Ти не бачиш арт-критики? А вона є

Напередодні Мистецтвознавчого конкурсу Stedley Art Foundation, який цього року проводитиметься вже вп’яте, арт-критики, редактори й представники культурних інституцій зібралися обговорити стан арт-критики в Україні та можливі перспективи її розвитку. Чому арт-критика в Україні не є впливовою? Чому в медіа і в суспільстві не існує запиту на серйозну критику художніх процесів? Чому критики, конструюючи сенси, ігнорують форму? Про це дискутували засновниця Stedley Art Foundation Стелла Беньямінова, головна редакторка онлайн-журналу Korydor Віра Балдинюк, редакторка УП.Культура Катерина Ботанова, засновниця видавництва «Родовід» Лідія Лихач, заступниця генерального директора НХМУ з виставкової роботи на міжнародної співпраці Юлія Ваганова, а також координаторка Мистецтвознавчого Конкурсу Валентина Клименко і редакторка відділу “Культура” сайту lb.ua Дар’я Бадьйор. Модерувала дискусію арт-критикиня, викладачка НАОМА Ольга Балашова.

Ольга Балашова: Мы хотим поговорить о тех вопросах, которые волнуют не только меня, но и моих коллег, потому что вопросов тут на самом деле больше, чем ответов. Как сделать так, чтобы критика развивалась, о чем она должна писать, чтобы благотворно влиять на художественное сообщество и читателей? Когда-то Женя Белорусец на одной из подобных встреч сказала: «У нас нет влиятельной критики, потому что не произошло «заговора критиков», в отличие от художников, которые сумели объединиться. А нужен ли нам этот заговор? Не противоречит ли он сути самой критики?

Стелла Беньямінова:  Как врач я могу сказать, что наиболее сложным для профессиональной сферы был переход от советских времен к постсоветским реалиям, когда было уничтожено все лучшее, что было тогда, и не создано ничего нового. Процессы, которые сегодня происходят и в медицине, и в арт-пространстве, очень похожи. Медицина и культура – очень уязвимые сферы. В силу исторических обстоятельств многое из культуры ХХ века мы утратили. Как мы можем привести современную аудиторию к пониманию медиа-арта, перформенса, если она ничего не знает о том, что происходило еще не так давно – кто такие бойчукисты, что такое украинский авангард? Если бы не специалисты, искусствоведы и критики, мы вообще были бы лишены этих знаний. Я лично именно благодаря искусству пережила кризисные времена в бизнесе.

Мне как коллекционеру важно знать мнение разных экспертов, независимо от их личных амбиций. Мне важно знать, кого из молодых художников стоит поддерживать, на какие процессы стоит обращать внимание. У нас нет «учебника», который можно пролистать и понять, где чистая коммерция, а где честность и новаторство. Поэтому мы полагаемся на мнение профессионалов. Простите за аналогии с медицинской сферой, но для меня они очевидны: например, в медицине как будто бы есть все – и образование люди получают, выпускаются из вузов, идут работать в госпитали, а пациенты говорят, что медицины нет. Украина занимает все первые места по онко- и сердечнососудистым заболеваниям, потому что нет главного – профилактики. У нас пациент приходит к врачу за три дня до смерти, а в Швейцарии – за три дня до начала болезни. Так вот, если сегодня критик не расскажет о том, что происходит с нашей культурой, завтра будет слишком поздно. Для меня это тот же вопрос профилактики. Как и в медицине, здесь нужен своеобразный протокол действий, и главный принцип работы – не навредить. У критиков сегодня очень важная роль, они могут соединить разные миры – обычных людей, далеких от искусства, интеллигентов, коллекционеров и  тд.

Стелла Беньямінова, фото – Наталка Дяченко

Валентина Клименко: Професії критика в чистому вигляді зараз не існує. Це завжди паралельна робота, при цьому він може бути куратором, автором, викладачем. Критик не бачить системи й поля, в якому він може реалізуватися. Я передусім журналістка, і коли працювала в щоденній газеті, редакція завжди чекала від мене, що я напишу про подію, на яку йду. Якби для роботи арт-критиків був зовнішній запит з боку медіа й суспільства – реагувати якомога швидше й повніше на всі події мистецького життя – мені здається, критика була би жвавішою й охоплювала ширше коло питань.

Дар’я Бадьйор: Внешний запрос – это не решение проблемы. Критик должен резонировать с тем, о чем он пишет. Журналисту дадут задание в редакции, читатели буду ждать от него блестящий текст, а он пойдет на выставку и все равно напишет говно.

Стелла Беньямінова: А медиа-пространство это все принимает, и это самое страшное.

Дар’я Бадьйор: Сейчас медиа-пространство резиновое, оно принимает в себя абсолютно все. И это нормально.

Катерина Ботанова:  Мені дуже сподобалася паралель між медициною й культурною критикою. Я спочатку хотіла сказати, що відмінність між медичною і культурною сферою полягає в тому, що в нашій, культурній сфері пацієнт ще не знає, що він хворий. Але потім я зрозуміла, що у вашій ситуації пацієнт теж не знає, що він хворий. В обох випадках ідеться не лише про «профілактику», а й про здоровий спосіб життя загалом і розуміння того, навіщо це потрібно. Якщо ми говоримо про зв’язок критики й аудиторії, запит від аудиторії, не дивлячись на резонування чи його відсутність у автора, все ж таки має бути. І ми тут включаємося в замкнуте коло, з якого я особисто не знаю, як вийти. Але, можливо, ми разом дамо відповідь на це питання. Навіть якщо профінансувати певні теми завдяки дружній спонсорській допомозі, і це дасть змогу опублікувати десять прекрасних статей, рівень прочитання таких матеріалів залишиться мінімальним. Звісно, має існувати критична маса текстів про важливі культурні події, які представлятимуть поліфонію думок. Але для читача це нічого не означає. Ми в редакції  «Українська Правда. Культура» дуже чітко бачимо три шари читацької аудиторії. Це маленька професійна аудиторія, яка дає невелику кількість прочитань, але багато «шерів», коли кожна друга людина ділиться прочитаним зі своїм середовищем, бо вважає цей матеріал важливим. Другий рівень – це аудиторія, яка так чи інакше включена в культурне життя, ходить на події і цікавиться культурою, в текстах для них має бути менше специфічної лексики, більше цікавого, що буде чіпляти. Третій рівень – це найширше коло читачів, завдяки якому можна дістати 20-30 тисяч переглядів. Для цього має бути, перепрошую, «срачепідйомна» тема – мова, Схід-Захід, декомунізація, Кириленко. Ми собі кажемо – ок, цей читач прийде на гарячу тему, можливо, нагидить у коментарях, але заодно почитає інші важливі тексти нашого розділу. Тоді питання – для кого ж ми як критики пишемо серйозні тексти? Українські медіа дедалі менше використовують професійну лексику.

Лідія Лихач, Дар’я Бадьйор, Катерина Ботанова, фото – Наталка Дяченко

Стелла Беньямінова: Могу лишь сказать, что за последние годы сообщество врачей начало стремительно терять тот высокий уровень языка, который был раньше. Да и вообще уровень образованности падает. А у вас, критиков, этот язык еще есть и он нам очень нужен.

Дар’я Бадьйор: По-моему, вы слишком идеализируете критиков. Это самые обычные люди, которые просто ходят в театр и пишут о нем.

Ольга Балашова: Насколько я могу судить, событий сейчас очень много, но реакции на события практически нет. Откуда это безразличие и как писать так, чтобы его преодолеть?

Валентина Клименко: До слова, я була на відкритті проекту «Ідентичність. За завісою неозначеності» в Національному художньому музеї і помітила, як там багато було людей загалом і як мало журналістів і критиків. Пам’ятаю, як Юля Ваганова вийшла в розпачі і сказала: «Я не знаю, що треба робити ще, щоби преса прийшла!». А це міжнародна виставка сучасного мистецтва, в якій взяло участь 9 країн. Юлю, які твої судження про взаємозв’язок мистецьких інституцій і медіа?

Юлія Ваганова, фото – Наталка Дяченко

Юлія Ваганова: Якщо говорити про НХМУ, то наша інституція дуже чутлива до критики і часто нам бракує зворотного зв’язку й аналізу. Завжди важливо знати, наскільки якісний продукт видає твоя інституція, чи це не є профанацією. Інший рівень критики, який би мені дуже хотілося бачити, – аналіз того, як цей мистецький продукт комунікує з іншими, тобто в якому контексті він працює, як в українському, так і в міжнародному. Після проекту «Ідентичність» вийшла хороша стаття Тамари Злобіної на «УП. Культура» та цікаве інтерв’ю з кураторкою Солвітою Кресе на «Коридорі». Більше аналітичних статей з приводу цього проекту я не бачила.  А мені було би цікаво прочитати про те, чи на міжнародному рівні такий проект якісний, чи буде такий проект актуальним для західної аудиторії? І, можливо, це була би аргументація для нашого глядача – так, цікава виставка, але на Заході це, скажімо, другорядні художники. Однак цього не сталося. Музей кілька разів піднімав теми, які виходять далеко за рамки виставкових проектів – питання Межигір’я, питання героїв, ідентичностей – це питання суспільного значення, які ми дуже хотіли «продати» як месиджі для широкої аудиторії. Але більшість людей схильні сприймати це як “just another exhibition”. Тому для мене залишається важливим питання – як донести медіа, що з цими темами варто працювати в ширшому контексті. При цьому в нашому суспільстві зникла довіра до експертів – кожен знає, як зробити виставку, як написати статтю.

Віра Балдинюк: Мушу сказати, що наша ситуація з культурною журналістикою не унікальна, зокрема, якщо говорити про Польщу чи Німеччину. Я часто спілкуюся з колегами звідти й чую нарікання з боку критиків, що немає майданчиків, де можна висловитися, а менеджери культурних проектів скаржаться, що про їхні проекти немає кому писати. Це пов’язано і з монетизацією ресурсів, і з оплатою такого типу творчої праці, і з ситуацією в паперових й електронних медіа загалом – вони ще не випрацювали якихось успішних моделей розвитку в нових умовах ринку. Це не додає оптимізму, але принаймні дає розуміння, в якому світі ми опинилися. Сьогодні ми з вами не вигадаємо швидкий рецепт,  який усупереч усьому дозволить нашій сфері запрацювати. І навіть якщо ми подбаємо про кошти й напишемо десятки прекрасних текстів про актуальні події, чи знайдуться читачі, які це оцінять?

Наш сайт «Коридор» завдяки своїй незалежності перебуває в певному сенсі в привілейованій ситуації у порівнянні з великим інформаційними сайтами, бо можемо дозволити собі просувати які завгодно теми, якщо вважаємо, що вони важливі й потрібні. Це наша особлива роль – пропонувати читацькій аудиторії те, що завжди залишається поза увагою й інтересами масових видань. Інша справа, що інтерес читачів хвилеподібний – сьогодні якась тема їх зачіпає й бентежить, завтра її просто не помітять. Це особливість того гумового інформаційного простору, про який згадувала Даша – він приймає й поглинає все. Тому конкурувати за 3 хвилини уваги читача з мобільного пристрою стає нереально складно, якщо при цьому ми хочемо зберегти певний інтелектуальний рівень.

За останні кілька років нам вдалося непогано «просунути» тему виключених спільнот, самоцензури в культурі, виключених періодів та авторок в історії мистецтва. Я щойно повернулася з Харкова, де ми проводили освітній проект для культурних журналістів, і вкотре переконалася, що в нинішній ситуації таких проектів не може бути «забагато».

Які можуть бути конструктивні шляхи покращення зв’язків між інституціями, медіа й аудиторією? У приватній розмові я була би схильна поскаржитися на байдужість авторів, однак об’єктивно я не маю права цього робити, бо для нас усіх писання – це підробіток третього порядку. Я як редакторка можу хіба формулювати тему так цікаво, щоби журналіст справді захотів і знайшов у собі внутрішній мотив написати хороший текст.

Віра Балдинюк, Ольга Балашова, фото – Наталка Дяченко

Юлія Ваганова: Я би теж хотіла стати на захист журналістів і медіа, бо, будьмо чесними,  іноді культурні інституції видають такий продукт (виставка, кіно чи вистава), про який неможливо писати.

Ольга Балашова: Тоді це виходить такий собі уроборос, коли ми розучуємося і писати, і робити проекти.

Катерина Ботанова: Колись мій чудовий редактор Андрій Мокроусов казав: «Катю, ти не можеш читати лише хороші книжки, бо тоді ти не знатимеш, як писати про погані книжки». Тому це не питання якості продукту, і якщо його залишити в стороні, у нас залишається культурний простір, шалено перенасичений подіями, про які треба писати, і автор, який має щось сказати посутнє. За цим має стояти освіта, і для мене це найбільша проблема як редакторки. Я думала, що за сім років моєї роботи щось зміниться, але нічого не змінилося, тому що системної доброї освіти як не було, так і нема. Так, зараз з’явилося нове покоління журналістів, яких готує УКУ у Львові. Але в них своя специфіка – вони розуміють формат, але не розуміють предмету. Вони добре освоїли інструменти, але не можуть заглибитися в предмет і написати, скажімо, репортаж на культурну тему. З іншого боку, є автори, які добре знаються на предметі, але зовсім не вміють писати. І подолати це можна тільки системною освітою.

Нам ще далеко до кризи, яку переживають західні медіа, бо в них, попри все, є структура, свій читач, призвичаєний щодня читати ранкові видання, у них є кілька сторінок культури, фейлетони й есеїстика. У нашій же ситуації в електронному виданні читач може «проковтнути» лише певну кількість матеріалів на добу, решту він просто фізично не зможе прочитати. Відповідно, видання не може давати велику кількість текстів, як би нам цього не хотілося.

Віра Балдинюк: Я з тобою погоджуюся, бо ще три роки тому й сама сумувала з того приводу, що в Україні немає цієї традиції читання й цих красивих ранкових газет, які можна гортати за чашкою кави. Але от щойно у нас була лекція відомої польської журналістки Кінги Дунін на тему трансформації медіа, і вона каже – «Я переживаю дежавю, бо знову опинилася ніби в часи польського самвидаву, коли інтелектуали самі пишуть, самі видають і самі читають свої тексти». Вона розчарована медіа-середовищем, у якому неможливо говорити про важливі теми, не спрощуючи мови й не женучись за лайками. Кінга наразі відмовилася від колумністики й знову взялася писати про книжки. Тому від впливу соціальних мереж нині потерпають усі.

Катерина Ботанова: На жаль, у нас таких авторів дуже мало, які могли би вільно почуватися в різних жанрах.

Лідія Лихач: Хочу сказати, що у нас є хороші автори, які затребувані й у нас, і на Заході. Наприклад, наша авторка Віта Сусак – їй пропонують великі гонорари, цікаві проекти, її запрошують працювати в Лондон, в Ізраїль. Вона демонструє приклад успішного академічного письма про культуру, але ти нікуди не просунешся, якщо не співпрацюєш із замовниками у міжнародному контексті. Вона була на програмі Фулбрайта, різноманітних грантових проектах, і зробила себе як авторку сама. Або, наприклад, Ярослава Мудрак, у якої дуже прозорий і зрозумілий, західний стиль письма. Дженіфер Кан, яка написала книжку про Криволапа для американської аудиторії – зразок легкості стилю. Або ж згадати Ярину Цимбал, яка з академічного світу прийшла в журналістику й пише чудові тексти. Борис Філоненко, який колись виграв у нашому мистецтвознавчому конкурсі і зараз збирається захищатися, а потім знову писати для видань. Ми повертаємося до того, що все одно треба ростити цих авторів, давати їм можливість навчатися, брати участь у конкурсах, мотивувати їх.

Валентина Клименко: У нашому конкурсі зазвичай беруть участь філологи, менеджери арт-проектів, юристи – хто завгодно, тільки не мистецтвознавці. Це завжди якась мотивація – довести собі й іншим, що ти можеш написати блискучий текст. І так часто стається, що людина пише цей хороший текст, «вистрілює» з ним, бачить його на сторінках престижних видань, і далі зникає. Для мене дуже цінна красива історія з Катею Бусол, яка виграла конкурс, і коли отримувала нагороду, до неї підійшла Марія Задорожна й запропонувала попрацювати юристкою в музеї.

Але залишається й інша проблема – питання форми й змісту. Коли читаєш західну книжку чи статтю, ти просто не можеш її не дочитати – вона тебе непомітно затягує логічністю й стрункістю викладу. На жаль, у наших текстах ти втрачаєш інтерес на другому абзаці. Крім того, в українській арт-критиці, як і в самому мистецтві, існує міжпоколіннєвий геп, коли старші не зацікавлені ділитися знаннями з молодшими, й навпаки.

Даря Бадьйор: В кино происходит то же самое, когда в списках победителей появляется вдруг дебютант Слабошпицкий. В 39 лет.

Ольга Балашова: Якщо перейти на бік читача, то що йому цікаво читати? А нам самим?

Катерина Ботанова: Треба пам’ятати, що рано чи пізно головний редактор скаже – добре, а тепер пишіть про Джамалу. Бо пересічний читач шукатиме саме таких матеріалів, і це не оціночне судження, це просто реальність. Але проблема в тому, що про Джамалу прочитають у будь-якому випадку, що б ти там не написав, а серйозні тексти – ні.

Олена Гончарук: Коли ми говоримо про те, як писати цікаво й доступно, то в мене інколи складається враження, що ми дуже відірвані від життя і в нас такий собі культурний «мєждусобойчик». Особливо, коли спілкуюся з колегами-музейниками, які можуть раз на рік написати прекрасну статтю про виставку і потім говорити, що вони не читають статті про Джамалу. В такому разі музей ризикує залишитися взагалі не почутим й не достукатися до аудиторії.

Віра Балдинюк: Незабаром у Львові й у київському університеті Драгоманова запрацюють кафедри, де системно навчатимуть цим всім речам, і куратори нарешті навчаться писати цікаві тексти до своїх проектів, а журналісти – писати про них у різних жанрах. Якщо говорити про шляхи до аудиторії, то вони можуть бути тематичні – як на «УП», коли всі стежать за новими пригодами міністра Кириленка і його дружини. Це може бути стиль – як у Костянтина Дорошенка, який сам собі медіа, неважливо, про що він говорить. Це можуть бути нові мультимедійні комбінації (лонг-ріди чи ресурс «Мітєц»). Це може бути вузька спеціалізація на темах, про які не пише ніхто інший, і це може бути цікаво аудиторії. Наприклад, для такого видання, як ми – це оптимальний шлях.

Дар’я Бадьйор: А если говорить о более крупных изданиях, то нам по-хорошему нужно делать это все сразу. Мы должны писать и про Кириленко, и про камерный концерт «Уха», и сделать видеосюжет о Джамале, и фотогалерею с аудиофайлом. Это не битва за лайки, мы просто не можем позволить себе занять одну нишу.