Євген Самборський: «У місті живе дух непотрібності, неможливості комунікації, безвиході й сорому»

В Івано-Франківську протягом листопада тривав дослідницький проект «Археологія – коротка історія івано-франківського сучасного мистецтва»,  кураторський  проект Євгена Самборського та Анатолія Звіжинського. До експозиції відібрано твори близько 30-ти авторів різних поколінь. «Це своєрідне намагання заповнити лакуну відсутності дослідження мистецького процесу в місті за означений період часу та варіантом самоусвідомлення точки відліку майбутнього», говориться у супровідному тексті до виставки. Євген Самборський в інтерв’ю KORYDOR’у розповідає, як і для чого створювалась виставка.

Лілія Гоголь: Цікаво, що тебе як художника мотивувало створити кураторський проект?

Євген Самборський: Є кілька пов’язаних між собою причин. Я довгий час спостерігаю за тим, що відбувається в полі мистецької діяльності Івано-Франківська і помітив тут певне віяння, що присутнє в практиках художників. Це дух відстороненості, непотрібності, неможливості комунікації, безвиході й сорому. Все згадане є тим, навколо чого дивним чином будується ідентичність мистецького середовища цього регіону. Цим спостереженням я хотів поділитися вже давно.

Також через відсутність дослідження історїі мистецтва Івано-Франківська мені цікаво складати її частинами, адже вивчення історії дає можливість отримати детальніше уявлення про той чи інший процес.

І третя причина — це репрезентація інформації про певне середовище, знайомство суспільства з ним.

Л. Г.: Археологія — це про історію і пам’ятки. Коли йдеться про франківське мистецтво, одразу згадують «Імпрезу». Кілька прізвищ: Котерлін, Самборський, Петлюк, Перекліта  і все. Як ваш кураторський тандем підходив до процесу відбору художників та їхніх робіт?

Є. С.:  «Імпрезу» згадують в Івано-Франківську лише її учасники, додаючи «…перша міжнародна бієнале», а в інших містах мало хто знає щось, окрім самої назви. В рамках виставки заплановані кілька зустрічей. Вже відбулась перша, на якій ми прояснили, чим було бієнале «Імпреза». Зустріч документувалась на відео, яке буде опубліковано у відкритому доступі.

На виставці представлені роботи тих художників, які мешкають в місті чи неподалік, і практикують чи практикували у сфері сучасного мистецтва. Представлені не лише ті, які постійно створюють виставки, але й ті, які мало репрезентовані.

Л. Г.: Чи слід очікувати  на подальші дослідження?

Є. С.:  В моїх ближчих планах немає роботи над наступними подібними проектами. Цей я створював тому, що було бажання поділитись певним спостереженням.

Л.Г.: Чому до однієї виставки є два кураторських тексти ?

Є. С.:  Окрім хронологічного зрізу, виставка теж має концепцію, навколо якої вибудовується експозиція. Текст Анатолія Звіжинського має загально описовий характер дослідження і події, а мій описує ту парадигму, яку я зауважив у практиках художників.

Л. Г.: Ви трансформували простір галереї з поетапним підходом про повсякденність, збентеженість та спроби виходу з ситуації. Розкажи детальніше про ці стадії.

Є. С.:  Перший етап представляє собою алюзію на буденність франківської людини. Експозиція апелює до оформлення інтер’єру помешкань,  де часто щільно розвішують станкові твори, полиці з декоративно-прикладними виробами. Заранжований простір з картиною покійного Романа Шаблєвського «Просто порожня пляшка», що розміщена як ікона в «червоному куті» та апелює до Чорного квадрату Казимира Малевича як найважливішої супрематичної фігури на виставці «0,10». В роботі йдеться про пляшку від алкоголю, що є важливою складовою мистецького життя в місті, своєрідною іконою. Врешті-решт, тут розміщений портрет сім’ї, за матеріальну основу якого взяті городні опудала.

Друга частина представляє збентеженість тією ситуацією, що художник має певне розуміння/знання, але не може його розгледіти, щоби проаналізувати та передати, або ж через художні практики реально вплинути на життя.

Третя частина представляє своєрідний вихід через ті роботи, в яких художники послуговуються дослідницьким методом, теоретизуючи мистецьку діяльність, досліджують функціонування мистецтва, як це наприклад робить в своєму проекті «цСмОБ’ЄКТ9116» Мирослав Яремак, записуючи розмови з людьми, які мають стосунок до мистецтва науки чи влади, або Ростислав Котерлін, котрий протягом певного часу видавав Альманах про сучасне мистецтво та культуру  «Кінець кінцем».

Л. Г.: Тобі вдалось показати нові риси художників, як-от у випадку з Володимиром Луканем, який частіше працює із сакральною тематикою. Як проходив відбір робіт?

Є. С.: Мені хотілось показати ті роботи художників, що не показувались раніше, або показувались досить давно. Спочатку ми надіслали художникам опис проекту з проханням надати роботи, але з того, що принесли художники, ми залишили лише деякі, дуже багато відсіяли та замінили. В деяких майстернях я передивився мабуть всю творчість, щоб відібрати саме ті роботи. Більшість робіт із виставки ніколи раніше не показувались.

Л. Г.: В Україні є проект незалежних кураторок Лізи Герман і Марії Ланько «Відкритий архів». Чи реально створити франківське дерево з дослідженням художніх процесів?

Є. С.:  Проект «Відкритий архів» побудований за тим принципом, що кожен з учасників «Відкритої групи» рекомендував певного художника, керуючись власним вибором. Це могла бути дружня рекомендація чи рекомендація художника, який вплинув на творчість того, хто рекомендує і т.д.

У Франківську багато добрих художників, проблема в тому, що немає кому досліджувати їхню творчість і доробок, немає кому відкривати, бо теж немає підтримки, якщо би тут хтось взявся це робити, то відкрив би і дописав немалий пласт до історії українського мистецтва зокрема західноукраїнського чи франківського регіону. Звичайно,  якщо виробити певний алгоритм, за яким розвиватиметься проект архіву, то чому б і ні.

Л. Г.: В Івано-Франківську за останні два роки було втілено кілька «гучних» проектів: резиденції «Теплого міста»  з Павелом Альтгамером, Славоміром Zbiok Чайковським; візуальна програма ПортоФранкоГогольФесту. Чи відчуваєш ти поступ у розумінні містянами сучасного мистецтва? Чи є на твою думку позитивні зміни?

Є. С.: Звичайно, я відчуваю різницю в мисленні людей, із котрими близько спілкуюсь. Впевнений, що кожен проект впливає, а особливо на тих, хто прагне вчитись. Дуже шкода, що на виставках мало нових молодих людей, студентів інституту мистецтв. Інформація до них чомусь не долітає, а можливо це їхня байдужість.

Л. Г.: Івано-Франківськ — місто, яке стрімко розвивається, але тут досі немає жодної галереї і немає молодого середовища митців, при наявному інституті мистецтв. Як ти бачиш розвиток ситуації з довколамистецькими практиками в цьому місті?

Є. С.: Інститут мистецтв випускає дипломованих людей, із дуже низьким рівнем професійного знання, яке просто нерелевантне в сучасному світі. Ці люди не можуть знайти собі роботу, бо не володіють тією професією, яку вивчали протягом  5-6 років, до того ж, дехто платив за це немалі гроші. Мені справді дуже їх шкода. Серед моїх однокурсників було багато молодих людей з добрими думками і підставовим знанням ремесла після художніх шкіл (рисунку, живопису, композиції, кольорознавства, скульптури), які за п’ять років інституту послідовно отримали розчарування у власних силах і вміннях. Більшість викладачів інституту мистецтв це ті, які не реалізувались як добрі художники, тримаються за робочі місця і не роблять нічого для того, щоб молоді люди вчилися думати, аналізувати і знайшли себе. Вони не комунікують зі студентами, а лише, в кращому випадку, намагаються створити меншу копію себе,а в гіршому присутня їхня абсолютна байдужість до студентів. В місті було б добре вплинути на механізм роботи Інституту Мистецтв, створити альтернативну мистецьку освіту та відкрити невелику галерею.

Л. Г.: Ти повернувся мешкати на певний період до Франківська (близько року). Чому відбулась така твоя особиста децентралізація? І як тобі як художникові було жити в цьому місті?

Є. С.: Так сталось, що в Франківську в мене в цьому році відбулось кілька проектів, до яких потрібна була підготовка, до того ж, перебуваючи тут, виникали ідеї про те, що можна зробити і все затяглось аж на рік.

За ті роки, коли я тут не проживав, у мене теж змінились вимоги до міста. Наприклад, якщо раніше мені потрібно було відвідувати багато подій, черпати інформацію, знайомитись з людьми, то відповідно мені потрібне було місто насичене подіями, то зараз більше потребую спокійнішого, яке не спокушає кількістю подій, а дозволяє зосередитися на роботі та навчанні.

Зараз співжиття з цим містом стало набагато комфортніше та приємніше, аніж раніше, коли я тут жив.  Якщо було б на кілька десятків більше свідомих людей, то можна тут і залишитись.

Л. Г.: Як і в чому ти бачиш особливості франківського художнього процесу, чи вона очевидина в якихось рисах? Якщо порівнювати зі Львовом, скажімо.

Є. С: Вище, в певній мірі, я вже відповів, коли говорив про «відстороненість», саме з перерахованого вибудовується особливість процесу.

Якщо детальніше, то відстороненість, притаманна місцевим художникам, спричинена неможливістю влаштуватися в загальний контекст країни, який теж є дивним симбіозом, створює певну самобутність. Неможливість комунікації спричинена тим, що художники виробили власну мову, яку окрім них ніхто не розуміє, отже, діалог відбувається лише всередині групи. Відчуття непотрібності виникло тому, що мистецтво покинуло ідею естетично розважати соціум, вийшовши на новий етап, почало пропонувати інтелектуальний продукт, але щоб іншим його зрозуміти, потрібно вчити мову й історію, а це, мабуть, надто складно. Все це породжує відчуття безвиході і сорому, котре буде продовжуватись до того часу, доки художники не почнуть шукати шляхів налагодження зв’язків з соціумом.

Також особливість художнього процесу є в тому, що в місті немає критиків чи мистецтвознавців, які проводили б певну аналітику. Наразі все відбувається без жодного аналізу.

Отже, зараз місцеві митці перебувають у найкращій позиції, бо для того, щоб реабілітуватись, має бути зроблена потужна дія. Моя думка не є фаховою, щоб відповідати на це запитання, я лише зауважую певні речі. Два роки тому ми ініціювали резиденцію для художників, маю надію, вона буде більше розростатись та впливати на процес.

Л. Г.: Яку роль у твоєму житті відіграли українські премії – від МУХі до ПАЦ, і наскільки такі речі мотивують сучасних молодих художників?

Є. С.: Підтримка часто мотивує людей.

Л. Г.: Реальність після виставки: чи стало краще і чи є надія?

Є. С.: Наразі в місті стало більше на одне дослідження мистецького процесу, на одну відкриту зустріч з художниками під назвою «Все, що ви хотіли знати про візуальне мистецтво в Франківську, але боялись спитати» і на одну виставку під назвою «Археологія».