Документ-перформанс «Осінь на Плутоні» здобув підтримку львівського театру ім. Леся Курбаса, хоча гроші на реалізацію проекту збиралися спільнокоштом. При цьому, заздалегідь анонсовану «антикорупційну» виставу «Ресторан «Україна» Дмитра Левицього, на жаль, було знято з показу.

Як би там не було, сам факт проведення IETM в Києві говорить про значні зрушення у справі звільнення від закомплексованості міфічним «не-європейським рівнем» театру в Україні, про відкритість до співпраці та обмін досвідом у роботі незалежних та експериментальних проектів на міжнародному рівні. Буде цікаво спостерігати, чи матиме це подальший вплив на якісну складову театрального контенту.

Фото до тексту: зі сторінки Сцени 6.