GO WEST! Сліди травми на фотографіях українських примусових працівниць та працівників у Німеччині

“Дівчата гарні, навіть не скажеш, що в полоні та тяжко працюють”, — так прокоментував пост із архівною фотографією примусових працівниць у нацистській Німеччині (т. зв. “остарбайтерок”) один із користувачів Facebook.
Це виглядає як типове для соцмереж хамство та знецінення чужого досвіду (ще й з чітким гендерним виміром) і, скоріш за все, ними і є.
Але водночас ця репліка несвідомо зачіпає глибший пласт можливості репрезентації травматичного досвіду в фотографії, а також її обмеження.

З коментарів в досі безкоштовній соціяльній мережі Фейсбук

Про те саме, тільки в етично прийнятній формі, пише дослідниця травматичної пам’яті Маріанна Гірш в книзі «Family Frames» [1].

Гірш розповідає про тітку свого чоловіка Фріду, яка вижила в німецькому концтаборі, повернулася додому, сфотографувалася на звичайному побутовому тлі — «на лавці біля красивого будинку, серед квітучих дерев, тримаючи в руках газету та посміхаючись до камери». Для Гірш Фріда виглядає на цьому знімку занадто нормально для досвіду, який пережила.

На відміну від українських примусових працівниць, у родички Маріанни Гірш, звісно ж, не було можливості сфотографуватися в концтаборі — та й самі ці досвіди були непорівнювані. Але ці дві фотографії об’єднує те, що зображені на них особи під час фотографування мали можливість проявити, хоча б частково, власну суб’єктність. Зафіксувати себе на фото без візуальних слідів травми, принаймні зробити їх непомітними для глядача було їхнім власним рішенням.

Вся історія документальної фотографії привчила нас до занадто буквального прояву травми в зображенні — аби відчути емпатію, нам потрібно побачити помираючого іспанського солдата, знятого Робертом Капою, обпалену напалмом в’єтнамську дівчину на фото Ніка Ута чи жертв Голодомору, знятих Вінербергером.

Найшвидший спосіб сфотографувати травму — це й досі красиво розкладені Александером Гарднером тіла американських солдат, що загинули в Громадянську війну. Побіжне знайомство з практиками фотодокументації російсько-української війни показує, що ґрунтовних змін так і не відбулося. Потреба продукувати шок-контент досі часто переважає над етикою.

Спільним для цих зображень і практик є використання жертв як об’єктів, яких лише фіксує, або ж навіть — як у Гарднера — з яких будує композицію фотограф. Зображені люди зайняті власною смертю, і не мають часу і можливості висловити, як вони хотіли б бачити себе зображеними — за життя, в момент смерті, або ж після неї.

У випадку ж остарбайтерів, численні студійні фотографії яких збереглися і доступні для дослідниць та глядачок, все виглядало зовсім по-іншому. Варто зазначити, що йдеться саме про добровільно створені фотографії, задля яких примусові працівниці та менш численні працівники спеціально зверталися до фотостудій там, куди їх відправляли на роботу. Існує також масив фотопортретів, які робилися примусово для потреб бюрократичного апарату нацистської Німеччини (зазвичай в момент прибуття на територію III Райху), і його варто розглядати окремо.

На тих студійних фотографіях (а також на аматорських фото, зроблених німецькими та австрійськими фермерами, у яких працювали остарбайтери) герої мали принаймні частковий контроль над тим, як вони виглядали і як хотіли себе показати рідним чи друзям. Переважно їхньою метою була не фіксація власної травми, а демонстрація власної гідності. Так само, як фотографія Фріди для Маріанни Гірш, ці фото повідомляють: “Я [ще] живу”.

Примусова працівниця з України в Шонефельді, Німеччина, 1944 рік (з колекції автора)

З іншого боку, комерційні студійні фотографи — а це були передусім німці або австрійці — не мали на меті показати травму зображених на них людей. Навпаки –  їхньою мотивацією було догодити клієнтам, а не створювати зображення, що могли б бути несхвально сприйняті правлячим режимом. Тобто обидві сторони, залучені до створення цих фото, були не зацікавлені, аби сфотографовані люди виглядали, як такі, що «в полоні та тяжко працюють». Про схожий випадок відсутності слідів травми на фотографічних зображеннях писала антропологиня та дослідниця Лія Достлєва, аналізуючи аматорські фотоархіви українських родин, депортованих до Сибіру.

Окрім того, сама можливість відвідати фотостудію та навіть мати гроші, щоб заплатити фотографу, не були однаково доступні всім остарбайтерам, яких тільки з України було вивезено понад 2 млн. Ті з них, хто знаходився в найгірших умовах, ймовірно залишилися без фотографічних свідчень власної долі. (Детальніше про остарбайтерів та обставини створення їхніх фотографій можна почитати в статті Ганни Легун «Коли любиш, то храни»: Фото депортованих до нацистської Німеччини українців»).

Зворотна сторона фотографії примусових працівниць з України, 1943 рік (з колекції автора)

Багато з тих фотографій, що все ж дійшли до нас, несуть свідчення пережитої травми — але не в самому зображенні, а в написах на звороті. Оскільки можливість зробити фотокартку була дорогоцінною рідкістю, ці відбитки не так осідали у власних архівах, як відсилалися до рідних разом з листами — і тоді підписи на фото ставали продовженням листування. Інша частина фотознімків слугувала до внутрішнього обміну між остарбайтерами — і в цьому випадку написи на них не проходили через офіційні установи Райху і не були цензуровані.

Лист примусової працівниці з Вінничини, 1943 рік (з матеріалів Державного архіву Вінницької області в архіві Арользен)

Загалом німецька цензура кореспонденції остарбайтерів більше унаочнює страждання примусових працівниць і працівників, ніж їх приховує. З липня 1942 року остарбайтерам дозволили відправляти листи додому, але в них було заборонено повідомляти про важкі умови перебування в Німеччині: про жорстокість охоронців, про голод, про хвороби, про бомбардування міст [2]. Усе, що цензори вважали небажаним, вимазувалося чорною фарбою.

Іноді, як на наведеній ілюстрації, очевидно, що знищена цензором частина речення після слів «напишу про свою житуху», не описувала безтурботне щасливе життя на роботах в Німеччині — як його подавала нацистська пропаганда. Але й в інших, більш ретельних випадках роботи цензорів, самі акти цензури, ці чорні плями в текстах, є промовистими слідами тієї травми, яку переживали їхні автори й авторки.

Цікаво, що остарбайтери досить швидко випрацювали різні способи уникнення цензури — від спотворення окремих слів, які напевно б не сподобалися цензорам, до маскування правди через протилежні сенси. Так, анонімний упорядник Фрайбурзької колекції цитат з листів остарбайтерів (який, скоріш за все, сам був цензором) пише:

Якщо пишеться «мені живеться добре», то мається на увазі «погано». Майже завжди і все треба розуміти в поганому сенсі. Наприклад, якщо використовується найвищий ступінь порівняння «мені живеться дуже, дуже добро» [так в оригіналі — А.Д.], то йдеться про «дуже, дуже погано». [3]

Фрагмент листа примусової працівниці з Василькова, 1943 рік (з матеріалів Державного архіву Київської області в архіві Арользен)

На відміну від листів додому, підписи на фото, якими остарбайтери обмінювалися між собою, не проходили цензуру. Тож там можна побачити багато згадок про важке життя на чужині — але також і певну потребу залишити одне одному згадку про нього, запам’ятати цей час, яким би важким він не був, і зафіксувати себе в ньому та в пам’яті людей, з якими їх звела доля.

Ці написи волають про потребу, щоби про них пам’ятали, попри всі труднощі. Про потребу лишитися в пам’яті якомога більшої кількості людей, якщо раптом життя обірветься. Окремі архіви фотографій остарбайтерів в колекції ГО «Після тиші» (архіви Антоніни Кейс і Ганни Коваленко, фотоальбом Марії Зайцевої) [4] свідчать про існування цілих мереж обміну такими підписаними фотографіями.

Якщо, озброївшись цим знанням, повернутися до аналізу фотографічних зображень остарбайтерів, то увагу привертають руки зображених на них людей. Вони тримаються за руки, торкаються одне одного, ніби фіксуючи на фотопапері ці дрібні, але дуже важливі жести взаємопідтримки. Такими ж жестами підтримки були й акти обміну цими фото і підписування їх одне одному. Про важливість таких жестів — на прикладі практик колективного співу — пише в своїй статті Махтельд Венкен.

Примусові працівниці з України в Відні (з колекції автора)

Всі ці фотографії, поштівки та листи разом з написами на них фіксують стан остарбайтерів безпосередньо під час перебування на примусових роботах в Німеччині, але чи можна десь побачити довгострокові сліди цієї травми — може, разом із новими повоєнними травмами тих самих людей, пов’язані з суворими фільтраційними заходами радянської влади після їх повернення та багаторічної стигматизації їх досвіду?

***

Мій новий приятель спускається з горища своєї ферми під Грацем із кількома коробками в руках. Згори лежить пластикова тека з пожовклими документами, на прозорій обкладинці чорним маркером від руки написано GO WEST! Приятель помічає моє здивування і починає пояснювати, що він повторно використав теку, в якій до цього його батьки зберігали документи для поїздки до його брата в Америку. Зараз в ній і в кількох коробках  — документи, листи та фотографії, які залишилися після смерті Івана, колишнього примусового працівника, якого колись привезли з Тернопільщини і змусили працювати на цій фермі. І я не можу перестати думати, наскільки влучно напис Go West (зі знаком оклику), що випадково сюди потрапив, описує все, що колись сталося з життям цієї людини.

За допомогою цих документів, а також матеріалів онлайн-архіву Arolsen Archives можна відтворити сухі дати біографії — в 1942 році цього українця було вивезено з Тернопільщини до Третього Райху. Згодом він та ще кілька примусових працівників та працівниць з України опинилися в околицях Грацу, де їх було розподілено на місцеві ферми. Після війни Іван уникає процедури повернення на Батьківщину — всі листи від Червоного Хресту / Комітету біженців, що вимагають від нього негайної відповіді на прикладеному бланку, збереглися в коробках разом з цими ж бланками. До кінця свого довгого життя Іван лишається на фермі, працює на ту саму родину, ніколи, здається, не виїздить за межі містечка, біля якого розміщується ферма, до останнього не вступає в формальні відносини з австрійською державою — хоча й платить податки (і зберігає квитанції), не створює родини — тільки платить аліменти (і теж зберігає квитанції), іноді купує собі якісь речі — але більшість з них складає в своєму закутку, не розпаковуючи. Ніби живе, але справляє враження глибоко травмованої людини.

1983 рік, Різдво. Іван — на задньому плані (з приватного архіву)

«Як ти думаєш, як йому вдалося дати раду зі своєю травмою?», — питає мене кузина мого приятеля. Перед цим вони вдвох – останнє покоління, яке ще застало Івана – розповіли мені його історію. Вони зростали на фермі поруч з ним та його відстороненістю від родини. Вже в дорослому віці вони розпитували батьків про цю дивну особу, яка з не дуже зрозумілих причин живе з ними разом.

В мене немає відповіді на її запитання, натомість є великі сумніви, що йому взагалі вдалося з цією травмою собі зарадити. Але я не можу підібрати слів, щоб їй про це сказати. Я лише сподіваюсь, що величезний стос листів, які Іван отримував від родини в Україні та нечисленних приятелів, розкиданих по світі, допоможуть мені краще зрозуміти, що ж з ним сталося після того, як він вирішив не повертатися після війни додому.

«Іваню, якби розпускали там додому, то же би ти не їхав на Польску тільки на Мадяршчину бо поляки наших людей лапають і ріжуть», — пише Іванові мати в березні 1944 року, коли лінія фронту вже підходить до їхнього села, і стає зрозуміло, що війна скоро і неминуче скінчиться поразкою Німеччини, і примусові працівники невдовзі почнуть повертатися додому.

«Може бог ся змилує, то колись приїдеш додому боже боже аби», -пише вона ж вже в 1946 році, ще не втрачаючи надію. Вона пише, що якщо він все ж таки повернеться додому, «то тоді буде нам трохи легше. Правда нам типер біда, але що ми зробимо, як така наша судьба» (1954 рік). Дає практичні поради щодо повернення: «Може годен як приїхати додому, але без дикументу ни їдь, тілько з дикументом, і радія не бери бо не можна» (1956 рік).

Намагається шукати причини, чому він не хоче повертатися: «Іваню, напиши мені, чи ти приїдиш додому чи там оженишся, а може і ти ся вже ожинив, а не хочеш ся признати, то ти напиши». (1958 рік).

Фрагмент листа, 1958 рік (з приватного архіву)

Згодом з радянської армії повертається його молодший брат і теж починає писати Іванові листи із закликами повернутися додому. «Брати, якщос годен то діставайся додому хіба не годен то напиши мені, щоб я знав, чи ти не хочеш додому, чи хочеш, но не годен» (1956 рік).

«Я б дуже хотів, щоб ти приїхав додому, і на ту свою рідну землю, де ти родився» (1957 рік).
«Я тебе в каждому листі прошу, їдь додому, а ти не хочеш і я тебе ще раз прошу, якщос годен, то я тебе прошу і навіть до весни щобис був удома» (1958 рік).
«Їдь додому, бо на старість пропадеш сам як не послухаєш мене» (1960 рік).

Минають роки, помирає батько, згодом мати, а в листах з батьківщини продовжують приходити наполегливі заклики повернутися.
«Я кожний день на тебе чекаю і ходжу на стацію дивитися, може їдеш уже додому» (1970 рік).
«Бо як ти не хочеш, то я так зроблю, що тебе привезуть самі додому і навіть сорочки тобі не дадуть» (1970 рік).

Цей потік листів, поштівок та телеграм призупиняється лише на початку 1970-х, але несподівано відновлюється в кінці 1980-х. В нових листах йдеться не стільки про повернення додому, скільки про поїздку його брата до нього, до Австрії: «Прошу тебе, зроби мені два визови, один мені, а другий синові Степану. Ми до тебе приїдемо машиною і ми би взяли визов, щоб ти приїхав до нас, бо тепер багато їздять заграницу, уже в Єгославію багато їздили, тепер їдуть в Австрію, а я хочу, щоб ти мені вислав, і я б до тебе приїхав» (1989 рік).

З розповідей членів родини, з якою жив Іван, відомо, що десь на самому початку 1990-х до нього все ж таки приїхали родичі з України. Але він відмовився навіть виходити до них.

В цьому архіві й історії Іванового життя, як в бурштині, збереглися сліди травми від 1942 року — травми, яку прожили мільйони українок і українців. Хтось, можливо, краще дав собі з нею раду, проте не залишив такого масиву документації її наслідків. Збереженню історій, пов’язаних з досвідом примусової праці в нацистській Німеччині, не сприяли ані потворне ставлення радянської влади до людей, що повернулися додому, ані замовчування їхнього досвіду протягом майже всього часу існування СРСР.

Навіть дещо запізніла акція уряду Німеччини з виплати компенсацій колишнім примусовим робітникам опосередковано причинилася до подальшого розпорошення домашніх архівів, з яких часто виймали оригінали фотографій чи документів, аби підтвердити заявку на отримання компенсації. (Принаймні частина з цих фотографій колишніх примусових працівниць та працівників з України опинилася в архіві московського Меморіалу).

Саме тому надзвичайно важливою є робота проєкту «Під час перебування в Германії», так само як і робота інших українських активістів та НГО з пошуків та збереження тих приватних архівів, які ще можна знайти та зберегти.
А в ідеалі — не лише зберегти архіви, а ще й дослідити особисті історії, які олюднюють ці архівні матеріали та дозволяють колишнім жертвам розповісти власні історії.

Проєкт «Під час перебування в Германії» — це онлайн-архів, що збирає фотографії українських примусових робітників та робітниць у нацистській Німеччині, які вдалося викупити на онлайн-аукціонах та блошиних ринках упродовж кількох останніх років.

Редакторка: Анастасія Платонова

Текст створений за підтримки Rosa Luxemburg Stiftung з коштів Міністерства економічного співробітництва та розвитку ФРН.

Примітки:

[1] Marianne Hirsch. Family Frames: Photography, Narrative, and Postmemory. Cambridge: Harvard UP, 1997, стор. 18–19.

[2] Див. наприклад «Преодоление рабства. Фольклор и язык остарбайтеров, 1942-1944». Москва, 1998, стор. 12.

[3] Там само, стор. 27.

[4] http://ostarbeiter.in.ua/photos.html, архів Антоніни Кейс AS_1_64 – AS_1_81, архів Ганни Коваленко AS_1_86 – AS_1_105, фотоальбом Марії Зайцевої AD_A_1 – AD_A_30.