Джерела тепла

Протягом 2026 року Замок Уяздовський (Варшава) разом з виданням  “Двутиґоднік” в рамках програми “КПО для культури” організували серію семінарів з українськими представниками і діячками культури. Одна з таких зустрічей була присвячена досвіду культурних інституцій та митців у часі війни, досвіду роботи в умовах надзвичайних ситуацій і про безпекові протоколи для інституцій. Учасники розповіли, як змінилися умови їхньої праці, як вони вирішують питання безпеки й планування, які проблеми доводиться вирішувати на рівні роботи колективів і проєктів міжнародної співпраці. В семінарі взяли участь художник Костянтин Зоркін, директорка музею Богдана і Варвари Ханенків Юлія Ваганова і Ольга Сагайдак, голова правління Коаліції дієвців культури.

Костянтин Зоркін: 

Багато речей, які ми робимо, надто конкретні й жорстко прив’язані до свого часу. Поки вони актуальні — вони на щось впливають. Але час минає, і разом із ним зникає багато документів, свідчень. Щоб щось залишилося в майбутньому, потрібно створювати речі, які переживуть теперішнє. Один із таких шляхів — колаборація. Коли ми працюємо разом, ми підживлюємо одне одного, даємо додаткові сили й можливості. Це можуть бути книжки, фільми, виставки — різні форми створення документів часу.

Водночас важливо залишити в історії той образ, який ми зараз переживаємо. Поговорити про себе самих і втілити цей досвід у щось матеріальне. Бо, можливо, самі ми не перетриваємо цей час. Із цього відчуття виріс великий проєкт, який ми робили разом із Літературним музеєм у Харкові. Це була розмова про нас самих — про людей у місті, якому загрожує війна, у місті, яке може не зберегтися, так само як і ми.

Тоді з’явилася метафора корабля. Наше місто Харків — це корабель, який опинився біля ворожих берегів. Він не може відплисти геть, але є ризик потонути. І є команда, яка не полишає корабель і робить усе, щоб він залишався на плаву. Цей корабель і команда стали метафорою процесу, частиною якого я був із перших місяців війни. Ми просто не давали цьому кораблю потонути.

Згодом я почав чути відгуки людей — їхні враження від того, що ми робили разом із друзями й колегами. І я зрозумів, що це було важливо для багатьох. Бо мистецтво, як на мене, — це не лише виправдання існування людини. Це ще й магічна річ. Воно може на певний час створити відчуття захисту. Коли багато людей працюють над великим проєктом, виникає потужна енергія. І ця енергія ніби захищає тих, хто в ньому задіяний, поки проєкт триває. Наче якісь сили дбають про те, щоб він був завершений.

І щойно один проєкт завершується, потрібно починати новий, ніби відвойовувати для себе шматок майбутнього. Бо майбутнє тепер формується саме так, маленькими кроками. Планувати на рік чи два наперед здається неможливим. Майбутнє перестало відчуватися як щось визначене.

Я не дуже люблю слово «інституції». Мені ближче говорити про них як про живі організми, у яких є імена і люди всередині. Наприклад, Літературний музей у Харкові для мене саме такий організм. Він дуже живий і, мабуть, став найпотужнішою культурною інституцією міста. Він об’єднав нас між собою і водночас з’єднав зі світом. Усі гості, які приїздили, бачили Харків через призму того, що ми робимо. Для мене це дуже важливо.

Водночас є і сумна сторона. Мені здається, що парадигма колаборації поступово слабшає. Ми й далі співпрацюємо з Літературним музеєм. Зараз, наприклад, робимо проєкт «Лабораторія мрій». У ньому одна з робочих тем пов’язана зі смертю і стійкістю перед нею.

Я сиджу у своїй майстерні. За спиною — мої інструменти: стамески, різці, сокири. Коли я думав, чи варто вивозити свої роботи з Харкова, зрозумів: найкраще, що я можу зробити, — це зберегти інструменти. Бо якщо в мене будуть інструменти, я зможу створити нові роботи.

Це своєрідна «тривожна валізка історії». Під час війни багато людей тримали біля ліжка тривожну валізку — сумку з документами, ліками, невеликим запасом їжі й одягу. Її можна було схопити в разі обстрілу чи евакуації, щоб протриматися якийсь час.

Тривожна валізка історії, на мою думку, — це ящик із інструментами. Інструменти — це принципи, методики, ключові думки, які нас тримають. Це не те, що ми робимо, а те, як ми це робимо. Досвід співпраці, взаємодії, передавання знань — усе це інструменти.

Зараз у межах нашого проєкту я, наприклад, розповідаю підліткам про методику навчання, яку свого часу передав мені мій учитель. Це принципи малювання, пов’язані з авангардними школами. Я не пишу про це книжок чи статей, я передаю ці знання безпосередньо молодим людям, які зможуть передати їх далі. Це теж спосіб збереження — передача досвіду від людини до людини.

Ми живемо в унікальній ситуації, і наші інструменти теж унікальні. Але важливо зрозуміти, що саме є найнеобхіднішим.

Я часто думаю про ще одну метафору — про світло. Україна — велика країна, і між великими містами лежать величезні простори. Якщо дивитися на карту з космосу, можна уявити темну землю, на якій світяться маленькі зірочки. Це люди. Люди, які світяться. Коли вони збираються разом, їхнє світло стає яскравішим.

У Харкові теж є таке світло. Не можна сказати, що тут нічого не відбувається. Але є певний ліміт цієї енергії. Бо крім мистецтва існують речі, які постійно відволікають увагу: обстріли, блекаути, відсутність тепла. І поступово здається, що мистецтво слабшає. Генерувати цю енергію стає дедалі важче, бо темрява накопичується не лише навколо, а й усередині.

Багато таких «генераторів світла» поступово згасають або переїжджають в інші міста — туди, де світліше. Там, де більше можливостей і менше напруження.

Я сиджу у своїй майстерні, і навколо мене коробки з роботами, які я намагаюся відправити до Чехії — на фестиваль української культури в Празі. Половину цих робіт в Україні ніхто не бачив. Вони існували лише в моїй майстерні та в моєму інстаграмі. У Харкові просто немає місця, де їх можна показати. І так сталося, що зараз легше експонувати їх у Чехії, ніж у власній країні.

Для мене це символічна ситуація. Я намагаюся багато робити, але бачу, наскільки обмежені можливості цієї реальності для підтримки мистецтва. Багатьом воно здається неважливим. Водночас я бачу процеси атомізації: люди роз’їжджаються, співпраці руйнуються. Митці залишають небезпечні міста в пошуках більш комфортних умов. І ми справді втрачаємо митців. Але це природний процес. Усі живі істоти йдуть туди, де тепліше і світліше.

Моя метафора зі світлом саме про це. Ти можеш освітлювати територію навколо себе, але з часом розумієш: іноді більше можеш зробити там, де світла вже більше. Там не лише тебе бачать — там і ти бачиш більше, і це тебе підживлює.

Я залишаюся в Харкові і працюю тут. Бо саме Харків дає мені сенси. Дає натхнення. Навіть загроза, яка тут існує, формує певну внутрішню правильність.

Цікаво, що буде далі.

Юлія Ваганова

Я хочу звернути увагу на людей, на команди, на інституції — і на те, що з нами відбулося і що нас сьогодні оточує.

Нещодавно я була в Стокгольмі на запрошення колег із ICOM. Ми говорили про досвід роботи в умовах надзвичайних ситуацій і про безпекові протоколи. Після наших розмов одна з колег сказала мені: «Це так дивно. Я думала, що коли починається війна, усе зупиняється. Але з ваших історій виходить, що життя триває далі».

І насправді це так. У цьому є щось дуже біологічне. Людина не може просто завмерти й перестати щось робити. Існують базові процеси, які змушують рухатися далі: шукати роботу, їжу, безпеку для себе й близьких, підтримувати людей поруч, захищати свою територію. Усе це вмикається дуже швидко.

Тому життя не зупиняється. Воно просто стає іншим. І в цій новій реальності потрібно дуже швидко перебудовуватися.

Одним із наших проєктів стала виставка в Гаазі. Під час досліджень ми виявили цікаву історію: засновник одного з місцевих музеїв — музею Бредіуса — знав Богдана Ханенка, засновника колекції нашого музею. На основі цього відкриття та їхнього листування, яке розшифрували колеги з Нідерландів, ми змогли створити проєкт, у якому представили частини нашої колекції у своєрідних «парах». Виставка показувала спільні інтереси двох колекціонерів, які жили в один час, але в різних країнах.

Війна, звісно, приносить екзистенційні виклики. Ви не знаєте, що буде завтра і що вам робити в цій ситуації. 10 жовтня 2022 року російська ракета влучила в місце просто біля музею. Ударна хвиля знищила всі наші вікна і частину скляних стель. На щастя, саму будівлю це суттєво не пошкодило. Через кілька тижнів після того, як ми законсервували будівлю, ми змогли відновити публічну роботу.

Будівлю вдалося законсервувати всього за п’ять днів. Нам допомогли люди, які просто дуже люблять наш музей: вони надали матеріали, допомогли технічно організувати процес. Підтримка приходила з різних боків. Наприклад, наші сусіди — невелика кав’ярня «Склад 17-Б» у спільному дворі — запропонували проводити в них лекції про музей, поки ми не могли приймати відвідувачів. Вони навіть створили три нові коктейлі, присвячені музею, і частину доходу від продажу перераховували на його підтримку.

Коли починається війна і ніхто не знає, що буде завтра, музей опиняється в певній порожнечі. Але водночас ми розуміємо, що ця порожнеча належить не лише нам. Музей — це не приватний простір, він належить усім. Тому ми вирішили ділитися цим досвідом із відвідувачами. Ми дозволяли людям гуляти порожніми залами і розповідали не про твори, які раніше висіли на стінах, а про історію самого музею: як він пережив Першу світову війну, більшовицький період, Другу світову. Ці історії стали прикладом стійкості інституції.

Ми також намагалися бути корисними для людей. Уже в травні 2022 року ми почали проводити воркшопи, на яких навчали відвідувачів правильно пакувати цінні речі. Музеї добре знають, як це робити: які матеріали використовувати, як зберігати різні предмети. У кожного вдома є щось важливе — бабусина вазочка, фотографія, картина. Люди хотіли знати, як убезпечити ці речі, якщо доведеться евакуюватися.

Нашою стратегією стала опіка. Опіка над людьми, які залишилися в Києві, яким потрібне місце солідарності та підтримки. Ми відкрили музейний дворик, де організували мистецьку бібліотеку і різні події. Там проходили воркшопи, концерти, майстер-класи — усе, що могло дати людям відчуття безпеки й звичного життя. 

До музею почали приходити дуже різні аудиторії. Дехто прагнув класичної експозиції, яку ми тоді не могли показати. Тоді ми пропонували класичну музику. Інші хотіли чогось нового — і ми проводили концерти сучасної музики. У такі моменти музей ніби заново відкриває свої сили, про які ми раніше не завжди замислювалися.

Часто музей має імідж постійного прохача — інституції, якій завжди бракує коштів. Але насправді музей має іншу, парадоксальну силу: він здатен акумулювати ресурси і спрямовувати їх далі.

Одного разу до нас звернулася організація, що популяризує донорство крові, із пропозицією провести день донації в музеї. Ми відразу погодилися. Протягом дня до нас приходили десятки людей, готових здати кров для поранених військових і цивільних. І що може бути символічнішим, ніж віддати свою кров у просторі мистецтва? До того ж це відбувалося в залі, яка називається Готичною — ми не втратили й почуття гумору.

Інша історія пов’язана зі співачкою Джамалою. Вона запропонувала провести в музеї презентацію свого нового альбому і передати зібрані кошти на відновлення наших вікон. Ми розуміли, що це потребуватиме дуже багато ресурсів, тому попросили спрямувати ці гроші на підтримку снайперського підрозділу однієї з бригад. Це теж приклад того, як музей може акумулювати енергію та спрямовувати її на інші потреби.

Поступово ми почали ставити собі питання: хто ми сьогодні і як маємо діяти? Як перейти від старої експозиції до нових форм висловлювання?

Ми почали активно працювати із сучасними художниками, хоча раніше музей мав дуже невеликий досвід у цій сфері. Сьогодні значна частина нашої програми складається саме з проєктів сучасного мистецтва.

Одним із перших був проєкт харківського художника Олега Калашника «Солдатики». Ми запросили його до Києва влітку 2022 року, намагаючись «розбудити» місто. З нашої перспективи Харків навіть під час вторгнення залишався дуже живим і динамічним, тоді як Київ виглядав паралізованим від страху. Нам хотілося знайти інструменти, які могли б повернути місту енергію.

Разом з художниками ми створили виставку «Тимчасом до Ханенків», у якій автори працювали з музейними предметами, світлом і простором, створюючи прямі й непрямі відсилання до колекції.

Ще одним напрямком стали проєкти, що досліджують міжнародні зв’язки музею. Ми запитували себе: як колекція східного і західного мистецтва пов’язана з Києвом і Україною? Які історичні зв’язки ми можемо показати?

Так виникли виставки «Гаага—Київ» і «Вінтажні роки». Перша була присвячена нідерландському мистецтву кінця XIX століття і стала можливою завдяки приватному колекціонеру з Нідерландів, який привіз роботи до Києва під час війни. Друга розповідала про українських художників, які між двома світовими війнами працювали в Парижі і стали частиною феномену École de Paris.

Ці проєкти відкрили для нас нову роль приватних колекціонерів. Раніше музеї часто ставилися до співпраці з ними обережно, побоюючись ризиків комерціалізації. Але сьогодні в Україні приватні колекціонери часто стають справжніми партнерами, які допомагають створювати нові наративи.

Окремим проєктом стала виставка мистецтва африканського континенту. Для нас було важливо дивитися на цей регіон не крізь європейську оптику, а намагатися встановити прямий діалог.

Водночас дуже важливо говорити про команди. Команди надихаються новими проєктами і продовжують працювати попри холод, відключення електрики й інші труднощі. Але вони також виснажуються і вигорають. Тому потрібно постійно думати про їхню безпеку й підтримку.

Ми проводимо тренінги з домедичної допомоги, щоб працівники були готові до різних ситуацій. Також важливо, щоб науковці могли продовжувати дослідницьку роботу. Для цього ми створили програму «За таємними дверцятами»: на один день розпаковували твір із колекції і присвячували йому окрему подію. Цікаво, що багато кураторів обирали твори, які ніколи раніше не експонувалися.

Ми також створили нові простори для команди: невеликий коворкінг і читальну залу. Це місця для спілкування, роботи й натхнення.

У час війни ми постійно ставимо собі складне питання: хто ми і для кого працюємо? Спочатку відповідь була очевидною — ми служимо суспільству. Але дедалі більше ми розуміємо, що служимо також мистецтву і художникам, які несуть із собою знання та інструменти.

Порожні зали музею іноді стають нашою силою: вони дозволяють експериментувати, перевіряти нові ідеї і бути сміливими. Це непросто, бо ми все одно залишаємося інституцією, яка повинна працювати з відвідувачами і виконувати певні плани. Але саме ця місія і готовність до експерименту тримають нас.

Ми також багато працюємо з підлітками, створюючи для них спеціальні програми, де вони можуть зануритися в роботу музею.

Ще один новий виклик — робота з людьми, які мають посттравматичний стресовий розлад. Ми навчаємося реагувати на такі ситуації і водночас думаємо, як захистити наших співробітників. Для цього проводимо зустрічі з психологами та спеціальні тренінги.

Повертаючись до теми інструментів, про яку говорив Костянтин, я думаю, що нашими головними інструментами є інтелектуальна сміливість, гнучкість і здатність до співпраці.

Ці практики були помічені й на міжнародному рівні. Ми потрапили до короткого списку премії EMYA 2024, отримали нагороду мережі музеїв сучасного мистецтва CIMAM за видатні музейні практики і перемогли на форумі Best in Heritage у номінації Project of Influence.

Для нашої команди це було дуже важливо. І я сподіваюся, що наш досвід може впливати не лише на нас, а й на ширше музейне середовище.