Назвати війну війною

У червні в рамках Днів перекладу-2015 у співпраці із представництвом фонду ім. Гайнріха Бьолля в Україні відбулася публічна дискусія «Чи можливий переклад мови війни мовою порозуміння?». У дискусії взяли участь Гасан Гусейнов (доктор філологічних наук, автор книжок «Нулевые на кончике языка: Краткий путеводитель по русскому дискурсу», «Советские идеологемы в русском дискурсе 1990-х»), Ігор Померанцев (письменник, поет, публіцист), Юрій Андрухович (письменник, поет, перекладач, есеїст), Мілена Фіндайз (поетка, фотографиня, письменниця), Оксана Форостина (журналістка, письменниця, відповідальна редакторка часопису «Критика»). Модерувала дискусію мистецтвознавиця і критикиня Діана Клочко. 

Головне питання дискусії – якою є сучасна мова війни і чи можлива нейтральна мова в такий складний для України час? На початку дискусії  Гасан Гусейнов зазначив, що аби краще зрозуміти, що відбувається в реальності, необхідно зрозуміти, що відбувається зі світоглядом людей. Разом із раціональними думками побутують індивідуальні міфи, які здатні отруювати життя. Тож першочерговим завданням дискусії має бути обговорення точок опори, які дозволили б раціоналізувати ці міфи.

Утім, відокремитися від міфів, бодай якось їх раціоналізувати, виявилося надскладним завданням. Розмова про мову війни весь час поверталася до самої війни, її причин, пошуку винних і намагань віднайти українську ідентичність на перетині Заходу та Сходу.

На думку Юрія Андруховича, російська агресія парадоксальним чином змінила ставлення до російської мови на краще, але й змінилося уявлення про етичні мовні рамки. «Ми живемо з телевізійними репортажами, де більшість бійців відповідають журналістам російською мовою. Починаючи з Майдану, Україна реагує на кожен путінський виклик неочікувано для Путіна. Йому хотілося б, щоби ми зненавиділи російську мову, а ми, навпаки, починаємо її любити. Носії російської мови нині захищають європейський вибір України так само, як і носії української мови».

Що ж до мови війни, письменник вважає, що не зможе писати стерильно й нейтрально, оскільки є представником суспільства й країни, яка стала жертвою агресії. У ситуації, коли є яскраво виражений агресор і жертва агресії, від гострих і різких висловлювань нікуди дітися. А от звернення до сміхової культури – це, на думку Юрія Андруховича, радше вияв мови примирення. «Ненависть карнавалізується, ми висміюємо замість того, щоб убивати фізично, адже «висміяний» означає «вбитий», але на символічному рівні».

Фото: Олена Ангелова

Оксана Форостина зауважила, що ми передусім не повинні плутати мову війни і мову агресії. Мова війни не завжди агресивно заряджена, вона може виражатися навіть у гуморі чи доволі нейтральному мовленні. А мова агресії не завжди з’являється разом із війною.  Мова агресії відома доповідачці ще з радянської школи, де весь дискурс був сповнений мілітаристської лексики, від хрестоматійних прикладів битви за врожай і до героїзації персонажів радянського канону. «Насправді ми з цим зростали, це не з’явилося минулої весни, агресія з’явилася значно раніше».

Гасан Гусейнов продовжив цю думку, сказавши, що з часів Другої світової війни Росія без упину воює з іншим світом. Однак під війною розуміється тільки Велика Вітчизняна війна, а війна в Афганістані називалася «перебуванням обмеженого контингенту», війна в Чехословаччині – «вторгненням радянських військ». Коли божевільна жінка в одному з українських міст стояла з плакатом «Путин, введи войска!», вона послуговувалася цим радянським евфемізмом, а насправді просила почати війну. І війна почалася, тому що ця жінка, як і мільйони подібних їй людей, замість слова «війна» використовують замінники «введення військ», «перебування обмеженого контингенту». Це свідчить  про змінену свідомість мільйонів людей, що можна порівняти зі зміненим станом свідомості у нацистській Німеччині.

Важливим моментом дискусії став пошук відповіді на питання – чому ж на початку конфлікту між Росією та Україною  Німеччина й Захід симпатизували Росії, і чому західні медіа дотепер відмовляються називати конфлікт війною? Ігор Померанцев указав на фактор історичної традиції. «Історично так склалося, що Німеччина симпатизує Росії. Німці дуже багато чого зробили в Росії, і Німеччина про це пам’ятає. Крім того, після Другої світової війни в Німеччині велику роль відіграє антиамериканізм, який не проговорюється, але є колосальною проблемою. А за цією логікою – якщо Америка за Україну, то Німеччина – за Росію».

Юрій Андрухович розповів про свій досвід спілкування з німецькими медіа, які довгий час не погоджувалися вживати слово «війна»,  і до сьогодні це питання остаточно не погоджене. «Мова миру, будь ласка! Не вживаймо слово «війна»,  просто благають вони, –  кажи криза». Так, ніби якщо це слово не вживати, то реальність зміниться. У берлінському метро в квітні-травні монітори рясніли інформаційними заголовками про «українську кризу». Складається стійке враження, що українці щось між собою не поділили і тепер убивають одне одного, знімається головна причина цієї кризи – російська агресія. Та й це радше криза Росії, яка не хоче перестати бути імперією.

Оксана Форостина зауважила, що іменування війни «українською кризою», наголошення на етнічних складових конфлікту, постійне варіювання теми націоналізму – це теж агресія, позбавлення українців суб’єктності та права діяти раціонально. «Мушу сказати, що в мене найсильніші моменти фрустрації пов’язані власне з дискусіями на Заході. Я постійно зіштовхуюся з агресією там, де я на неї не чекаю. З пасивною агресією, коли вживається фраза «ми ніколи не будемо знати правди». Це агресія, яка може бути в приємній і ввічливій формі».

Гасан Гусейнов навів приклад зі свого минулого, щоби проілюструвати корумпованість західних економічних та політичних кіл в їхній підтримці Росії. «У кінці 1990-х – на початку 2000-х я часто спілкувався з німецькими і не тільки студентами.  Я запитував, чи можуть вони намалювати, де розташована Росія, а де Україна. Так ось, щодо західного кордону Україна завжди була за Росією. Спочатку йшла Росія, а потім Україна, і це символічне розуміння, що існує вже на рівні мови».

Учасники й учасниці дискусії спробували розібратися в українській ідентичності. Гасан Гусейнов почав із того, що колишні радянські люди, а також їхні діти, мають множинну ідентичність, а війна – це процес, котрий на рівні мови дуже спрощує складну ідентичність. Мова війни може бути дуже м’якою, як була м’якою і радянська мова – «це не вторгнення, ми допомагаємо вам відновити волю народу». «Українсько-російська війна – це спрощення, яке руйнує спроможність людей логічно мислити. Є війна за радянську спадщину, є агресор – Російська Федерація, без сумніву, є сили всередині України, які підтримують цю агресію. Це люди, які вважають себе відповідальними за втрачений Радянський Союз».

Фото: Олена Ангелова

Причину такої хвилі насильства Гасан Гусейнов бачить у тому, що і Російська Федерація, й Україна протягом чверті століття були дезорієнтовані щодо своєї ідентичності. «Непрояснення цієї ідентичності має свої наслідки. Говорити, що Україна – це не Росія є фундаментальною помилкою, тому що в історичному плані сучасна українська держава – це політична співспадкоємиця Російської імперії. Якби цей статус обговорювався на політичному рівні, то багатьох проблем вдалося б уникнути. Зараз продовжується певна форма війни за імперську спадщину, до того ж, одна сторона залишає за собою право на вирішальні дії, і це право мені видається помилкою».

Оксана Форостина спробувала прояснити ситуацію з успадкуванням. «Очевидно, ми маємо говорити набагато більше про те, як українці долучалися до створення Російської імперії. Очевидно, що ми є співучасниками створення цього монстра. Але чи є ми бенефіціарами Російської імперії? Якщо ми не успадкували навіть суб’єктності, то чи можемо ми казати, що Україна є частиною імперії, так само, як і Росія? Очевидно, ні».

Відсилання до Російської імперії відразу викликало пожвавлену дискусію та зауваження, що якщо говорити про Російську імперію, то варто згадати й Австро-Угорську.

Ігор Померанцев розповів про своє дитинство та рідні Чернівці. «Є таке поняття в живописі – палімпсест. Коли ти пишеш поверх іншої картини. Палімпсест стосується й імперської культури. Чернівці – це такий собі палімпсест. Найпродуктивнішим був період Австро-Угорщини, коли саме місто вміщало в собі різні шари культури, існувала мовна поліфонія, а найвульгарнішим був радянський палімпсест, адже тоді відбулася велика редукція сенсів».

Юрій Андрухович погодився, що перебування у складі двох імперій створило певні відмінності між частинами України. Але цих відмінностей не можна ні заперечувати, ні перебільшувати. У складі і Російської імперії, і Австро-Угорської українці однаково страждали від своєї несуб’єктності, незреалізованості як нації. Підсумував він свою думку тим, що Україна цікава динамікою, і, на його переконання, західної України стає територіально більше, ніж східної. «У нас така ситуація, що людина у Дніпропетровську захищає такі ж українські цінності, як і людина у Львові».

Наприкінці дискусії відповіддю на питання «А все ж таки, чи можлива мова  миру?» стало чітке «Ні». Ігор Померанцев зауважив: «Під час війни необхідно чинити  опір, і ніякого діалогу бути не може. Йде війна. У мене великі сумніви щодо мови миру. Спочатку ніяких білих прапорів, лише супротив. Томас Манн із відразою писав про пацифістів, і я поділяю цю відразу». Схоже, на даному етапі мова миру асоціюється з «пасивною агресією» та «відразливим пацифізмом», і оминути емоційну складову, яка здатна породжувати індивідуальні міфи, коли на території країни йде війна, неможливо.