Яніна Пруденко: «Українському художньому середовищу бракує формату лабораторій»

Наприкінці травня в Івано-Франківську відбувався кураторський інтенсив з Яніною Пруденко. Організатор події — платформа «Тепле Місто» і її мистецька програма «Наступний проект», координаторкою якої є Лілія Гоголь.

Під час інтенсиву учасники й учасниці обговорювали теоретичний матеріал, а також створювали прототипи власних кураторських проектів. В результаті чотири групи напрацювали чотири різні кураторські погляди на середовище Івано-Франківська, щоби в подальшому втілити проекти безпосередньо в місті. Подія об’єднала 15 учасників і учасниць, серед яких молоді люди, зацікавлені в сфері сучасного мистецтва із Києва, Дрогобича, Тернополя, Ужгорода та Львова. Пропозицій таких проектів надто мало, тому зацікавлені люди готові долати відстані і їхати з інших міст. Брак профільної освіти за спеціальностями, пов’язаними із сучасним мистецтвом, спричиняє певний дисбаланс у розумінні тих чи інших сфер мистецької зайнятості, а також зон відповідальності. Яніна Пруденко – очільниця магістерської програми «Куратор сучасного мистецтва» у НПУ імені М.П. Драгоманова, кураторка Відкритого архіву українського медіа-арту. Наразі працює над монографією «Кібернетика в гуманітарних науках та мистецтві СРСР». KORYDOR розпитав Яніну Пруденко, навіщо Франківську кураторські проекти.

Лілія Гоголь і Яніна Пруденко

Лілія Гоголь: В Україні для незаанґажованого глядача фігура куратора у сфері сучасного мистецтва є малозрозумілою. На твою думку, що є причиною цього?

Яніна Пруденко: Проблема ще в тому, що кураторів загалом небагато в Україні. Здебільшого це персонажі, які себе так називають. Тому молодим людям, яких вабить слово «куратор», не зовсім зрозуміло, на кого рівнятися. Інколи люди думають, що їм достатньо організовувати виставки і вони вже можуть називатися кураторами. Додамо до цього низький організаційний рівень подій у сфері сучасного мистецтва в Україні взагалі. Тому для чого на це вчитися? Витратив купу нервів і власного ресурсу, організував півтори виставки – і ти вже куратор.

Л. Г.: Також є відсутність коректного розуміння дефініції  і відповідальності «куратора» й часто виникає підміна понять, коли, наприклад, культурні менеджери називають себе кураторами.

Я. П.: І не лише, значно патовіша ситуація, коли в Україні арт-дилери і власники галерей називають себе кураторами. Я ніколи не можу зрозуміти – чи то їм грошей шкода на те, щоби запросити професіонала, чи то власні амбіції не дозволяють спати спокійно.

Л. Г.: Як у тебе виникла ідея створення кураторського інтенсиву і в чому ти вбачаєш доцільність схожих подій, якщо навчити бути куратором неможливо?

Я. П.: Подібний формат інтенсиву є дуже зручним для учасників, які дотичні до цієї професії, але ще остаточно не визначилися, чи це саме те, чим вони хочуть займатися. Тут у досить стислому варіанті можна дізнатися про те, хто такий куратор і хто ним не є, які в нього зони відповідальності в художніх проектах, спробувати себе в ролі куратора, отримати якісний зворотний зв’язок і зрозуміти, чи ти хочеш реалізувати проект, над яким ти почав працювати в рамках інтенсиву. Якщо таке бажання у людини залишається по завершенні інтенсивну і вона продовжує працювати над своїм прототипом кураторського проекту – щиро запрошуємо до професійної спільноти.

Професії куратора дійсно навчити і навчитися неможливо. Людина повинна наповнити себе і розвинути свою індивідуальність для того, щоб у неї з’явилася здатність зробити художнє висловлювання, чим і є кураторський проект. Все, що може ментор у цьому випадку – підказати, на які слабкі місця потрібно звернути увагу, які свої сильні сторони можна використовувати вже зараз. В мене щось подібне відбулося по завершенні Другої московської кураторської школи, в якій я була учасницею, освітнім куратором якої був Віктор Мізіано. Мені все було не так під час школи – здавалося, що ми безкінечно слухаємо чиїсь абстрактні думки і досвіди й при цьому не маємо жодної практики. Але мій ґештальт зі школою завершився в останній день її проведення, коли я брала інтерв’ю у Віктора Мізіано. Я запитала, чому мене не вчили бути куратором, а розповідали на власних прикладах як ним можна стати, на що Мізіано відповів – ти маєш добру освіту і власний проект (мається на увазі Відкритий архів українського медіа-арту), що або хто тобі заважає бути куратором? – ти вже ним є.

Л. Г.: Тогоріч уперше в Україні завдяки твоїй ініціативі спільно із зацікавленими при кафедрі культурології університету Драгоманова було відкрито магістерську програму «Куратор сучасного мистецтва». Розкажи більше і детальніше про рік, що вже позаду і про плани в подальшому.

Я. П.: Дійсно, минулого року ми запустили навчання першого набору студентів магістерської програми «Куратор сучасного мистецтва». На жаль, минулого академічного року ми набрали тільки заочників і для мене це не зовсім позитивний маркер – я не сприймаю заочну форму навчання як повноцінну освіту і боюся, що на виході ми матимемо напівфабрикати з дипломами державного зразка. Подібна тенденція говорить нам проте, що люди хочуть мати папірець, де буде написано, що вони дипломовані куратори, але не хочуть витрачати на це час. Я дуже сподіваюся, що цього академічного року ми наберемо повноцінну стаціонарну групу і зможемо розгорнутися на повну. Ми маємо чотири предмети по спеціалізації: «Історія та теорія кураторської справи», «Культурна журналістика та арт-критика», «Культурний менеджмент та фандрайзинг» та «Музеологія та архівування сучасного мистецтва». Над робочими програмами спеціалізації працювали чудові фахівці – Ольга Балашова, Лізавета Герман, Юлія Ваганова, Віра Балдинюк, Ірина Соловей, Антон Лапов. Вони ж і викладають зазначені предмети. Але, наприклад, цього семестру ми мали аж три лекції по спеціалізації з заочниками – не думаю, що це продуктивний формат освіти, якщо ми говоримо про системну освіту.

Л. Г.: Якщо інституційне кураторство обмежується рамками своїх просторів і політик, то з  незалежним кураторством все дещо нестабільніше: як у цій формі досягати сталості, фінансової в тому числі?

Я. П.: Потрібно працювати над сталістю у глобальному державному масштабі. Куратор, навіть інституційний, та й не тільки куратор, а й будь-який громадянин України не почуває себе стало у цій державі. Але в нас є велика перевага порівняно з нашими, наприклад, західними колегами – ми можемо працювати багато, щиро і майже безкоштовно. Однак, не треба забувати, що будь-які ресурси мають обмеження і люди мають здатність виснажуватися, особливо коли вони не мають внутрішньопрофесійної підтримки і зворотного зв’язку від суспільства і держави. Чим важливі події типу нашого інтенсиву – це ще один крок в бік створення професійної кураторської спільноти, що має стати критичною масою, яку будуть поважати професійно, а відповідно й фінансово.  

Л. Г.: В містах-мільйонниках з культурними процесами все доволі активно і стало, а в регіонах і малих містах переважно панує затишшя. Це певною мірою спричинено міграцією всередині країни і нестачею людського й професійного ресурсу на місцях. Івано-Франківськ не виняток, і ми спостерігаємо, як молоді активні й амбітні люди полишають місто через відсутність середовища і людей зі схожими інтересами.

Я. П.: Ти, власне, дуже добре описала ситуацію. Але до неї не потрібно ставитися як «маємо те, що маємо». Ось у Франківську для мене добрим прикладом є «Тепле місто», яке створює внутрішню історію, цікаву для молоді і дозволяє їм реалізовувати свої таланти в рідному місті. Більше того – до вас приїздять працювати люди з інших регіонів, а це вже «перемога».

А от із чим потрібно попрацювати всім нам – і в столиці, і в регіонах – це державні художні інституції, які давно існують у рудиментарному стані. Найжахливіше те, що їм належать значні державні ресурси, на які всі ми можемо претендувати. Це нерухомість, бюджети, робочі місця. Власне, більшість кураторських проектів нашого інтенсивну й створені з позицій такої інституціональної критики.

Л. Г.: Які реалії культурної децентралізації в дійсності?

Я. П.: Ми з тобою і зробили перші кроки у напрямку цього процесу. Мені здається, одним із найважливіших результатів цього інтенсивну стали професійні зв’язки, які, я точно знаю, будуть працювати у майбутньому. І тут не тільки питання децентралізації. Коли ти дуже занурений у власний контекст, ти інколи не помічаєш певних суттєвих нюансів і процесів, інколи починаєш сприймати їх як належне. Інша точка зору, інший фокус дають можливість подивитися на себе і своє середовище більш критично. Я би не працювала над концептом децентралізації взагалі, я би працювала з концептом діалогу регіонів, серед яких немає центральних і периферійних, але які існують у ризоматичних взаємозв’язках.  

Л. Г.: Яніно, а які твої спостереження щодо нових кураторських проектів останнього часу – чи помічаєш ти тенденції в тому, що найбільше цікавить початківців цієї справи? І які теми найскладніше даються мистецькому середовищу?

Я. П.: Проекти зі сфери інституційної критики – водночас найскладніше даються нашому мистецькому середовищу і цікавлять молодих людей, за моїми спостереженнями, найбільше. І це класно! Ми всі в цьому середовищі боїмося зіпсувати стосунки одне з одним, бо ж нас мало, відфренджуємося, щойно прочитаємо різку статтю критика чи критикині. Молодше покоління розмовляє про складні речі й конфліктні ситуації зовсім по-іншому. Візьміть, наприклад, редакцію «ВОНО»: як молоді мистецтвознавиці розмовляють з представниками освітньої номенклатури, як cтавлять на місце гендерно нечутливого завкафедри! Без зайвих заламувань рук і фейсбучних холіварів. Я думаю, це в них від дедалі меншої дози совка в крові і дедалі більшої дози демократизації, яку вони вільно всотують із новими медіа – соціальними мережами передусім.   

Л. Г.: Чи відомі тобі приклади яскравих кураторських проектів у регіонах чи, зокрема, у Івано-Франківську і про вплив тих, які були втілені?

Я. П.: Якщо говорити конкретно про Франківськ – мені подобається все, що робить Женя Самборський. У Львові – мною шанований Андрій Лінік, який за все, що береться – від історичних складних виставок у Центрі міської історії Центрально-Східної Європи до власних художніх проектів – робить це на п’ять з плюсом. Андрій робить важливу роботу по зацікавленню молоді медіа-артом у Львові. Обожнюю херсонський ТОТЕМ і все, що вони роблять, включно з виставковою діяльністю. До речі, останні є чудовим прикладом того, як в Україні можна створити свою незалежну історію сучасного мистецтва, що існує понад 20 років і не очікувати децентралізації.  

Л. Г.: Коли ми говоримо про таку собі гільдію українських кураторів більш чи менш знакових імен, чи є внутрішні комунікації і співпраця саме в форматі куратор-куратор, а не звичного куратор-художник, чи все доволі відокремлено й осібно?

Я. П.: В принципі так, відокремлено, але й не так. Особисто я останні декілька років кайфую від колективної кураторської роботи. Я нескінченно тішуся з того, що кураторська група Відкритого архіву українського медіа-арту на сьогодні налічує аж чотири людини. І це неймовірно, коли ти знаєш, що людина, якій ти довіряєш на всі сто підхопить тебе у будь-який момент – чи то в організаційному питанні, чи в концептуальному спільному розмірковуванні. Коли в нас разом народжуються хороші ідеї, я отримую неймовірне задоволення, яке акумулюється і множиться на чотири. Наразі в Архіві окрім мене є Юлія Кузнєцова – кінокритикиня, Антон Лапов – куратор та художник і зовсім нещодавно до нас приєднався Ларіон Лозовий, з яким ми зараз готуємо новий виставково-дискусійний проект. Як кураторська група ми були запрошені в Кураторську лабораторію у Майстер Класі, яку зорганізували Марія Ланько та Лізавета Герман.

Окрім нашої кураторської групи і Маші з Лізою у лабораторії ще беруть участь Тіберій Сільваші з Костянтином Рудешко і Юрій Кручак із Юлією Костерєвою. Лабораторний процес давав нам можливість зустрічатися, обговорювати щось спільне й відмінне, підхоплювати проекти одне одного, асоціативно продовжуючи їх. Лабораторії – це формат, якого дуже не вистачає українському художньому середовищу і дуже класно, що Маша з Лізою зробили це.    

Л. Г.: Чи існує в цій професії дух суперництва і, власне, хто є «суддями» успішності і
якості кураторських проектів всередині країни та за її межами?

Я. П.: Треба розуміти, що в Україні в художньому середовищі й кураторській справі, зокрема останніми роками, оформилися різні вектори – інституційна художня діяльність і незалежна. Перше – це дійсно про суперництво, оскільки тут йдеться про освоєння бюджетів, доступ до них. Людина, яка хоче бути успішною у цій царині, має засвоїти цінності неоліберального режиму. Друге – маргінальне середовище, що існує поза оцінюванням і взагалі рідко помічається «суддями». Це незалежні історії типу «Ефіру» чи й Відкритого архіву українського медіа-арту, які можуть дозволити собі свободу дії в обмін на відсутність інституційної підтримки і сталого бюджету.