Українська драма на валізах

Було б необачно стверджувати категоричну відсутність української сучасної драми в європейському театрі. Вона начебто там є: в рамках драматургічних фестивалів проводять перформативні читання, тексти окремих авторів уключено до антологій сучасної драми, створюються колаборації за участі наших драматургів. Але є одна проблема – несистемність.

Спробуємо розібратися, чому це погано. Передусім тому, що доривча присутність не створює дискусійного поля та включеності до регулярних культурних процесів. Україна, на жаль, для більшості європейських країн продовжує лишатися екзотом або ж постачальником дешевої робочої сили і аж ніяк не інтелектуальним трендсеттером. По-друге, будь який прорив герметичності відбувався до сьогодні переважно (якщо не виключно) за ініціативи та підтримки європейських мережевих організацій та інституцій EEPAP, ETC, Британської Ради, Гете-Інституту, Польського інституту. Складно переоцінити величезний внесок європейських партнерів у міжнародну репрезентацію сучасного українського театру, але час односпрямованого руху не може тривати нескінченно. Ризик такої динаміки полягає в тому, що виключити/стерти українську тему з колообігу театрального життя напрочуд легко – достатньо втратити до нас інтерес. І в цій крихкості унебезпечені аспекти, що виходять далеко за межі суто театрального кола. Саме тому ми повинні виявляти волю до встановлення діалогу на рівних, пропонувати власний порядок денний. Не лише брати, але й віддавати.  

 Тому мусимо озвучити реальний стан речей: попри всі приємні винятки та яскраві інтервенції, українська сучасна драма є фактично невидимою у європейському театральному контексті. 

Саме виходячи з таких міркувань, Український інститут розробив архітектуру  трирічної програми  “Transmission.ua: drama on the move”, першої  української програми  підтримки перекладу, промоції та постановок новітніх українських театральних текстів у Європі. Основною метою програми є введення сучасної української драми в репертуари стаціонарних театрів Європи.  Ми прагнемо вивести  українську тему в європейському театрі із суто екзотичної площини, обмеженої трьома векторами – війна, Чорнобиль, корупція –  у площину тем більш поліфонічного звучання. Програма розрахована на період 2020 – 2022 років, протягом яких буде реалізована у трьох країнах: Польщі, Німеччині і Великобританії. До фокусування на цих трьох країнах нас спонукало дослідження контексту присутності театральної України в Європі протягом останніх 8-10 років. Результати його демонструють, що саме в Польщі, Німеччині та Великобританії простежується найвища зацікавленість у формування сталих  культурних зв’язків у театральній сфері, створено фундамент для розбудови нового рівня культурного діалогу.

Німеччина

Українська драматургія (як сучасна, так і класична) практично не існує на сценах німецьких театрів у форматі постійного репертуару, але починаючи з 2012 року і до тепер є чимала інтенція з боку німецьких культурних інституцій та мережевих організацій до залучення українських режисерів та драматургічних текстів у театральні процеси Німеччини.

Рух до зближення українського та німецького театральних середовищ розпочався з проведення драматургічного конкурсу «Говорити про кордони. Життя в добу змін» ? кураторського проєкту австрійського режисера і драматурга Крістіана Папке, що ставив собі за мету подолати ментальні кордони між Західною Європою та її найближчими сусідами. До цього конкурс проводився у Македонії, Сербії, Хорватії, Боснії та Герцеговині, Албанії, Болгарії, Румунії і Грузії. Переможцем конкурсу стала п’єса харків’янина Дмитра Тернового «Деталізація». П’єсу переклали німецькою мовою та великим накладом видали в Австрії. У червні 2014 «Деталізацію» поставили в Баденському державному театрі у Карлсруе та опублікували в журналі Театр сьогодні (Theater heute).   

П’єса Дмитра Тернового «Деталізація»

Цього ж року ( 2014) делегація з десяти українських режисерів та кураторів відвідала театральну конференцію в місті Брауншвейг. Історичні обставини того часу сприяли великому інтересу Німеччини до української драми. 

В цей період відбувається лекція-перформанс документальної п’єси «Щоденники Майдану» Наталі Ворожбит у Maxim Gorki Theater у Берліні. Цей же текст виходить друком у часописі  Theater der Zeit у 2015 році. Наступного року за ініціативи німецької кураторки та драматургині  Корнелії Кромбольц у Магдебурзі  відбувся фестиваль  «Дикий Схід. Подія Україна», в рамках якого три українські режисери спільно з акторами Магдебурзького театру поставили та презентували вистави за текстами трьох українських драматургів: «На початку та наприкінці часів»  Павла Ар’є у постановці Стаса Жиркова, «Жінки та снайпер» за п’єсою Тетяни Киценко у постановці Олександри Сенчук та «Вій 2.0» Наталі Ворожбит у постановці Максима Голенка.  Паралельно до того в рамках фестивалю було презентовано шість драматургічних текстів у форматі сценічних читань: «Порожнеча» Максима Черниша, «Як позбутися мертвого пса недільним ранком» та «Культура кавового споживання» Віталія Ченського,  «ФЕМЕНізм» Дена Гуменного, «Привези мені зі Львова чого в Запоріжжі немає» Анастасії Косодій, «Саша, винеси сміття» Наталі Ворожбит.

“Вій” Наталі Ворожбит

В 2016 співпрацю з Магдебурзьким театром продовжує спільний проєкт з  Київським театром «Золоті ворота» «Чому не вижив Михайло Гурман?» (режисер Стас Жирков, драматург Павло Ар’є)

Наступною важливою інтервенцією української драми в німецький театральний простір було запрошення української делегації на драматургічний фестиваль Heidelberger St?ckemarkt у 2017 році, під час якого прочитали драматургічні тексти «Лора» Оксани Савченко, «Екологічна балада» Ольги Мацюпи та «Північне сяйво» Володимира Снігурченка.  Майже всі ці тексти перекладала німецькою мовою Лідія Нагель.

Магдебург продовжував утримувати лідерство в процесі інтеграції українського драматургічного контенту. Так у 2017 році Влад Троїцький тут поставив «Дівчинку з сірниками», а пізніше в Die Staatstheater у місті Штутгарт у копродукції з Херсонським драматичним театром Миколи Куліша відбувся проєкт «Херсон 1918-2018», автор драматургічного тексту – Максим Курочкін, а донор документальної історії та режисер Андрій Май. Цього ж року в  Maxim Gorki Theater  в Берліні презентовано текст Анастасії Косодій «Time-traveller’s Guide to Donbas».

В 2018 році в рамках програми Гете-Інституту Next Stage Europe перекладені українською, видані збіркою та представлені у вигляді сценічних читань в Hans Otto Theater (Потсдам) п’єси Євгена Марковського «Тварі прокляті», Олексія Доричевського «Ігор та Рома», Олени Роман (Гапєєвої) «Папа». В аналогічній програмі В 2019 перекладений німецькою та представлений у форматі акторських читань в театрі Hans Otto Theater (Потсдам) текст Оксани Маслової «Голоси в голові»,  а в 2020 «Палата №7» Дмитра Тернового.

Читання тексту Оксани Маслової «Голоси в голові»

 В 2019 році  в рамках фестивалю «Міст з паперу»  у Берліні відбулося читання п’єси «Погані дороги» Наталі Ворожбит, п’єса «Осінь на Плутоні» Сашка Брами перекладена німецькою та представлена в програмі Штукенмаркту фестивалю Theatertreffen (Берлін) як один з найкращих сценічних текстів світу.

Присутність української драми в Німеччині є багатовекторною та визначається великою кількістю  осередків активності, що не пов’язані один з одним. Але потрібно розуміти, що наша видимість у цьому регіоні цілковито є наслідком культурної політики самої Німеччини, закцентованої на розвитку багатокультурності та укріпленні європейської демократії. Роль України як учасниці цього процесу є винятково «донорською» та оприявнюється лише завдяки волі та інтенції до зближення, які держава Німеччина реалізує через свої культурні інституції  та програми. 

Польща

Напевно, першопрохідцем новітнього часу в драматургічний світ Польщі став Олександр Ірванець.  Адже вже в 2001 році у Кракові виходить його драматургічна збірка Recording i inne utwory (Krak?w: Ksi?garnia Akademicka, 2001).  В цей же приблизно  час розпочинається не надто помітна, але стабільна робота  драматургічного відділу  Центру Курбаса, що в подальшому реалізується в проєкті  «Світова драматургія. Діалог театральних культур». Тому першими в новітні часи (в 2010-2020 роках) до польського театру потрапляють переклади текстів  керівниці драматургічного відділу Центру Курбаса Неди Нежданої «Той що відчиняє двері». Вже у 2012 році  в рамках міжнародного проєкту «Велике князівство драматургії»  в Люблінському театрі Юліуша Остерви  були презентовані  п’єси «Станція» Олександра  Вітра  та «Самогубство самоти» Неди Нежданої.

У розпал революційних подій 2014 року в Польщі виходить номер журналу Teatr, що присвячений подіям в Україні. Там публікуються інтерв’ю з нашими  драматургами та режисерами.  Саме в цей час починається активний пошук новітньої української драми для перекладу польською мовою з боку польських перекладачів та кураторів, результатом чого стало видання двох збірок:  W oczekiwaniu na Majdan під редакцією Анни Коженьовської-Бігун та Анжея Москвіна (Warszawa 2015),  та  Wsp??czesna dramaturgia ukrai?ska od A do JA в перекладі та під редакцією Анни Коженьовської-Бігун (Warszawa 2018). Окремі драми були надруковані в журналі Dialog, як то трагікомедія про Донбас «Останній забій» Олександра Росича та «Ніч вовків» Олександра Вітра.  

Завдяки згаданим збіркам коло авторів, переклади яких доступні польською мовою, значно розширюється: тексти Наталі Ворожбит, Сашка Брами , Тетяни Киценко, Олександри Громової, Ольги Мацюпи, Наталі Блок, Павла Ар’є тепер звучать польською мовою. Втім, звучать лише епізодично в рамках перформативних читань або фестивалів. Між іншим, такі інтервенції відбулися у Театрі Вспулчесному у Щеціні в рамках проєкту «Гості, гості» (2018), у Театрі ВАРСави в Варшаві під час Фестивалю читаних п’єс (2018), у Театрі імені Ярача в Ольштині на фестивалі Демолюди, у Театрі Студіо в Варшаві у рамках кінофестивалю «Україна! 4. Кінофестиваль» (2019).

Фото з читки Криниці Дмитра Левицького в Театрі імені Стефана Ярача в Ольштині. Фото: Аркадіуш Станкєвіч, режисерка Зуза Барц.

Поодинокі вистави за цими текстами увійшли в репертуар: «Щоденники Майдану» Наталі Ворожбит у Театрі Повшехному в Варшаві (прем’єра 24.10.2014, спектакль уже не грають); «Український Декамерон» КЛІМ-а у Театрі Польському в Варшаві (прем’єра 07.05.2016); «На початку і наприкінці часів» Павла Ар’є у Театрі Людовому в Кракові. Крім цього були нечисленні постановки, наприклад, драм Неди Нежданої в «офових» театрах.

Паралельно  українські драматурги починають працювати в Польщі в рамках створення  постдраматичних вистав. Так з’являється вистава «Львів не віддамо» в Жешувському театрі ім. Ванди Сємашкової, до створення постановки долучилася українська драматургиня Ольга Мацюпа. Ще один формат, який може розширити варіанти підходу до роботи з драматургічними (і не тільки) українськими текстами ? формат вистави “WI?ZI” Олени Апчел у театрі Вибжеже (Ґданськ) ? текст вистави створювався польським драматургом на підставі щоденників та спогадів самої режисерки.  

Фото “Левів не віддамо” – Maciej Ra?owski

Діалог між українським та польським драматургічним середовищем – це також обмін техніками, методологією та сенсами. В цьому контексті надзвичайно важливо згадати системну роботу кураторки й драматургині Йоанни Віховської. Так у серпні-вересні 2016 року Йоанна курувала польсько-український театральний проєкт  «Мапами страху» / «Мапами ідентичності», що досліджував культурний і суспільний стан Східної частини Європи через співтворення театрального тексту. Цей проєкт можна вважати наріжним каменем, від якого постає відлік  нового розуміння  можливостей роботи з театральним текстом в Україні. Починається  переосмислення ролі драматурга в процесі творення вистави та рух у бік ревізії ієрархічної моделі театрального/драматургічного виробництва у бік демократизації процесу. 

Саме завдяки Йоанні Віховській у 2017 році у розпал зманіпульованого політичного конфлікту та спроб загострити ідеологічне протистояння на національному ґрунті між  Україною та Польщею у Варшаві було проведено фестиваль-перегляд українського критичного театру Desant.ua.  В рамках фестивалю представили виставу-променад української компанії Pic Pic «Майдан. Прогулянка». Спеціально для аудіотруру про події на Майдані 2014-го року автори проєкту Дмитро Левицький та Пьотр Армяновський створили спеціальний маршрут у Варшаві. На певний час вистава стала частиною театрального життя Польщі. Ще однією драматургічною імерсією від Левицького став проєкт «Kijowska: не разом, але поруч», створений для  Biennale Warszawa в 2019 році.

Загалом за останні десять років театр став місцем ствердження суб’єктності України та боротьби з негативною стереотипізацією українців у Польщі. Утім, варто зауважити, що цей шлях було пройдено зусиллями окремих пасіонаріїв та за рахунок коштів польських культурних інституцій  та європейських грантових організацій, і аж ніяк не завдяки підтримці та культурній візії нашої держави.  Приємний виняток становить збірка Wsp??czesna dramaturgia ukrai?ska. Od A do JA, що була видана за підтримки Українського посольства в Польщі та Фундації Український Центр Інформаційний.

Велика Британія

Театральна система Британії відрізняється від театральних систем Німеччини та Польщі: у ній відсутня система репертуарних театрів, де вистава грається протягом сезону чи кількох сезонів, окрім системи театральних постановок комерційного Вест-Енду. Мусимо зважити також і на той факт, що Велика Британія значно більш зосереджена на драматургічних текстах, аніж сучасний театр Німеччини й Польщі: там існує велика кількість програм і моделей із представлення сучасних текстів. В останнє десятиліття відбулося кілька окремих проєктів, зокрема за підтримки Британської Ради, завдяки яким українська драматургія потрапляла на сцени британських театрів. Частина цих проєктів – міжнародні резиденції, сценічні читання, постановка п’єси «Погані дороги» була здійснена у театрі Роял Корт, який спеціалізується на пошуку і підтримці драматургів-початківців у Великій Британії та по всьому світу (за міжнародну діяльність відповідала Елен Доджсон, художня керівниця театру – Вікі Фезерстоун).

У 2011 – 2013 роках відбулася низка тижневих резиденцій (Київ, Тбілісі, Львів) у рамках проєкту New Writing with Royal Court, що результувала у Тижні сценічних читань української та грузинської драматургії у Театрі Royal Court у Лондоні в 2013 році. До сценічних читань було обрано чотири тексти, три з яких авторства українських драматургів – And I Don’t Care How You’re Doing Anymore Оксани Савченко (Translated by Rory Mullarkey, Directed by Caroline Steinbeis), Twatted Євгена Марковського (Translated by Rory Mullarkey, Directed by Richard Twyman) та Uncle Sasha The Butcher Маріам Агамян (Translated by Rory Mullarkey, Directed by Caroline Steinbeis).

 У 2010 році Анна Яблонська брала участь у міжнародній резиденції театру Royal Court, так була створена /дороблена п’єса «Сцени з сімейного життя», пізніше в рамках проєкту «Східно-Європейські Читання» британські глядачі побачили сценічні читання її п’єси «Язичники».

З усіх сучасних українських драматургів у Великій Британії найбільш повноцінно представлена творчість Наталі Ворожбит. Участь у програмах театру Royal Court, частина п’єс була створена нею саме на замовлення британських театрів – «Зерносховище» (Королівський Шекспірівський театр, 2009 рік, загальна назва проєкту сезону «Революції»), «Хроніки родини Хоменко», «Саша, винеси сміття», «Погані дороги» (Театр Royal Court, переклад – Саша Дагдейл (Sasha Dugdale), показам  передувало сценічне читання в рамках Единбурзького міжнародного фестивалю  у серпні 2017, у режисурі художньої керівниці театру Royal Court Вікі Фезерстоун.

 У травні 2014 на хвилі світової уваги до України відбулися сценічні читання у постановці Вікі Фезерстоун у театрі Royal Court. А вже в травні 2015 року у Лондоні відбувся кіно-театральний документальний фестиваль Documenting Ukraine (співорганізатори театральної секції – GRAD), в рамках якої німецький режисер та куратор документальних проєктів про війну на Сході України  Георг Жено представив свій мультимедійний моноспектакль «Кожен може бути Святим Миколаєм», а драматургиня Наталя Ворожбит показала ще не закінчену автобіографічну п’єсу Can I Or Can’t I. Один із небагатьох відомих випадків постановки української драматургії (не сучасної) – вистава «Маклена» Миколи Куліша у перекладі та постановці Марії Монтагю (Театральна компанія Night Train, яку за підтримки Art Council England та інших спонсорів показали у низці міст Сполученого Королівства, на Единбурзькому Фрінджі та в Україні). Знайомство з твором та робота над перекладом відбулися під час навчання Марії Монтагю на Українських студіях у Кембриджському університеті. Також варто згадати про перемогу української драматургині Тетяни Киценко на міжнародному бієнале сучасної драматургії «Вільний театр» у Лондоні, де в 2016 році  читання п’єси «Жінки і снайпер» реалізоване Марком Равенгілом.

Читка п’єси Тетяни Киценко, фото Миколи Халезіна

Зацікавлення  Європи  Україною було інспіроване революційними подіями 2013-2014 років, завдяки чому в українському театральному мистецтві й драмі почався процес розгерметизації. Ми здобули неймовірний професійний карт-бланш, за результатами якого Україна опинилася в фокусі великої кількості сталих «артеріальних» процесів театрального життя Європи.  Нас сприймали  як молоде громадянське суспільство, що переживає емансипативні процеси і  може наснажити  втомлений європейський театр новими змістами.  Втім, цей кредит довіри добігає кінця. І, напевно, варто зізнатися, що тема революції та емансипації громади від посттоталітарного устрою та світогляду почала себе вичерпувати (якщо не для нас самих, то для європейців точно) і нам вже час переходити до діалогу іншого рівня: менш гучних, але більш делікатних та універсальних тем, які не лежать на поверхні – ці речі ще потрібно артикулювати й висловити, аби їх почули.