Тримайся, сестро: підсумки 2021 року

* Симптоматично, що вже після публікації авторка дочула: насправді в тексті пісні “Пірати” ТНМК і Сергія Жадана приспів звучить як “Вривайся, брате, ми усі тут пірати…”. Така “підміна” понять і слухове викривлення, мабуть, невипадкові відносно усього цього тексту – або принаймні, достатньо смішні, щоб їх відзначити.

2021 видався щедрим на річниці та ювілеї. Наймасштабніший – 30-ліття Незалежності України – тепер, на тлі загострення на фронті, звісно відчувається прямо потилицею (по якій пробігає мороз). Це наче нав’язує специфічну, досить викривлену оптику, бо згадування “до свят” – завжди якось трохи похапцем. Але і нагадує про плин часу: “Нічого собі, скільки вже всього відбулося!..” 

З чим у культурі ми входимо у четвертий десяток державності? Спроби підбиття “підсумків” напередодні Нового року виявляють певну розгубленість і зніяковіння перед новим великим зламом, який явно відбувається саме зараз і саме з нами. Попередні теоретичні рамки вже нікуди не годяться, а нові ще тільки пробуємо скласти докупи. Тож нехай це будуть нотатки на полях цього року, приватні підсумки на основі того, що вдалося вихопити з дуже забрудненого інформпотоку повсякдення. При підготовці цього тексту мені весь час чогось бракувало: зібраних даних, галузевої статистики, часу на розмисли, оптимізму; не бракувало тільки білого шуму і посиленого флуду, на жаль.

30 років тому, 24 серпня 1991 Верховна Рада ухвалила Акт проголошення незалежності України, 1 грудня Всеукраїнський референдум підтвердив цю незалежність (90% за, от де не соромно за відсотки!), а вже 6 грудня було офіційно створено ЗСУ. Документ, що проголошував український суверенітет, був дуже короткий; він починався одразу з потужного саспенсу, і водночас використовував давньо-минулий час: “Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною…”

Детально, яскраво і переконливо розповідає про всі ці події свіженький документальний серіал «Колапс: як українці зруйнували імперію зла», створений компанією Esse Production House на замовлення і за сценарієм Суспільного ТБ. В уявному якісному рейтинзі “українського відеоконтенту 2021” цей проєкт, безумовно, мав би посісти одну з вищих жердин. Якщо ви ще не переглянули – то саме час наздогнати і перемежувати документалістикою розважальні святкові вечори.

Отож, один із центральних трендів 2021 року – це зростання у кількості та якості україномовного контенту. Тематичні влоги, цикли лекцій (наприклад, Центр міської історії), авторські програми, онлайн-версії опер чи вистав чи просто інстаграм-стріми – пандемія притримала на якийсь час вир фестивалів і подій, і змусила більшість їхніх організаторів перепрофілюватися (також) на продюсування продукту, придатного до цифрової дистрибуції. Це стало відчутним додатковим навантаженням на команди (особливо менш поворотких державних інституцій), але здається, більшість справилися достойно. І хоча цього грудня ми знову побачили в топах нашого youtube багато російського трешу, зсув відбувся, і будемо сподіватися, вже не зупиниться.

До 2020 року було багато розмов про суцільну фестивалізацію культури в Україні – і також чимало йшлося про вагомі її причини (це не тільки наша біда). Втім, загроженість великих подієвих проєктів (називати Книжковий Арсенал чи Форум видавців просто “фестивалем” якось не випадає) теж, звісно, далася взнаки. Хиткі й мінливі карантинні обмеження скоротили й без того мізерний горизонт планування не тільки в організаторів, але й у публіки: тепер дуже важко наперед продати квитки на будь-який івент, адже люди зовсім не поспішають інвестувати обмежені кошти у щось таке непевне і необов’язкове, як концерт чи вистава за два тижні попереду. А якщо захворію? А якщо все закриють? 

Цікаво було би побачити й порівняти розгорнуту статистику “споживання” різного цифрового контенту в Україні різними мовами впродовж 2020-2021 рр., а також співвідношення купленого та безкоштовного доступу. Останні опитування USAID–Internews стверджує, що 20% українців готові платити за медіа-контент. Вже існують вітчизняні медіапроєкти, які повністю або частково існують за рахунок донейтів та патреонів. Неврегульованість цієї історії в українському податковому полі поки що створює тут невеличку “сіру зону” креативних індустрій (яка, тим не менш, дозволяє існувати і конкурувати за “користувацькі” гроші, власне, творцям контенту, і в абсолютних цифрах ще мабуть не скоро зацікавить податкову). Але оскільки зона ця “сіра”, робити якісь висновки тут складно. Сподіваймося, що економічна ситуація у нас не зіпсується настільки, щоб ДФС зацікавилася патреонами митців. 

З другого боку, актуалізація дискусій навколо несправедливого збору і розподілу роялті та авторських відрахувань цьогоріч (закон 4537, так виглядає, і далі товчеться по комітетах), а також вступ в дію з 1.01.2022 “Закону про електронні комунікації”, свідчать, що так буде недовго. 16.12.2021 було прийнято закон про створення регулятора у сфері е-комунікацій, що мав би наблизити приєднання України до Єдиного європейського цифрового ринку. Тож вірогідно, найближчим часом можна очікувати оновлення правил взаємодії та інфраструктури в українському цифровому просторі, який на карантині став притулком для культурних індустрій в тому числі.

Власне, внаслідок карантину ми всі опинилися разом у мережі. Раніше інстаграмери-мільйонники і творці українського культурного продукту існували трохи у паралельних реальностях, зневажливо не помічаючи одне одного. Виявилося, інтернет не такий вже й безрозмірний і бульбашковий, як ми думали. Масштабний хайп із “Голодною тусою” на роковини Голодомору у львівському Будинку вчених створив несподіваний ефект зустрічі двох світів, які, як виявилося, працюють не на такі вже й різні аудиторії. Можливо, звідси почнеться і глибше розуміння різноманітності цих авдиторій, які по-чесному майже ніколи неможливо сегментувати за примарними ознаками вподобань чи вибору мови в бравзері. Цей процес інтерференції середовищ буде розвиватися – цілком вірогідно, ростиме якраз сегмент на межі культури й розваг – той самий едьютеймент, якого нам бракувало весь цей час. Зрештою, вже існує смішний україномовний стенд-ап, і він популярний. Готова сперечатися, що це важливе культурне досягнення, якого ще геть недавно не існувало взагалі.

Ще один тренд (чи то просто симптом) 2021 року – ухил в оперно-перформативний жанр. Можливо, частково це наслідки попереднього періоду великих інвестицій УКФ-часів-Федів; а може, це освоєння нового рівня. Цьогоріч українцям презентували 5+ масштабних перформативно-музичних проєктів (не всі з яких можна назвати оперою за жанром): “МІФ”, “Вишиваний. Король України”, “Ковчег”, “Opera Lingua”, “Сокіл” та “Алкід” Бортнянського. Минулорічний “Чорнобильдорф” тим часом увійшов у шістку найкращих сучасних музично-театральних перформансів світу за версією конкурсу Music Theater Now.

Така зміна оптики на демонстративно “високі” жанри, які вимагають великих інвестицій, довгострокової роботи та ґрунтовного підходу загалом дуже втішна; втім, перехід на цей наступний рівень складності увиразнив і наріжні проблеми нашого культурного середовища. Крикливе невміння домовлятися “на березі” про умови співпраці, конкуренція харизм замість синергії, величезний розрив між підходами у дієвців культури “на зарплаті” і “на проєкті”, загальна жадібність замість кооперації, які супроводжували окремі з цих прем’єр, не стали новиною для тих, хто давно працює в галузі. Але в ситуації, коли відбувається різкий демонтаж (чи постійні його спроби) щойно створених структурних інституцій, і коли шоу-біз і корумповане комерційне телебачення зазіхають на держфінансування, сварки чи неприязнь незалежних творців культури вже не засмучують, а просто дратують. 

Тим більше цікаво спостерігати за прикладами конструктивного партнерства мистецтва з приватним капіталом. У 2021 в Україні запустилися літературна і дослідницька резиденції в Харкові (історія давніша, але тільки починається, і дуже варта уваги), центр Культура Медіальна у Дніпрі, Павільйон культури на ВДНГ; на фінальному етапі львівська Фабрика повидла. Тож наступного року готуймося мандрувати Україною (тфу-тфу-тфу, може й не тільки: український павільйон на Бієнале подивимося!).

Структурні інституційні проблеми тут виглядають вигідним тлом для того, аби побачити, що людський капітал в Україні вже переріс інституційний, і дуже мало готовий витрачати свій обмежений життєвий ресурс на розборку старої закостенілої системи. Ці люди (декотрі з них) – затяті, але не божевільні. І вони шукають інших, швидших і ефективніших шляхів для втілення своїх планів. Хочеться вірити, що український приватний капітал, а особливо “нові заможні” – представники ІТ-індустрії – побачить тут свій інтерес і можливості для інвестицій у продукти з міжнародним майбутнім (як це вже сталося, наприклад, з Grammarly) і культурною доданою вартістю.  

Ще один закономірний тренд, навіяний пандемією – великий інтерес до оцифровування спадщини. По-перше, ми справді маємо експертизу і ресурс у цій сфері (переважно силами ентузіастів-самоуків); по-друге, досі наша (досить цікава і багата) спадщина здебільшого була невидима для світу через ригідність державних музейних установ та відсутність доступу до фондів у незалежних гравців. А тепер (також і завдяки фінансуванню УКФ) постають приклади взаємовигідного об’єднання зусиль: великий проєкт зі Львівською національною галереєю мистецтв (який виріс із незалежного сектора – проекту ГО “17” та ініціативи My future heritage і оцифрування Пінзеля), інтерактивна мапа об’єктів культурної спадщини у 3D, Львівський історичний музей. Цьогоріч УКФ вивів оцифрування в окремий ЛОТ “Діджиталізація” програми “Культурна спадщина” із загальним бюджетом у 20 млн.грн. і мінімальною сумою проєкту від 500 тис. Втім, експерти сфери кажуть, що поки в Україні незалагоджене питання єдиного програмного забезпечення для архівування оцифрованих одиниць, вся ця робота трохи марна, і її треба буде потім робити вдруге.

Важливо, що ми продовжили “домашню роботу” над нашим ХХ століттям. Від хтонічної етніки й козацького бароко, ми, здається, зрушилися поступово до мислення про себе як про модерну націю – і у 2021 вродилося одразу дві постійні експозиції, присвячені модернізму – у Одесі і Львові. Кожна з цих історій варта фіксації і доброго опису; сподіваюся, ми дочекаємося кваліфікованого порівняння, зіставлення цих дискурсів, – що стало би крутим продовженням критичної розмови, розпочатої “Мистецтвом українських шістдесятників” (2015), і продовженої багатьма іншими виставковими та дослідницькими проєктами останнього десятиліття. Одеська експозиція, до речі, називається «ХХ-ХХІ: від двадцятих до двацятих» – і за цей останній великий здвиг велика вдячність і світла пам’ять Олександру Ройтбурду, чиїм іменем тепер (поки ще не офіційно) зветься Одеський національний художній музей. 

Власне, найбільший, “довгий” ювілей, відчуття якого, безумовно, висить у повітрі вже не один рік – це якраз “наші двадцяті”. Переосмислення футуризму й авангарду почалося давніше: видавнича робота Ярини Цимбал і “Темпори” з прозою, “Родоводу” з Нарбутом і Екстер, виставки у Мистецькому Арсеналі, музичний проєкт Гуржи і Жадана, та ін. У 2022 на нас чекає ювілей Курбасового “Березоля”, і очевидно, що реактуалізація нашого “уявляння майбутнього”, міркування про прогресивне і авангардне тоді і тепер і завтра буде дзвеніти нам у вухах ще довго. Дуже хочеться вірити, що цього разу історія повториться тільки у вигляді фарсу, і війна не стане на заваді подальшому розвитку інтелектуальних дискусій.

Власне, на інформаційно-політичному фронті у 2021 році здобутків небагато. УКФ втратив довіру середовища (і ескпертів, і подавачів), але все ще лишається найбільшим інвестором культурних індустрій в країні; просто тепер він більше не-незалежний. Прогавила цей процес сама спільнота, що все ще не звикла стежити “за руками” і вести громадський контроль на постійній основі. Два найважливіші питання національного засягу і міжнародного рівня важливості – Голодомор і Голокост – у масштабі держави віддані в руки незрозумілим людям (одне з них – приватному російському капіталу) з сумнівними впливами і намірами. Протести і обґрунтовані заперечення експертних спільнот влада ігнорує, і продовжує співпрацю. 35-ліття Чорнобильської катастрофи в Україні відзначив ефектний проєкт “Чорнобиль. Подорож” на ВДНГ, замовлений державою в агенції Gres Todorchuk; була мова про внесення Зони до переліку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, але далі новин не чути.

Міністр культури, до якого накопичилося так багато незручних питань, що він, здається, просто не приходить туди, де їх можуть сформулювати (як, наприклад, це сталося на Конгресі культури у Львові), погрозився недавно піти у відставку за те, що у нього “забрали” Держкіно, але на ділі заява у Верховну раду так і не потрапила. Він на місці: вручає державні премії українським митцям, підтримує «народні художні промисли – наш унікальний код нації”, і пише банальні колонки, де розповідає про “унікальність нашої нації в консолідованості і розумінні національної ідентичності”.

На Конгресі культури у Львові, на анонсованій за його участі дискусії про екосистему культури, Олександра Ткаченка заміняла картонна Леся Українка. (До речі, святкування її ювілею на державному рівні відкривало цей культурний рік в Україні, і підхід Мінкульту до продюсування цього проєкту Забужко назвала “скорбною історією”). Так от, на Конгресі культури, що відбувся вже вдруге у національному масштабі (“нульовий” відбувся у 2015 році, і був міжнародним Конгресом культури Східного партнерства), крім іншого важливого відбулося виголошення маніфесту дієвців культури. Озвучена мета – зібрати загальнонаціональну мережу координації, адвокації та взаємодопомоги, щоб зупинити інституційний відкат в українській культурі, зробити ревізію процесів, принципів та рамок, і масштабувати досвід самоорганізації на рівень напрацювання політик.

За суб’єктивними спостереженнями, середовище насторожено сприйняло цю пропозицію – що показує, наскільки сильними є виснаження й недовіра навіть у вузькій професійній сфері. Можливості “роботи знизу” у розробці політик і стратегічних питаннях загалом обмежені, та й бачимо (навіть зі згаданих вище кейсів), що і двом творцям культури досить складно домовитися. Зрештою, проблеми з процедурами, прозорістю, рівним доступом та підзвітністю в українських реаліях часто пов’язана не стільки з тим, як добре виписані і продумані ці процедури, а з тим, як сильно твій опонент хоче їх обійти, і на що він здатен заради цього. Дотримання правил – навіть не ідеальних – це наше дуже слабке місце, і розібратися з ним у масштабах нашої системи управління і нашого світогляду буде дуже складно. Особливо без реформи судочинства.

До речі, про антисистемність як рису української ментальності: крім футуризму й авангарду, двадцяті також нагадують нам (нерозказану досі нормально) дивовижну, пригодницьку, революційну і трагічну історію наших національно-визвольних змагань. Уникаючи спокуси будь-яких паралелей і екстраполяцій, хіба побажаю нам усім у 2022 році появи крутого попсового українського відеоблогу про історію цих часів – думається, це теж призвело би до багатьох цікавих самоусвідомлень і осяянь. Може, такий відеоблог вже і є, просто ми про нього ще не знаємо.

Словом, озираєшся на весь цей рік, і думаєш: та нічого, все нормально. Хоч основною нотою 2021-го лишається відчуття важкої втоми, він був такий, що всі, хто ще живі (в буквальному сенсі слова) – не відчувають морального права на щось нарікати. Цінність життя дуже намацальна, і намітилося знову якесь таке гостре тут-і-тепер: нема чого чекати кращих часів, бо як бачимо, вони тут щось ніяк не настають. Треба давати собі раду з тим, що є.

“Тримайся, брате, ми усі тут пірати, ніхто не збирається лягати й помирати”, – і в антуражі шального бабла, хтивих красунь і крутих тачок визнані метри сучукркультури (живі класики? як їх окреслити? як називаються у не-постколоніальних культурах персоналії, присутні на сцені понад 25 років?) стібуться над своїм віком, своїми підлітковими уявленнями про “успішний успіх” і просто відриваються під крутий гітарний риф. Вони трошки смішні, бо милі і несхожі на бандитів, яких зображають, але все одно класні; можуть собі дозволити – і це, по моєму, прекрасно. Так непомітно “молода незалежна українська культура” стає дорослою – ось уже і гурт ТМНК цього року святкує чверть століття. 

І тому, мабуть, зростає запит до якості. Вже неможливо приїхати столичним десантом, і зробити “вражаючий фестиваль” у будь-якому місті країни, який місцеві проковтнуть із задоволенням – бо у містах, навіть районного рівня, є свої дієвці. Майже половина українців витрачає “бонусні” гроші за вакцинацію не на спорт, подорожі чи кіно, а саме на книжки. Може, це тому, що період свят, а книжка, як відомо, найкращий подарунок; а може, зазвичай у людей на цей рівень потреб ніколи не лишається вже грошей і часу, вільного від роботи? Ми не можемо виставляти до української авдиторії запити на рівні європейських показників, бо не маємо ані мережі національної дистрибуції, ані аналогічного рівня заробітків населення. Збільшується (на жаль, за рахунок “розумної” еміграції) кількість споживачів українського контенту за кордоном. Є над чим працювати і куди рости, однозначно; і є вже на кого спертися – як в історії, так і в сучасності; може, перейдемо нарешті від конкуренції до кооперації. 

Наші автохтонні культурні тренди чи теми місцями дуже влучно резонують із глобальним світовим контекстом. Наступного року, наприклад, 300-ліття Сковороди – і мало хто би так пасував сучасним глобальним дауншифтерам і езотерикам, як автор української “філософії серця” і концепції “сродної праці”. Хай цей рік буде до нас сердечним, і не “гордуймо сучасним”, як казав Григорій Савич – бо саме в ньому й твориться сподіване.