Митець і місто: чи можливі безпечні простори майбутнього?

У 2021 році на другому Конгресі культури у Львові я брала інтерв’ю у Паскаля Ґілена, і ми торкнулися теми мистецьких резиденцій. Вже тоді Ґілен наголошував на їхній необхідності як на прихистку для митців, які тікають від репресивних режимів чи із зони бойових дій. Він підкреслював, як важливо для людей культури відчувати солідарність: «Мистецтво відображає життя повільніше, ніж розгортаються катастрофи, але без цих практик неможливо скласти повну картину наших уявлень про них. Вони пов’язують митців із експертами і формують несподівані та дуже ефективні міждисциплінарні звʼязки, які виходять за межі конкретної резиденції».

Хто тоді знав, що наступного року це торкнеться нас повною мірою і чи не увесь цивілізований світ запропонує українським митцям і діячам культури такі прихистки – і для елементарного виживання, і для можливості трансформувати жахливий досвід у художнє висловлювання.

За останні пів року я маю власний досвід трьох мистецьких резиденцій – і як кураторка, і як учасниця, і як журналістка. І я бачу, як слова Ґілена стали пророчими для нас: «Життя в часи постійних катаклізмів — це і кошмар, і велика удача для дослідника». У нас є шанс перетворити кошмарний досвід на якісну документацію, щоби історія більше не страждала від прогалин і замовчувань, спричинених війною.

В квітні-червні 2022 року в німецькому місті Галле відбувся міжнародний проєкт «Митець і місто: Резиденція» – практична дослідницька резиденція для українських та німецьких професійних художників, які працюють у різних медіа у сфері тривимірного мистецтва.

Громадська організація «Культпрожектор» разом із німецьким партнером, Dekabristen e.V. (Берлін) за підтримки House of Europe та Запорізького центру молоді розробили концепцію ще до війни, запросивши до співпраці кураторку Катерину Рай. Початкова тема передбачала переосмислення постіндустріальних міст – Галле на річці Заале (центрально-східна Німеччина) та Запоріжжя крізь оптику нових медіа в публічному просторі. Проте війна Росії проти України зруйнувала всі попередні плани, а тема облаштування міст набула нових сенсів, зокрема, якою мовою мистецтво в публічному просторі може зараз говорити про трансформацію міст заради безпечного майбутнього.

Партнер проєкту Dekabristen e.V. з початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну відмовився від будь-якої співпраці з росіянами. В поточному проєкті Re-imagine your city, в якому бере участь «Культпрожектор» і який формувався ще до війни, була задіяна партнерська організація з Росії. Її виключили з проєкту, запросивши натомість Wrocław Institute of Culture (Польща). Більш того, представниця Dekabristen e.V., архітекторка Тінатін Гургенідзе, співзасновниця Тбіліської архітектурної бієнале (TAB), рішуче підтримувала нас у небажанні спілкуватися з «хорошими росіянами», роз’яснюючи всім, хто спонукав проєктну команду до цього, чому це неможливо. Наразі організація чітко артикулює меседж всебічної підтримки України і навіть планує перейменуватися, адже вважає назву «Dekabristen» одіозною і недоречною за нинішніх часів. Подібне критичне ставлення до минулого вектору діяльності, місії і візії Dekabristen e.V. дозволило «Культпрожектору» залишатися їхнім партнером задля втілення проєктів, що інтегрують молодь України до європейського культурного і урбаністичного контексту через спільні справи.

Раніше ми мріяли про нові міста, маючи на увазі безпеку як їхню іманентну властивість. Теперішня реальність спростовує цю «іманентність». Це виклики, які трансформуються в нові форми в цьому місті. Чи нас чекає попереду ізоляція заради безпеки, коли примусова «капсуляція» міста буде єдиною гарантією захисту від біологічних та хімічних атак? Чи, навпаки, існуватиме абсолютно інноваційний підхід захисту домівок і просторів від зовнішньої агресії? Наскільки сильно може «мілітаризуватися» естетика міста?

Нині в світі переосмислюється саме питання безпеки. А з ним і, власне, концепція свободи, яка може набути суто внутрішнього виміру, адже традиційні методи захисту через монолітні споруди типу «фортеця» – це певне обмеження. Людство так пристрасно працювало над відкритими просторами, де кожен сам обирає – бути частиною спільноти чи користуватися ними індивідуально. Зараз у перспективі вимальовується відкат до зразків середньовічного міста, досить ефективного у сенсі виснажливої облоги. Але чи це єдиний шлях до безпеки?

Це виклики, які впливатимуть на появу нових форм у майбутньому післявоєнному місті. Завдання резиденції «Митець і місто» було разом із локальними художниками та експертами дослідити наявні публічні простори в Галле і переосмислити саме питання безпеки. І як результат – через мистецькі об’єкти, які можна фізично втілити та інтегрувати у простори Галле і Запоріжжя (що після воєнних дій стане додатковим елементом відбудови міста) показати, як учасники й учасниці бачать альтернативне середовище, в якому люди готові існувати сьогодні і яке не втратить актуальності завтра. Таке середовище, де суспільство зможе знайти для себе укриття та зберегти свої цінності.

Коли починався лютневий наступ на Україну, важко було прогнозувати, як зміна початкової концепції проєкту вплине на наших резидентів. Чимало художників і художниць відверто визнали свою розгубленість перед масштабом і абсурдністю насилля. Але згодом після першого шоку майже всі знайомі мені люди культури почали активно рефлексувати про страшні події. Українська присутність на Венеційській бієнале 2022, особливо у форматі Piazza Ukraina, була досить репрезентативною завдяки результатам таких рефлексій.

Про цей перехід від розгубленості до творення гарно сказав резидент програми – скульптор Віталій Протосеня: «З початком війни в мене було відчуття недоречності будь-якого художнього висловлювання, відсутність бажання рефлексувати, тому що війна – це не той стан, який може надихати на творчість. Але з часом я зрозумів, що синоніми війни – це смерть, руйнація, які виступають противагою життю. Тому для ворога буде великим подарунком, якщо ми, зберігши фізичне життя, втратимо дух. У проєкті «Митець і місто» творчий процес допоміг мені подивитися на об’єкт дослідження з різних кутів, усвідомити небанальні ракурси, здавалося б, усталених поглядів, задавати питання, попри те, що вже знаєш на них відповіді».

Контекст: чому Галле?

Назву «Митець і місто» свого часу запропонувала Вікторія Верес («Культпрожектор»): «Чому саме Галле? Запоріжжя і Галле мають візуальну паралель, мікрорайони радянської доби та яскравий «індустріальний шарм». Через цю паралель ми хотіли об’єднати німецьку та українську історії трансформації міст. Але на часі не тільки естетика, зручність, але й безпека. Ми всі травмовані цією війною, але українці – сильні і творчі люди, ми живемо тут і зараз, і будуємо нейромоделі нашого майбутнього».

Резиденція передбачала курс лекцій від експертів проєкту. Представниця Dekabristen e.V, грузинська архітекторка Тінатін Гургенідзе як одна із засновниць Тбіліської архітектурної бієнале розказала  про міждисциплінарну спрямованість проєкту. І питання, що прозвучало після лекції, як нам визначити межу між двома дисциплінами, де закінчується архітектура і починається мистецтво, залишається відкритим. Це залежить від позиції автора чи авторки конкретного проєкту, де він чи вона визначають, як архітектурна форма стає арт-об’єктом, чи навпаки.

Район в Галле, де, власне, відбувалася наша резиденція, подібний до району Глдані в Тбілісі, де свого часу працювала команда бієнале з красномовною назвою «Buildings are not enough». Глдані був характерним прикладом радянської забудови, що хаотично розвивалася після перебудови. За відсутності містобудівного плану в місті почався розквіт «неформальної архітектури» – перетворення типових «хрущовок» на самовільно перероблені об’єкти. На будинках з’явилися різноманітні прибудови, балкони, на яких дехто з мешканців навіть тримав корів. Бієнале ж, критично осмислюючи цей досвід містян, підтримала дух анархії, будуючи pop-up-структури, щоб навмисно підкреслити безсистемний підхід міської влади до планування.

Друга Тбіліська архітектурна бієнале в 2020 році під назвою «Що у нас спільного» продовжила працювати з темою тимчасової архітектури (наприклад, житло для біженців), запросивши у партнери українську урбаністичну лабораторію Metalab (Івано-Франківськ). Їхня співпраця за часів нинішньої війни ще більш укріпилася, адже Тінатін та її колеги активно промотували пілотний проєкт «КО-ХАТИ» Metalab зі створення тимчасового житла для переселенців.

Тема третьої Тбіліської бієнале – «Що далі?», який відбудеться в жовтні цього року, присвячена темпоральності, і вона трагічно пов’язалася з війною: «Ми навіть не коригували свій кураторський текст, адже все дуже добре описує та відображає поточну ситуацію. У таких країнах, як Україна чи Грузія, ми постійно живемо в умовах тимчасовості, ставлячи собі питання, що буде далі».

Ще дещо про контекст міста Галле. В розпалі роботи над резиденційним проєктом я відвідала місцевий музей мистецтва Моріцбург (розташований в однойменному замку), що репрезентує мистецтво 20-го ст. Німецькі кураторки та їхня українська колежанка Ярослава Школьна, студентка Києво-Могилянської академії, яка приїхала в Галле, рятуючись від війни, влаштували спеціально для групи українських резидентів екскурсію музеєм. Як сказала наша учасниця Анна Тарадіна, «мені й Клее було б достатньо»… І я з нею солідарна, але все ж додала б Оскара Шлеммера, Клімта, Мунка, Отто Дікса, Фейнінгера, чудове зібрання робіт Франца Марка, учасника групи «Синій вершник», найбагатшу колекцію другого покоління експресіоністів та художників «Нової об’єктивності».

Місцеві дослідники знайшли в архіві 15 оригінальних креслень Вальтера Гропіуса, які він подавав на конкурс від Міської ради у 1927 р. на найкращий проєкт культурного центру Stadtkrone («міську корону»), що включає ратушу, музей та спортивний форум. Локація – один із наймальовничіших пагорбів міста над річкою Заале. На жаль, він не був реалізований через міжнародну економічну кризу 1929-го р.

Майже сторіччя потому музей пропонує неймовірну VR-«прогулянку» цим вражаюче амбітним проєктом, котрий анітрошки не втратив інноваційності. Мені здалося це вкрай символічним – розмірковувати про майбутнє саме в місті Галле, яке показує один із найпотужніших взірців авангардної архітектурної думки.

Символічно й те, що презентація результатів резиденції відбулася в приміщенні Burg Giebichenstein Kunsthochschule, куди були запрошені представники мистецько-освітньої спільноти Галле і Берліна. Це університет мистецтв та дизайну, заснований в 1915, що подарував Німеччині та світу цілу плеяду талановитих скульпторів. Після того, як у 1925 р. Баугауз у Веймарі був розпущений, численні учасники Школи приїхали до цього університету як вчителі, у тому числі скульптор Герхард Маркс. Не дивно, що місто просто нашпиговане скульптурами, інсталяціями і муралами, що формують унікальний міський пейзаж.

Отже, на презентації результатів резиденції, що відбулася влітку, були представлені 7 концепцій.

Гра в кубики

Мене зачепив проєкт Віталія Кохана «Дитячий набір «блокпост» – майже зухвалою спробою вивести на рівень гри таку брутальну (і змістовно, і утилітарно) річ як блокпост, чия «архітектура» формується з того, що є під рукою. Кохан пропонує впорядкувати цей хаос за допомогою іграшкового набору «блокпост-будівельник»: «Міркуючи про концепцію ідеального міста, я уявляю місто як «ігровий̆ майданчик для дорослих». Тобто велика кількість «ігрових майданчиків» різних форм, розмірів і стилів, що перетікають один в інший̆, до того ж, спрощуючи навігацію містом. Це величезна тема, яку можна розвивати, але я сфокусуюсь на одному аспекті. Зараз, у воєнні часи, я бачив величезну кількість блок-постів, де військові будували їх із кількох модулів: мішків з піском, фундаментних блоків, автомобільних покришок. Мені по-дитячому захотілось додати хлопцям бетонних «кубиків» різної̈ форми, щоб можна було покращити функціонал і зручність для вартових на блок-постах і для водіїв».

Ось це «по-дитячому» і є насправді сильним подразником. Із запропонованих елементів проєкту Кохана якось швидко складалася «зікуратно-храмова» форма, натяк на те, як природно для нас зводити «культові будівлі» на місцях великих катастроф. Класичні портики і сходи так само легко утворюють пейзаж у стилі Джорджо де Кіріко – його безлюдність, імітація античних руїн додає сенсів, які легко зчитуються з погляду археології майбутнього.

Пригадалося, що у радянські часи була доволі обмежена номенклатура залізобетонних конструкцій, які масово вироблялися за Держстандартом. Такі «набори» наочно показували обмеженість, неможливість створення справжньої архітектури. Набір Кохана набагато перспективніший і, до речі, він доїхав до нас із Києва менш ніж за добу завдяки неймовірній волонтерці (не можемо вказати її особистість).

Консультант проєкту, архітектор Вінсент Зіммер (Vincent “Dino” Zimmer, Галле – Лейпциг) прокоментував підхід гейміфікації як вагомий привід почати серйозну розмову про війну на емоційному рівні. Його покоління 30-річних вже далеке від війни, годі й казати про молодших, проте багато хто з німецького університетського кола і студентства розуміють, що зараз відбувається в Україні, і готові в це занурюватися глибше, ніж читати заголовки гарячих новин. Вінсент гаряче переконував, що він і його однодумці, ліві за політичними вподобаннями, цілком на стороні України.

Вінсент очолює «Kollektiv Plus X» – групу архітекторів, урбаністів і митців, яка реалізовує проєкти на стику мистецтва, просторового планування, дизайну та соціальної роботи. Вони практикують регулярні міські інтервенції, які розглядають суспільний простір як сцену та підтримують живу міську культуру. Улюблений метод Вінсента – pop-up архітектура як інструмент об’єднання. Він розказав, що домовласники в Галле прагнуть розселяти емігрантів за національною ознакою – арабів окремо, вихідців з африканських країн окремо… Така насильницька сегрегація призводить до серйозних сутичок, райони остаточно стають кримінально зарядженими. Вінсент та його команда працюють саме в таких місцях, активно спілкуються з дітьми та створюють для них нетривіальні ігрові майданчики, вважаючи, що саме дітлахи мають формувати майбутнє своїх кварталів. Тому ідея Кохана йому дуже зрезонувала.

Exit в невизначеність

Робота «Вихід» Віталія Протосені – про пастки, ментальні й фізичні. Автор говорить про неї так: «Промінь світла розчиняє темряву. Стіни намагаються структурувати простір і схопити рух променів сонця. Людина будує форму, щоби підкорити й знищити людину. Інша форма покликана оберігати, та не дає можливості пройти за її межі, перетворюючись із прихистку на пастку. Форма не може пройти крізь іншу форму, проте людина не лише матерія, вона – світло, енергія, яка завжди знайде вихід крізь стіни страждань».

Цей доволі ясний меседж перфектно візуалізований і містить в собі багато відсилань – форма як втілення образу «камери обскури» (скерований промінь допомагав створювати точні архітектурні зображення «ідеального міста»), «тортурної камери» (як не згадати фільм «Martyrs» 2008 року Паскаля Лож’є, де трансгресія була найекстремальнішою, де страждання відкидалися як пуста оболонка), «кубу» (з відомих горрорів, де мобільні простори знищують все живе, там гра в прихисток-пастку особливо гостра), «келії» (де шукають спокою і бога, а знаходять себе і нові страждання). Віра в «Вихід» його не гарантує, але вказує на можливість.

Храм У

Проєкт Даниїла Шуміхіна – звернення до утопії іншого ґатунку. Автор пояснює: «Храм «У» — це роздум про архітектуру модернізму, пропаганду та брехню. У найпростіших формах і лініях макета укладено синтез трьох видів мистецтв: архітектури, скульптури та графіки. Наслідуючи ідеї «Живскульптарха», я розмірковую про вплив архітектури на свідомість людини. Як приховані смисли, що їх художник закладає у твір, можна правильно зчитати й не бути обдуреним? Графічний силует літери «У» формує орнамент, що складається з ламаних ліній і трохи нагадує багатоквартирний будинок. На букву «У» починається багато слів кирилицею, але так само на цю букву починається назва країни у Східній Європі».

Авангардисти з «Живскульптарха» (радянське об’єднання архітекторів у 20–30 роках, які шукали нову мову архітектури) розробляли експериментальні проєкти «Храму спілкування народу», де головним було уникання форм спокою і надання переваги формам руху (асиметрія і розривність як принцип, що запобігає застиганню). У проєкті Шуміхіна чітко зчитується алюзія на монумент тоталітаризму, де всюди є сірі входи в нікуди, в сіру пустоту. Тут проглядається і ленінський мавзолей, і вежа Бухенвальду водночас. Отож архітектурне втілення «нової сакральності» залишається темою для подальших розмірковувань. Нагадаю, що в 2021 році проєкт Шуміхіна «Колона» став переможцем конкурсу меморіальних проєктів пам’яті жертв трьох голодоморів в Мелітополі, котрий планували реалізувати восени 2022 р. Автор, до речі, надихався просторами свого міста Херсона, де він народився і де нині живуть його батьки.

Іскри

У проєкті Анни Тарадіної, навпаки, суто воєнна річ демілітаризується до рівня початкової, досконалої в своїй збалансованості форми, що набуває символізму, якщо її розглядати через певну оптику.

«З початком повномасштабної війни вулиці усіх міст України дуже швидко наповнилися різними видами оборонних конструкцій. Усі вони мають досить конкретне призначення, але різноманітність їхнього втілення не має меж. Наприклад, такі загородження, як протитанкові їжаки, мають дуже чітку функцію та конструкцію, але вони різняться між собою так, наче скульптури різних майстрів (частково так і є, оскільки багато скульпторів у перші дні війни зварювали «їжаків» у майстернях).

Найголовнішою конструктивною особливістю «їжака» є те, що геометрично він має форму правильного октаедра. Таким чином, у будь-якому положенні завжди є три точки, на яких він стоїть, і три точки, які створюють небезпеку. Схожий принцип має й «часник» (caltrop/Krähenfuß), який використовувався ще за часів Римської імперії як протикінне, а зараз – як протиавтомобільне загородження. Якщо «часник» кинути на землю, один шип завжди буде спрямований вгору, а інші три складатимуть йому опору.

Зберігаючи функціональний принцип форми, подібні конструкції можуть бути абсолютно абстрактними у своєму виконанні. Тож я поглянула на військові загородження як на окрему скульптурну форму. Розроблені об’єкти можуть бути різних розмірів і виконані з різних матеріалів, стояти у вас на столі, обороняти місто, стати меморіалом або надгробком на солдатській могилі».

Згідно з концепцією Тарадіної, військові чи захисні об’єкти, що опиняються в публічному просторі, можуть у майбутньому виступати елементами комеморації і формувати нетривіальний меморіальний пейзаж. Якщо ж виникає реальна загроза, ці об’єкти знову набувають оборонної функції, і ця «амбівалентність» робить ідею проєкту актуальною. 

«Веселі мавпочки»

Звісно, мені, людині з Херсона, яка після 24 лютого ходила на протести в місті як на роботу, потужно відгукуються «Веселі мавпочки» Данила Галкіна. Якщо не можеш протестувати відкрито, вдаєшся до тропів. Галкін пояснює: «Це пересувна інтерактивна аудіовізуальна скульптура, що складається з пласкої металізованої пластини та датчиків руху, при взаємодії з якими відтворюватимуться звуки «бляшаного» барабана.

Об’єкт передбачає передусім роботу з публічними просторами міст, де немає можливості провести мирний протест, мітинг чи одиночний пікет. Тому її назва, – «Веселі мавпочки», – навмисне має розважальний характер і вводить в оману органи влади, щоб отримати дозвіл на встановлення об’єкта. Я беру за основу площину барабана зі вшитими в нього датчиками руху, при взаємодії з якими буде чутно його звуки з динаміків. Тобто коли люди ходитимуть або стрибатимуть по цій площині, будуть відтворюватися звуки музичного інструмента – барабану».

Я жваво це собі уявила – безперервний стукіт барабану, що має маніфестувати світові нашу відчайдушну ненависть до окупантів, і водночас нервувати останніх очевидною абсурдністю самої розваги. Барабанний дріб військового авангарду здавна наганяв страх на ворога. Хоча тиха хода мешканців окупованих міст, яким заткнули рота, також може звучати загрозливо.

Галкін представив ще один проєкт, дослідницький: «Альтернативна історія архітектури Дніпропетровська». Результатом роботи в рамках резиденції стало дослідження, яке може перетворитися у виставку-документ, присвячену одному з найвпливовіших радянських архітекторів, який працював у Дніпрі – Євгену Борисовичу Яшунському. Проєкт складатиметься з сотень негативів, креслень, ескізів будівель та споруд розбудови Дніпра в післявоєнний період, більшість із яких раніше не була оприлюднена. Також матеріал стане частиною книги «Альтернативна історія архітектури Дніпропетровська», де будуть представлені нереалізовані проекти архітекторів того періоду, котрі настільки випереджали час, що й зараз можуть слугувати взірцем філософії містобудування. Окрім дослідницької частини, виставка матиме на меті обговорення актуальної для України проблеми про способи відновлення знищених житлових будинків, стратегічних об’єктів та розробку візії «нової архітектури» на тлі руїн, залишених росіянами після повномасштабного вторгнення в Україну.

Alarm-концепт

Спроба естетизації жорсткої невротичної реакції на звуки сирени – перше, що спадає на думку, коли читаєш опис VR-проєкту Вероніки Чередниченко: «Тривога» – це про сьогодення кожного українця й українки. Незалежно від того, наскільки далеко ми від лінії фронту, сигнал тривоги стає щоденним нагадуванням про небезпеку та втручанням війни в особистий простір людини. Голосним, нахабним, безкомпромісним. Війна ставить перед нами нові виклики, але ми вчимося усвідомлено жити з нею. Основна функція об’єкта, окрім естетичної, – попереджати про повітряну загрозу в умовах воєнного стану. Агресивний колір і рух скульптури має спонукати людей піти в укриття, аби перечекати закінчення обстрілу», – описує свій проєкт Чередниченко.

Такою є міська навігація (post)war покоління. Матеріалізація тривоги – звуку у форму та кольори – це продовження експериментів початку ХХ ст., зокрема Володимира Баранова-Росіне, який винайшов оптофонічне піаніно. Було б насправді цікаво побачити, у які форми й кольори будуть перетворюватися звуки сирен у наших містах з урахуванням відлуння, зовнішнього шуму та реакції середовища на них. Здається, не тільки кожне місто дасть свою версію звуку, але й кожна вулиця, та навіть двір. Україна зараз – це натягнуті струни, надто чутливі до будь-якого звуку. Мені здається, що людям, які мають відповідний травматичний досвід, це озветься занадто болісно, через нестерпність різкого удару по всіх сенсорних точках. Тут немає місця двозначності – колір і рух спричиняють непереборний жах і його естетична цінність може нівелюватися вщент… Але публіка, що дивиться на це відсторонено, здатна оцінити «новітньотехнологічний» формат репрезентації.

Місце безпеки 69

Напевно, найбільш пронизливо й відверто говорить про війну Марта Ващук: «В резиденції «Митець і місто» я міркувала про безпечне місце в безпечному місті у безпечній країні. Що ж це за безпечне місце, в чому його суть, де той напрямок, в якому його шукати? Підніматися вгору до світла і свободи, чи спускатись вниз до сховищ, захищаючись від бомб і снарядів, які можуть прилетіти в будь-яку мить? В кожному, навіть найбільш спокійному європейському місті завжди заплановані бомбосховища. Попри тихе мирне життя, існує передбачення небезпеки. І будь-який будинок – конструкція захисту від зовнішнього середовища. Виникнення міст або міста – це і є прояв відчуття небезпеки людини, котрий має дуже древнє, глибинне коріння – інстинкт самозбереження кожної живої істоти.

Зараз мені стало зрозуміло, що не існує такої безпечної форми, в якій можна бути абсолютно захищеним, а саме бажання створити цю форму виникає з страху, з середини того, хто хоче бути захищеним. Можливо, в тому стані, в якому сьогодні перебуває людство, воно не може знайти або створити те бажане безпечне місце для свого існування?

69 – форма, яка відтворює те, що я переживаю останнім часом. Вона настільки проста, що стає доволі складною, як життя та смерть. Назва скульптури несе в собі інформацію про розміри твору. Робота створена з металевих ліній розміром 90 см, які складені у 6 порожніх сходин. 69 є контуром неіснуючих сходів, вказівником на абсурдність ідеї безпеки у сучасному суспільстві. Але в той самий час вона містить в собі інформацію про збалансування внутрішнього та зовнішнього, матерії та порожнечі, в якій вона виникла».

Ідея Марти відсилає особисто мене до «сходів Якова», які мають з’єднати землю та небо, дві великі порожнечі, хоча перша й має матеріальну густину, втім, позбавлена тягаря духу. Але ж чи є дух там, за хмарами? Ви нікуди не потрапите, йдучи цими сходами. Вони зовні довершені, але утопічні. Форма тут – гра розуму, рамка для ілюзії, як є ілюзією наші пошуки ідеалу безпеки в містах, які у будь-яку мить можуть стати пилом, що осідає на цій рамці.

Це сам по собі сильний образ. Адже від багатьох українських міст на лінії фронту залишаються лише ось такі каркаси та сходи в нікуди, в пустоту, в небо.

Як бачите, ми навмисне відірвалися від конкретного контексту міста, розглядаючи питання безпеки з більш універсальної перспективи. Але виявилося, що ми прийшли до тотальної реальності війни, що зумовило очевидну «мілітаризацію» скульптурно-архітектурної форми. Втім, розбіг концепцій досить великий – від рефлексії про абсурдність самого поняття безпеки, його прихованих пасток, неможливості відкритого спротиву в умовах окупації – і до опрацювання воєнних травм через гейміфікацію. Ба більше, всі запропоновані об’єкти є чимось більшим, ніж скульптурою. Це свого роду ілюстрація до тези, що сьогодні не можна розмірковувати про сучасну скульптуру мовою традиції. Роботи втручаються в звичні уявлення про архітектуру, ставлять під сумнів значення просторових функціональних елементів, вводять в гру тілесний, політичний та медійний дискурси.

Галле оцінив візії українських художників і готовий прийняти подібні інтервенції в свої публічні простори. Як, безумовно, готовий до відкритої і чесної розмови про війну.

P.S. В рамках резиденції команда проєкту відвідала сусідній Дессау, зокрема Школу Bauhaus. Там була представлена масштабна інсталяція «WE ARE ALL IN THE SAME BOAT» данської групи Superflex.

Метафора проста: що якщо наш човен тоне, ми всі тонемо разом з ним; але якщо він залишиться на плаву, ми можемо дістатися до берега. Колективна небезпека передбачає колективну відповідальність і необхідність співпраці, щоб наш корабель не перекинувся. В умовах війни це набуває надважливого сенсу, адже це не тільки наша війна, але й війна всього цивілізованого світу.

Ця чутливість до «ерозії гуманізму» і небажання бути жертвами тоталітарного божевілля є платформою для спільного спротиву через мову мистецтва, яка тепер стала мовою солідарності. Резиденція «Митець і місто» дозволила лунати нашим голосам на міжнародній мистецькій сцені досить відчутно.