Книжковий календар

Юлія Юрчук – історикиня, яка викладає історію ідей в університеті Сьодертерн у Швеції. Її дослідження зосереджуються на пам’яті, релігії, націоналізмі у Східній Європі. Авторка кількох праць на історичну тематику, а також видання “Швеція. Модель для збірки” (2022), Юлія вирішила поділитися враженнями про найцікавіші книжки останнього часу й підготувала підбірку у вигляді адвент-календаря – 24 книжки для розради, роздумів і захоплення магією літератури. Всі книжки підбірки написані жінками-письменницями, деякі з них розповідають про свою творчу майстерню – чим для них є писання книжок? Як вони знайшли своє покликання? Інші авторки працюють зі сферою вигадки, психологічного трилеру, карколомних сюжетів і мовної гри. Більшість цих авторок наразі ще не перекладені українською, тож Юлія заохочує шукати книжки англійською і занотовувати собі назви до списку читацьких бажань, а українських видавців – звернути увагу на гарантовано цікаву літературу.  

1. Négar Djavadi, “Disoriental”

Це книжка про Іран, Францію, кілька поколінь, які долають кордони і намагаються зберегти зв’язки з тим, що має значення. А ширше – про пошук свого місця, коли звичний світ вибивають з-під ніг і треба самій собі пояснити, хто ти, де твій дім, і як усі ці непоєднувані частини минулого скласти в теперішнє, яке матиме майбутнє.

“I have become – as I’m sure everyone does who has left his or her country – someone else. Someone who has translated myself into other cultural codes. Firstly in order to survive, and then to go beyond survival and forge the future for myself. As since it is generally acknowledged idea that something is lost in translation, it should come as no surprise that we unlearn- at least partially- what we used to be, to make room for what we have become”.

2. Ann Patchett, “The Dutch House”

Енн Патчетт – одна з моїх улюблених письменниць, а ця книжка, мабуть, найулюбленіша з її книжок, для мене вона про важливість відпускати минуле, і про неможливість це зробити. Серйозно, кому в житті це колись вдалося?

Це історія хлопчика Денні і його старшої сестри Мейв. Дітей залишила мати, коли Денні було три, а Мейв десять. Вони стали одне для одного усім, хоча думали, ніби найголовніше в їхньому житті – цей Голландський Дім. Надзвичайно красива історія про силу минулого, про відповідальність, про те, як важливо, щоб діти лишалися дітьми. Мене кожну сторінку розбирала злість і розпач через їхню матір, та добре, що про неї тут, по суті, небагато, бо це не її історія, хоча саме з наслідками її дій ці діти боролися все своє життя.

“Like swallows, like salmon, we were the helpless captives of our migratory patterns. We pretended that what we had lost was the house, not our mother, not our father. We pretended that what we had lost had been taken from us by the person who still lived inside”.

3. Rebecca Solnit, “Recollections of My Non-existence”

Ребека Солніт найбільше відома, мабуть, тим, що після її есею “Men explaining things to me” зʼявилося слово mansplaining. Та вона набагато більше, ніж цей есей: феміністка, активна поборювачка за права жінок та еко-активістка, а головне – незалежна й оригінальна мислителька, своїми книжками вона надихає інших до активних дій і відстоювання власних позицій. Одним словом, дуже наснажує. Я люблю читати таких жінок, бо відчуваю, наче розмовляю з подругами. Саме в цій книжці Солніт пише про своє становлення як письменниці.

“Growing up, we say, as though we were trees, as though altitude was all that there was to be gained, but so much of the process is growing whole as the fragments are gathered, the patterns found.”

“Open enough to grow and closed enough to hold together is what a life must also be. We collage ourselves into being, finding the pieces of the worldview and people to love and reasons to live and then integrate them into a whole, a life consistent with its beliefs and desires, at least if we are lucky.”

“The stories I wanted to write and the person who would write them were not yet born. I knew who I admired, but not who I was.”

 

4. Nadja Spiegelman “I’m Supposed to Protect You from All This”

Це історія жінок відомої родини. Тато – автор комікса “Маус” Арт Шпіґельман, мама – арт-директорка The New Yorker Франсуаза Мулі.

Надя Шпіґельман у своїх мемуарах пише про дитинство й дорослішання, про матір і бабусю, а також трошки про прабабусю, яка народилася у 1904 році й пережила дві війни. Ця книжка неймовірно відверта й чесна. Я дуже люблю читати про звʼязок між мамами й доньками, тож ця книжка досі у мене одна з найкращих в цій категорії.

 

 

5. Ann Patchett “These Precious Days”

Знову Анн Патчетт, але цього разу з есеїстикою. Тут вона пише про становлення себе як письменниці. Її перший есей про трьох тат (мама виходила заміж тричі і кожен чоловік приносив щось вирішальне у життя письменниці) задає тон усій книжці.

Тато Анн цілковито заперечував її майбутнє як письменниці, вони багато читали разом, але мрії про письменницьку кар’єру дочки дуже непокоїли батька, так що посил був один: все що завгодно, тільки не письмо. Перший вітчим навпаки усіляко старався переконати Анн, що вона буде великою письменницею і повністю її в цьому підтримував. Другий вітчим сприймав усіх своїх дітей як диво, дуже цінував усе, що вони робили. Він щиросердно захоплювався ними, без різниці, чи це була Анн з її світовою славою, чи решта дітей, у яких склалася менш гучна кар’єра. Хто вплинув найбільше? Кожен по-своєму. Перші двоє, звісно, найвідчутніше. Та головне, що Патчетт з усіма ними навчилася слухати більше себе, а не їх.

«It turns out that having a hard wall to hit your tennis balls against is what gives them bounce. Having someone who believed in my failure more than my success kept me alert. It made me fierce. Without ever meaning to, my father taught me at a very early age to give up on the idea of approval. I wish I could bottle that freedom now and give it to every young writer I meet, with an extra bottle for the women. I would give them the ability both to love and not to care».

6. Viola Davis “Finding Me”

Мемуари Віоли Дейвіс, однієї з найкращих акторок нашого часу. Я була вражена силою духу цієї жінки. Пройти через граничну бідність (вони з сестрами боялися вставати з ліжка, бо по кімнаті бігали щурі; дівчатам не було де митися, прати одяг, вони соромилися власного запаху і вигляду, не кажучи вже про те, що часто не мали що поїсти), насильство (в тому числі сексуальне) в сімʼї, алкоголізм батька – і при цьому рости й точно знати, ким хочеш бути, що хочеш робити. Книжка про велику силу духу. Про те, що важливо нікому не дозволяти визначати, ким ти є.

“The only weapon I have to blast through it all is forgiveness. It’s giving up all hope of a different past”.

 

 

7. Lauren Groff “Fates and Furies” (“Долі і фурії”)

Лорен Ґрофф – ще одна моя улюблениця, а ця книжка досі для мене найкраще, що я читала з її творчості.

В цій історії є все, що я люблю в літературі. Це зображення сили самого мистецтва, як воно здатне змінити життя, стати прихистком для стражденних душ. Зображення однієї і тієї ж історії з двох точок зору, декілька пластів значень, які розкриваються крок за кроком. Глибокий психологізм, коли подія за подією складають емоційний портрет героїв, наче ти з ними проходиш сеанс психоаналізу, і врешті вау-ефект до самого кінця (люблю, коли мене дивують, коли я не можу передбачити кінцівку).

Отже, сюжетно перед нами ідеальне подружжя – Лотто (Ланселот) і Матильда, одружилися ще студентами у їхні 22. Він – відомий драматург, з родини багатіїв, вона – красуня, колишня модель, яка присвятила все своє життя служінню чоловіку і його покликанню. А може ні?

Може, це ні на що не здатна жінка, яка, вискочивши вдало заміж, робила все, аби більше ніколи не опинитися в скрутному становищі? Чи все-таки це історія великого кохання? Такого, що на все життя, яке не знає пересторог, яке буває так рідко, і всі цьому так сильно заздрять і рано чи пізно хтось із заздрісних друзів таки поставить на всьому крапку? А може, це буде помста, справжня вендета, яку плекатимуть десятиліттями, щоб потім було нестерпно боляче? Коли закінчується таке кохання? Воно закінчується? А це кохання взагалі є? У Лотто і Матильди – спільне життя, але в кожного своя історія, і повірте, їм є що розказати і чим вас здивувати! Скажу чесно, історія Матильди для мене була надто фантастичною. Але, читаючи Ґрофф, я давала їй можливість себе обманювати, бо мені дуже сподобалася ця фантастична казка (що вкотре переконує, що в літературі ти можеш придумати карколомні повороти і читач тобі вибачить, якщо це блискуче написано).

Але це історія не лише про подружжя, якому всі заздрять, і нам показують, що за цим всім стоїть насправді. Це також історія про дружбу, зраду, про любов сестри до брата, про материнську любов, яка не відпускає, і про батьківську, яка не прощає. Також це книжка про велику різницю і несправедливість в очікуваннях від чоловіків (яким прощають усе й тільки чекають, коли вони нарешті щось зроблять правильно) і від жінок (яким не прощають нічого, за кожну помилку їх чекає покарання). Цей останній конфлікт у книжці дуже добре показаний, як на мене.

Я люблю книжки, які мені розповідають про мене більше, ніж я знала про себе до них. “Долі і фурії” належать до цієї категорії. Може, це дуже особисте, тому не гарантую, що воно справить такий же ефект на всіх, але ця книжка точно вам подарує дуже гарну історію, і не одну!

“Everyone worked to please, and Lotto, having no other models, pleased as well… He woke in the morning with the conviction that he was being watched, judged at all times… Even when he was alone he performed.

Marriage is made of lies. Kind ones, mostly. Omissions. If you give voice to the things you think every day about your spouse, you’d crush them to paste. She never lied. Just never said.

The sum of her life was far greater than its sum of love.

What was this mania for universal adoration? Mathilde knew herself unworthy of the love of a single soul, and he wanted the love of everyone.

Mothers, Mathilde has always known, were people who abandoned you to struggle alone. It occurred to her then that life was conical in shape, the past broadening beyond the sharp point of the lived moment. The more life you had, the more base expanded, so that the wounds and treasons that were nearly imperceptible when they happened stretch like tiny dots on a balloon slowly blown up. A speck on the slender child grows into a gross deformity in the adult, inescapable, ragged at the edges”.

8. Elena Ferrante “Troubling Love”

Ферранте – моя любов. Ця книжка справді затягує. Тут моя улюблена тема “доньки-матері” розкрита до глибини такої прірви, перед якою затамовуєш подих. Вона для мене була дуже катарсисною. Донька намагається знайти примирення зі своїм минулим і в процесі зовсім по-новому починає бачити свою матір. Ми часто маємо претензії до батьків, наче це якісь боги, та це такі самі смертні, як і ми.

У Ферранте я читала, здається, все, доступне англійською, включно з есеями і дитячою книжкою. Але через те, що нема куди складати книжки, я майже все прочитане в запалі роздала знайомим. Більше нічого віддавати не буду, бо за улюбленими книжками сумую, як за людьми.

“It was she I wanted to hurt. Because she had left me in the world to play alone with the words of lie, without limits, without truth”.

 

9. Delphine De Vigan “Baserad pa en sann historia” («На реальних подіях»)

Ця книжка свого часу глибоко мене зачепила, бо допомогла побачити історію стосунків з психопатами збоку, і зрозуміти краще, як це працює. Крім того, це книжка ще й про письмо й письменництво.

Може, ви бачили фільм Романа Поланського за цією книгою? Я не бачила, тому для мене це був не трилер чи детектив, а передусім книжка про письмо, літературу загалом, жінку в дуже глибокій психологічній кризі й про те, як небезпечно в такому стані впустити в своє життя людину, яка має не надто приємні щодо тебе наміри. Це книжка про нашу вразливість.

Це історія письменниці Дельфін, яка після чергового успішного роману потрапляє в серйозну письменницьку кризу, коли будь-який контакт зі словом кидає її у прірву тривоги, вона три роки не може вибратися з цього стану. Якраз у цей час вона зустрічає жінку, яка стає їй дуже близькою і яка всім своїм єством втілює і віддзеркалює страхи й тривоги, які відчуває Дельфін.

Від цього життя Дельфін стає просто нестерпним, але вона повністю залежить від своєї нової подруги. Кожне її слово звучить для Дельфін як вирок. Це історія дуже важкої психологічної залежності. Хто хоч раз був у таких стосунках, той ще краще все зрозуміє. До кінця історії у читача навіть складеться враження, що у Дельфін просто були такі розлади, що вона все вигадала і ніякої подруги не існувало. Ця книжка є в українському перекладі.

10. Rachel Cusk “Second Place”

Люблю Рейчел Каск за те, що коли читаєш її, то здається, ніби розмовляєш з близькою людиною, яка нічого не приховує і щиро довіряє тобі.

В цій книжці до відомої письменниці в будиночок, віддалений від усього світу, приїздить на резиденцію інший митець. Через пандемію він застрягає там надовго, і в нашої героїні весь світ летить шкереберть.

Його присутність пробуджує усі страхи й тривоги, сумніви та почуття, які були далеко сховані за рутинним життям жінки, котра, здавалося б, уже дійшла до того періоду, коли можна спокійно жити й займатися творчістю.

“The truth lies not in any claim to reality, but in the place where what is real moves beyond our interpretation of it. True art means seeking to capture the unreal.

Fear is a habit like any other, and habits kill what is essential in ourselves.

Because this is partly a story of will, and of the consequences of exerting it, you will notice, Jeffers, that everything I determined to happen happened, but not as I wanted it! This is the difference, I suppose, between an artist and an ordinary person: the artist can create outside himself the perfect replica of his own intentions. The rest of us just create a mess, or something hopelessly wooden, no matter how brilliantly we imagined it.

There’s a certain point in life at which you realise it’s no longer interesting that time goes forward – or rather, that its forward-going-ness has been the central plank of life’s illusion, and that while you were waiting to see what was going to happen next, you were steadily being robbed of all you had. Language is the only thing capable of stopping the flow of time, because it exists in time, is made of time, yet it is eternal – or can be”.

 

11. Jean Rhys “Wide Sargasso Sea”

Книжка перевертає з ніг на голову всім відому класику – «Джейн Ейр». Я такі історії дуже люблю, але рідко в кого виходять шедеври, як у цьому випадку.

Уявіть собі, що Берта Мейсон, божевільна, замкнена на горищі, перша дружина містера Рочестера, яку так боїться Джейн Ейр, оповідає свою історію життя.

Ця креолка з Карибських островів постає перед нами зовсім в іншому світлі, ніж ми бачили її у Бронте. Вона сильна, розумна, зі своїми судженнями. Та що ж таке могло з нею статися, що закінчує вона свої дні в холодній похмурій Англії, закрита від усього світу? Погодьтеся, серед вас теж є такі читачі, які задавалися цим питанням?

Я ж зізнаюся, що цій жінці я співчувала більше, ніж Джейн. До речі, оповідь ведеться якраз із двох перспектив – Берти Антуанетти Мейсон і містера Рочестера.

Цей текст вийшов у 1966 році і став класикою літератури. Сама авторка родом з Карибів, їй дуже близька проблематика місця. Минуле работоргівлі стає тлом всієї оповіді і ми починаємо розуміти, звідки взялося стільки ненависті, яка стає єдиною зброєю божевільної жінки.

Переповісти цей коротенький роман неможливо, його треба пережити. Це з тих книг, які будуть з вами завжди, вони затягують у свій світ, їх неможливо забути.

«Широке Саргасове море» – це якраз той стан, який переслідує протягом всього читання. Це море не має меж, а те, що відчуває головна героїня – це якраз відсутність бар’єрів, постійна тривога й страх, неможливість побудувати навколо себе бастіон, тому лишається один вихід самозбереження – божевілля (хоча і цей факт під питанням). Одним словом, читайте у будь-якій життєвій ситуації і будуйте свої кордони обачніше!

“I’m safe. There is the corner of the bedroom door and the friendly furniture. There is the tree of life in the garden and the wall green with moss. The barrier of the cliffs and the high mountains. And the barrier of the sea. I am safe. I am safe from strangers”.

 

12. Diana Athill “Stet. An Editor’s Life”

Після книжки Джин Ріс я просто мусила написати про книжку Даяни Етгілл – її видавчині, і однієї з найвідоміших жінок у видавничій справі.

Ця прекрасна жінка, яка видала багатьох наших улюблених авторів, прожила довге життя – 101 рік, а свою останню книжку вона опублікувала у 99.

Даяна пів століття була редакторкою у видавництві Андре Дойча, з яким вони і почали його перший видавничий бізнес.

Вона пише, що старість відчула лише після 80, тоді вона й почала писати спогади. Книжку спогадів “Stet” вона видала у свої 83 роки. Взагалі у неї вийшло 10 книжок зі спогадами, мемуарами, щоденниками. Так що коли ви думаєте, що почнете писати на пенсії, то не покидайте надії, все може вийти!

Stet – це позначка, якою редактор вказує, що потрібно скасувати правку: залишити слово чи фразу, повернути викреслений текст, латинське «stet» означає «нехай лишається».

Етгілл після 80 вирішила, що час залишити все те, що вона б в іншому випадку забрала з собою, і ділиться з нами прекрасними історіями зі свого життя, яке багато в чому вплинуло на історію літератури і видавництва двадцятого століття. Пише вона чесно, не шкодуючи ні себе, ні інших, але з такою відданністю і чутливістю, що це не може не вражати. Вона також ділиться цілими списками улюблених книжок. Там навіть є про Україну.

А який тоді зв’язок із Джин Ріс? Для Ріс Етгілл і вдова Джорджа Орвелла – Соня Орвелл, мусили стати просто няньками, інакше ця жінка б не вижила.

Моє улюблене “Широке Саргасове море” писалося в неймовірно важких умовах. Бідна Джин писала цей текст 9 років (а він досить короткий, як знаєте). В день смерті свого чоловіка Джин пише Даяні: “Все! Все закінчилося! І я тепер можу надіслати готову книжку”. А там ще була історія за кілька років до цього, коли книжка була майже дописана і Етгілл приїхала до Ріс. У Ріс стається серцевий напад і видавчиня тижнями сидить біля письменниці як віддана мати, доглядає авторку. Думаючи, що та вмирає, обіцяє, що книжку не видасть, бо Ріс просить саме так – чекати, поки вона напише останні речення або не видавати взагалі. Етгілл, для якої тексти – понад усе, страшенно переживає, що якщо ця жінка помре, то світ не побачить цю історію, і це найгірше, що може статися. Ріс, звісно, вижила, а “Широке Саргасове море” принесло їй славу і вирвало з бідності.

Взагалі вся книжка пронизана любов’ю до книг і слів. Етгілл розмірковує не лише про книжки, але і про видавничий бізнес, про те, чому все важче стає продати хорошу книгу, чому книжки стають такими дорогими, але завжди будуть люди, які читатимуть (у Етгілл є класифікація двох типів читачів – there are those who buy because they love books and what they can get from them, and those to whom books are one form of entertainment among several. Так от вона пише, що якщо один вид і зникне, то інший не зникне ніколи. Вгадайте, який залишиться?

Закінчую реченням про дві книжки, які найбільше вплинули на Етгілл:

“They brought home to me the central reason why books have meant so much to me. It is not because of my pleasure in the art of writing, though that has been very great. It is because they have taken me so far beyond the narrow limits of my own experience and have so greatly enlarged my sense of the complexity of life: of its consuming darkness, and aslo – thank God – of the light which continues to struggle through”.

 

13. Nicole Krauss “Forest Dark”

Книжка про коріння і його пошуки, а також про велике бажання від нього відірватися і бути вільною.

Ніколь Краус придумала неймовірний сюжет: а що як Кафка живий? А що як він зібрав свої пожитки в одну валізу і переїхав в Ізраїль, а все інше було просто інсталяцією, щоб по-справжньому втекти з цього світу, але не так радикально, не через смерть? Оповідачка вірить в цю історію і вирушає на пошуки Кафки, хоча насправді вирушає на пошуки самої себе.

«We bind and are bound because the binding bonds us to those who were bound before us, and those bound before them, and those before them, in a chain of ropes and knots that goes back three thousand years, which is how long we’ve been dreaming of cutting ourselves loose, of falling out of this world, and into another where we aren’t stunted and deformed to fit the past, but left to grow wild, toward the future».

 

14. Hanne Orstavik ”Love”

Я читала цю книжку давно,  але вона досі справляє на мене неймовірний ефект. Отже, «Любов» Ханне Ерставік – це роман норвезької письменниці про відносини матері й сина. У дуже коротенькому творі авторці вдалося сконцентрувати події всього однієї ночі до такої інтенсивності, що книжку неможливо відкласти, поки не доберешся до останньої сторінки, і навіть коли дочитаєш, то книжка довго не відпускає, примушує рефлексувати і не дає спокою.

Два паралельні життя, закинуті у далеку північ Норвегії, два життя, які б мусили перетинатися, але все ніяк не перетнуться – мати Вібеке зациклена на собі, на «культурі», на тому, щоб бути «кул», щоб все було красиво, без жодних дефектів, і син Юн, який просто по-дитячому хоче з кимось поговорити, розповісти про прочитане, поділитися своїми переживаннями, просто з кимось побути, чекаючи на тортик до свого дев’ятиріччя.

Юн переконаний, що мама готує сюрприз, а мама просто живе своїм життям, у якому немає місця для Юна. Закінчується все трагічно, бо коли тобі нема ще девʼяти, від уваги старших залежить твоє життя, а не лише тортик на день народження. Книжка про любов і трагедію, коли любові нема.

 

15. Siri Hustvedt “Mothers, Fathers and Others”

В цій книжці зібрано есеї Сірі Хустведт на дуже різні теми, але більшість крутиться навколо літератури, мистецтва, психології, філософії, а головне – навколо стосунків з іншими (не лише з матір’ю і батьком у власній родині, а в набагато ширшій перспективі: відносин з улюбленими художниками і авторами).

До цієї книжки хочеться повертатися, перечитувати деякі частини під настрій, як пости дорогих тобі людей.

Есеї про читання тут взагалі найкращі. В The Enigma of Reading Хустведт, здається, вдалося вхопити саму таємницю читання за хвоста і переконати нас на прикладі «Wurhering Heights» Бронте і робіт Кʼєркегора, що ми настільки віддані читанню не тоді, коли книга ідеальна, а коли ми відчуваємо, що щось там «не так» (таємниця), і що автор(ка)  віддав нам всього/всю себе і нам дозволили самим розбиратися, що з цим всім робити. Привезла цю книжку з Відня рік тому і за цей рік поверталася до неї багато разів, однозначно, повернуся ще.

 

16. Elizabeth Strout “Olive, Again”

Взагалі цей допис міг би бути про всі романи Елізабет Страут, але гарне фото у мене лише з цією книжкою (ось така халепа, коли читаєш з кіндла, то показати нема чого).

Та, якщо чесно, її Олівія – справді найкраще, що вона створила. Всі ми бачили серіал, і це той випадок, коли Френсіс МакДорманд втілила героїню ще краще, ніж моя фантазія! Але повертаємось до книжки.

Отже, «Олівія, знову» – про життя літньої Олівії Кіттерідж, про яку ми вперше читали в романі “Olive Kitteridge”. В цій книжці бачимо Олівію від її 72 до 83 років, вона вдруге одружується, вдруге стає вдовою, її здоров’я теж здає, вона уже старенька, але не перестає бути Олівією…

У Елізабет Страут події найчастіше відбуваються у маленькому вигаданому місті Кросбі у штаті Мен (штат, звісно, справжній).

Олівія Кіттерідж все життя навчала дітей математики. У Олівії є син Крістофер, який живе в Нью-Йорку і має уже свою сім’ю. У попередній книжці ми познайомилися з чоловіком Олівії – Генрі, знаємо, як вони разом жили, наскільки він був душевним, добрим і більш відкритим до людей, ніж Олівія. В кінці попередньої книжки Олівія овдовіла, і тут вона виходить заміж за іншого чоловіка, теж вдівця, Джека Кеннісона, колишнього професора з Гарварду, який переїхав у Кросбі на пенсію. Протягом усієї книжки ми стежимо за життям не тільки Олівії, але й усього містечка Кросбі. Книжка написана, як і попередня, у формі коротких оповідань, їх тут тринадцять. Що дуже приємно, ми зустрічаємо героїв інших книжок Страут (як, наприклад, братів Барджесс), за що Страут великий уклін, бо це таке тепле відчуття, наче тебе включають у коло посвячених, яким розкривається трошки більше смислів, ніж усім іншим (о, читацьке марнославство це завжди так приємно!) Вона те саме робить з романами про Люсі Бартон, і це мені дуже подобається (про Люсі є уже три романи).

Це абсолютно незбагненно, чому Олівію так люблять читачі, адже вона така (принаймні на перший погляд) неприємна, надто прямолінійна, надто байдужа до почуттів інших, але водночас вона здатна на справжні вчинки, може прийти на допомогу у найбільшій скруті, може видати щось таке абсолютно неочікуване й мудре. Її неможливо забути. Хочеш чи не хочеш, але байдужою вона точно нікого не залишить. Мабуть, тому вона така залюблена читачами – вона дуже справжня.

В кінці життя і до неї доходить, що варто відкривати очі і просто бачити іншого, поза собою, поза своїми очікуваннями чи упередженнями, просто бачити, що інший – така сама людина, як ти.

Від усіх книжок Страут у мене відбувається маленький катарсис, після кожної книжки мені здається, що я трошки більше зрозуміла себе й інших. Це унікальна сила літератури – так впливати на читача. 

«And it came to him then that it should never be taken lightly, the essential loneliness of people, that the choices they made to keep themselves from that gaping darkness were choices that required respect».

17. Madeline Miller “Circe”

«Цирцея» Мадлен Міллер – це про всіх «відьом», які зуміли віднайти власні сили, і, незважаючи ні на що, відмовилися грати в чужі ігри, навіть ціною життя на безлюдному острові.

Цирцея прибуває на острів (як ви пам’ятаєте, її покарали боги і відправили у вигнання), вона собі думає: “Вони залишили мене без своєї божественної присутності! Ха!” Саме це покарання стає її благословенням, бо вона нарешті може позбутися токсичної (у всіх сенсах) присутності своїх божественних родичів: “Had I truly feared such creatures? Had I really spent ten thousand years duckling like a mouse? I understand now Aeëtes’ boldness, how he had stood before our father like a towering peak. When I did my magics, I felt that same span and heft. I tracked my father’s burning chariot across the sky. Well? What do you have to say to me? You threw me to the crows, but it turns out I prefer them to you”.

Ця книжка – прекрасна метафора дорослішання. Не всі цей шлях проходять, але кому вдається – той знає, що на іншому березі не лише безлюдний острів і самотність, там свобода і ти є найбільшою творчою силою у власному житті. Коли вона каже «You do not know what I can do», вона ще насправді й сама не знає, на що вона здатна, але ставши на шлях «магії», уже не сила відмовитися від цієї здатності.

Там ще прекрасні місця, коли Цирцея стала матір’ю. Як вона каже, навіть її божественна суть і роки теоретичної підготовки до материнства не допомогли, коли всі ці виклики з безсонними ночами перейшли з теорії в практику. Так, мами – це ще ті богині, шкода лише, що смертні.

18. Joan Didion “Let me tell You What I mean”

Есеїстика Джоан Дідіон. Вона так багато пише про Каліфорнію, що мені здається, я вже там побувала. Але найцікавіше – це її есеї про письмо і про буття письменницею, про вміння ставати невидимою і втілюватися в інші ролі, розуміти інших зсередини, щоб потім розповідати їхні історії.

Що мені подобається в її прозі, так це якась гранична тверезість і відсторонений погляд, навіть коли вона пише про найтрагічніші події у власному житті (як ось ця книжка «Рік магічного мислення»). Таке враження, що вона ніколи не пише зайвих слів, і саме цьому присвячено кілька есеїв і в Let me tell you what I mean, і в Slouching towards Bethlehem.

Ось вам цитата з есею Why I Write з Let me tell you what I mean:

“In many ways, writing is an act of saying I, of imposing oneself upon other people, of saying listen to me, see it my way, change your mind. It’s an aggressive, even a hostile act. You can disguise its aggressiveness all you want with veils of subjunctives, with eclipses and evasions — with the whole manner of intimating rather than claiming, of alluding rather than stating — but there’s no getting around the fact that setting words on paper is the tactic of a secret bully, an invasion, an imposition of the writer’s sensibility on the reader’s most private space”.

Тому власне Дідіон і економить усі ці subjunctives and evasions, і пише без усього зайвого про головне, що хоче сказати.

 

19. Annie Ernaux “En flickas memoarer”

Анні Ерно – всі читали, всі знають, і погодьтеся, коли читаєш одну книжку Ерно, хочеться читати ще. Гранична відвертість і безжальність до себе не перестає дивувати. Мені з прочитаного найбільше сподобалися саме “Спогади дівчини” , бо там зрозуміло, що Ерно саме через письмо знайшла спосіб переживати буквально все. Письмо створює для неї дистанцію до власного ж досвіду, вона пише “я дивлюся на цю дівчину, і не розумію, що це я, до мене у спадок перейшла її памʼять”, і саме цим спадком вона щиро ділиться з нами.

20. Daphne Du Maurier “Rebecca”

“Last night I dreamt I went to Manderley again” – ця фраза у мене висіла над столом декілька років і налаштовувала на творчий лад. Я досі думаю, що це одне з найкращих перших речень в літературі. Дафну дю Мор‘є я дуже люблю. Її не надто часто читають зараз, хоча один її твір знають абсолютно всі – це «Птахи» Гічкока, яких він зняв за її оповіданням (до речі, «Ребекку» він теж знімав).

Особисто для мене «Ребекка» читається як абсолютний горрор, такий саспенс, що важко відірватися. Я вболіваю не за Ребекку, а за оповідачку, хоча ідея агентності цієї сильної жінки, яка не дає жити нікому навіть після своєї смерті, мені дуже подобається, та співчуваю я таки живим.

Дафна дю Мор’є виросла у творчій родині, тому література й творчість взагалі були для неї дуже логічним і усвідомленим вибором. Творчість для неї була роботою, вона писала щодня і видавала по бестселлеру на рік. Ці темпи трошки уповільнилися з віком, але писала вона до самого кінця, працюючи у різних жанрах, випробовуючи себе й інших.

21. Deborah Levy “Things I Don’t Want to Know”

Це есеїстика Дебори Леві. Ви, можливо, читали її “Гаряче молоко”, яке є українською, тому знаєте, про кого я пишу.

Дебора Леві розповідає про те, чому вона пише. А також про дитинство (виросла вона в Південній Африці, тато був членом ANC, його арештували, коли Деборі було 5 років, так що там багато роздумів про життя за апартеїду). Коли ти жінка, будь-яке письмо стає політичним актом, пише Дебора, бо в умовах, де тобі приписують певний простір і певні ролі, справжнє письмо вимагає постійного спротиву цим приписам. Вона міркує про те, що жінка, будучи мамою, має абсолютно іншу економіку письма. Бо ви не можете бути «ось тут я пишу – а ось тут виконую обов’язки мами», ви в цьому постійному хаосі живете, і розділити це неможливо. Коли народилася моя донька, мені казали, що через 5 років буде легше, але я думала стріляти на місці кожного, хто так говорить. Насправді я розумію, що люди просто мене жаліли, щоб не казати “це назавжди”. Але через 5 років точно приходить усвідомлення: ну й прекрасно, що це назавжди! Дебора Леві взагалі не сентиментальна, просто ні на грам, її проза чиста і завжди влучна, тут немає жодного зайвого слова, але кожне речення осідає в памʼяті назавжди.

“To speak up is not about speaking louder, it is about feeling entitled to voice a wish. We always hesitate when we wish for something. In my theatre (вона там пише про польську актрису, яка їй показала, що в будь-якому мистецькому акті є політика), I like to show the hesitation and not to conceal it. A hesitation is not the same as a pause. It is an attempt to defeat the wish. But when you are ready to catch this wish and put it into language, then you can whisper but the audience will always hear you.

Even the most arrogant female writer has to work overtime to build an ego that is robust enough to get her through January, never mind all the way to December”. 

І з таким от почуттям гумору вона пише практично про все.

Стосик натякає, що коли ви раптом вирішите прочитати одну книжку, то вам одразу захочеться всі. І ваше бажання цілком легітимне, не стримуйте себе!

22. Agneta Pleijel “Sniglar och Sno” (“Равлики і сніг”)

Почну з того, що Аґнета Плеєль – одна з моїх най-найулюбленіших шведських письменниць. Якби я не жила в Швеції, то є ймовірність, що я би про неї не дізналася, і це була би велика втрата у моєму читацькому житті, бо Плеєль справді прекрасна.

З вами ділюся третім томом її мемуарів, який вийшов буквально кілька тижнів тому. В попередніх частинах вона писала про дитинство і студентство, а тут ми бачимо молоду жінку, яка влаштовується на посаду журналістки відділу культури в одній з провідних газет країни (через кілька років вона стане першою жінкою – головною редакторкою відділу культури такої великої газети в історії Швеції).

Паралельно з отриманням постійної роботи, Агнета вагітніє. Так що в книжці вона пише і про робоче життя, і про сімейне. Попри те, що сімʼя практично живе на зарплату Агнети, чоловік постійно вимагає уваги і 100% віддачі Агнети родині. Якщо жінка може поєднати роботу і дитину, то в це рівняння дуже складно вписати ще й чоловіка, який поводиться гірше дитини. Вона дуже хоче любити і щоб її любили, але з цим чоловіком нічого не виходить. Але (спойлер) в цей же час, коли все не клеїться в родинному житті, Агнета зустрічає любов свого життя – з яким живе досі в шлюбі вже 41 рік. Чоловік цей відомий журналіст і письменник Мачей Заремба, родом з Польщі.

Агнета Плеєль пише таку ж безжальну прозу про себе, як Анні Ерно. Скажу чесно, Агнета мені більше подобається як письменниця, але, можливо, це тому, що шведський контекст мені ближчий.

В книжці ми зустрічаємо стільки подробиць з життя культурної еліти Швеції, що це може читатися як культурна історія країни (там є прекрасний пасаж про конференцію письменників із західного і східного блоків у Фінляндії десь в кінці 60-х, і вона описує антураж і радянських письменників, які більше схожі на політруків).

Сама ж авторка пише, що це книжка про «становлення особистості». Це про становлення зрілої людини, яка знає, чого хоче і знає, що робить.

Вона розмірковує багато про фемінізм, читає Сімону де Бувуар, але самій їй важко ідентифікувати себе як феміністку, їй подобається бути єдиною жінкою в редакції. Та коли її читаєш, розумієш, що її життя якраз дуже феміністичне, бо для неї завжди йдеться про свою свободу (фінансову в тому числі) і своє право бути собою (вона відмовляється від багатьох робіт, коли розуміє, що це заважає їй писати). А пише вона дуже багато. Вона одна з найпродуктивніших шведських авторок. Знову ж таки, ось цей час на письмо, виборений у сімʼї, в роботи, у себе врешті-решт — це і є дуже егоїстичний феміністський жест.

Зараз Агнеті 83 роки. Я вдячна жінкам, які пишуть таку прозу, яка дозволяє іншим жінкам впізнавати себе і розуміти краще свій час і минуле. Все крихке, і попри відчутні здобутки фемінізму, велика частина боротьби за звільнення ведеться досі з собою, адже головна задача – це якраз стати тим самим автономним індивідом.

23. Lina Wolff “De polyglotta alskarna” (“Коханці-поліглоти”)

За цю книжку Ліна Вулф отримала премію Августа у 2016 році, і заслужено отримала, я вам скажу!

Читається на одному диханні, захоплює і змушує думати про призначення літератури. Це книжка про книжку (або про можливості книжки). Я дуже люблю таку тематику, хоча часто такі книжки надто попсові, а ця – справжня література, так що тут можна бути спокійними.

Композиційно книжка складається з трьох частин, розказаних різними людьми, яких зводить доля навколо одного рукопису під назвою “Коханці-поліглоти”.

Одна з оповідачок – це жінка, яка спалила рукопис, інша людина – сам письменник, автор рукопису, а третя особа – італійка Лукреція, яка надихнула автора написати рукопис (якщо точніше, ціла її родина слугувала матеріалом для написання книжки, колективна муза, якщо хочете).

Все починається з того, що Еллінор – посередня жінка (яка не відрізняється ні смаком, ні начитаністю) зі шведської південної провінції Сконе, через сайт знайомств зустрічається зі стокгольмським літературним критиком Калісто Рондас. Він її ґвалтує, а вона заради помсти спалює рукопис, який дали критику на прочитання. Рукопис написав такий собі Макс Ламас, цей манускрипт існує всього в одному екземплярі, тож для письменника спалення рукопису означає мало не знищення самого смислу його життя. Про сюжет більше нічого не скажу, але розповім про подвійне дно книжки, яке набагато глибше того, що лежить на поверхні.

Символічний пласт тут найцікавіший, бо він як загадка, яку письменниця не розкриває, а віддає повністю читачеві. Нам уже самим доводиться розгадувати всі її алюзії. Так, наприклад, вона називає критика Калісто. Коли не дуже обізнана Еллінор каже, що щось їй це ім’я нагадує, з неї поблажливо сміються, тому що Калісто їй нагадує якусь марку склянок. Але ж є така німфа Калісто, яку Зевс (за деякими традиціями Артеміда) перетворив на ведмедя, отже, ми бачимо перед собою такого собі ведмедя (причому його опис повністю збігається з ведмежою натурою). У цьому Калісто захована інша людина, але пізнати її вдається не кожному. Так само усі чоловічі герої тут читають Вельбека. Його “Можливість острова” проходить наскрізною темою обговорень. Еллінор теж починає його читати і тут стається найцікавіше – символічно лише вона “знаходить острів” (тобто їй таки вдається вийти з-під чар критика і покинути його будинок), усі ж чоловічі персонажі просто читають, аналізують Вельбека, та нічого не в силах зробити.

В цій книжці саме жінки наділені харизмою, раціональністю, дією. А чоловіки замкнені у своєму темному світі страхів і тривог. І те, що жінка з найпростішим бекграундом, без вищої освіти, без роботи, практично знищує витонченого критика/письменника зі Стокгольма, ще й у нього вдома, багато говорить про силу мистецтва.

Великий плюс книжки – це описи Стокгольма. Він тут як один із персонажів, його дух панує над усім, навіть коли події переносяться в Рим.

Чому ж для мене особисто особлива ця книжка? Ліна Вулф – окрім того, що це одна з найкращих письменниць Швеції, вона ще й перекладачка, її книжки часто граються з кількома мовами одночасно. Я не могла її оминути, віддано читаю всі її книжки, я навіть переклала “Коханців-поліглотів” ще до ковіду. Книжка досі не вийшла, і мені просто шкода, що одна з найкращих шведських письменниць так і залишається незнаною в Україні.

24. Ingvild H. Rishoi “Stargate. En julberattelse” («Старґейт. Різдвяна історія»)

Інґвільд Рішой – одна з моїх улюблених норвезьких письменниць. Саме ця книжка, «Старґейт. Різдвяна історія» вийшла у нас минулого року, і одразу в багатьох книжкових клубах люди писали, що це найкраща різдвяна історія, тож це не лише моя субʼєктивна думка. Книжка написана в традиціях казок Андерсена чи Астрід Ліндґрен, вона абсолютно без рожевих поні, але дуже красива, тому одразу попереджаю, якщо треба поні (а інколи вони всім треба), то це не до Рішой.

Це справді невеличка книжечка про одну родину напередодні Різдва. Молодша дочка Ронья (7 років), старша Мелісса (16 років), і іхній батько. Мама давно померла. Батько любить поезію, дочок, і пити. Останнє, як ви розумієте, псує життя усім. У дочок є велике бажання влаштувати справжнє Різдво, і вони беруться за це дуже завзято, не шкодуючи нічого для досягнення мети.

Коли ти дитина, у якої немає старших, тобі справді потрібне Диво, щоб зробити неможливе. В літературі можливе все, але читач розуміє, що ця магія можлива лише в літературі, тому після читання диво стається саме в серці читачів, бо любов – це турбота, це дія, це наша сила, від якої залежать ті, хто нам небайдужі.