Ганна Виноградова: про зустріч пам’яті й нової реальності

Російсько-українська війна, що почалася у 2014 році, змусила покинути домівки 1,5 мільйона людей, які стали «внутрішньо переміщеними особами» ще до повномасштабного вторгнення. За останні півтора року ця цифра зросла до 7,7 мільйона.

Емоційні переживання, втрата економічної бази життя, образи втраченого дому та невідомість майбутнього — те, що супроводжує кожного з них. Перформерка Ганна Виноградова родом з Донецька, який Росія окупувала 9 років тому. Вона переїхала до столиці України і залишилась тут після повномасштабного вторгнення. Ганна розповідає про дослідження культури Донбасу через осмислення власного досвіду взаємин у сім’ї та із зовнішнім світом.

Катерина Лук’яшко: Коли ви почали танцювати? Як війна повпливала на вашу творчість?

Ганна Виноградова: Я все життя танцювала. Моя мама — балерина. Після мого народження вона була змушена залишити кар’єру, бо була сама. Почала працювати викладачкою танців. Я виросла в її студії. Якраз у ті роки в країні сталася танцювальна гарячка, бо на національному телеканалі вийшло шоу «Танцюють всі». В нашій студії групи були переповнені, люди прагнули танцювати. У мене є класична балетна підготовка та естрадний танець, але стиль contemporary на телебаченні став справжнім відкриттям. У Донецьку такого не було. В бажанні відкрити щось нове я їздила Україною, брала всі майстеркласи, на які тільки могла потрапити. В один момент відчула, що я ще така молода, а танець вже закінчився. Можна ставити різну хореографію, але вся вона буде вже в наявних межах. Нічого нового, а я спробувала все.

К. Л.: Ви подались на стипендію Арто, чому?

Г. В.: Я натрапила на заявку стипендії Арто для підтримки митців і мисткинь сфери перформативного мистецтва, і зрозуміла, що можу зробити будь-що, отримати підтримку й не буду обмежена. Цікаво було навіть заповнювати заявку. Я писала відповіді й розуміла, що навіть якщо не пройду, для себе вже подумала про ідею і назбирала матеріал. З одного боку, мене ніхто не чіпав. З другого, я завжди відчувала, що можу з кимось поговорити. Це дуже приємно.

Зараз я продовжую танцювати, але вже не так, як колись. Різниця в ставленні до тіла. Тоді воно розглядалось як інструмент, який створює форму. Тепер тіло — це спосіб бути, тому до нього складно пристосувати якусь окремо визначену хореографію. Мені стало цікаво, що ще може рухати тілом, окрім заздалегідь придуманої хореографії. Тепер я ставлю собі завдання, але до моменту танцю я не знаю, як саме його реалізую. Тобто процес творення відбувається в мить реалізації.

Нині для себе я займаюсь танцем на пілоні. Там рухи виточені, конкретні. Це спорт. Але для мене це ще й гра. Весело і смішно крутитися на цій палці. Я повернулася до хореографії, але через призму нового досвіду.

К. Л.: З чого почалося ваше становлення в перформативному мистецтві?

Г. В.: На початку 2015 року я пішла на виставу групи ТанцЛабараторіум. Нічого не зрозуміла, але щось мене дуже зачепило. При простому освітленні на сцені три людини читали книжку філософа Тристана Гарсія, неймовірно складну для розуміння. Форма проста: один читає — інші танцюють, змінюючи одне одного. І так годину. Йшлося про час і простір. Вони танцювали, але це було ні на що не схоже. Є тіло, є рухи, але ніяких спроб виразити емоцію чи залучити глядача. Водночас не сильно відсторонено і дозволяло присутнім споглядати танець. Ніякого сюжету, просто читання, рух і денне світло. Учасник цієї групи Саша Лєбєдєв настільки захопився тим, що з ним відбувається, що під час танцю врізався в жалюзі. Це мене вразило. Як можна бути чимось так захопленим? Минув час, і люди зі сцени опинились вже на моєму виступі. Після нього Лариса Венедіктова запросила мене на розмову, а потім на воркшоп, після якого я стала працювати з ними.

Перформанс – це сформована категорія, де ти розумієш, на що можна очікувати. Ти прийдеш і люди перед тобою будуть щось показувати. Я не скажу, що займаюся саме цим. Я вважаю, що займаюся танцем, але час від часу роблю структуровані проєкти, демонструю публіці та називаю це виставами. Бо за словом перформанс стоять очікування.

К. Л.: З якої події війна почалась особисто для вас?

Г. В.: Ще у травні 2014-го я не вірила, що це надовго, хоча готувалася. Читала статті про війни в інших країнах. Хотіла зрозуміти що робити, якщо подібне таки станеться. Попри все готувала величезний концерт на 1 червня, а за 7 днів до нього зруйнували Донецький аеропорт. Вже наступного дня я з партнером, мамою і його донькою опинилися на вокзалі. Скрізь ходили озброєні люди, відчувалась небезпека. Ми стрибнули в перший доступний потяг, навіть не збираючи валізи. Гайнули в найближче відносно спокійне місто — тодішній Дніпропетровськ. Там провели три місяці. Відчували себе загубленими. Мама вирішила поїхати до сестри в Росію. Місцеві журналісти у неї навіть хотіли брати інтерв’ю. Зізналася, що була в розпачі. Не думала, що люди там так сильно вірять телевізору. Всі були щасливі з того, що нарешті наші народи знову будуть разом. Тим часом ми вирушили в столицю України.

К. Л.: Як вас зустрів Київ?

Г. В.: Усе було жовто-блакитним. У перші дні в столиці помітила, що ледь не в кожної третьої дівчини був патріотичний манікюр і стрічки. Та насправді я зіткнулася з неприязною реальністю. Через те, що я з Донецька, не могла нічого орендувати. Зупинилася на дачі мами знайомого. Звідти два тижні по 20 годин на день продзвонювала оголошення в надії, що хоч хтось здасть нам квартиру. Ніхто не хотів. Допоки не підвернувся один-єдиний варіант. Квартири не хотіли здавати людям з донецькою пропискою тому, що навколо переселенців виникло багато міфів. Боялися, що вони не заплатять і повернуться назад. Будуть битися чи приведуть і підселять ромів, чи занедбають житло.

Нас звинувачували в тому, що ми сепаратисти, що хочемо вторгнення Росії. Ніби ми ліземо в столицю як щури й хочемо її занапастити. Таке ставлення спантеличувало, одного разу навіть довело до істерики. Це трапилось у метро. Людей було багато, я зайшла у вагон, сіла скраю і залишила місце своєму партнеру. В останній момент у двері заскочила жінка. Божевільною не виглядала. Напевно, їй не сподобалось, що я займаю багато місця. Жінка кричала: «Вы, донецкие, вас надо убивать, проваливайте отсюда, я вас ненавижу». Я спитала, з чого вона взяла, що я з Донецька. Відповіла, що це видно. Це був не перший випадок, коли я почула щось подібне, й мене накрила істерика. Я зіскочила з місця, схопилась за поручень і почала голосно ридати, якраз в цей момент підійшов мій партнер. Спитав, що сталося. Крізь сльози спробувала пояснити. Він розізлився, підійшов до неї і щось сказав. Жінка почала бігати по вагону, шукаючи стоп-кран чи кнопку виклику поліції. А на наступній станції просто вибігла з поїзда.

Ще з 1990 років вкорінилася думка про жителів сходу як про бандюків. У ті роки ніде в Україні безпечно не було. Один раз в п’ятому класі я прийшла на заняття англійської мови додому до вчительки після того, як вночі в її під’їзді відбулася стрілянина. З повним рюкзаком за плечима я крокувала повз калюжу крові. Таке не траплялося щодня, але в дитинстві в безпеці я там себе не почувала. Хоча мій хлопець виріс в Черкасах і каже, що у них було майже те саме.

К. Л.: Як склалися ваші стосунки з російськими родичами? Чи підтримуєте зв’язок?

Г. В.: Моя мама народилася на російському Уралі, в Удмуртії. Там же жила бабуся, до неї я їздила в дитинстві на літо. А потім моя тітка забрала бабусю до себе в Башкиртостан. Востаннє їх всіх я бачила у 2013 році. Далі спілкування поступово зводилося до привітань з днем народження. З 2022-го ми геть не спілкуємось, і мені насправді дуже боляче від цього.

Коли моя мама сиділа в Костянтинівці під загрозою обстрілів, її рідна сестра дзвонила по скайпу й питала, чи планує вона святкувати Масляну. Другий раз дзвонила, бо за російськими новинами побачили, що Костянтинівку «звільнили». Це була брехня, бо місто так і не було окуповане. Родичка не вірила сестрі, яка була власне в центрі подій. Натомість довіряла своєму телевізору, і звинувачувала маму в тому, що вона «говорить словами пропаганди», перебуває під її впливом. Ми стикнулися зі страшним непорозумінням. Тітка завжди була дуже важливою для мене людиною, найкращий друг мами. Водночас у ній живе той, хто краще знає і прагне тобою керувати.

В якийсь момент мама попросила сестру їй більше не дзвонити. Натомість вона відправила повідомлення: «Я все одно вас люблю». Іншими словами: «Ви дурні, але ну що ж з вами поробиш». Типовий наратив «старшого брата».

К. Л.: Як з’явилась ідея вистави «Я і Ольга» в рамках стипендії Арто?

Г. В.: Задум вистави народився після того, як я відкрила майстерню «Ніде не тисне». В ній моя мама шила одяг, а я взяла на себе решту всього. Звернула увагу на те, як вона створює. Побачила це як її стосунки з тілом. Як вона його відчуває. Вихована балериною, мама залишилась тілесно-чутливою. Створює одяг відповідно до своїх відчуттів, не любить, коли щось заважає чи тисне. Я в цьому побачила перетин танцю, руху і форм. В рамках рекламної кампанії спробувала затягнути маму в студію і познімати короткі відео, де ми вдвох танцюємо. Відтоді я хотіла це розширити і пошукати глибші сенси. Дорослі мати й донька танцюють разом. Мама рухається взагалі фантастично досі, в 65 років.

 З мамою вийшло супер непросто. Я подавала заявку і в натхненному стані сказала «Ой мамо, пам’ятаєш, ми з тобою танцювали… так от, тут є проєкт…» Я хотіла її залучити, але не підтвердила конкретну згоду, бо побоялася відмови. Сказала по телефону, що пройшла. А вона написала повідомлення, що не збирається брати у цьому участь. Сказала це дуже жорстко і безапеляційно. Я дуже засмутилася і подумала, що все скінчено. Але після зустрічі з засновниками стипендії Ольгою і Володимиром я зрозуміла, що ніхто не очікує від мене строгого виконання написаного в заявці. Що моя ідея може трансформуватися й знаходити інші форми. Тут немає тиску очікувань. Тоді я вирішила просто поговорити з мамою і набрати матеріал для самостійної роботи. Зрештою, вона погодилася на зйомки відео з собою у головній ролі.

Я думала, що цей перформанс буде про стосунки з мамою. Він таким і є. Багато людей розчулились, коли мама погодилася вийти зі мною на сцену прямо з глядацької зали. Саме в той момент, коли я опинилась у безвихідному становищі. Я не мала кінцівки вистави навіть у день показу. Цього ж дня відбувся сильний обстріл. Ми сиділи в укритті, мама ночувала зі мною. Я наважилась звернутися до неї з проханням удруге. І вона сама вирішила, як і коли це зробить. Я їй розказала всі деталі, бо вже на той момент зрозуміла, наскільки була не права. Зізналася, що знімала її на приховану камеру. Мама не любить несподіванок. Боїться, що з неї сміятимуться.

К. Л.: Якою у фіналі вийшла постановка?

Г. В.: Уній кілька частин. Для першої я обрала танець 1996 року, який дитиною бачила з глядацької зали. Його поставила моя мама з групою дівчат. Я була маленька і тоді він видався казковим, заворожив мене. Здавалося, що це найкращий і найскладніший танець у світі, тому мені ніколи не вийде його повторити. Згадавши це дитяче враження, трохи покопалася в архівах і знайшла відео. Коли його переглянула, то все виглядало зовсім інакше, наліт казковості стерся. Тепер це виглядало смішно. Під пісню Доктора Албана It’s My Life дівчата у східних костюмах виконують хореографію естрадного танцю, при цьому кидаючи батмани. Це дійство відбувається в донецькому палаці молоді «Юність» шахтарського міста. Мене зацікавило, що це за культура така? Суто хореографічний інтерес полягав у тому, щоб чітко вивчити цей танець. Було справді складно. Рухи були незручними. Я фактично засовувала своє тіло в цю хореографію, якою я надихалася в дитинстві. Запитала в мами, як вона склала цей танець. Відповіла, що не знала англійської мови, як і інші в її оточенні. Пісню не перекладали, не знали ще й того, що співак темношкірий, а пісня взагалі маніфест чорної людини. Він співав про свою культуру, тоді як хореографці з шахтарського містечка просто сподобався веселий ритм, зі східними, модними на той час мотивами. І перша фраза, переклад якої знали всі — «це моє життя». А її життям є танець. Костюми просто знайшли в костюмерній. Батман там з’явився тільки тому, що мама балерина і добре навчила своїх учениць піднімати ногу. З цих шматочків вона і зібрала свій пазл. Я дуже захопилася цією культурою думання. Все це разом скидається на культурний печворк, який я ніде не зустрічала. Що там в Донецьку, яка там культура? А отака. Показувала кілька фото з балетного минулого своєї мами та шахтарів. Зіставлення такої різної і водночас схожої, фізично важкої праці.

В іншій частині я використала вірш Максима Холодного. «На стрімкім териконі віддалась ти мені серед білого дня в суботу. І дивився на нас весь Донбас, весь Донбас, припинивши роботу». В 1960-х роках був такий дивакуватий поет, який в Донецьку не жив, але судячи з усього, таки навідувався. Зняла відео, як його читаю, а маму попросила на фоні під ритм робити рухи, які сама відчуває.

Я брала мікрофон посеред дійства і просто розповідала про терикони. Мало хто знає, що це таке. Єдине спільне розуміння — ця штука шкідлива для екології. Коли я була підлітком і ми ходили на них гуляти, я знала, що вони можуть провалитися і слід бути обережною, бо в середині вони мають пустоти. Але те, що деякі з них продовжують горіти всередині протягом всього свого існування, я дізналась лише нещодавно. З одно з них в області зійшла лава і живцем запекла людей. Їх не можна робити поблизу людських поселень, хоча в Донецьку вони скрізь. На них навіть фестивалі мистецтва влаштовували, мотоперегони. Суто практичні речі для добування вугілля згодом перетворюються на місце випити, зайнятися сексом чи відвідати музичний фестиваль.

К. Л.: Тобто Донецьк став не тільки тлом, а повноцінним учасником дійства?

Г. В.: Через опрацювання досвіду особистих стосунків я відкрила іншу проблематику — часовий культурний зріз регіону. Саме Донецького, несказанного, невивченого. Його й розказати нікому, бо це особисто моє. Це моя культура. Вона не акумулюється в образі Тараса Григоровича Шевченка, вишиванці чи гімнові. Вона така, якою я її побачила.

Я запрошую подумати, а яка твоя культура, якщо ти живеш в Києві чи Ужгороді? Одесите, а твоя культура про що? Це питання про те, з чого ми насправді складаємось. Дослідження себе у площині власного відчуття, а не того, яке тобі запропонували як вартісну модель. Це мої дивні пісні, небезпечні терикони та чудернацькі танці. Це моя українська культура. І у кожного вона своя. Настав час дослідити її в собі й познайомитись одне з одним. І з мільйонів різних культур ми знайдемо спільне. Зробимо його видимим і зрозуміємо, що є живою культурою України. Не хочеться, аби культуру в нас створювала держава. Ще за союзу партія обирала, якою мусить бути культура й спускала рознарядками в народ. Співаємо оцих пісень і Сталіна чіпляємо в рамці. Зараз хочеться навпаки, досліджувати її серед людей, знайомитися з собою і пізнавати одне одного. Щоб усе було появлене, присутнє і сказане. Це вітальна ситуація, коли кожен показує своє.

К. Л.: Коли місто звільнять, ви повернетеся туди?

Г. В.: Я поїду одразу. Мені часто сниться сон, як я підходжу до горіха в своєму дворі. Потім блукаю головною вулицею міста – вулицею Артема, починаючи від залізничного вокзалу аж до Центрального Універмагу. Потім загляну в Палац молоді «Юність», в танцювальну залу, де вперше вийшла на сцену. Пройдусь до школи та університету. Й закінчу день на териконі.

Мені страшно уявити зустріч моєї пам’яті та нової реальності. Тому моя мрія хоча б мати змогу їздити туди. Бо остаточний розрив з домом – це надто складно.

Стипендія Антонена Арто створена для підтримки мисткинь та митців-початківців, культурних менеджерок та менеджерів у сфері перформативного мистецтва, які працюють в Україні. Стипендія орієнтована на пошук нових прогресивних театральних форм. Підтримує камерні експериментальні роботи, які можуть стати основою для майбутніх більших проєктів.