Про катастрофу MH-17, місце автора у контексті і власне почуття провини як перформативну дію

 

 

Дякую Каті за статтю і за згадку про “298”, це хороша нагода проговорити певні речі.

Особисто для мене найскладніший момент у кожній роботі про травму, difficult knowledge або вразливі групи — це становище того, хто висловлюється, те саме “місце автора”, про яке дуже багато написали, наприклад, колеги-антропологи. Де ти у цьому контексті, з якої саме позиції ти говориш? Де перебуває в ієрархії поглядів твій власний?

Художник, так само як науковець, журналіст та й будь-хто, хто має доступ до створення інституціоналізованих висловлювань, має власну оптику, обумовлену передусім приналежністю (чи ні) до певного середовища (сюди ж — походження, освіта, особистий досвід). Ця оптика ніколи не є нейтральною, а висловлювання — це ніколи не просто реєстрація певних подій, станів або явищ, що незалежно від дослідника об’єктивно існують в навколишньому світі, це також і конструювання. Тому я постійно маю проблеми з проектами білих чоловіків, які приїздять із Заходу познімати босих дітей у прифронтовій зоні, тому я реагую, коли на черговій виставці у відомій київський інституції знову бачу виставку про брудний, змаргіналізований Донбас.

З точки зору приналежності до контексту є два полярних підходи до дослідження (у найширшому розумінні цього слова), які перебувають у певній опозиції.

Перший — художник або дослідник приходить “ззовні”, а його власний контекст ніяк не пов’язаний з тим, що він досліджує. Така позиція, з одного боку, дає можливість зазіхати на “об’єктивність”, з другого боку — надає відкритий простір для екзотизації і позбавлення агентності тих, про кого говориться, перетворюючи їх на своєрідні об’єкти (на цьому, наприклад, свого часу побудувала авторитет антропологія як наукова дисципліна). Критика таких проектів — це найчастіше закиди про травма-туризм, поверхневість або колоніальну оптику (привіт, subaltern studies).

Другий полюс — це висловлювання тих, хто “всередині”, хто має свій особистий зв’язок з тим, про що говорить. В описах таких проектів часто бачимо особисті історії, автор використовує свій досвід як місце входу й легітимізацію права на висловлювання — “я знаю, що відбулося і як про це говорити, тому що це було саме зі мною”. Критики у цих випадках люблять говорити про те, що власна травма деформує оптику, а художня робота — це спосіб арт-терапії, своєрідна спроба зцілитися для стражденного, змученого важким життям автора, або ж закидають намагання побудувати ім’я на трагедії.

А тепер та сама легітимізуюча особиста історія.

Коли почалася війна й окупація, я вже жила в Польщі. Всі події, які відбувалися в мене вдома, у моєму рідному місті, я бачила лише в стрімах і чужих фейсбук-стрічках. Це давало мені розуміння того, що там відбувається, але не давало відчуття хоч якогось зв’язку з подіями. Мій стан того року — це відчуження, непричетність, неприналежність.

Новину про МН-17 я прочитала, коли зайшла у фейсбук відповісти на привітання з днем народження. Власне ця катастрофа і стала подією, яка остаточно прибила мене до контексту і вивела із заціпеніння: 298 мертвих людей як подарунок на тридцятий день народження. Трошки зависока ціна для того, щоб нарешті почати відчувати себе частиною того, що відбувається. Але зі мною це сталося саме так.

З того дня мій день народження з умовної святкової події перетворився у нагадування про те, що ці всі люди загинули, а я все ще жива. Пройшов ще один рік і нічого не змінилося: вони всі так само мертві, а я жива. Я відчувала певну провину з цього приводу.

Так виник цей перформанс — мені хотілося зробити якийсь комеморативний жест, створити спільний простір пам’ятання, який вмістив би і моє почуття провини, і бажання пам’ятати. Шити мені допомагали друзі, знайомі і просто випадкові люди, які дізналися про перформанс із події на фейсбуці. Це була спільна дія.

Сьогодні я багато що зробила б не так, мені багато що перешкоджає і в реалізації , і в документації — найперше моя червона сукня і візуальна рима з матеріалом, із якого ми шили. Не знаю, про що я тоді думала — мабуть, про те, що художник (художниця) має бути красивим і гарно виглядати на фотографіях. Зараз я б цього, звісно, не робила.

Чому саме шиття? Для мене був надзвичайно важливим момент матеріалізації, утілеснення. Розрізання, зшивання, проколювання голками дає можливість відчути своєрідне “тіло” об’єкту, з яким ти працюєш, його трансформацію, змінення, перетворення. Досвід шиття — дуже тактильний, це перед усім про доторк, про тіло, так само, як і травма — досвід, закорінений в тілі.

Кеті Карут пише, що травматичний досвід — це універсальна мова, зрозуміла кожному, без огляду на його контекст, такий своєрідний міст понад культурами; мені хотілося зробити щось так само зрозуміле і доступне для всіх — трохи шити, зрештою, здатен кожен (що довів наш трирічний учасник, який зшив декілька ляльок).

Власне, саме тілесність і доступність шиття як практики, а також можливість використати його як привід для створення спільного простору, в якому можна перебувати разом, і призвело до того, що “298” — це акт спільного саме шиття, а не ще чогось.

Не можу погодитися з тим, що, як Катя пише, “шитье в данном случае стало терапевтической процедурой, позволяющей пережить собственную боль” — тут немає ніякої власної травми, є почуття провини — власне, саме за це.

Цікавою ілюстрацією до розмови про приналежність або не-приналежність до контексту є мова, якою описували перформанс українські медіа. Переважно це були новини на кшталт “українська переселенка з Донецька біля фонтану в польській Познані від самого ранку шиє червоних ляльок”, “переселенка з Донецька зшила 298 ляльок на згадку про жертв MH17”, “українська переселенка влаштувала акцію пам’яті” і т.д. Деякі статті десь побіжно використовували слово “художниця” — вже після того, як кількаразово були вжиті ключові слова “переселенка”, “українка” і “в Познані”; деякі — взагалі ні. (“Українська правда” поправила заголовок після мого обуреного допису у фейсбуці). Тобто, попри те, що моєю головною проблемою було відчуття моєї не-приналежності до контексту, журналісти абсолютно точно знали, що в тому, що я роблю, найбільш важливим є саме моє походження, факт буття “переселенкою” (що, до речі, неправда — я виїхала до початку війни), приналежності до певної суспільної — в жодному разі не професійної — групи.

Чому так? Кожен із цих соціальних конструктів — і “переселенка”, і “художниця” — несе певне стереотипне навантаження, яке одразу зчитується без довшого пояснення. “Переселенка” — це частина суспільно вразливої групи, нещасна нужденна особа, бездомна і проблемна за самим своїм визначенням. “Художниця” — це статус, який спирається на інституціональний авторитет і передбачає можливість послуговуватися у своїх висловлюваннях професійним інструментарем. Якщо у заголовку “переселенка з Донецька зшила 298 ляльок на згадку про жертв MH17” замінити “переселенка з Донецька” на “художниця”, ця новина негайно втрачає силу свого драматичного впливу — відбувся ще один перформанс, художники роблять це щодня, це те, чим вони займаються, що ж тут цікавого?