Анна Придатко: “Смерть навчила мене казати “Я тебе люблю”

“Привіт.

Мені є трошки що сказати.

Я не дуже хочу думати про майбутнє. Але й не можу цього не робити.

Це дещо боляче. Приблизно, як виходити за поля.

Але ж і невідворотнє”.

Хоча «Щоденники смерті» Анни Придатко напряму майже не пов’язані з війною, – інтонаційно вони відповідають їй.

Але й більше.

«Щоденники…» – цикл графіки, виконаний у трьох шкільних зошитах у раритетну косу лінійку з червоними полями, вихід за які дійсно тягне за собою педагогічне покарання. Роздуми авторки, написані від руки крупним розгонистим почерком, поєднані з візуальними образами, інколи на одну сторінку, частіше на розворот.

Текстуально це не життєпис, а радше нотатки про сприйняття смерті, про її соціальні, культурні, наукові ракурси. Є навіть міркування про тибетську Книгу мертвих, детальні описи ознак агонії та клінічної смерті. Є і про народження: «Завелика голова для маленького отвору», «Пологи, народження страшніші за небуття». Інструкція з реанімації сусідить з раптовим «Я мабуть що помру у березні». Війна – ще локалізована на Донбасі чи в інфосфері – згадана в лічених місцях.

Деякі малюнки близькі до того, що інколи називають почеркушками – шкіців у блокнотах чи на випадкових папірцях між іншим, між ділом – накидані швидкими штрихами будинки чи портрети, насправді продумано винесені на маргінес, наче як компроміс між літерами й графікою. Є й кілька фотографій кладовищ, відбиток руки та навіть більш ніж конкретний метелик, приклеєний до паперу. Але сталий, наскрізний  мотив – обличчя, що тоне в глибокій зеленкуватій тіні або стигне в такому крику, що риси починають рватися, рот перетворюється на розтягнене провалля чи на кратер, або голова вибухає чорною хмарою; обриси стікають, спотворюються, затираються. Інколи немає і форми, просто вихор плям, в яких проступають слова: «Певні мелодії, пісні, що супроводжували мої переживання, коли помирав батько, досі дуже гостро асоціюються з тим станом». Зіпсовані фото, пролите чорнило, шибка в дощі, криві дзеркала, галюцинації, сни; на думку спадають фантазми Лінча, в яких крик теж розриває подобу до межі повного розутілення. Лінч,  утім, інколи винагороджує героїв і героїнь емоційно утепленим післябуттям; у Придатко є лише тут-і-зараз, цікаве саме своєю некомфортністю і недосконалістю, конфліктом зображення і тексту, безкомпромісною випадковістю образів. 

«Пробач, якщо я витрачаю твій час

Часу мені шкода»

І це все не про страх. Не про розпач. Радше про уважність погляду. Анна вглядається в потік темряви, що оточує нас. І говорить про життя.

«В світлій ночі жахаючого Ніщо вперше відбувається найпростіше розкриття сущого як такого: розкривається, що воно є суще, а не Ніщо» (зі статті Мартина Гайдеґґера “Що таке метафізика?”)

Це не терапія, радше спогади

Дмитро Десятерик: Аню, то як почалися «Щоденники»?

Анна Придатко: Я навчалась у Київській академії медіамистецтва, і мій випускний проєкт у вересні минулого року був про смерть – інсталяція, що ілюструвала регулярний сон з дитинства. Коли я мала лихоманку через високу температуру, з’являлися видіння з деформаціями простору. Цей сон я й перенесла в інсталяцію. А взимку почала думати: що я можу сказати як художниця? Мабуть – певні особисті речі, котрі не викинути з голови. Вони під кінець зими все більше нагадували про себе.

Д. Д.: Ти від них таким чином рятувалась?

А. П.: Це не терапія, радше спогади, не дуже свіжі навіть, про те, як хтось із близьких помирав, про моє ставлення до цього, взагалі роздуми про смерть. Тобто вже пережиті речі, але було бажання наче підготувати себе чи щось таке. Ти не можеш позбутися думок про смерть, але єдине, на що можеш спиратися – досвід. Смерть близьких і є таким досвідом. Якби я була віруючою людиною, то приділяла би увагу якійсь міфології і, можливо, мені в цьому сенсі велося би легше, не знаю.

Я не бачу проблеми в смерті й зараз, коли дивлюся на цей щоденник, навіть відчуваю, що емоції в зображенні перебільшені порівняно з текстом. Звісно, текст особистий, я його писала напряму від себе, намагаючись не підлаштовуватись під можливого глядача. Це не дуже комфортно, бо це реально особисті речі, які, може, нікому особливо й не цікаві. Я не намагалась робити з цього якусь поезію, але, відчуваю, оточення і час теж відображуються в такому форматі.

Думати про смерть я почала дуже рано

Д. Д.: Власне про формат. Звідки взялася ця доволі радикальна ідея використати зошит у косу лінійку?

А. П.: З того, що це найбільш голімий зошит, який я знайшла. Я багато разів перероблювала «Щоденники», і цих зошитів використала чимало. Вони потім зникли з супермаркету, бо їх ніхто не купляє, окрім мене, тож я чекала ще кілька тижнів, доки вони з’являться. Максимально фіговий папір.  Обкладинка салатового кольору і ще написано «Ностальгія». В звичайному супермаркеті, не в художній крамниці. Не хотілося робити рафіноване мистецтво.

Д. Д.: Чому?

А. П.: Мій вислів особистий, маленький, простий. Я чимдуж трималася інтимності, уникаючи будь-якої додаткової цінності. Розмова про смерть, особливо в мистецькому середовищі, доволі патетична, серйозна. А насправді це базова річ, із якою кожна людина стикається багато разів. От я й прагнула надавати цьому якомога менше фізичної міцності й глибини. І в тексті весь можливий надрив притлумлений. Тож коли я побачила ці найгірші зошити, ще і з «Ностальгією», так і подумала: «Ти до мене кажеш, що тебе треба брати».

Д. Д.:  Косі рядки – це кошмар молодших класів.

А. П.: Це справжня дитяча травма. В мене перший зошит так і починається: біль, страх, а щось згадувати так само боляче, як виходити за поля. Ти пишеш – і має бути каліграфія, маєш писати згідно з наведеними літерами.

Д. Д.:  Виходить, ти дорослу розмову вписуєш у школярський зошит.

А. П.: Я не знаю, хто коли починає думати про смерть, але я почала дуже рано.

Д. Д.: У скільки років?

А. П.: Перші страхи стосовно моїх близьких у мене з’явилися років у 6. Мій батько народився в 1938 році, він майже того ж віку, що мої дідусь і бабуся по мамі. І бабуся, з якою я жила, декілька разів казала мені, що батько може одного разу не прийти, бо вже вік такий. Плюс такі тригерні речі, коли я в 1-2 класі приходила в розпачі, що мені поставили двійку, то мама мене заспокоювала: «Нічого страшного, це не найгірше». – «А що гірше, мамо?» – «Ну, коли хтось помирає». О, дійсно, неприкольно. Добре, двійку можна пережити. В мене досі так: коли дуже погано, я себе можу повернути або попросити когось мені це сказати. Дмитре, просто скажи мені, що це не найстрашніше, що може статися.

Д. Д.:  В тебе комплекс відмінниці?

А. П.: Вже ні. А в молодших класах мені здавалося, що навчатися – це страшенно важливо, що це ціль мого життя, що я зраджую цю ціль, отримуючи погану оцінку.

Хотілося обійтися без пафосу

Д. Д.: Повертаючись до «Щоденників»: якщо розглядати написи як носій певної інформації, то здається, що ти наче навмисно створюєш конфлікт між ними і зображенням, яке часто навіть поглинає літери.

А. П.: Треба здавати собі справу, що щоденник – це література. Але я не роблю розповідь з ілюстраціями, бо то інакші вимоги до письма. До речі, цим можна було би зайнятися, зробити красивий текст – там є кілька цікавих штрихів у цьому сенсі. Але цього я не робила, бо, повторюю, хотілося обійтися без пафосу. Це просто мої думки і не більше.

Д. Д.: Тому, мабуть, щоб уникнути зайвої спектакулярності, ти відпускаєш межі зображення, «втрачаєш» обриси.

А. П.: Ну а як можна уявити щось, що помирає, розкладається? Такий стан, процес переходу між тим, що вже сталося, і повним зникненням. Я не можу собі уявити це у визначеній конкретній формі.

Такі форми трапляються і в сновидіннях.

Д. Д.: Так. У тій інсталяції про сон з дитинства був образ переходу – я йду і йду по надзвичайно гладкій поверхні, і вона раптом перетворюється на каміння з гострими краями, по якому йти неможливо. Намагаєшся повернутися на рівну поверхню і не можеш. Ось із дитинства мені здавалося, що схожу картинку бачитиму перед смертю. Метаморфоза простору візуально наклала відбиток, тож я смерть уявляю такою – розпливчастою, без чітких країв. Але ж агонія так і відбувається – людина може повернутися на кілька секунд, потім знову втратити свідомість. Постійна боротьба між небуттям і відчуттям життя.

Мені важливіше бути чесною з самою собою

Д. Д.: Чи мала ти сумніви, чи варто оприлюднювати настільки інтимні речі?

А. П.: Вийшло так: робиш особисте без розрахунку на чужі очі, але наче і як художній проєкт. Дуже дивно, в мене ще такого не було. Але сумнів закінчився, коли я зрозуміла, що мені важливіше бути чесною з самою собою. З другого боку, розумієш, що проєкт хтось може побачити, тож не хочеться здаватись дурною. Але, зрештою, друге питання не має сенсу без першого. Тут уже вирішувати глядачу, читати йому це чи ні. Сумнів був радше стосовно того, чи це буде комусь цікаво.

Д. Д.: Можливо, сам проєкт тебе захищає як жанр. Ти оголюєшся, а він тебе одягає знову: мовляв, це не життя, це вислів, мистецтво.

А. П.: Не знаю. Люди в Софії, які не розуміють української мови – зависали, розглядали ці зошити. Для них це працювало як графіка. І для українців теж. Вони не намагались навіть прочитати. Це доволі смішно насправді. Бо я розповідаю все, що в мене в голові, можете робити з цим що хочете, можете тикати в мене якоюсь фігнею і робити мені боляче. А люди не читають! Ну, окей. 

Д. Д.: Виходить, ти досягла своєї мети – дійсно сприймають як візуальний твір.

А. П.: Мабуть, так. Особливо враховуючи час виходу. Почалося вторгнення, всі зіткнулися зі смертю. Якщо мій текст більше про минуле, то візуал більше про сучасне, про теперішні емоції. Тому й працює набагато красномовніше.

Було страшно, але тікати не хотіли

Д. Д.: Що перше ти подумала, коли дізналась про війну?

А. П.: Розумієш, мене з 20 лютого ковбасило. Бо 20 лютого в мене день народження, я його не дуже люблю, бо постійно якась хрінь відбувається. Розстріли на Майдані… Поганий день. Взагалі, коли нападає пригнічене відчуття, навіть улітку, я думаю, що це не депресія – це  лютий просто прийшов.

Тож з 20-го мене почало накривати,  а з 22-го ковбасило так само, як і 24 лютого. Не могла собі ради дати. Йду на концерт, на виставку, але не відпускає. Нашу квартиру я тепер називаю «Вуха й очі». У нас ніщо не закриває огляд, на обрії – Житомирська траса, Правий берег видно весь, місто як на долоні. Тому 24 лютого я прокинулася від вибухів, мої відчуття були ті самі, що й дві доби тому. Але охрініла все одно. Полізла одразу в інтернет, прочитала, що відбувається, сказала: «Пиздець, блять».

Тож першої думки як такої не було, бо з фізичним відчуттям війни я й так жила, не могла ані їсти, ані спати. 26 лютого організм застрайкував: «Аню, роби що хочеш, а я лежатиму. Треба в себе щось запихати. Функціонувати».

Д. Д.: А думки про від’їзд виникали?

А. П.: Про це мови взагалі не йшло. В нас із чоловіком немає машини, куди нам їхати? Страшно було, звісно, але тікати не хотіли. Єдине, трохи погралися в Путіна: сусіди виїхали – все, будемо окуповувати тамбур. Бо в квартирі навіть двох стін немає. Тож перенесли матрац у тамбур,  пару днів там протусили, а потім переїхали в центр у підвал до знайомого.

Д. Д.: Ти пишеш про знайому з Росії, яка знайшла правильні слова: «Одна людина – вже не нуль». То чи врятують праведники Мордор?

А. П.: Ні, не врятують. Це зовсім про інше. Я якраз тоді дочитала Тімоті Снайдера про тиранію, і там є рядки: «Якщо ніхто з нас не готовий померти за свободу, тоді всі ми помремо від тиранії». Перші дні було сподівання, що, можливо, люди готові ризикувати заради свободи… Виявилося, що ні, не готові.

А одна людина – це не про порятунок. У Росії в мене є друзі, які проти війни, але багато хто з них мені ані слова не написав. Можеш собі уявити рівень страху – не просто не вийти на вулицю, а боятись написати людині, з якою 20 років дружив? Ну, мені теж нема що цій людині сказати.

Д. Д.: Що тобі загалом надає певності у цей час?

А.П.: ЗСУ! Що ще мені може давати певність? Це карикатурно звучить, «вірю в ЗСУ», але таки вірю.

Хочеться більше писати й малювати, бо хочеться більше жити

Д. Д.: Ти колись думала, що б спитала в Бога, якби він дійсно існував?

А. П.: Я в дитинстві про це думала. Думала-думала… Я не знаю, хто це –  Бог. Є два варіанти: або він мурло якесь, або нормальна людина. Якщо це нормальна людина – вибачте, в мене в цьому сенсі дуже антропоморфні уявлення, особливо в дитинстві, – буде про що поговорити. Якщо мурло – то я його просто нахер пошлю. І все. Бо питання – нащо? В світі стільки такої херні, що якщо уявити, що в ній є якийсь вищий сенс… Це як питання до кацапні: нащо бомбардувати пологовий будинок, театр? Дайте хоч якийсь сенс! Може, там є якісь розумні обґрунтування, а я їх не усвідомлюю? Але ж ні.

Д. Д.: Що ти робитимеш далі?

А. П.: Щоденники робила ще до подій, останній запис 23 лютого. Не бачу сенсу продовжувати. Це нормальні щоденники про мирське життя й мирську смерть. Зараз настільки напряму казати про смерть я не маю морального права. Про що мені казати? Про Бучу? Про Маріуполь?

А так – потроху працюю. Подивимось, що вийде. Хочеться більше писати й малювати, бо хочеться більше жити.

Д. Д.: Чому тебе навчила смерть?

А. П.: Навчила казати «Я тебе люблю». Особливо коли батько помирав. Бо до того, мабуть, я не могла це сказати так – щиро і водночас просто.

Ще навчилася приймати рішення. На дуже базовому рівні. Приймати ризики. Робити те, що хочеться.

Анна Придатко (народилася в 1991 у Севастополі) — мультидисциплінарна художниця. У 2015 році здобула ступінь магістра хімії в Національному технічному університеті України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського»;  у 2016-2017 рр. працювала в Ляйденському університеті (Нідерланди), в 2020-21 вивчала сучасне мистецтво в Київській академії медіа-мистецтва. Цикл «Щоденники смерті» експонувався в галереї «Структура» (Софія, Болгарія) в рамках проєкту «Ukraine is here, Ukraine is within us» з 4 по 25 червня.