Початок повномасштабного вторгнення Росії в Україну очікувано поклав край багатьом культурним проєктам і мистецьким практикам. Хтось оговтався досить швидко і почав займатися звичними практиками в незвичному оточенні. Хтось досі не може повернутися в культурне поле, бо захищає країну на фронті або займається волонтерством. Хтось намагається поєднувати нову соціально важливу роботу з проєктами. Втім, більшість акцентує на тому, що намагаються зберігати зв’язки зі спільнотою, українськими та іноземними друзями і партнерами, діяти спільно, навіть  у досить неочікуваних контекстах.

Про ці трансформації ми поговорили з українськими учасниками трьох команд-учасниць європейської програми мобільності i-Portunus Houses — звісно, через призму їхнього досвіду культурного менеджменту та волонтерства.

Хаос, мережі та переформатування

Хто б сказав кілька років тому, що наслідком різноманітних програм мобільності для митців та мисткинь, резиденцій і форумів стане, наприклад, те, що ужгородський письменник Андрій Любка слатиме «моїм» зенітчикам медикаменти та привозитиме у Харків реанімобілі. Що я дзвонитиму Аллі й Віці з дніпровського BookSpace з проханням знайти фури для матраців та кількох тонн ліків. Що моєю partner in crime в купівлі санітарних машин стане видавчиня й поетка Мар’яна Савка. Що в момент, коли мені треба буде терміново купити медевак, ми отримаємо 92 тис грн від подруг із Odessa Photo Festival, із якими познайомились під час резиденції Transcarpathia. Себто, нічого дивного, та не про це все думалося під час прописування в грантових заявках пункту “expected long-term effects”.

Роками «заплітаючи мереживо приватних стосунків», як любить говорити співзасновниця українського мистецького фонду Dofa Fund Ольга Сагайдак, ми побоювалися, що ці наші стосунки – це все ж трошечки річ у собі, яка не має прямого стосунку до інших царин життя. 24 лютого поклало цим сумнівам край. Стало очевидно і те, що нам вдалося сформувати спільне для країни культурне (чи радше — цивілізаційне) поле — і то на протилежному полюсі етичного всесвіту від наших північних сусідів. І те, що наша звичка працювати в хаотичному просторі з багатьма невідомими допоможе нам вижити в ситуації перманентного багатомісячного форс-мажору. І те, що там, де ти знаєш людей, — це вже твоя територія, кожен людський контакт зрештою розкручується в результат.

В містах, із якими ми багато співпрацювали, культурні спільноти моментально об’єдналися для допомоги Харкову, українському Сходу. Зрештою, люди, які вимушено виїжджали з Харківщини до Львова чи Ужгорода, вже не були в тих містах такими невідомими «іншими», як це траплялося з людьми з Донеччини, Луганщини й Криму в 2014 році – за ці роки ми всі трохи встигли розповісти про себе одне одному.

Київські митці розповідають подібну історію. Данило Шраменко, співзасновник Hooligan Art Community, був, зокрема, українським хостом проєкту Testing Grounds, реалізованим у грудні 2021 спільно з британськими й німецькими колегами та друзями з київської спільноти Kosmos Tabir. Дослідницька театральна резиденція досліджувала соціальні наслідки та фізичні процеси радіаційних катастроф. Фасилітатором проєкту був німецький режисер Пітер Кант, режисером руху Матіс Кляйншнітгер, драматургинею — Елоїза Лаллі. За допомогою фізичної імпровізації учасники/ці займались мистецьким дослідженням випромінювання, спадковості й розпаду. Так, на дослідженнях і зануренні в особисті та колективні спогади, постав перформанс «Радіація».

«Радіацію» навесні мали показувати в різних українських містах. Натомість уже 25 лютого Пітер і Матіс почали збирати кошти на підтримку своїх київських друзів, які були вимушені переховуватись у метро або не могли виїхати з окупованих територій. Данило розповідає, що так створилася своєрідна «каса взаємної допомоги»: «Звісно, ми підтримували передусім тих, кого знали особисто, це нормальний спосіб дії спільноти. Ми знали, хто в яких обставинах перебуває і намагалися допомогти і фінансово, і контактами — тим, хто виїхав за межі країни; ми шукали надійні, перевірені варіанти транспортної допомоги й поселень».

Той же Пітер спонукав американського сценариста, члена PEN-Америка Джеймса Поллака, зробити спецвипуск свого The Subtext Podcast. «Коли Росія вторглася в Україну 24 лютого, я одразу подумав про українських театральних артистів, із якими мені пощастило зустрічатися протягом багатьох років, і я хотів чимось допомогти. За спонукою Пітера Канта я вирішив зібрати повідомлення від людей, які постраждали від нападу. Результатом став цей спеціальний епізод The Subtext Podcast, у якому вони діляться думками та способами, якими ми всі можемо допомогти. Будь ласка, послухайте це та поділіться з людьми у своїх мережах», — написав Джеймс на своєму фейсбуці.

Сам Данило від початку війни займався волонтерськими перевезеннями. Спершу вивозив родини з дітьми, літніми та маломобільними людьми до вокзалу, потім почав їздити з гуманітарною допомогою та евакуацією в Бучу, Ірпінь, навколишні села.

Данило розповідає, що всі учасники/ці проєкту Testing Grounds «поділяють спільні цінності щодо неієрархічного процесу розвитку театру». Тут я не можу сумно не посміхнутися: ми з колегами мали присвятити цей рік проєкту масштабного відзначення 100-річного ювілею МОБ «Березіль», де так само сповідували співтворення, лабораторні принципи, випрацьовували нові на той час, неавторитарні/неієрархічні моделі. Війна відтермінувала проєкт на невизначений термін.

Запитую Данила, чи вони планують повертатися до свого перформансу «Радіація» і він очікувано відповідає, що ані він, ані колеги не відчувають зараз спроможності продовжувати довоєнні проєкти. В грудні Данило хотів шукати фізичне місце для свого незалежного театру, але вважає, що зараз ця ідея не має сенсу.

Про таку неможливість сьогодні говорить багато хто. Питання, які ми задавали собі ще на початку лютого, несподівано й болісно отримали відповіді, а от як говорити про ту нову реальність, у якій ми опинилися, ми ще й приблизно не розуміємо. З очевидного — всі потенційні фінансові джерела зараз або заблоковані, або переорієнтовані: скажімо, до бізнесу, який готовий був нас підтримати, я зараз радше звернуся по гроші на машину для евакуації поранених. Етично, й безпеково неможливими є низка великих форматів, — як, скажімо, аудіовізуальна інсталяція на будинку «Слово» чи мультимедійна виставка в будівлі Харківської Школи архітектури, яка з початком війни релокувалась у Львів. Аудиторія, з якою ми звикли працювати, — як глядацька, так і учасницька, — наразі розпорошена по всій країні і світу. Але головне — має минути час для формування ідей, нових питань і художньої мови, якою ми можемо про все говорити.

Втім, Hooligan Art Community стали одними з тих, хто переформатувалися досить швидко і вже навесні поставили в Німеччині виставу Bizhenka — на матеріалах реальних історій, у тому числі людей, яким Данило й колеги допомагали виїхати.

Цю виставу, яку показали в Галле 25 травня, повторити неможливо, говорить Данило. Справа в тому, що грали її як професійні акторки, які спеціально для цього приїхали з України, так і близько 20 жінок з не-мистецького середовища, які вимушено опинилися в Німеччині, тікаючи від війни.

Восени вистава Bunker Cabaret у виконанні Hooligan Art Community йшла в Лондоні, в Somerset House та в Берліні. Британський письменник і музикант Джон Фарндон писав про виставу так: «Використовуючи лише кілька реквізитів і власну виконавську майстерність, вони залучають публіку та наповнюють своїм теплом велику порожню кімнату, перетворюючи її пустоту на чарівний простір уяви. Смолоскипи та екрани комп’ютерів у бункері, які так вдало освітлюють артистів, — це не просто продумані світлові ефекти — вони з’єднують нас просто з суттю їхнього досвіду, тому що вони справжні. Порожня недобудована кімната в Сомерсет-Хаусі прекрасна, і виконавці разом із глядачами цілковито заселяють її життям. Що робить перформанс «Хуліганів» такою вражаючою, потужною – і прекрасною – особливо для лондонської аудиторії, – це те, що вони показують свою історію без підступу та обману».

Данило розмірковує про те, чи змінюють мистецькі проєкти ставлення до українців за кордоном. Каже — «Дивись, от ми працювали в Вісбадені, регіоні який перебуває під значно більшим впливом російської пропаганди, ніж нашої розповіді про себе. Але зараз там є багато людей із України, і мені здається, що там, де більше наших — там більше розуміння, бо є звичайний людський контакт. Культурний проєкт — це вже додаток. Але це і меседж. Раніше от як було, кажеш німцеві “Я українець” — “О, відремонтуй мені туалет!” — тебе моментально сприймали як різноробочого. Сподіваюся, зараз це зміниться завдяки людським контактам».

Генератори щастя

Арт-терапевтичну версію своєї вистави «Пісок і вода» Ірина Запольська й Надія Мацюк поставили на програмі мобільності І-portunus у Вільнюсі в січні 2022, — тоді нас усіх ще турбував covid-19 і однією з задач було поставити виставу так, щоб її можна було грати у відкритому просторі.

А вже навесні Ірина ставила «Пісок і воду» у Львові, куди вимушено переїхала з обстрілюваної тоді Київщини.

«Коли ми почали робити “Пісок і воду” з Львівським театром ляльок, це була арт-терапевтична версія (ми її назвали “Сонячне небо”): якщо перед тим ми якраз почали працювати з дітьми, які потребують обережної інклюзії в суспільство, то тут ми зрозуміли, що особливого ставлення потребує кожен глядач, більш того — і кожен актор. Ми всі були сильно травмовані — побаченим, втечею, непевністю… Для постановки тоді зібралося 14 акторів з різних куточків України, а в цей час у театрі вирішувалися страшні питання — шукали рефрижератори для тіл, протигази».

Виставу, яка постала під час репетицій у бомбосховищі, символічно назвали «Сонячне небо». Ірина розповідає, що один із підлітків у сховищі багато днів ні на крок не відходив від матері, але зрештою став першим, хто вийшов на імпровізовану сцену, зачарований дивним і незрозумілим дійством. Вистави «Творчого дому» не мають традиційного сюжету. Орієнтовані на найкрихітніших, від нуля до трьох років, вони побудовані на взаємодії акторів з об’ємними предметами, їхньою формою і фактурою, звуками — тобто базових речах пізнання світу, які, власне, і потрібні дитині до 3-х років. Втім, з огляду на те, що у сховищі були й старші діти, акторам треба було придумати, як включити в виставу і їх.

«Ми показували “Сонячне небо” не лише в бомбосховищі в театрі, а й у сиротинці, в соціальному дитячому центрі, куди весь час прибували нові евакуйовані діти зі східних районів, — розповідає Ірина. — Якось ракета влучила в СТО акурат біля сиротинця, і діти, яких вивезли подалі від вибухів, знову це чули. Найменші травмуються дуже сильно: вони ще не розуміють, що відбувається, але гостро відчувають напругу дорослих, реагують на звук.

Часто ми приїздили до них під час повітряної тривоги, і поки діти перебували в підвалі, — ми готували сценічний простір, чистий і білий. І от вони переходили з бомбосховища — прямо в театр, в іншу реальність. І ми думали: хай вони вважають, що підвал їм просто наснився».

Ще один проєкт, над яким Ірина працювала після вимушеного переїзду з Києва, разом із київською дослідницею з музею Грушевського Мариною Сніжною, — це вистава, написана на основі колискових. «Прямо там, у бомбосховищі, Марина давала майстер-класи батькам. Вібрації колискових рятують під час стресу — і дитину, яка це чує, і дорослого, який співає. Це віками відпрацьовані практики, які виправдали себе в ці страшні дні».

Щастя — одна з ключових концепцій, на яких стоїть робота театру ГО «Творчий дім». «Ми творимо простір, де б дорослі відчували щастя, а діти не лише самі його відчували, а й бачили щасливих дорослих. У дітей більше варіантів почуватися щасливими, а от щасливих дорослих вони бачать рідко».

Можливість ставити вистави після початку повномасштабного вторгнення підтримала європейська мистецька спільнота. Першими були литовські друзі, з якими театр працює вже багато років — і з якими, власне, працювали в останній передвоєнний виїзд на i-Portunus Houses. Театральна авангардистка Біруте Бенавічуте (це, власне, у неї Ірина з Надією і вчилися методології роботи з дітьми від 0 до 3 років в межах танцювального театру) та її колеги зібрали гроші, які дозволили швидко купити театральний реквізит і трохи фінансово підтримати членів команди.

«Різні фестивалі пропонували підтримку українським митцям, які опинилися за кордоном. Польська нетворкінгова команда Small Size сама активно шукала, кому допомогти. Завдяки стипендіальній програмі стипендій від House of Europe ми змогли привезти програму й показати її в Театрі ляльок. Збірку коштів для підтримки українських екстрених проєктів запропонував збирати німецький фестиваль в Бохумі — ці кошти ми спрямували на допомогу чернігівським членам нашої спільноти ASSITEJ. Японський Театр ляльок, який гастролював в Литві, написав що хоче перевести нам свій гонорар — таким чином 5 українських театральних проєктів для дітей утрималися в роботі. Одному з театрів мережі збирає кошти шведська спільнота ASSITEJ, на конгрес до якої я теж нещодавно їздила, і таких прикладів ще багато. Це все не лише безпосередня фінансова допомога, а й культурна дипломатія. Люди в Європі хочуть бути дотичними до нашої стійкості», — говорить Ірина.

Ірина й Надія кажуть, що авангардні мистецькі практики, замішані на сучасних педагогічних та психологічних підходах, дають можливість інакше виглядати в світі: «Скажімо, німецька освітня система є дуже авангардною й прогресивною, але навіть німці зазвичай вражаються тому, що ми робимо, починають інакше дивитися на українську мистецьку й освітню спільноти, зав’язують із нами стійкі контакти для обміну досвідом».

Ірина з колегами займаються «театром для розвитку» з 2014 року. «Тоді зсуви, які у нас відбулися, дозволили долучити європейських партнерів, яким було шалено цікаво «що ж це за суспільство таке, який робить такий вибір?»

«Колись, коли ми лише почули про методу Біруте Бенванівічуте, яка робить танцювальний театр для дітей від 0 до 3 років, для нас це було потрясіння: як від нуля? Тепер, за роки співпраці, ми вже знаємо, що ця метода спирається не лише на інтуїцію, а й на науку, на те, як формується дитяча нервова система, як дитина пізнає світ, через форми, кольори, звуки, дотики, а ще — взаємодію.

Окрім так званих нейротипових дітей, театри, які розвиваються за методологією Бірути Бенавічуте, працюють і з дітьми з різними особливостями розвитку. Власне, з дітьми з особливостями аутичного спектру команда й працювала під час програми i-Portunus Houses у Вільнюсі. Ірина згадує, як колись спостерігала за виставою Біруте і серед глядачів у залі був хлопчик з аутичним розладом, який практично ніколи не розлучався зі своїм наплічником, навіть спав із ним. «І раптом під час вистави мене штовхає ліктем знайома, і каже: “Боже, дивись! він так захопився на сцені, що забув про рюкзак!” Коли ми вже самі працювали з особливими дітьми, нас вражало, що вони долали бар’єр під час невербального спілкування через рух і прагнули з нами взаємодіяти, а дорослі  дивувалися, адже зазвичай цих дітей зайві контакти дратують».

Досвіди роботи з людьми з різними особливостями психіки чи нервової системи, говорить Ірина, зараз набуває особливого значення: «Ми всі в нестійкому стані. Кожна історія проживання війни — травматична. Зустріч розірваних родин теж буває травматичною, всі фіксуються на власних досвідах, і тут важливо знайти якусь методологію, як людям обмінятися теплом і розумінням без слів — як у нашому театрі».

Artist in war

Божені Пеленській, директорці Jam Factory, випало їхати на програму i-Portunus Houses у Вроцлав вже на другий місяць повномасштабного вторгнення.

«Це був момент, коли ми переключилися на гуманітарну допомогу, більшість проєктів стала на паузу, легше було фізично щось кудись носити, все було дуже невизначеним, — говорить Божена. — Ми збиралися просто побути разом із колегами з різних країн, у спокійному темпі поговорити про роль культурних інституцій в сучасному світі, натомість я могла говорити тільки про те, що відбувається тут у нас зараз. Вроцлав зреагував дуже логічно. Вони на той момент теж були активно включені в допомогу українським біженцям, тож дали можливість бути гнучкими, та й взагалі — просто бути. Бути в колі своїх, говорити. Дуже чутливо підійшли до побудови розмов. І хоча я була єдиною українкою на програмі, врешті цей тиждень перетворився великим чином на спосіб осмислити де ми всі є, і як на все це реагувати, як програмувати діяльність з урахуванням нових світових реалій. Адже ця війна не є нашою локальною проблемою».

Божена говорить, що навіть у, здавалося б, близькій і географічно, і історично Чехії нас знають лише як заробітчан-емігрантів, а сучасна українська культура мало присутня. «Люди ліберальних поглядів знову боялися, що в Україні постає проблема націоналізму. Я казала: “не бійтеся питати”, тож ми дуже багато про це говорили. Для мене це були терапевтичні процеси, а для них відкриття. Я говорила що митці на війну пішли, що ми захищаємось, що наївно просто виходити з плакатами “Stop the war!” — хоча протестувати проти російської агресії потрібно і треба говорити про це весь час».

Думаю про те, що отакі-от розмови, не закладені в початкові «програмні плани», і є найважливішими в програмах мобільності. Жодна «інформаційна кампанія» не змінить думку людини в складному питанні так, як розмова з іншою людиною.

Втім, попри незнання багатьох українських реалій, говорить Божена, всі відчували інакше сприйняття часу, всі розуміли, що зміни стосуються всієї Європи. І тут знову гостро постає питання відповідальності митців і питання відповідальності культурних інституцій.

З початком великої війни Jam Factory, як і майже всі українські культурні інституції, зупинили свої поточні проєкти, в тому числі резиденційні, натомість навесні запустили програму Artist in War. Це стипендії для митців та мисткинь, які допомагають протриматися в важкі часи та заохочують до повернення до мистецької діяльності. «Багато митців волонтерять, хтось з інших причин втратив звичні джерела прибутків, тож ми зібрали кошти на те, щоб спонукати митців обдумувати свій досвід і повертатися до мистецької діяльності. Це гроші буквально на життя. Ця стипендія не передбачає звітності, але ми просимо право на використання творів у наших проєктах, цифрово наживо».

Зараз Jam Factory з колегами думають про те, як на перехресті мистецьких і психологічних практик розробити методологію роботи з травматичним досвідом. «Це знову час для мистецтва вийти за білі стіни, взяти на себе суспільну відповідальність. Але це така тонка царина, важливо не перейти межу, не включити ретравматизацію».

Подорож неможливо зупинити

Менеджерка програми i-Portunus Houses Моніка Транчич говорить, що зараз у них з колегами точиться багато розмов щодо подальшого розвитку програм мобільності. «Пандемія ковіду, війна в Україні, інші точки напруги в світі говорять нам, що ми живемо в стані перманентної кризи, просто типологія криз інакша, і нам треба прогнозувати різні варіанти розвитку. Питання не просто в тому, як зробити ці програми можливими (наприклад, під час ковіду частина учасників/ць долучалась онлайн), а в тому, як вони справді можуть стимулювати стійкість спільноти».

Учасники i-portunus Houses, з якими мені пощастило поспілкуватися, говорять, що програми мобільності для митців важливі в усі часи: і умовно нормальні, і кризові. Данило Шраменко нагадує, що мобільність створює здорову конкуренцію між митцями, примушує зробити вольове інтелектуальне зусилля, створити проєкт справді високого рівня, який міг би конкурувати з іншими на етапі відбору в програму, а пізніше — розповідати про ті проблеми, які хвилюють митців того чи іншого простору, на справді глибокому рівні. І, безперечно, це й питання фінансування, яке в періоди кризи постає особливо гостро.

Ірина Запольська говорить, що можливість постійного спілкування у кризовий час позбавляє відчуття самотності і важить у терапевтичному сенсі. «Ми практикуємо власні програми взаємної підтримки, наприклад, зустрічі команди онлайн щопонеділка, але можливість поїхати кудись попрацювати, вийти за звичну призму бачення — дуже важливо. Взагалі ж, озираючись назад, я бачу, як багато з того, що ми сьогодні вміємо і можемо дати людям, які цього потребують, ми отримали саме на резиденціях».

«Зараз ми також готуємо програми для вимушено переселених митців. З початком масштабної війни для багатьох резиденційні програми стали чарівною паличкою, — знайти собі на певний час місце, зупинитися просто побути десь, попрацювати в шоковий період, — говорить Божена Пеленська. — І якщо ми перестанемо їздити одне до одного, говорити — як ми позбудемося стереотипів? Як взнаємо, хто є хто насправді?»