Оксана Карпович: «Важливо, що ці жінки просто говорять. У цьому вже достатньо сили»  

Оксана Карпович — українсько-канадська кінорежисерка, фотографка, випускниця Києво-Могилянської Академії та кіношколи Університету Конкордія у Монреалі. Оксана живе між Канадою й Україною, між мультикультурним Монреалем і закритим світом українських малих містечок. В останніх кінорежисерка бачить головне джерело свого натхнення й невичерпний ресурс творчості. Українська соціальна інтимність, суперечності робітничого повсякдення, проблеми маленької жінки з української периферії — невидимої, марґіналізованої — у кінооб’єктиві Оксани Карпович.

Дебютна повнометражна документальна робота Оксани Карпович «Не хвилюйся, двері відчиняться» (2019 р.), соціальний репортаж про пасажирів приміських електричок, здобула відзнаку на фестивалях RIDM в Монреалі та Hot Docs у Торонто. Фільм доступний для українських глядачів на платформі DocuSpace.

“Не хвилюйся, двері відчиняться” (2019), фото: Кріс Нанн

Устя Стефанчук: Ти часто буваєш в Україні, як відчуттєво сприймається реальність в Монреалі, в Канаді і в Україні? В сенсі ковіду, загального настрою цього року?

Оксана Карпович: Для мене подорож в Україну — це регулярна річ, дуже потрібна, в тому числі, для роботи. Я залежна від цього навіть фізично. А щодо сприйняття ситуації, було відчуття, що епідемія нікого там не турбує, таке дуже умовне ставлення до соціальних обмежень і засобів безпеки. Часом було відчуття тиску за те, що я в масці одна така, почувалася незручно. В Україні все трохи як у задзеркаллі.

У. С.: А взагалі немає враження, що Україна перебуває в якійсь своїй реальності, і це не лише в контексті пандемії, але й інших процесів? Це наче такий світець із власними законами, темпами і проблемами?

О. К.: В мене складається враження, що українців мало турбує світ, вони сфокусовані на своїх проблемах. Але це відчуття в мене було й раніше, до пандемії. Наприклад, в Канаді, коли я спілкуюся з людьми про свій фільм («Не хвилюйся, двері відчиняться»), мене багато запитують, що саме українці думають про політику Трампа чи Байдена, про рух BLM. Мене ці питання навіть трохи смішать, бо Україна ніби в своїй  бульбашці, загальносвітові процеси пересічного українця не торкають. Тут треба мати на увазі, що українці, про яких зараз мова, це саме ті, кого я знімала у фільмі — люди в електричках, звичайні, середньостатистичні люди, які живуть поза Києвом і більшими містами. Їхні побутові проблеми значно переважують інші інтереси, затьмарюють можливість думати і рефлексувати над чимось більшим, ширшим.

У. С.: Твій фільм про електрички, який, до слова, мене дуже вразив: цікаво, що саме в ньому торкає неукраїнського глядача, які символи прочитують люди з-поза українського контексту?

О. К.: Від самого початку мені хотілося зробити максимально людяний фільм. Вийти поза межі суто культурного дискурсу, зазирнути в глибину людської природи, психіки. І це виявилося саме тим, що зацікавило публіку в Канаді: люди змогли оцінити фільм попри нерозуміння культурного контексту. Але я також спостерігаю загальний інтерес до культури Східної Європи.

Одна з речей, цікавих канадським глядачам, якої їм, можливо, бракує — це інтимність, українська форма соціальної інтимності, відстані між людьми. Мені здається, у фільмі вдалося схопити цю близькість. Інша річ, що вона водночас є позитивом і негативом. Оця тіснота, легкість, із якою в Україні переступають межі, переходять на особисте, в тому числі, з незнайомцями — це цікавий феномен. У Канаді це, здається, було б неможливим.

З одного боку, це розчулює, я за цим сумую, з другого боку, це одна з наших проблем. Люди занадто багато «турбуються» про ближнього, нав’язливо так турбуються, зазирають за сусідський паркан, критикують, при цьому мало рефлексують над своїми вчинками. Тому це особливість, цікава й помітна для глядачів у Канаді, і яку я намагалася зобразити у фільмі. На жаль, з віддалі Квебеку, де я живу, Україна здається такою екзотичною країною, пересічні канадці не можуть уявити, що люди здатні існувати щоденно в умовах, непридатних, за їхніми мірками, для життя. Для них це дикість. І мені страшно боляче й соромно, що мої люди живуть в таких обставинах. А контраст неймовірний.

У. С.: Ти згадала, що для тебе важливим є зображення української реальності. Чому? Звідки це бажання, потреба в людини, яка мешкає в Канаді й реалізовує себе в неукраїнському середовищі?

О. К.: Знаєш, для мене інакше навіть неможливо. В мене дуже тісний внутрішній зв’язок з Україною, культурний, мовний, емоційний. Мені болить те, що там відбувається. І кіно, яке я роблю — інтимне кіно, де визначальна близькість до людей, є наслідком цього зв’язку. Тому я бачу для себе можливість робити таке кіно лише в Україні, мені важливо розмовляти з моїми героїнями однією мовою, розуміти контекст. Принаймні сьогодні. Можливо, в майбутньому щось зміниться. Крім того, це особистий досвід, травми, набуті, прожиті в Україні, досі непроговорені. Нарешті в Канаді я отримала інструмент і ресурс, щоб ці речі артикулювати. Раніше в мене не було такої можливості. Іноді мені здається, що для того, щоб стати кінорежисеркою, мені потрібно було поїхати з України, дистанціюватися. Можливість дивитися на Україну з відстані, але повертатися і знімати там, бути серед своїх людей — для мене життєво необхідно.

У. С.: Тобто можна сказати, твоя робота як режисерки, якщо дивитися на неї з погляду проговорення болючого досвіду, є також своєрідною автотерапією?

О. К.: Безумовно, це можливість саморефлексії, пізнання себе через інших. Те, що в мене такі травми є, я зрозуміла лише опинившись в Канаді, проживши тут деякий час. Прийшло усвідомлення, що моя українська ідентичність побудована на складних досвідах. Без них я б не була тою, ким я є сьогодні. Для того, щоби примирити це все в собі, знайти баланс, мені важливо було повертатися в Україну, в себе.

 У. С.: Не боляче повертатися? Чи в цьому сенс?

О. К.: Страшенно боляче. Щоразу. Але я не можу вказати, що саме болить і де.

У. С.: Коли дивилася твій фільм, мене хвилювали такі безборонні якісь, щирі до болю люди — пасажири електричок. Затюкані, забуті богом, а разом із тим, є щось в них таке рідне, таке зрозуміле. А ще є розуміння всього історичного й культурного тла, яке стоїть за станом речей сьогодні. Ці люди в електричках — вони болять.

О. К.: Я погоджуюся. Справа в тому, що для мене ці пасажири ще й моя найближча сім’я. Це мій брат, сестра, мої батьки, вони досі живуть цією реальністю. Я з дуже простої родини з Київської області. Якимось дивом (хоч може й не дивом, а радше стараннями батьків, які хотіли мені показати інший шлях, завдяки праці й навіть удачі) мені вдалося вийти з робітничого середовища. Але я абсолютно себе ідентифікую з простими людьми. Мати хорошу освіту і можливість робити кіно, залишаючись водночас частиною спільноти робітників — це мій привілей. Життя звичайних людей мене хвилюють. Щоразу спостерігаючи за повсякденням цих людей, хоча «цих» це неправильно сказано, моїх людей, я спостерігаю за своїм життям.  Зокрема, осмислюю травми, які нашаровувалися протягом років, навіть від часу незалежності. Наприклад, 1990-ті роки для моєї сім’ї були дуже важкими. Найстрашніше, що вони не закінчилися, реальність все ще дуже жорстока й несправедлива.

У. С.: Українське суспільство доволі закрите, а середовища малих містечок і поготів. Коли ти стаєш вилученою з цього середовища,  то потім досить важко, щоб тебе прийняли знову. Чи не складно порозумітися, чи тебе не сприймають аутсайдеркою?

О. К.: Мені здається, що я завжди була трохи аутсайдеркою. Відчуття «іншості» мене супроводжує скрізь, але це, мабуть, щось внутрішнє. Приїжджаючи в Україну, я легко адаптовуюся до нових умов, чи нових старих умов, краще сказати. Також легко дається спілкування з моїми героями та героїнями, можливо, саме завдяки власній «іншості» я можу виглядати інакше… Це смішно, але в Україні по селах молоді жінки в основному носять довге волосся. Коли ти їдеш в регіон, то навіть зачіска тебе вирізняє. Така, здавалося б, деталь. Але люди насправді досить швидко звикають і врешті приймають.

“Не хвилюйся, двері відчиняться” (2019), фото: Кріс Нанн

У. С.: Коли ти працювала над своїм найновішим проєктом, який безпосередньо стосується жіночої проблематики (ми ще будемо про нього говорити), як виглядало спілкування з жінками з регіонів, чи охоче вони розмовляли на теми їхнього побуту, насильства, тілесності? Що є для них незручними темами? Якими словами розмовляти з мешканками сільської місцевості?

О. К.: Я не знаю, як про це говорити, чесно. Жіноче повсякдення й насильство над жінками — це досі найскладніші теми для України. Думаю, що це процес, у якому ми всі вчимося. І було би більше можливостей ці теми осмислювати, якби було бодай трохи підтримки від інституцій, суспільства. Але про що говорити в ситуації, де фільму, наприклад, на ЛГБТІК тематику майже нереально отримати фінансування від Держкіно. В Канаді це інакше, на щастя, хоча теж є нерівність, низка своїх політичних проблем, але рівень дискурсу зовсім інший.

Що стосується мого найновішого фільму, то він ще в розробці. Мій досвід подібних розмов із жінками виходить радше з роботи над попереднім проєктом. Саме це якраз стало причиною, чому тема жіночого життя й побуту в маленьких містечках мене зацікавила й здалася актуальною. Я спілкувалася з великою кількістю людей, і всі мої співрозмовниці самі зачіпали тему насильства — зґвалтувань, убивств, різноманітних травм, війни. Спершу це виглядало випадковістю, але чим більше було таких розмов, тим очевидніше ставало, що це щоденна реальність оповідачок, про інше вони говорити не можуть. Жінки самі приходили до цих тем, бо вони для них найболючіші, найтривожніші. Можливо, тому що на такі теми інколи легше говорити з незнайомцями, жінки не бояться осуду від людини, якої більше не побачать, це додає впевненості відкритися й поговорити відверто, про що вони ні з ким іншим говорити не можуть. Знаєш, скажу навіть більше, мені не треба було якось спеціально вишукувати ці теми, вони на поверхні.

У. С.: Це доводить гостру потребу проговорення важких досвідів і нестачу тих, хто готові слухати й чути цих жінок.

О. К.: Однозначно так.

У. С.: Розкажи трохи більше про цей проєкт, над яким ти зараз працюєш.

О. К.: «Грози шепочуть» — моя друга повнометражна робота. Нещодавно я почала працювати з компанією в Монреалі й ми презентували проєкт на DOK.fest Munich. Цього року монреальський RIDM і мюнхенський фестивалі організували такий ко-продукціний форум, куди відібрали по три проєкти від кожної країни. Ми взяли участь в онлайн пітчингу, шукаючи ко-продюсерку й зацікавлених дистриб’юторів у Європі. Співпраця з німецькою ко-продюсеркою для нас має не тільки фінансові переваги, але й творчі: власне, тільки за таких умов ко-продукція взагалі має сенс. Нашій команді дуже подобається німецьке документальне кіно останніх років і ми прагнемо професійного й інтелектуального обміну саме там. Однак у Європі, як і в Північній Америці, ми будь-що мусимо аргументувати, чому і як тема України й українських жінок може зацікавити тамтешніх глядачів. Думаю, це виклик для будь-кого, хто сьогодні знімає в Україні. Цікаво, що в Квебеці я не відчуваю аж такого тиску. Очевидно, в мультикультурного Монреаля є віра і запит на мультикультурне кіно.

Це фільм про українських жінок і їхні досвіди насильства, горя й втрати. Я зніматиму його на Черкащині. Для мене цікаво їхати подалі від Києва, де зовсім інша реальність, розрив неймовірний. А Черкащина — це рідні для мене місця, звідти походить частина моєї сім’ї. Я розумію місцевих, їхній гумор. Планую зосередити свою увагу довкола історій жінок середнього і старшого віку. Я помітила, що це покоління, яке ми найменше чуємо і знаємо. Старші жінки залишаються поза всім. Вони часто не користуються комп’ютерами і соціальними мережами, вони, звісно, жодним боком не потрапили під хвилю «Me too», чи як в Україні називалася кампанія — «Я не боюсь сказати».

У. С.: Ці жінки, особливо в малих містечка і селах, невидимі.

О. К.: Маргіналізовані, ізольовані, вони не мають можливості висловитися. Я хочу дати їм таку нагоду, мені важливо їх почути, розповісти їхні історії.  Здається, що ми всі від цього виграємо. Нам, молодшим жінкам, є чого повчитися, дізнатися про себе щось, чого раніше ми не усвідомлювали. Я сподіваюся, що і мої героїні, і глядачки замисляться над тим, що з наслідками таких досвідів потрібно працювати, шукати зцілення. Процес пропрацювання травм є терапевтичним одночасно для тих, хто свідчать, і для тих, хто слухають. Я щойно закінчила читати книгу Джорджіо Агамбена «Залишки Аушвіцу: Cвідок і архів». Книга, базована на розповідях тих, хто вижили в таборах смерті. Автор аналізує природу свідчення загалом: такі оповіді цікаві не лише тим, що вони говорять, а тим, чого вони не говорять, паузами, мовчанням. Саме там криється істина — у несказаному. Правда про речі, які часом важко описати словами. Цінність свідчення в його голій події. Я подумала, що в моїй роботі мені не так важливі наративи, сюжети, як те, що ці жінки просто говорять. В цьому вже достатньо сили.

“Не хвилюйся, двері відчиняться” (2019), фото: Кріс Нанн

У. С.: Якщо йдеться про жіночі свідчення, то згадаю есе Гаятрі Співак «Чи може пригноблене говорити?», яке я, на свій сором,  порівняно недавно для себе відкрила і яке змушує по-іншому, чутливіше дивитися на питання жіночих наративів і їхнє дослідження.

О. К.: Я багато думаю про психологічний бік цього. Люди, які пережили насильницькі досвіди, живуть у цій реальності все життя і часом своєї травми не усвідомлюють. Вони від неї дисоціюються, вибудовують щит, навіть не помічають, що травма диктує патерни  поведінки й реакцій. Тому для мене як кінорежисерки мета — не тільки створити фільм, а дати цим жінкам можливість почути самих себе в діалозі. Хочу думати, що в мене є такий хист і певна сміливість. Ще постійно замислююся, чи не стаю менш чутливою з кожною історією, і з`ясувала, що навпаки, щоразу емоційніше переживаю. Моя віра в цих жінок дає мені силу продовжувати.

У. С.: Наскільки жіночі й чоловічі наративи різняться? Чи тобі доводилося це простежити у попередній кінороботі?

 О. К.: Так, різниця досить відчутна. Для чоловіків насильство переважно пов’язане з війною, для жінок — це перетин особистого, це сексуальне, фізичне, економічне насильство. Причини різні, але вираження травм схоже. Коли я знімала «Не хвилюйся, двері відчиняться» з чоловіками, мені доводилося говорити про війну. Дуже багато з них повернулися зі Сходу з ПТСР, при цьому ніколи не чула від чоловіків історій про домашнє насильство. Але ми знаємо, як ролі в цьому розподілені і як виглядає статистика. Водночас жінки більше говорили саме про гендерне насильство, проте не виокремлюючи його в такий спосіб свідомо, не знаючи цього поняття.

У. С.: Чи на твою думку канадським глядачам, канадським жінкам буде зрозуміла ця реальність, яку ти описуєш, українська реальність, де побутове насильство часто не вважається насильством і домогтися правової відповідальності в таких випадках майже нереально?

О. К.: В канадському суспільстві є чимало жінок, які навіть живучи у демократичній країні, де діє право, щодня продовжують стикатися з дискримінацією. Часто це спільноти емігрантів, які в  Квебеку залишаються на марґінесі. Але найбільше від насильства й фемініциду потерпають корінні жінки (first nation) – і це стосується вже Канади загалом. Мабуть, ті, хто не пережили такі досвіди, не зможуть зрозуміти їх сповна, але наблизитися, відкрити, що відбувається дуже близько  — можливо.

У. С.: А загалом потрясіння, травми вбивають мистецьке, креативне, чи біль твій і людей довкола є ресурсом для тебе?

О. К.: Це дуже персонально, звичайно ж. Травма може стати ступором, або навпаки, рушієм і ресурсом сили для боротьби. Для того, щоби перетворити страждання на ресурс, потрібно багато внутрішньої сили. В книзі, яку я згадувала вище, автор намагається показати, як поезія вбудована у свідчення жертв. І це не лише про естетичний вимір, а й про озвучення болю. Ця поезія — вона у взаємодії між ритмом і словом, між  словом і мовчанням, в тембрі голосів і інтонаціях, з якими свідчення розповідають. Ця думка здалася мені цікавою для осмислення того, що я роблю. Поезія свідчень — це те, на що я звертала увагу, коли записувала розмови з людьми в електричках і те, що надалі для мене дуже важливе в усних історіях у новому проєкті.

У. С.: Я маю питання про Монреаль, місто, яке порівняно з іншими канадськими містами залежить від виробництва культурного продукту, від мистецького й культурного поля. Так от, як Монреаль виглядає в часі пандемії, як сприймається ситуація в мистецькому середовищі, наприклад, ізоляція як тотальне явище (реальність, якою ми досі тут живемо)?

О. К.: Наперед зауважу, що можу говорити тільки про сферу кіно, яку я розумію найкраще. Мені здалося, на початку пандемії  був страх, що все зупиниться, що ми не зможемо знімати. А в документалістиці ми значною мірою залежимо від вулиці, людей, спостерігаємо за зовнішнім світом, який документуємо. Тому, чесно, були миті, думалося, що треба змінити професію, я ж більше не можу робити «польові дослідження», зустрічати людей, займатися тим, що є звичним і необхідним для моєї професійної діяльності. Тим не менш, після короткої паузи кіносфера в Канаді швидко адаптувалася, пожвавилася в якомусь сенсі. Мені здається, люди знайшли інші способи комунікувати й знімати, досліджувати на відстані. З сьогоднішньої позиції видається, що відбувся позитивний вплив на кіно. В мене, до прикладу, з’явилося трохи вільного часу на збір інформації, на те, щоби більше читати, думати й писати. Я використала цей момент для того, щоб освоїти нові речі, бік професії, для якого раніше бракувало ресурсів.

У. С.: Які саме речі?

О. К.: Мене зацікавило продюсування як складова кіновиробництва. Написання ґрантів, ко-продюсування, дистриб’юція, як загалом працює індустрія з цього погляду. В мене з’явився час дослідити потреби ринку в Канаді та Європі, умови ко-продюсування. Я подалася на кілька ґрантових програм. Це тільки початок: я небагато знаю, але водночас відкрила, що мені цікаво було б займатися не лише власним кіно, але також продюсувати фільми інших. У мене завжди була віра й бажання підтримати українських митців, такий план і далі є — пошук талантів, допомога у продюсуванні та фінансуванні.

Мені дуже пощастило зустріти пандемію в Квебеку, отримувати фінансову допомогу від держави. Це амортизувало шок. У цьому сенсі я у привілейованому становищі, яке дає мені можливість обирати форму моєї поведінки й соціалізації. Мені значно простіше дотримуватися усіх соціальних обмежень завдяки підтримці від уряду.

У. С.: Можеш трохи більше розповісти про підстави отримання  такої допомоги в Канаді ?

О. К.: З початком пандемії кожен, хто опинився без роботи, автоматично мав можливість отримати підтримку або від федерального, або від місцевого уряду, заповнивши форму на кілька питань. Багато моїх молодших колег говорили про те, що їхнє життя на час пандемії економічно було стабільнішими, ніж до того. Підтримка, яку вони отримали від держави, була більшою, ніж те, що вони зазвичай заробляли. Ця дотація виплачувалася 5 місяців, здається, потім трохи змінилися умови і ситуація з локдауном. Я далі не отримувала допомоги. Знаєш, що цікаво, під час всіх цих обмежень, коли обслуговування було зведене до найнеобхіднішого,  мовляв, тільки «есеншл воркерс» (працівники, які належать до сфери невідкладних, критично важливих робіт) ходитимуть на роботу, у це визначення також, як не дивно, потрапило кіно. Кінорежисери, митці тут вважаються «есеншл» і вони тут мали змогу працювати, продовжувати знімати.

У. С.: Це робить Квебек і Монреаль унікальним навіть для Канади, насправді.

О. К.: Так, тут присутнє розуміння й відчуття,  що ми важливі і уряд не дасть нам вмерти голодною смертю (сміється). Тут є це загальне уявлення, що в культуру, у виробництво культури, в мистецтво потрібно вкладати. Але, бачиш, навіть за цих обставин скрутно. Наприклад, у візуальному мистецтві простіше. Кому довелося найважче — це living arts (перформанс, танець, цирк, музика). Скасувалися усі можливі майданчики для такого виду мистецтв. Музиканти найбільше заробляють на живих виступах. Вони не могли не тільки виступати, але й проводити репетиції. Навіть була невелика маніфестація на підтримку перформерів, танцюристів, які опинилися поза увагою і без можливості працювати.

Я особисто взяла участь у відеопроєкті, колективу, який складається з двох танцюристок. Вони отримали квебекський ґрант на те, щоби поставити певну кількість шоу і через обставини, в яких ми всі опинилися, вони вирішили використати ці кошти на зйомки відео. Фактично, ціла сфера мистецтва емігрувала в іншу сферу. І я не думаю, що це на краще. Це цікаво, ясна річ, але ми багато втратимо, якщо такі процеси матимуть місце і надалі. Мені шкода, що ситуація змусила їх до такого рішення, хоча для них це було цікаве і нове.

Неможливість працювати в команді і намагання обійти цю обставину — основний  виклик для багатьох. Зараз починається стадія, коли мені потрібно працювати з людьми — з операторкою, звукооператоркою, тобто я залежатиму від команди. До пандемії я відвідувала багато фестивалів, я раніше не замислювалася, наскільки це збагачує мене. Нетворкінг, можливість побувати на події, поспілкуватися дає відчуття спільноти. Раніше це сприймалося як даність. Завжди була можливість відчути себе частиною кола. І раптом позбавлена такої присутності, я відчула нестачу цих (часто незнайомих) людей. Я не знаю їхніх імен, але вони важливі для відчуття того, що те, що я роблю, потрібне суспільству, потрібне нам — митцям.

У. С.: Зараз все частіше можна почути від митців заяви на кшталт «я творю для себе і мені байдуже, як це сприймають інші, мені не потрібні фідбеки». Для кого твориш ти?

О. К.: Часто те, що ми робимо, не підтримується, не є зрозумілим. Але якщо ти віриш, що це цікаво, актуально для тебе, то це може бути справедливим і для когось іншого. Оскільки я працюю з українською тематикою, можна було би припустити, що українці в Канаді і є моїми глядачами, але це не так. Українська спільнота тут — це, мабуть, останні мої глядачі. На жаль чи на щастя, не знаю. Моєю авдиторією передусім є люди, які цікавляться авторським кіно, документальним кіно, правами людини, політикою в широкому сенсі, і вже в останню чергу специфічно Східною Європою чи Україною. Тим не менше, для мене важливо, що те, що я роблю, стосується України, я саме так свою роботу завжди позиціоную. За кордоном мені принципово говорити, що я режисерка-українка, наголошувати на тому, що моє кіно україномовне і воно про українських людей. Для мене це така деколонізаційна позиція. Мені здається, щоб люди зацікавилися українським кіно, потрібно увійти з цією темою крізь ворота якихось визнаних, загальносвітових подій і смислів. Думаю, що саме через якість можна пронести важливість і глибину української теми, достукатися до умів і сердець професіоналів і широкої публіки. Тому в мене така стратегія від початку і мене приємно здивувало побачити українців на своїй прем’єрі в Монреалі. Я дуже вдячна, але це здебільшого радше рідкість.

У. С.: З чим ти пов’язуєш це? Чому українська громада не є частими гостями на твоїх показах?

О. К.: По-перше, треба розуміти, що існує ілюзія, зокрема в Україні, що українська діаспора — це згуртована спільнота, буцім існує умовна єдність. Це зовсім не так. Усе це люди різні — з різних поколінь діаспори, економічного становища, рівня володіння мовою і відмінних політичних преференцій, часто протилежного бачення України. Є ще одна «містична» група людей — російськомовні українці, які взагалі (само)виключені з будь-якого українського канадського дискурсу. Тому цілитися на діаспору — це надзавдання, все одно, що цілитися на весь світ. Потрібно більш детально дивитися на те, який саме сегмент цієї спільноти шукаєш, і відповідно розробляти специфічну комунікацію. В мене немає таких ресурсів.

Зазвичай емігранти мого покоління останньої хвилі мало цікавляться документальним кіно. Справа не в тому, що воно їм не потрібне. Причина радше в тому, що приїжджаючи з України, вони не мають звички цікавитися мистецтвом. Натомість тут у Квебеку це невід’ємна частина життя, інтерес до культури гармонійно вплетений у повсякдення, чим би ти не займався. В українців, які приїжджають останні роки, здебільшого немає такого розуміння й ресурсів. Це люди, які переходять з однієї складної ситуації в іншу, з бідності, корупції, вони опиняються в ситуації, де доводиться починати життя від самого початку, долати купу всіляких труднощів. Тому це складно, і я для себе не зрозуміла, попри численні спроби, як достукатися до української громади, чи точніше громад. Хоча цього року, мушу сказати, сталася історична подія. Мені вдалося отримати ґрант для фільму від Українського Національного Об’єднання в Монреалі. Я навіть не мріяла. З попереднього досвіду мого спілкування з представниками діаспори, мені здавалося, що це нереально.

У. С.: Мусить бути якась прив’язка з чіткими й упізнаваними національними символами, щоб мати шанси на перемогу?

О. К.: Так, точно. Тому мені здавалося, що це неможливо: те, чим я займаюся, не відповідає наявному тут баченню України. Це не та тема, яку б хотіли підтримувати українські організації — тема насильства над жінками, феміністична проблематика в Україні. Тому я зворушена і дуже вдячна, і маю надію, що мій випадок не останній (сміється). Що це початок хвилі підтримки проєктів, які  не вписуються в ідеальну українську картинку.

У. С.: Можливо, проблема в хибному розумінні України (я навіть не скажу «ідеалізації», бо сприйняття не завжди позитивне), воно просто нереалістичне. Оцей темний бік життя в Україні, де потрібно глибше зануритися, щоб зрозуміти — він залишається поза увагою. Для багатьох це все не Україна, не досить позитивна.

О. К.: Ага, давайте більше красивого, позитивними треба бути (сміється). Згодна, в громаді присутнє нереалістичне, романтизоване уявлення про все українське. Це відстань і ностальгія за Україною, вони фільтрують інші досвіди, залишається тільки позитивне. Хоча, можливо, людям хочеться забути і про все неприємне. Окрім теми Голодомору. Вона невичерпна і завжди присутня.

У. С.: Це цікаво, бо ми дуже багато уваги приділяємо одним травматичним досвідам, але при цьому нівелюємо й замовчуємо інші, які часто між собою пов’язані, як тема війни й сексуального насилля. Але в нас це все герметизується. Окремі досвіди просто не існують в нашій системі координат.

О. К.: Так, видається, ніби існує якась ієрархія досвідів. Ще цікаво, як люди, які сюди емігрують, привозять також політику, у якій вони жили й зростали. Я це спостерігаю на прикладі новішої хвилі еміграції, з якою частіше перетинаюся. Бачу, як привозять із собою радикальний націоналізм, расизм, консерватизм, у сенсі закритості до інших думок і просто інших, оці усі упередження. Відтворюють в Канаді не лише традиції культурні, але традиції політичні. Тут потрібна така сама критика, як і в Україні. Це схожі процеси.

У. С.: Яка ні тут, ні в Україні насправді не працює.

О. К.: Так, на жаль. Але тільки доводить потребу більше говорити на ці теми, нехай навіть інколи видається, що б’єшся головою об стіну.