Віталій Янковий: “Мені цікаві художні практики, які не дають перетворитися культурі в мем і свято безтурботного споживання”

Упродовж лютого в галереї сучасного мистецтва «Детектор» в Івано-Франківську проходить виставка «11:00» Віталія Янкового — художника з Вінниці, дослідника, дизайнера та автора текстів про цифрову культуру. З художником спілкувалася засновниця і кураторка галереї Лілія Гоголь.

Фото Олександра Сосніна

Лілія Гоголь: Коли і як  усвідомив, що ти художник? Яким був твій шлях у сферу мистецтва?

Віталій Янковий: Я виріс у середовищі, де ніхто не займався художньою діяльністю і відкрив те, що називають «сучасне мистецтво», вже після закінчення університету, де я вивчав менеджмент, при тому що в мене взагалі немає пам’яті на цифри. Спочатку я інтуїтивно робив усілякі дурниці, потім навчався в Києві на курсі сучасного мистецтва в Лади Наконечної і Катерини Бадянової, потім у мене був довгий період фрустрації, я багато разів відмовлявся від буття художником і зрештою я знайшов для себе орієнтири в художніх практиках, зрісся зі своєю сутністю, перестав боятися художньої діяльності і зараз сприймаю це як повноцінну роботу (дотаційну, громадську і освітню). Я сприймаю себе як художника-аутсайдера та ізолянта, не належу ні до якої тусовки, не транслюю актуальний тематичний контент, не репрезентую ніяку ідентичність. Для тру-художників я занадто цивільний і не в захваті від їхнього способу життя, тому працюю в певній ізоляції.

Л. Г.: З якими темами працюєш найчастіше? На чому найбільше залежить?

В. Я.: Я ще досі намагаюся звузити сферу своїх художніх інтересів. Якщо говорити про індивідуальну практику, то кілька років тому я втратив інтерес до тем низової пострадянської культури і перейшов до питань, пов’язаних із культурою цифровою, зокрема того, що стосується віддаленої праці в цифровій економіці (я трудоголік і працюю дистанційно у сфері високих технологій) та цифрового побуту (я активно використовую всі технології, до яких звертаюся в роботах).

Мені цікаво шукати зв’язки між цифровою й доцифровою культурою, розбиратися, як нові технології змінюють побут, комунікацію та поведінку, копатися в їхніх соціокультурних та символічних аспектах. Проблема в тому, що мене ніхто не вчив, як займатися такими практиками і мало хто це сприймає серйозно, тому доводиться самостійно шукати мову, зрештою, те, що називають сучасним мистецтвом — це про мову і процеси, про безперервний пошук способів описати те, що відбувається в культурі. Зараз я перебуваю на етапі завершення формування мови, яка для мене зручна й природна.

Л. Г.: В проєкті «11:00» ти опрацьовуєш знімки із соціальних мереж коворкінгів та офісних центрів, намагаючись виділити в них характерні жести рук та пози тіл, через які відбувається взаємодія людини з цифровими пристроями і подаєш цю історію в техніці рисунку, чому обрав її?

В. Я.: Я вважаю рисунок трохи недооціненою практикою, яка набагато цікавіша та складніша, ніж може видатися на перший погляд. Такі властивості рисунку, як легкість мінімального зусилля, беззахисність, динамічність, непафосність, дешевизна та доступність, роблять його цікавою щоденною практикою, яка виконує як роль арт-терапії (навіть через action drawing, коли в рисунок включена фізична перформативна дія), так і повноцінного художнього інструменту по створенню відповідних образів та комунікацій, де можна поєднувати документальність і фантазію. Досить цікаво, як традиційна практика рисунку може використовуватися для опрацювання цифрових зображень із соціальних мереж, сповільнюючи та деформуючи їх, створюючи якусь свою оптику чи інтерпретацію цифрової культури. 

Л. Г.: З якими форматами тобі найцікавіше працювати?

В. Я.: Мені зараз цікаве 3д-моделювання і короткі анімації, відео і рисунок. Я з великим задоволенням наймав би підрядників, які б виготовляли мені необхідні об‘єкти за підготовленою схемою, але на це немає ресурсів і складно знайти підрядників для специфіки моїх задумок, тому я роблю все сам, зазвичай дуже довго і без бюджету. Намагаюся мінімізувати витрати, тому розміри й тривалості мінімальні, не орендую майстерню, роблю все вдома. Не сприймаю себе як ремісника з майстерні, швидше як теоретика, що керується дослідницьким інтересом та марнославством.

Л. Г.: Як ти сам розділяєш творчість і діяльність, яка приносить гроші? Чи влаштовує тебе такий поділ чи прагнеш заробляти мистецтвом?

В. Я.: Я би почав із того, що мистецтво — це дуже неоднорідна сфера діяльності, де як мінімум є декоративка і не-декоративка. Так як я далекий від виробництва комерційної декоративки, то моя діяльність дотаційна, непопулярна і нудна, вона апріорі не може приносити дохід. Мене влаштовує ситуація стабільної комерційної роботи, за рахунок якої я можу фінансувати свою художню діяльність. Я не довіряю художникам, які заробляють на життя тільки художньою діяльністю, для нашого покоління це дикість. Основний дохід від художньої діяльності — це несистемні гонорари від грантових проектів, але це більше про громадську діяльність, а не про мистецтво. З балансуванням комерційної роботи, художньої і громадської діяльності поки не дуже виходить, але я над цим працюю. Як і більшість художників, я заробляю на життя в сфері візуального дизайну. Якщо я буду займатися тільки художньою діяльністю, то є ризик швидко втратити глузд, так як це практика, яка за великим рахунком займається тим, що примножує печаль.

Л. Г.: Що означає для тебе подія персональної виставки, а особливо офлайн-виставки в галереї в час пандемії?

В. Я.: Я досить довго не розумів, для чого робити персональні виставки, тільки зараз приходжу до розуміння того, що це як певний зафіксований звіт про роботу, під час підготовки якого можна проговорити і пропрацювати свою індивідуальну практику. Це як засічки на дереві, до яких можна повертатись. У мене мала бути в 2020 році перша персональна виставка в підвалі харківської муніципальної галереї, але через covid усе це відбулось онлайн як екскурсія по 3Д-моделі простору (хоча всі об’єкти були підготовлені для фізичного показу). Перша фізична виставка зараз відбувається в «Детекторі».  Офлайн-виставки робити дорого і виснажливо, але це інший режим контакту з роботами, ніж через екран, це інший режим доступності для глядача, більше відповідальності. Я маю надію, що онлайн і офлайн презентації будуть благополучно співіснувати в майбутньому.

Л. Г.: Для чого тобі-художнику потрібні куратор і галерея?

В. Я.: Куратор і галерея володіють певними знаннями, досвідом і ресурсом, найкращі проекти створюються в діалозі між усіма учасниками процесу. Тобто художня репрезентація може відбуватись і без куратора та формального простору, але з їхньою участю вона стає більш об’ємною та пропрацьованою.

Л. Г.: В час картинок з екрану і діджиталу, яка роль візуального мистецтва і де його межі?

В. Я.: Роль мистецтва змінюється разом із технологічним поступом: індустріалізація змінила класичні підходи до художньої діяльності (але більше для тих, хто цього хотів), так само і цифровізація відкриває багато нових можливостей і варіацій для вкрай розширеного поля художніх практик (знову ж таки для тих, кому це потрібно).

Загалом сфера художніх практик дуже консервативна і в більшості випадків все ще пов’язана з декоративкою (переважно живописом) і пошуком способів заробити на ній. Тому я б розділяв художні практики, створені в цифровий спосіб і пов’язані з цифровою культурою, і практики нецифрові, які намагаються знайти спосіб уписатися в цифрову репрезентацію. Зрештою, це питання зміни форми й способів репрезентації, а онтологічні питання мистецтва “Хто ми? / Звідки? / Куди йдемо?” і методологічні (належність часу, проблематизація, зв’язок із історією мистецтва, художні завдання і звернення до гуманітарного знання) нікуди не дінуться. В 2015-2016 роках, наприклад, був популярний пост-інтернет, одним із методів якого було продукування зображень за логікою створення контенту в мережі — це було забавно й свіжо, але дуже швидко всім набридло через свою беззмістовність і неможливість знайти в цьому звичні культурні патерни.

Мені цікава функція художніх практик як того, що балансує цифрову культуру, не дає перетворитися культурі в мем і свято безтурботного некритичного споживання, якщо при цьому вона використовує мову, релевантну часу.

Л. Г.: Якою може бути візуальна мова сьогодні й у майбутньому: глобальною чи локальною? Як бути з усіма цими локальними наративами в глобальному світі, де стираються кордони?

В. Я.: Візуальна мова дуже індивідуальна, це залежить від художників і художниць та їхньої сфери інтересів. Ми більше не затиснуті умовами однієї мікро-спільноти, з якої черпаємо інформацію. Можна конструювати візуальну мову як з локального, так і з глобального одночасно.

Л. Г.: Як ти б описав сучасне візуальне мистецтво України?

В. Я.: Якщо говорити про ідею сучасного мистецтва, то воно вибудовується від проблематики, а проблем в Україні, м’яко кажучи, достатньо. Тому працювати є з чим, тут питання – якими методами і якою мовою. Плюс є якісь локальні проблеми, які мало кого цікавлять, окрім безпосередніх учасників процесу (про це в тому числі була робота Відкритої групи на останній Венеційській бієнале). Загалом я більше робіт дивлюся в інтернеті, і десь тільки 10%  українських авторів. Я б описав ставлення до художньої діяльності в Україні як «практики обезцінення й забуття». Якби я був адекватним, то не займався б художньою діяльністю, але не зміг кинути. Найкращою ілюстрацією до сучасного візуального мистецтва в Україні, як не дивно, є становище провінційних художніх музеїв, їхнє витіснення на периферію зору та з процесів розподілу фінансування, їхнє забуття й фрустрованість, неконкурентність і неспроможність у світі пізнього неоліберального капіталізму.

Л. Г.: Ти вперше кілька днів провів у Івано-Франківську, що тебе здивувало і запам’яталося найбільше?

В. Я.: Про Франківськ я поки можу говорити більше як турист, який не покидав межі середмістя. Взагалі я прийшов до того, що не пристосований до життя в мегаполісах і не знаю, як там жити, тому я великий фанат провінційних міст із супер-повільним життям. В цьому плані Франківськ мені здався дуже приємним середовищем, що нагадує поєднання невеликих міст Східної Європи і всього того, що є звичним для України. Франківськ по атмосфері дуже тепле місто, позбавлене снобізму й не орієнтоване на туристів. Середмістя Франківська можна розглядати як своєрідний живий музей архітектури, з величезною кількістю старих дверей, конструктивістських житлових будинків та ще купою всього, що може зацікавити тих, хто вивчає розвиток архітектурних практик, в тому числі й досить специфічних практик нашого часу. Я, наприклад, жив на вулиці Шевченка 22, в будинку 1900 року, в якому якраз стоять двері, відреставровані за участю ініціативи «Франківськ, який треба берегти» і це поки для мене був найбільш незвичайний побутовий досвід.

Л. Г.: Знаю, що ти встиг побувати у кількох франківських музеях. Які враження і коментарі від побаченого?

В. Я.: Взагалі, потрапляючи в нове місто на кілька днів, у мене досить нехитра програма: прогулянки середмістям, відвідини кафе за рекомендаціями в інтернеті, музеїв, галерей та центрів сучасного мистецтва. У Франківську я побачив виставковий муніципальний простір, де був пейзажний живопис із безумними кольорами в 3-х кімнатах, галерею «Детектор» і два музеї: краєзнавчий в Ратуші і Художній в Храмі (Музей мистецтв). Музей в Храмі — це окрема історія, там є досить цікаві і цінні експонати, зокрема кілька робіт Олекси Новаківського, але сама експозиція явно потребує переосмислення, а краще нового простору. Музей в Ратуші має неймовірний потенціал, це один із найцікавіших виставкових просторів в Україні, які я бачив, де знайшли собі місце і традиційний музей природної історії (з неймовірно прекрасно-жахливою сценою, на якій таксидермічний лис перегризає горло зайця), і кімната Косівської кераміки, і кітч з інстаграму, і ще багато різної еклектики, присутність якої добре поєднується із самим конструктивом Ратуші.

Л. Г.: Якщо порівнювати Вінницю й Івано-Франківськ як культурне поле, що є спільного на перший погляд?

В. Я.: Радше на макрорівні — це відсутність профільних інституцій сучасного мистецтва та гуманітарної освіти, без якої художня діяльність більше нагадує потік свідомості. Якщо говорити про великі події на зразок фестивалів, то теж завжди є питання до якості таких подій (це напряму залежить від людей, які цим займаються). Наскільки я пам’ятаю, у Франківську колись навіть візуальна програма ПортоФранко Гоголь-фесту була непогана, коли нею займався Євген Самборський, — що для заходів цього фестивалю радше виняток із правил.

У Вінниці проводиться дуже давно фестиваль ленд-арту «Міфогенез» і конкурс молодих художників імені Натана Альтмана, але ці заходи майже не змінилися з часу свого запуску і зараз очевидно потребують переосмислення. Я два роки займався відеопрограмою культурно-мистецької резиденції «Над Богом» у Вінниці в закинутому радянському кінотеатрі і мене це дуже виснажило. Якщо щось притомне відбувається, то це точково й тримається на ентузіазмі окремих людей, у яких зазвичай немає ресурсів — це на перший погляд те, що поєднує Вінницю і Франківськ. І ще питання переїзду амбітних, освічених і талановитих людей у великі міста: завжди цікаво чому людина вибрала залишитись в провінції (або повернутись в провінцію з великого міста), хоча цілком могла б жити в іншому місці.

Л. Г.: Яка найперше реформа чи дії мали б бути зроблені для покращення досвіду глядачів і митців у галерейно-музейній діяльності в Україні ?

В. Я.: Я не експерт у цих сферах і мало з ними контактую. Як користувач я би хотів, щоби подібні заклади розвивали публічні онлайн-програми, художні центри почали б досліджувати саму цифрову культуру, а не тільки піаритися використанням її wow-інструментів, а музеї, нарешті, скасували б позицію «бабці-наглядачки», але навряд чи це можливо найближчими роками.