«Зимова казка»: розчинені в часі

«Зимова казка» Вільяма Шекспіра у постановці режисера Євгена Худзика, реалізована у Львівському театрі імені Леся Курбаса, є центральним проектом, підтриманим в рамках глобальної кампанії #ShakespeareLives Британською Радою в Україні. На початку грудня виставу показали у київському Молодому театрі. Амбітний задум режисера перетворив трагікомедію про ревнивого короля-самодура на філософську притчу про час, владу та невблаганність законів історії.

Попри те, що дослідники відносять «Зимову казку» до категорії «другорядних» п’єс у спадку Шекспіра,  Євген Худзик розгледів у тексті та актуалізував у локальному національному контексті абсолютно цілісну метафоричну історію. Його інтерпретація ґрунтується на структурному підтексті, що прихований за строкатістю драматичних, а подеколи й мелодраматичних перипетій.  Адже, зрештою, «Зимова казка» – це еталонна мильна опера. Король Богемії Леонт стає жертвою своєї бурхливої фантазії та власної ж необмеженої влади. Увірувавши в подружню зраду королеви Герміони, він наказує отруїти друга та занапастити новонароджене немовля. Королева чинить самогубство. На щастя,  мудрі підлеглі тирана, за можливості, не виконують його наказів. Дитина лишається живою, король Сицилії від’їжджає на батьківщину, і, – кохання відроджується у наступному поколінні королів. Можливо всі «неточності», якими дорікають тексту, є наслідком того, що люди тут – не головне, їхні долі та вчинки – це лише засіб розказати історію про невблаганність законів часу. Режисер Євген Худзик трактує цей текст саме так.

Час – автономний фігурант «Зимової казки». При цьому підкреслюється нелінійність його природи. Концепцію часу як замкненого кола відтворено у сценографії британки Мінглу Вонг. У  центрі сценічної композиції розташовано розібраний механічний годинник, навколо якого по колу сформовано ідеально рівні, але такі благенькі, кола піску-солі. Час від часу герої запускають механізм, що формує та вирівнює цю структуру – й далі самі руйнують її. Тема часу персоніфікована в алегоричній постаті Кроноса (Олег Стефан), який мовчазно присутній протягом першої дії — тут він свідок. У другій дії Олег Стефан грає Старого пастуха. Він веде підкреслено умовну гру, іронізуючи над своїм персонажем, актор бере у свідки глядача, «визираючи» з історії, він не грає пастуха, а грає в пастуха.

На жаль, специфіка сценічного простору Київського академічного Молодого театру не дозволила повною мірою оцінити взаємодію акторів зі сценографією. Адже Мінглу Вонг створила сценічну композицію суто під специфічний простір львівського театру імені Леся Курбаса, що розміщується в будівлі, де на початку ХХ століття діяло кабаре з дансингом, – архітектоніка глядацької зали дозволяє там бачити сценічну композицію трохи згори. Тоді як у Молодому театрі глядачі споглядали дійство, перебуваючи нижче сцени.

Примарність людського існування у виставі підкреслюється напівпрозорим вбранням героїв. Але попри філософський пафос «Зимова казка» Худзика позбавлена холоду абстрактної умоглядності. Адже унікальність сценічної традиції курбасівців полягає у тому, що вони можуть грати філософію, лишаючись при цьому у межах людського. Складно не повірити в особисту трагедію короля Леонта у виконанні Андрія Козака – актор надзвичайно точно психологізує драматичний образ ревнивого тирана, що, повіривши своїм сумнівам більше, ніж слову дружини й друга, піддається руйнівній силі гніву.

При тому, що оригінальний сюжет «Зимової казки» майже не змінився, режисер, паралельно до фабули провадить метаоповідь, де крізь життя двох поколінь проходить історія України від княжої доби до сьогодення. Ті самі герої, що на початку в князівських строях, під кінець — учасники реаліті-шоу з планшетами в руках. Історичний колорит того чи іншого моменту найповніше розкривається в інтермедіях (це те, що режисер дійсно «дописав» до тексту).  Кожна інтермедія виконана у стилі доби, крізь яку рухається дія: від старовинних ірмосів до жартівливих галицьких романсів, і електронних джиглів телешоу.

Гармонійна екстраполяція тексту п’єси на історичні реалії України додає сюжету нового смислового навантаження та підкреслює, з одного боку, універсальність текстів Шеспіра, а з іншого, – констатує позитивний досвід контакту українського театру з західноєвропейською драматургічною матрицею. Переломним моментом, з якого починається зворотний відлік руху до вихідної точки (злочинної несправедливості короля Леонта), стає Свято Пастухів. Цей епізод містить алюзії до карнавальної природи перших днів Революції гідності. У баченні режисера саме ця подія є початком повернення у правильне русло течії історичного часу, де є місце для примирення й прощення.

Історизація сюжету тут є досить умовним, естетичним прийомом, і навряд чи варто шукати реальні історичні аналоги й прототипи, до яких апелює режисер. Адже Шекспір назвав свою історію казкою, і режисер Худзик через 400 років розповідає ту саму казку, але на свій кшталт. Шекспір під час створення тексту не дотримувався історичної чи то географічної педантики: Сицилія і Богемія не є конкретними точками на мапі, а радше умовними, вигаданими місцинами. Казковість та відсутність історичної прив’язки додає сюжету універсалізму.

Варто зауважити, що «Зимова казка» є яскравим взірцем моделі театрального виробництва, коли режисер виступає співавтором драматурга. Евген Худзик розповідає про те, що хвилює його тут і тепер, розповідає свою історію, але при цьому утримує пієтет до тексту класика. Втім, у вистави є ще один співавтор — це колектив театру імені Леся Курбаса. Худзику фантастичним чином вдається утримати баланс між власним висловленням, оригінальним текстом і «корпоративним» стилем колективу. І, зрештою, «Зимова казка» представляє все, за що ми знаємо і любимо цей театр: робота зі словом, відчуття глядача, містеріальність та абсолютна усвідомленість сценічного дійства.