Тимчасова константа. Цифрові пейзажі Олексія Сая

Коли художник декілька років поспіль працює з певною темою, в роботах поступово проявляється фактор часу, постає динаміка змін, які відбуваються з контекстом, із самим автором, і, власне, з предметом його дослідження, але щось залишається без змін. Над серією «Новий пейзаж», що присвячена темі міського будівництва, Олексій Сай працює вже понад п’ять років паралельно з іншими проектами, привносячи якісь елементи, якісь – відсікаючи. За цей, здавалося б, нетривалий період багато що встигло статися в такому стрімкому історичному потоці.  

У ході загальних трансформацій поступово зазнає змін і міський пейзаж, а причина його перетворень сама стає його незмінною складовою – у кожному районі великого міста неодмінно маячать на горизонті скелети недобудов. Хаотичне, часто нелегітимне і чужорідне оточенню, перманентне будівництво стало невід’ємною частиною життя сучасного міста і поступово починає домінувати, затуляючи і заміщаючи собою історичну забудову. Багатоповерхівки житлових комплексів та бізнес-центрів виростають майже миттєво, ніби в таймлапсі, ярус за ярусом, поступово формуючи «новий пейзаж». Пейзаж, який підпорядковується новій антигуманній естетиці, що передбачає нове розуміння красивого, а, можливо, і самої людини. Інша його специфіка – в неврегульованості, нерегламентованості.

Вікна залу з виставкою “Новий пейзаж”

Стихійно формуючись на еклектичних стиках архітектури різних періодів і стилів та сусідніх позачасових нетрів, цей урбаністичний ландшафт стає подібним до природного – як скеля, котра деформується й шліфується землетрусами, дощами й вітрами, лишаючи на собі знаки пройдених трансформацій. Притаманне всьому пострадянському простору, таке звичне для нас сусідство «хрущовок» і «приватного сектора» з похиленими дерев’яними парканами і глянцевих висоток та торгово-розважальних центрів насправді є явищем глобальним, цілком знайомим жителям Індії, Китаю, Південної Африки, країн Латинської Америки та багатьох інших регіонів, де мегаполіси наполегливо приховують за блискучими неоновими фасадами свою руїну. Такий пейзаж часто стає особливістю територій постколоніальних, де привиди імперій зустрічаються з егрегорами корпорацій, формуючи дикі капіталістичні джунглі. Різні архітектурні коди в організмі міста після зіткнення, дифузуючи і мутуючи, утворюють новий код.

Створені за допомогою офісної програми Excel, подібні до інтерфейсу 8-бітної гри, яскраві цифрові принти Олексія Сая природно вбудовані в цю естетику. Нав’язливу еклектичну естетику символів, діаграм, графіків – інформації, трансформованої в нескінченний потік флуду й спаму. Обрана художником мова точно відповідає залізобетонній, пластиково-неоновій феєрії нової архітектури, специфічної і безликої водночас, та виробничо-споживчого раю, образ якого в ній тимчасово увічнений. Навмисний оксюморон відсилає до розриву між амбіціями, розмахом намірів і реальною перспективою існування цього крихкого світу. «Тимчасове» тут одне з ключових слів, бо постійна мінливість і недовговічність, як і питання «що чекає на нас після..?» – тема надто актуальна й зафіксована не лише в «Новому пейзажі», але й в інших проектах Сая.

Олексій Сай, проект “Новий пейзаж”

Нещодавно в київському America House відбулася персональна виставка художника «Temporary», що містила частину робіт із серії «Новий пейзаж», реалізованих протягом останніх кількох років. На додачу до самих зображень Сай створив у виставковому просторі відповідну атмосферу, що якнайраще сприяла зануренню в тему. Зал був залитий рівним холодним світлом, котре падало з вікон, попри те, що надворі темрява. Задрапірувавши вікна, художник розмістив у їхніх проймах неонові лампи денного освітлення, які незалежно від часу доби наповнювали експозицію нейтральним білим сяйвом з ледь помітним мерехтінням, підкреслюючи її рекламно-діджитальну естетику – естетику світу, осяяного лайтбоксом і монітором комп’ютера.

Подекуди в прольотах нескінченних недобудованих поверхів цифрових висоток миготять чоловічки з головами-смайлами. Навіки усміхнені жителі й конструктори цього ландшафту, будівельники «нового світу», персонажі, яким ще в 2014 році Сай присвятив свій проект «Зникомий вид», показаний у харківському ЄрміловЦентрі. Ця назва – одна з можливих відповідей на питання про потенційне майбутнє «нового пейзажу» і нас у ньому. Але в такому висновку немає песимізму, це філософський роздум про зміни, що відбуваються неминуче, є природною частиною існування, обов’язковим атрибутом еволюції і теперішніх бауманівських «плинних часів». Ми можемо боротися з багатьма речами, але не в змозі протистояти часові і тому, як світ набуває нових мінливих обрисів.

Тема будівництва і конструювання як тотального соціального процесу постала в мистецтві ХХ століття і не оминула творчості багатьох художників сучасності. З позицій філософських, естетичних і політичних розглядає цю тему Томас Хіршхорн у численних інсталяціях, де вмонтованими в різні історичні будівлі псевдорозвалинами (чи то недобудованими, чи то напівзруйнованими) він оголює нутрощі, приховані механізми, те «справжнє», що криється не лише за фасадами будівель, але й ідеологій. Проламами в стінах Хіршхорн демонструє зріз історії, застигле в своїй вічній незавершеності «тут і тепер», на стику минулого, якого вже не існує, і майбутнього, якого не існує ще – теперішній момент, який і є кульмінацією, точкою симультанності, що містить в собі все. Хіршхорн навмисне працює з дешевими і доступними матеріалами, які пропонує час – картон, пластик, гіпс, скотч, офісні меблі і багато іншого, із невибагливою простотою концептуалізуючи повсякденність.

Thomas Hirschhorn at Museum Dhondt-Dhaenens

Повертаючись до робіт Сая, хочеться згадати його інсталяції – юрту (Nomadic Structure, 2012), світловий тунель в дусі «Космічної Одіссеї» (“Time to Say Goodbye”, 2011) «Солярій» (2010), «Імперію достатку» (2016) з пластику, гіпсокартону, неонових ламп, мережевих кабелів і металевого профілю – монументи сировинно-споживчої епохи, створені зі звичної утилітарної матерії, що оточує людину повсюди. Ніби просто вийняті з повсякденного середовища, вирвані з наших непомітних щоденних ритуалів.  «Я розумію мистецтво як спосіб безпосередньо зіткнутися з реальністю.  Також я розумію мистецтво як спосіб жити в тому часі, в якому я живу», – говорить Хіршхорн в одному зі своїх маніфестів¹.

Олексій Сай, проект “Новий пейзаж”

І тут також їхнє з Саєм бачення збігається. Останній у своєму проекті пропонує сприймати нестабільну дійсність, жорстку і не завжди привабливу, такою, яка вона є, «тут і тепер», не ховаючись за ілюзіями й очікуваннями: «Це проект про тимчасове і постійне. Недобудовані будинки я якраз сприймаю як річ не тимчасову, адже це постійна складова пейзажу. Для того я їх і малюю, щоби побачити все як є. Я робив виставку про те, що потрібно на все дивитися через оптику об’єктивності. Ми задаємося далекими прекрасними цілями і в прагненні до них не помічаємо поточного моменту. Ми чекаємо на фінал фільму і пропускаємо його кадри, а фіналу немає і не буде. Необхідно фіксувати проміжковий етап, бо зрештою він і виявляється єдиною дійсністю – це і є фінал. На поточний стан незавершеного будівництва треба дивитися як на його остаточний образ, як на кінець фільму», – коментує Олексій.

Сьогодні дедалі частіше йдеться про міський ландшафт як про динамічну структуру, яка перестає бути осередком «спланованого» урбаністичного будівництва, що контрастує/конфліктує з природним середовищем і протиставлене всьому, що перебуває «за містом». Таке бачення розвивав ще в 70-х міланський архітектор Альдо Россі, який розглядав місто як відкриту багатопланову конструкцію, здатну накопичувати досвід і розвиватися в часі. Россі виступав за нерозривний зв’язок архітектури із соціумом і природою та колективною пам’яттю, відмовляючись від вихолощеного функціоналізму та утопічного планування. Він просував одну з поворотних ідей в теорії архітектури другої половини ХХ ст.

Нині концепцію міського ландшафту  розглядають як інклюзивну і гнучку, таку, що входить у стратегію антропогенного розвитку з урахуванням екологічних процесів та загроз, перед якими сьогодні постає світ. Зокрема, 2016 року відбувся самміт «Ландшафтна архітектура і майбутнє» міжнародної організації Landscape Architecture Foundation, присвячений декларації із назвою, у випадку цього тексту, ледь не символічною – «The New Landscape Declaration» (з нагоди 50-річчя «The Declaration of Concern», 1966 р.). На самміті серед іншого розглядалися стратегічні питання планування міських ландшафтів і взаємозв’язку з соціальними й екологічними потребами та глобальними кліматичними змінами, обговорювалися перспективи на наступні півстоліття і звучали думки на кшталт:  «If you love nature, live in the city» із наполяганням прискорити процес урбанізації з метою захисту навколишнього середовища². І сьогодні ця думка – не парадокс, адже змінюється саме розуміння урбанізації. У загальній плинності сучасного світу «новий пейзаж» – рухома структура, живий організм, не тільки обриси, а й саме поняття якого трансформується під впливом обставин.

Майже за рік до виставки Сая в America House фрагменти проекту «Новий пейзаж» були показані у київській Dymchuk Gallery, де під час відкриття крізь гамір відвідувачів галереї періодично пробивалися ледь упізнавані фрази, вимовлені безбарвним синтетичним голосом. Для саундтрека до виставки Сай використав «We Didn’t Start The Fire» Біллі Джоела, спотворюючи її приспів за допомогою додатка в Google до стану невпізнанності. Знаменита пісня у формі безперервного потоку перелічує «маркери» ХХ століття – історичні події, явища і постаті – від Мерилін Монро і винаходу вакцини до Другої світової війни й Сталіна.

У ХХІ столітті цю історію декілька років тому продовжив саундартист Alva Noto (Carsten Nicolai) своєю аудіовізуальною інсталяцією «Uni Acronym», де в алфавітному порядку на екрані змінюють одна одну озвучені моторошним машинним голосом абревіатури-логотипи корпорацій та спецслужб, брендів, файлових форматів та мов програмування – глобальні символи пропаганди й маркетингу, короткі формули, що «редукують увесь світ до трьох літер»³ і вкотре констатують багатошаровість, обезличеність і невідворотну динаміку нашого життя. Рефреном у «We Didn’t Start The Fire» Джоел, а разом з ним і Сай у «Новому пейзажі», констатують, що як би ми не прагнули погасити цей вогонь, – він палав до нас і палатиме вічно: «It will still burn on and on and on and on…».

Примітки:

1. Thomas Hirschhorn. “Doing art politically: What does this mean?”, 2008. – Доступ: http://www.artandresearch.org.uk/v3n1/fullap01.html
2. Цит. за: Jared Green. The New Landscape Declaration: Visions for the Next 50 Years // The Dirt. American Society of Landscape Architects (ASLA). – Доступ: https://dirt.asla.org/2016/06/16/the-new-landscape-declaration-visions-for-the-next-50-years/
3. Alva Noto “Uni Acronym” (feat. Anne-James Chaton). – Доступ: https://transmediale.de/content/alva-noto-uni-acronym-feat-anne-james-chaton