Все, як у житті: message discipline і кіно

Публікація цього тексту стала можливою завдяки меценатській підтримці Людмили Скринникової (Київ)

«Серіали — це великі романи 21 століття із розділами-серіями і томами-сезонами». Чую цю думку не вперше, але от нещодавно трапилась мені на очі чітко і влучно сформульована. Серіали претендують на таке звання не лише через свою тривалість. Нині вони порушують такі теми, які досі дозволяло собі лише авторське кіно. Серіали змушують нас задуматись, хто ми такі, які наші цінності, в чому наша схожість і відмінність, як ми себе ідентифікуємо.

Нещодавній успіх 12-епізодного серіалу Спіймати Кайдаша виніс на поверхню фейсбук-баталій несподіване питання: чи Кайдаші це шось типу Сватів, знятих 95 кварталом? Яка між ними різниця? Звісно, не всі знають (та й не мають знати) професійні здобутки шоуранерки Спіймати Кайдаша Наталки Ворожбит, відповідно, для більшості глядачів  це просто черговий серіал, який «треба глянути, що там назнімали». Тим цікавіше поміркувати, звідки виникла оця спонтанна паралель Свати – Кайдаші, і що саме вона про нас говорить.

Передусім важливо зазначити базову річ. Свати за жанром — це комедія, а Спіймати Кайдаша існує на перетині жанрів — драми, трагікомедії, комедії.

В чому між ними різниця? Давайте почитаємо визначення.

Драма — це твір соціального, історичного чи побутового характеру з гострим конфліктом, який розвивається в постійній напрузі. Герої — переважно звичайні люди. Автор прагне розкрити їхню психологію, дослідити еволюцію характерів, мотивацію вчинків і дій. У книзі російської дослідниці теорії драми Ірини Горюнової  «Мастер-класс для писателей и сценаристов» читаємо таке: «Драма подразумевает актуальную тему, наличие у героев внутренних конфликтов, и максимально реалистичные отношения между ними». У літературознавчому словнику-довіднику вказано, що «трагікомічне світобачення, що лежить в основі трагікомедії, пов’язане з відчуттям відносності наявних критеріїв життя, абсурдності буття, відмовою від моральних абсолютів, непевності в духовних цінностях».

Сюжет Спіймати Кайдаша заснований на повісті Івана Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я». Головна вісь протистояння тут міжпоколіннєва — батьки та діти. Вся родина Кайдашів живе в селі, події розгортаються між 2005 до 2014 роками. Історичне тло сучасної України делікатно доповнює і підсилює драматичні конфронтації між членами сім’ї, у кожного з яких присутній виразний внутрішній конфлікт.

Серіал абсолютно точно вписується у зазначені жанри, адже це історія про трансцендентність маленької людини, про нестерпну легкість буття, яку не кожному стає сили прийняти. Звідси і щоденні драми, і безглузді сварки за межу, і неможливість почути одне одного. Цей авторський месидж промовляється в різних серіях голосами кожного з героїв. Але найкраще він звучить у монолозі Омелька під час розмови з Мелашкою на лавці під хатою: «Іноді хочеться спалить все к чортовій матері. Життя таке дурне, несправедливе. А потім дивишся. А ото грушу твій батько посадив, а ось ця жінка тобі колись дітей народила. І бабине літо, і сонечко пригріло, і пташки щебечуть. Грядки перебрали, вже можна відпочить до весни. Не роби дурниць, все минеться». Не дивно, що саме Омелька, через якого на нас, глядачів, вдивляється гірка екзистенційна безодня, авторка в прямому сенсі позбавляє голосу в кінці серіалу, даючи йому водночас і найбільше знань про внутрішні родинні розклади (такий собі повільний нестерпний життєвий саспенс).

Розмовна українська мова та сільський антураж, які багатьом видаються вкрай смішними, не є визначальними для жанру цього серіалу. Це додаткові барви, які не просто малюють реалістичну картину, але створюють драматургічний контрапункт. Те, що на перший погляд виглядає несерйозним і кумедним завдяки зовнішнім ознакам, раптом являє нам свою істинну трагічну глибину.

Тоді що ж таке комедія? До цього жанру в кіномистецтві зараховують фільми, що мають на меті розсмішити глядача, викликати усмішку, поліпшити настрій. Знову читаємо у тієї ж Ірини Горюнової: «Комедия – противоположность драмы. Комедия легко жертвует реалистичностью событий ради смеха зрителя. В основе комедии должна лежать вызывающая смех идея и максимально простая тема/мораль, которой придаётся существенно меньшее значение, чем в драме».

Сценарний гуру Роберт Маккі описує важливі риси комедії. Ось деякі з них.

1. В комедії нікому не повинно бути боляче. Ні з ким ніколи не стається по-справжньому страшних речей. Герой комедії страждає, проте ніколи не занепадає духом.
2. Комедія повинна бути зрозумілою, а це досягається зіткненням протиріч, котрі й викликають сміх у глядача.
3. Перетворення пафосного у тривіальне, тобто коли важливі теми, дражливі питання зазнають профанації. І навпаки: перетворення тривіального у пафосне.

Сюжет у Сватах, як і вимагає жанр, простий. Молоде подружжя Ковальових їде на відпочинок та залишають свою 5-річну доньку на своїх батьків. Через плутанину до онучки приїжджають обидві пари бабусь і дідусів, які є (цитуючи російську вікіпедію, в якій ця частина сюжету описана значно соковитіше, ніж у стриманій українській версії) «выходцами из абсолютно противоположных социальных пластов (родители Маши — Валентина и Иван Будько — простые сельские жители, а родители Максима — Ольга и Юрий Ковалёвы — типичные городские интеллигенты с утончёнными манерами)». Отже, конфлікт у серіалі Свати будується на зіткненні двох родин — простакуватих селян з українським прізвищем і міської інтелігенції з російським прізвищем, які боряться за увагу своєї онуки. Жодного внутрішнього конфлікту героїв тут не передбачено, адже драматургія комедії будується саме на зовнішніх зіткненнях.

Нещодавно Держкіно опублікували відео майстер-класу Володимира Нагорного «Як написати комедійний сценарій».  Тут варто зацитувати (мовою оригіналу): «Как сделать проблему смешной? Записывайте. Суть комедии — это унижение. Как вы будете унижать героя в своем фильме — дело ваше». Я згадала цей майстер-клас, тому що чимало опонентів Спіймати Кайдаша побачили саме в цьому серіалі приниження українців, розглядаючи його персонажів крізь комедійну оптику. Чому?

Бо маючи за спиною шість сезонів Сватів (після скандалу з антиукраїнськими висловлюваннями деяких акторів серіалу нині відновили зйомки сьомого сезону), український глядач звик бачити себе персонажем комедії. І не лише толерувати це, але й прагнути цього з якимось мазохістичним завзяттям. У нашій голові  намертво вшита асоціація, що українці — це сільська нація, що всі ми вийшли з села. А село і сільська (українська розмовна) мова — це кумедно, значить, і ми смішні. Все просто і все зрозуміло.

Ворожбит перевертає наші уявлення про себе. Її Кайдаші підважили звичку бачити світ чорно-білим. Багато глядачів збентежила саме неоднозначність, багатовимірність персонажів.

Ми раптом побачили, що погляд із любов’ю може бути водночас і цілком тверезим. Як сказав публіцист і журналіст Віталій Портников, «українець — це не обов’язково знак якості». Українець — це і майданівець, який іде під кулі, і корупціонер, який відтягує підписання важливих документів, і ще хтось третій, абсолютно нейтральний, не по той чи інший бік барикади, а взагалі десь осторонь. У Кайдашах нам несподівано дали можливість роздивитися себе крізь призму авторського погляду — емпатичного, сповненого поваги, максимально уважного, — і переконатись, що хтось по той бік камери не милується, але й не кепкує, не підбадьорює, але й не моралізує, не панібратствує, але й не екзотизує. Проте любить і поважає попри все.

Власне, мені здається, ось ці «відтінки сірого», такі нетипові для серіального формату, і спантеличили глядача. «Ми або смішні, або героїчні, або погані. Скажіть вже нам нарешті, які ж ми!» Бути об’ємним, тривимірним персонажем — це значить бути Героєм, а не просто типажем, персонажем. Герой може страждати, може померти, може бути слабким і неприємним. А бути слабким — це страшно, заглянути у чорну безодню власної екзистенції — це страшно, побачити себе у селфі-камері без інстаграм-фільтра — це страшно.

Звідси й виникає інфантильне бажання простих відповідей на непрості питання, безпечних картонних персонажів замість реалістичних героїв. Цією неспроможністю тверезо роздивитись себе і світ довкола охоче користуються популісти, які мігрують з медіа в політику.

Минулого року ми провалили «тест на почуття реальності» (як влучно сказала Оксана Забужко ще напередодні виборів), і всі разом опинилися по той бік реального і серіального. Тож цілком резонно поставити собі питання: а як сприймають нас наші політики-телевізійники? Як героїв драми з внутрішнім конфліктом чи як героїв комедії, яких треба за законами жанру зіштовхнути у найбанальнішому протистоянні? Нас сприймають всерйоз чи лише вдають? Бо ця тонка межа насправді ледь видима, і ми її постійно переступаємо, навіть не зауважуючи. Парадокс у тому, що в епоху постправди вдавання виглядає правдивіше, ніж сама правда, гра у її пошук — привабливіше, ніж істинний пошук, а відвертий сміх ув очі — переконливіше, ніж доросла чесна розмова.

Чи була такою розмова авторів серіалу Слуга народу зі своїми глядачами? Давайте і тут роздивимось пильніше.

Слуга народу за жанром — політична комедія. Тема серіалу: нові обличчя в українській політиці. Теглайн: «Історія наступного президента України». А який месидж (у кінодраматургії термін «месидж» частіше вживають як «посил»)? Фактично, посил серіалу Слуга народу звучить десь так само, як і слоган президентської кампанії Зеленського «Зробимо їх разом». Персонаж Зеленського формулює свою майбутню «програму» в першому ж епізоді, де його емоційний монолог ще в статусі вчителя історії знімають на мобільний телефон, і завдяки якому він потім стає президентом: «Меня б на одну неделю туда отправить, я б им устроил».

На мою думку, це найголовніший, базовий посил цього серіалу, тому що він зокрема передбачає і його кульмінацію — розстріл Верховної Ради. Глядачі отримують те, чого неявно, але все ж таки прагнули з першої серії — віртуальної розправи за реальну кривду. Вони уявно покарали своїх кривдників разом із тим, хто не просто на їхньому боці, а такий як вони, тобто фактично є ними, їхнім аватаром з автоматом у руках.

У Слузі є ще два додаткових месиджі, які підсилюють головний.  Перший звучить у тому ж мобільному відео і його можна умовно сформулювати як «Всім, все й одразу». «…Чтобы простой учитель жил как президент, а президент жил как учитель». А другий — всім нам відомий #какаяразница. Персонаж Зеленського озвучує його в короткій промові перед розстрілом Ради: «Людям жрать нечего, что в Днепропетровске, что в Днепре. И с детьми страшно по улицам ходить, и неважно какая это улица, Кирова или Коновальца. И суд в нашей стране продажный, что в Октябрьском районе, что в Шевченковском».

Якщо ми неспроможні розрізняти серіал та реальність, то так само резонно поставити ще одне питання: а як би тоді глядачі проголосували кнопками на пультах у разі епічної битви серіалів «Зробимо їх разом» і «Армія. Мова. Віра»? Уявіть собі, що ви телевізійний сценарист, приходите до свого шеф-редактора і кажете, що у вас є ідея серіалу, посил якого «Армія. Мова. Віра». Велика ймовірність, що вам скажуть, що це нудно, нерейтингово і свій elevator pitch ви щойно провалили.

Битва месиджів вже не вперше доводить свою історичну вагомість. Можна пригадати відносно нещодавні події світового значення, у яких добре продуманий посил теж змінив хід історії. 2016 рік, референдум за вихід Великобританії з Європейського Союзу.

Згадаймо телефільм Brexit: The Uncivil War, знятий за реальними подіями. Політичний стратег Домінік Каммінгс, запрошений консерваторами розробляти стратегію “ЗА” брекзит, питає у своєї команди: «Яке перше з чотирьох правил для перемоги?» Штаб знизує плечима. «Message discipline» — каже Домінік, тобто говорить про точність висловлювання. Тож перше, що робить політтехнолог — іде в народ. У паби, за шинкваси, за залиті пивом столики. (В той час, як демократи збирають ретельно підібрану фокус-групу у себе в офісі). Домінік розпитує людей, посьорбуючи свій портер, робить нотатки, уважно слухає, як і що вони говорять. І все заради того, аби знайти «те саме» одне-єдине речення, посил кампанії. Він постійно себе питає: «What is the message?»

«Тут недостатньо просто девіза» — каже він сам до себе, заховавшись у тісній темній комірчині. «Потрібно спіймати емоцію. Яка ж емоція?». Домінік знаходить відповідь, звертаючись до власного емоційного досвіду: «Мій батько працював на буровій. Качав нафту. Глибоко під землею приховані запаси енергії. Вона накопичувалась там довгими роками. Стогнала, клекотіла. В очікуванні звільнення. Виходу. Батькові треба було лиш знайти поклади і почати бурити. Зробити свердловину, випустити тиск… Ми скористаємось незадоволенням із цих маленьких свердловин. Воно накопичилось, і на нього давно не звертали увагу».

Тож він обертається до білої дошки і пише усього два слова «Take control». Команда з захопленням завмирає. Це воно… Так, це воно, проте Домінік відчуває — чогось бракує. Минає тиждень. Читаючи на ніч книгу про батьківство, він раптом помічає у тексті крізь свою загострену внутрішню оптику той останній крихітний пазл. Із палаючими очима повертається у штаб, аби дописати у вже роздрукований агітаційний плакат одне-єдине слово, яке не просто поцілить у серце виборця, а розколупає його ранку розчарування і втоми від політики. «Take back control». Ми не просто візьмемо, а повернемо контроль. Те, що в нас було, але ми втратили, ностальгійний місток, референс до «колишньої величі». Потрапляння в десяточку.

А який був посил у демократів? Хто зараз згадає? Щось про brighter future, здається.

У фільмі є розкішна сцена з паралельним монтажем. Обидві команди збирають соціологічні дані та готуються до агітації за свої ідеї. Демократи-євросоюзівці впевнені у своїй стратегії, вони кажуть: «Потрібно звертатись до їхнього (виборців) розуму. Цифри, перспективи. Фокусуємось на фактах». В той самий час Каммінгс наставляє своїх людей: «Ми звертаємося до їхнього серця. До емоційних причин. Надії, мрії, сподівання, страхи, підозри».

І тут знову хочеться пригадати минулорічне протистояння месиджів Петра Порошенка і Володимира Зеленського.

«Армія. Мова. Віра» — апелювання до націєтворчих потреб (на думку цього конкретного кандидата та його політичної сили). Тут ми не бачимо жодного дієслова, жодного вектора, руху, вчинку, залучення. Лиш констатація, перелік іменників, коротка презентація державницької візії.

І на противагу цій солідності, масивності й відстороненості — відверте обслуговування народного емоціо. «Зробимо їх разом» — цей фамільярний тон абсолютно точно підібраний під образ «свого хлопця», який так сподобався глядачам своєї прямотою і рішучістю в серіалі. Йому не потрібно формулювати державницьку візію (це навіть шкідливо, адже він може ненароком відсікти шмат своєї аудиторії). Його візія — це «сделать», покарати, допомогти відчути полегшення від моральної компенсації. Автори месиджів Зеленського, як і Домінік Каммінгс, віртуозно скористалися «незадоволенням із маленьких нафтових свердловин», «енергією, яка накопичувалися довгими роками». Порошенко ж у стилі британських демократів запропонував «цифри, перспективи». Нудно, нерейтингово.

Ця епічна битва месиджів, по суті, оприявнює протиборство ментальностей. І, власне, якірцем у цих медійних пасьянсах може бути персональна здатність кожного сприймати себе всерйоз. Сприймати себе драматичним героєм, а не комедійним персонажем. Вписувати себе в історичне полотно, а не в низку 20-хвилинних скетчів. І зрештою — бути спроможним відрізнити стратегію від тактики, повагу від загравання, а Сватів від Кайдашів.