Між вогнями контексту та образу

«Між вогнем і вогнем: українське мистецтво зараз» — це третя  постмайданна виставка кураторського дуету Аліси Ложкіної та Костянтина Акінши про нове покоління українських митців. Перша виставка «Я крапля в океані. Мистецтво української революції» теж відбувалась у Відні, 2014 року. Друга виставка під назвою «Перманентна революція» представляла сучасне українське мистецтво рік тому в Будапешті. «Між вогнем і вогнем» проходить у рамках двостороннього року культури України та Австрії, за підтримки Українського інституту. Korydor відвідав виставку та написав про те, що вразило, чи вдалось подолати стереотип про «пострадянську країну» та чому контекст має значення.

Загальний вигляд експозиції. Фото Аліси Ложкіної

Виставка «Між вогнем та вогнем» розміщувалася у віденській галереї Semperdepot, майстерні Академії образотворчих мистецтв. Сьогодні це популярний виставковий простір, у якому багато світла й вогнегасників на кожній стіні, а колись це був склад для декорацій. Дерев’яна підлога, високі стіни й колони серед залу: складний, але не найгірший простір для масштабної виставки. Майстерня розміщується буквально в десяти хвилинах від Музейного кварталу, що вже є великим плюсом, адже на виставку потраплять як мінімум студенти академії й шукачі безкоштовної культури у європейських столицях.

Виставка починається з трьох фотографій, розміщених в один ряд: фотографія Саші Курмаза з оголеною дівчиною на барельєфі пам’ятника Другій світовій, фото Олександра Чекменьова з серії «Війна на Донбасі» та вже іконічне фото з Майдану Ігоря Петрова. Ці роботи Аліса Ложкіна називає вступом і діалогом із ситуацією в Україні. Всі мистецькі роботи цього проекту будуть присвячені війні, декомунізації або травмі. Лише деякі з них ілюструватимуть, як пишуть куратори в каталозі, «жагу до свободи, багату спадщину та яскраву сучасну культуру».

Україна в «Між вогнем на вогнем» виглядає як одна велика руїна, де одним вогнем став Майдан, а іншим — декомунізація. Декомунізація на цій виставці відіграє чи не головну роль: цій темі присвячені «Українізовані перед знищенням» Давида Чічкана, «Декомунізація» Юрія Болси, «Про пам’ятники республіки» Євгена Нікіфорова і горельєфи «Танкіст», «Артилерист», «Матрос», «Піхотинець» і «Льотчик» із Музею Територія Терору у Львові.

У декомунізованих з Монументу бойової слави збройних сил СРСР у Львові горельєфів узагалі своя історія: створені у 1970-х, цього року їх хотіли просто знищити, поки музей не відстояв право на їхнє збереження на своїй території. «Офіційна передача горельєфів до музею створила прецедент для розробки алгоритму, який допоможе в майбутньому коректно чинити з «незручними» й «суперечливими» пам’ятниками спадщини українського радянського монументального мистецтва та відкрила величезний потенціал їхнього дослідження, переосмислення, створення освітніх програм і експонування в музейному просторі. Тим часом нашу колекцію українського радянського монументального мистецтва продовжують поповнювати й інші об’єкти — пам’ятники, вітражі, і це лише початок. Сьогодні настав саме цей час — сміливо поглянути в тоталітарне минуле та перестати боятися монументів і пам’ятників, відправивши їх до музею», — говорить Ольга Гончар, директорка музею Територія Терору.

Горельєфи на виставці — центральні фігури не тільки через їхній розмір, від підлоги до самої стелі, а й тому, що від них можна почати наратив усього, що стосується сучасної України. Тоталітаризм радянського режиму відійшов у минуле, але суспільні звички й страхи нікуди не зникли. Як пише Алляйда Асман, чим далі від нас у часі травматичні події, тим сильніше ми їх переживаємо. Але це добре відомо тим, хто пережив тоталітарні режими й над ким нависали ці пам’ятники та горельєфи, що нині позбавлені пропагандистської сили й простору. Поряд із ними у виставковому просторі бракувало коротких пояснень про цей період. У тому ж майже сусідньому  Leopold Museum з модерністським мистецтвом Австрії для пояснення історичного контексту вистачає всього одного абзацу.

Між горельєфами розміщені світлини Гери Артемової «Меланка», на яких зображені жителі гуцульського села, перевдягнуті у костюми Меланки, Василя, Циганки та інших традиційних українських персонажів різдвяного циклу. Поєднання цих робіт говорить не так про контрасти чи про діалог, як укотре про екзотизацію України, мовляв, у нас багато радянських монументів у постапокаліптичному стилі, а ще є рейви й гуцульські традиції в Карпатах.

Складно зрозуміти без контексту, чому ми так багато говоримо про декомунізацію, чому радянські мозаїки викликають суперечки в суспільстві й чому «посткомуністична країна» — це нав’язливий стереотипний ярлик. Чи зрозуміють австрійці іронію Олександра Совтусика в його «Килимах»? Адже «Килими» показують, як радянське сидить всередині сучасних українців як привид минулого, навіть на побутовому рівні.

Війну на Донбасі, якщо не рахувати фото бабусі, яка тримає ікону біля розбомбленого будинку (автор — Олександр Чекменьов), репрезентує документація перформансу Марії Куликовської War and Peace, у якому вона кричить на пляжі Маріуполя. В своєму щоденнику художниця пише, що почала кричати через те, що всі були спокійні та усміхнені, хоча зовсім поруч триває війна. Здається, якраз маріупольцям і не потрібно нагадувати, що війна близько. Вони пам’ятають про неї, і п’ять років після початку війни, напевно, досі тримають біля дверей складену сумку для втечі. Чому саме ця робота репрезентує війну в Україні? Чому вона тільки одна? Що має зрозуміти європейський глядач, який чув, що в Україні йде війна, але який зовсім не в контексті, що там і як? Ще раз: на виставці є лише одна робота про війну, яка, на мою думку, нині лишає більш глибокий слід у суспільстві, ніж декомунізація. 

Якщо потрібно було вибрати один художній проект, то, можливо, варто було б знову повернутися до роботи «Історія Клубніки Андріївни, або Жданівка» Алевтини Кахідзе? Цей проект Аліса Ложкіна та Констянтин Акінша обрали для виставки «Перманентна революція» 2018 року у Будапешті. Проте якщо проект Євгена Нікіфорова і фото Ігоря Петрова повторювались (не кажучи вже про кураторські тексти в обох каталогах), то чому не міг повторитись і цей проект? Ця історія почалася з телефонних розмов художниці з її мамою, яка лишилась в окупованій Жданівці, і тривала чотири роки. За цей час Алевтина доповнювала історію своїми малюнками, пропагандистськими матеріалами зі Жданівки і діалогами з мамою. 10 січня 2019 року Клубніка Андріївна померла від зупинки серця на контрольно-пропускному пункті ДНР після поїздки по пенсію на підконтрольну Україні територію.

Війна тягне за собою не тільки травму та втрати, але й мілітаризацію суспільства (з чим працює Микола Рідний в проекті «Озброєні та небезпечні») і міфологізацію власних спогадів («Казкові замки Донецька» Андрій та Лія Достлєви). Проекти самоорганізованої мистецької групи ДЕ НЕ ДЕ — це також про війну, не тільки реальну, але й культурну. Згадати хоча б виставку «Прядка, шабля і олень» в Краєзнавчому музеї Станиці-Луганської: музей, відбудований після влучання снаряду, із забитими вікнами на схід, без постійної експозиції, став місцем роботи сучасної виставки під кураторством Нікіти Кадана, Миколи Рідного, Анни Щербини, Валентини Петрової, Уляни Биченкової, Олексія Радинського, Тараса Білоуса, Ірини Кудрі та Ольги Мартинюк. З одного боку, виставка критикувала типову експозицію краєзнавчих музеїв, а з другого — показувала суперечливу історію краю. Про ДЕ НЕ ДЕ куратори згадують на виставці в контексті відеозапису перформансу Вови Воротньова, на якому він 7 годин поспіль читає назви українських селищ, сіл та хуторів.

Окрім декомунізації, найпомітнішою темою на «Між вогнем і вогнем» є рейв клубу СХЕМА, який став відомим у всьому світі. Роботи «Без назви» та «Рай» Саші Курмаза, які він розміщував уночі на звичайних київських сітілайтах, на виставці теж представлені у формі сітілайтів. Майже навпроти відеоробота Яреми Малащука та Роми Химея, яка документує не тільки сам рейв, але й те, що відбувається після нього: перехід від безпечного середовища до ворожої реальності.

Рейв як явище тут демонструє, в чому полягає наш ескапізм, де ми нині почуваємося безпечно, як поряд із війною співіснує дух свободи. І що українське середовище — це не тільки пострадянські пам’ятники й килими на стінах, що у нас є і «щось інше». «Щось інше» мали демонструвати роботи Сергія Мельниченка (фотосерія «Фундаментальні дослідження голої сингулярності»), Ярослава Солопа (малюнки «Енциклопедія дивовижних фактів»), Kinder Album (серія малюнків «Наступна зупинка»), Олена Субач (фотосерія «Бабусі на межі раю»). Аліса Ложкіна назвала ці роботи ілюстраціями життя України зсередини. Усі разом вони створювали доволі непомітне тло, і не змогли суттєво змінити враження про «ще одну екзотичну пострадянську країну», яка опинилася в руїнах.

Робота Олени Субач

«Між вогнем і вогнем» — масштабна презентація українського мистецтва в Австрії», — пишуть куратори в тексті до виставки. По-справжньому масштабно там виглядають  барельєфи з Території Терору. В цілому ж виставка виглядає ніби мозаїка зі шматочків різних явищ і тем. Залишається сподіватися, що австрійські глядачі доберуться до каталогу виставки й прочитають тексти, зокрема статтю Аліси Ложкіної, де вона детально описує мистецтво на барикадах Майдану, згадує сильні роботи, присвячені війні, окремо виділяє концептуальні проекти і феміністичну тему, і текст  Костянтина Акінші, в якому він коротко розповідає історичний контекст, без якого зрозуміти, чому ми були і є «між вогнем і вогнем», складно.