Війна, яку ми споживаємо

Трохи більше місяця тому український медіапростір вітав новий телесеріал «Гвардія» як знамення майбутнього кінопроцвітання й омріяне повернення національної ідеї в прайм-тайм. Однак насправді серіал про перших добровольців Нацгвардії виглядає доволі скромно: епізодів усього чотири, і на більше поки бракне грошей, хоча і без того млявий сюжет явно потребує продовження.

Навколо «Гвардії» миттю спалахнула традиційна дискусія: одні переможно пишалися «правильністю» фільму, інші закидали авторам кон’юнктуру і спекуляції.  Перші звинувачували других у зверхності, другі закликали перших визнати, що неякісне лишається таким, навіть якщо воно українське. Що ж до мене, то я почала дивитися «Гвардію», свідомо начепивши на себе ненависну для широких кіл маску «естетки», заздалегідь нагостривши язика для нищівної критики й у повній готовності викривати незграбні ідеологічні штампи, якими рясніє риторика офіційної культури. Мій ентузіазм луснув ще до кінця першої серії – «Гвардія» виявилася більш-менш збалансованою, але водночас – надзвичайно нудною, а місцями нудотною.

Говорити про художнє наповнення серіалу можна недовго: сильно кульгає драматургія і гра акторів, сюжетні лінії невиразні, картинка посередня. Не обійшлося й без класичних «мильних» елементів – наприклад, один із солдатів дізнається, що комбат – його батько, у мить, коли той саме гине від ворожої кулі («голлівудський фінал», за словами авторів). Або відверто сумнівних речей – скажімо, епізод, коли хлопець робить пропозицію дівчині посеред революційного Майдану десь у 20-х числах лютого. Загалом набагато цікавіше інше: що взагалі означає поява «Гвардії» і реакція на неї?

Аргументація противників серіалу проста: мовляв, теми Майдану і війни ще надто сильно болять нам усім, щоб знімати про них «отвратительно сляпанный треш» – за емоційним визначенням Леоніда Швеця. Трохи менш експресивно у своїй колонці на «Телекритиці» із ним полемізує Андрій Кокотюха, переконаний, що серіал «прирікає українців на перемогу». Письменник апелює до потреб мільйонів глядачів і стверджує, що чим більше з’являтиметься подібного до «Гвардії» продукту, тим більше шансів, що одного дня він стане кращим. Мовляв, навчитися можна лише на практиці, а думки таксистів важать більше, ніж публіцистів, бо якраз до перших ці серіали і звертаються. Адже масова культура – вона ж для мас. Читаючи колонку Кокотюхи, я згадала немолоду, обвішану сумками жінку із пізнього борщагівського тролейбуса, яка дивилася «Останнього москаля» на мобільному телефоні. Зв’язок був такий собі, зображення несамовито гальмувало, але жінка терпляче споживала українське, начебто символізуючи увесь наш стражденний маскульт.

Стаючи на захист мас, прихильники «Гвардії» фактично відмовляють пересічним глядачам у якісному продукті. «Серіал», «масова культура» – усі ці поняття мають в українському дискурсі негативну конотацію саме тому, що ми розуміємо їх як шлак, разом із яким, утім, можна й потрібно згодовувати ідеологічно важливі й правильні меседжі широкій аудиторії. Виходить, коли кінцевим споживачем не будуть інтелектуали, то можна не перейматися про смислове наповнення? А інтелектуалам лишити якийсь окремий контент? І хто в цій ситуації стає високочолим естетом? Тим паче, що сучасна культура вже давно не пропонує чітких меж між масовим і високим.

І потім: звідки така упевненість у тому, що український продукт і досі не може бути добре зробленим? Що, врешті-решт, значить «не навчилися»? Звучить, неначе серіали створюють не конкретні люди, а колективний розум, а українці ізольовані від іноземного досвіду або можливостей навчання і мусять вкотре винаходити велосипед. Проблеми з ресурсами для виробництва є завжди, але чи можна цим виправдати сюжетні ґанджі?

Тут-таки проявляється цей класичний український інфантилізм – відмова оцінювати реальність за славнозвісним гамбурзьким рахунком в усьому: музиці, літературі, театрі тощо. В одному з матеріалів про «Гвардію» він практично вербалізований – журналістка «Фокуса» Оксана Савченко в інтерв’ю з Олексієм Горбуновим пише: «Критиковать этот фильм так же нехорошо, как бить ребенка кувалдой по голове». І він же відчувається у нашій дивній заздрості до Росії (здається, ніде так не заздрять Росії, як в українському кіновиробництві), успіх сусідньої пропаганди не дає спати спокійно. Варто лише уважно послухати чиновників – наприклад, як Микола Княжицький на прес-конференції «Молодості» з неприхованим жалем каже, що в України ніколи не буде достатньо грошей на свій «Russia Today», а Юрій Стець підхоплює, що Україна так і не змогла виховати своїх громадян за допомогою кіно, на відміну від Росії. В Україні заборонили російські серіали, але бажання знімати нескінченні дублікати, на жаль, не заборониш.

До збоченої витонченої ідеологічності російських серіалів (і тут ідеться не лише про численні стрічки про міліцію, Росія реанімує  радянський і мілітаристський міфи багатьма способами, часто досить пристойними – як-от рімейк американського серіалу «Homeland») «Гвардії» ще далеко. Свої меседжі вона не надто деталізує і не ховає глибоко. Людська психологія тут виглядає просто, як набір дерев’яних кубиків – складені разом, вони не здатні показати глядачеві нічого, крім серії затертих кліше. Сюжет так щедро вимащений сентиментами, що бойовикам у четвертій серії майже радієш. А загалом смисл примітизований до краю: наші б’ють чужих. Слава Україні.

Якщо в мотивації героїв «Гвардії» годі розібратись, то можна принаймні спробувати зрозуміти наміри авторів і глядачів. Серіал мав би стати першим актуальним драматичним телепроектом, адже до цього українське серіальне виробництво досягнуло успіху лише з ситкомами. Решта були або мелодраматичними екранізаціями літературних творів, або адаптованими франшизами. «Гвардія» позиціонувалася як щось якісно нове саме за рахунок відтворення нинішніх подій.

Вочевидь, питання «Про що знімати?» перед авторами не стояло ані на хвилину. «Про що взагалі можна думати, коли ми живемо в цьому кошмарі?» – говорив Богдан Жолдак, презентуючи  нещодавно свою кіноповість «Укри». Але trick у тому, що тепер, думаючи про війну, можна думати про що завгодно. Вона розповзлася далеко за лінію фронту. Війна – це не лише добровольці. Це волонтери і переселенці. Це ті, хто застряг на окупованій території. Це поранені, на яких чекає реабілітація, це зруйновані родини, це чоловіки, які ухиляються від служби або через бюрократію не можуть потрапити на неї, це ветерани, які знаходять або не знаходять своє місце у мирному житті. Війна присутня вже навіть там, де слово «війна» не вимовляють уголос.

Навіщо після блоку новин про війну потрібен серіал про війну? Логічно було б припустити, що в глядача є запит на рефлексію. І якщо «Гвардія» не може її запропонувати, то чому не втрачає глядача?

Перекласти відповідальність на смаки мас було б занадто просто. Справа в тому, що сама поява художніх творів про війну, яка досі триває, означає зміну статусу цієї теми. Раніше допустимим та етичним вважалося лише документування, хоча й воно завжди має справу з маніпулюванням фактами. На естетизацію упродовж тривалого часу було накладено табу. Тепер появу фікції, причому сильно схематизованої, сприймають як належне. Адже «Гвардія» не відтворює і не дублює реальність – вона стереотипізує її, спрощує, надає їй прийнятної форми і консистенції, загалом робить її придатною до перетравлення –  у майже фізіологічному сенсі. Війна стає продуктом споживання, а це означає, що ми безнадійно до неї звикли.

З точки зору психології, це невідворотний процес. Однак фіктивне відтворення війни у масовій культурі, із прозорим ідеологічним наповненням, свідчить про те, що суспільство певною мірою втрачає моделі мирного існування, або, принаймні, інтерес до них. Російський публіцист Андрій Архангельський, аналізуючи російські серіали, зауважує, що серед них немає жодної історії про людину, яка щось створює – скажімо, розвиває власну справу. Те саме слушно для української культури й кіно зокрема. За останні півтора року з’явилося безліч прикладів позитивного досвіду творення – більше, ніж будь-коли раніше. Але для героїзації його замало. Нам подобається перебувати в модусі боротьби, він дуже імпонує нашим історії та менталітету. За ним тягнеться хибне усвідомлення, що війна – це нормально. Таке усвідомлення робить нас надзвичайно інертними, бо наше життя визначає саме вона. Ми пасивні, навіть і надто коли «приречені на перемогу».

Звісно, абстрагуватися від війни не вийде. Однак ті ж таки психологи розрізняють два варіанти поведінки тих, хто вертається з фронту. Одні обурені безтурботністю тих, кого захищають, інші тішаться з неї. І більш здоровою реакцією вважають саме другу, тому що вона легітимізує розвиток, дає право не почуватися безсилим, дає, врешті-решт, альтернативу. А значить – пропонує нові, інші модуси буття – для країни, у якій триває війна, і завдяки яким вона існуватиме після неї.