Більше драми

«Коридор»  поговорив із очільницями конкурсу сучасної української драматургії «Драма.UA» – Вікторією Швидко, Оксаною Данчук та Ольгою Пужаковською. Розмовляли про критерії оцінювання текстів та складнощі їхнього відбору до довгого списку, про любов до драматургії та життєві бентеги театралів, про історію конкурсу й страхи «великих театрів» в українських містах.

Першого лютого 2023 року попри війну «Драма.UA» оголосила IX-й open call для драматургів/инь. Фіналістів та фіналісток довгого списку організатори оголосять 22 травня, а переможців чи переможниць – 6 червня. 

Свого часу конкурс пʼєс запустив процес формування спільноти, яка почала реформувати театр в Україні. У 2010 він стартував як перший і на той час єдиний такий конкурс. За кілька років з’явилися незалежні театральні проєкти із залученням драматургів/инь, які росли та розвивалися завдяки цьому конкурсу. Приблизно з 2018 року сучасна українська драматургія активно з’являється у державних театрах. Далі з кілька років «Драма.UA» була на паузі, доки оргкомітет реформував Львівський театр ім. Лесі Українки, в якому працюють всі троє очільниць конкурсу. До 2021 року драматургічна спільнота стає достатньо активною та самостійною і створює «Театр драматургів». З того ж року, розповідає Ольга Пужаковська, були плани робити конкурс щорічним, але цьому завадила війна. У час протистояння злу, яке намагалося замаскуватися за своєю культурою та позицією жертви, за фабрикуванням «правди», – драматургія стала одним з інструментів викриття. Українські драматурги писали для театрів зі всього світу, розповідаючи про реальність, руйнуючи російські міфи. Сьогодні драматурги/ні є невід’ємною частиною українського театрального процесу. Надалі оргкомітет має плани відновити задум щорічного конкурсу, мотивуючи авторів/ок писати більше текстів.

Олексій Паляничка: Перші фестивалі проходили під гаслами «Більше драми», «І твою драму теж». Які основні завдання ви ставите перед конкурсом сьогодні?

Оксана Данчук: Гасло «Більше драми» зʼявилося в 2012 році, «Твою драму теж» – у 2013. Вони все ще звучать актуально і творять певну тяглість від започаткування конкурсу. Це історія про людей, які створили «Драму.UA» і зробили її брендом ще до того, як я приєдналася до команди. В нашій країні не так багато громадських ініціатив у сфері культури, які існують понад десять років. Не просто існують, а з кожним роком збільшують свій масштаб і розвиваються.

Вікторія Швидко: Згадані гасла більше передають сутність конкурсу – call to action. Ми використовуємо його й сьогодні. Завдання ж вписані в ширших описах поряд з умовами – це промоція і підтримка сучасної української драматургії. Тому кожного року в конкурсі зʼявлялося щось нове, що має мотивувати драматургів\инь писати більше. Промоція і підтримка драматургії – це не разова акція. Це процес. В результаті, наприклад, два роки тому виникає «Театр драматургів». Це феномен в українській культурі. І без зайвої скромності вважаю, що «Драма.UA» має звʼязок із цією подією, бо щонайменше половина співзасновників «Театру драматургів» росли разом із конкурсом, брали в ньому участь, рухались крок за кроком до виразного формування драматургічного середовища.

Оксана Данчук: Також сьогодні одним із завдань «Драми.UA» є фінансова підтримка для призових місць. Звичайно, так конкурс не вирішить проблему відсутності ставки драматурга в театрі, але це мотивує людей писати.

Олексій Паляничка: Трохи про «цензуру»: які критерії тексту, який не потрапить в лонг-ліст, навіть якщо текст добре зроблений?

Оксана Данчук: У нас немає критеріїв типу «червоних прапорців». Ми взагалі відмовилися від слова «критерії». Найвищою цінністю є текст, який має драматургічний або сценічний потенціал. Звичайно, є театральне кліше, що навіть у телефонного довідника є сценічний потенціал. Я з цим згодна. Тому мої рамки щодо пʼєси, яка може потрапити в лонг або шорт-ліст, максимально широкі. За умови, що драматург/иня дотримався/лася всіх технічних критеріїв, які ми вказуємо в умовах конкурсу.

Щодо оцінювання оргкомітетом та формування довгого списку, то є три наріжні камені, на яких ми стоїмо. Перший – це структура: текст повинен виглядати як цілісне мистецьке висловлювання. Друге – це мова: текст має бути написаний живою, сучасною, цікавою мовою. І третє – у творі має звучати та тема, чи окреслюватися та проблема, яку хоча б двоє з нас будуть вважати актуальною. Оскільки «Драма.UA» недержавна структура, то, вважаю, ми можемо собі дозволити цю субʼєктивність. Далі довгий список передається на розгляд членам журі.

Олексій Паляничка: Журі знають, кого вони читають, чи це відбувається анонімно?

Ольга Пужаковська: Конкурс починався, коли сучасної драми майже не було в українських театрах і анонімність текстів могла зберігатися, але сьогодні інша ситуація. Тому журі знають імена авторів/ок. Деякий час також була умова, що текст не може бути представлений публічно. Зараз лишилося тільки, що текст має бути написаний не раніше двох років тому.

Вікторія Швидко: Також в авторів/ок з’явився стиль. І читаючи текст, можна зрозуміти, що це, для прикладу, Анастасія Косодій.

Оксана Данчук: Ми хочемо жити і працювати в середовищі, де поняття доброчесності мають значення, і тому на засадах доброї репутації обираємо склад журі і довіряємо їм.

Олексій Паляничка: До речі, останні три конкурси переможницею була Анастасія Косодій. Чи думали ви щось змінювати, щоб у короткому списку не були одні й ті ж імена?

Оксана Данчук: Склад журі ми, зазвичай, анонсуємо з довгим списком. Але цього року ще до початку оголошення конкурсу я звʼязалася з Анастасією і запитала, чи хотіла б вона попрацювати в журі, й Анастасія погодилася. Це означає, що вона не буде надсилати свої тексти.

Вікторія Швидко: І ми не перейменуємо Конкурс пʼєс в «імені А. Косодій»! (Сміються)

Олексій Паляничка: Минулого конкурсу ви вперше ввели грошову винагороду. Які результати це дало?

Ольга Пужаковська: Передусім до нас подалося багато драматургів/инь, які тривалий час пишуть, але давно вже не надсилали своїх текстів.

Оксана Данчук: За кількістю приблизно відсотків на двадцять було більше учасників, ніж у попередніх конкурсах.

Вікторія Швидко: Так, минулого року було 106 учасників, а попередній раз понад сімдесят.

Олексій Паляничка: Які фінансові умови і хто фінансує конкурс?

Оксана Данчук: Минулого разу співфінансування закладав фестиваль ParadeFest. Цього року вони також виступають нашими партнерами і співфінансують конкурс. Але в цьому році, крім оплати праці журі та винагороди за гран-прі, ми також заклали фінансову винагороду драматургам/иням, які потрапляють до коротких списків.

Олексій Паляничка: Яку відмінність в текстах сьогодні ви бачите, порівнюючи їх із текстами зі збірки, виданої конкурсом Драма.UA в 2013 році?

Оксана Данчук: Насправді тенденції збереглися. Тексти з цієї збірки соціальні, політичні, спрямовані на викриття, переосмислення культурних міфів, спрямовані на критику того, що ми звикли називати «народною культурою». Натомість нині став виразним прийом звернення авторів до особистого досвіду. Ця риса домінує в текстах, які ми читали впродовж 2022 року. Минулорічні пʼєси нагадують щоденники, де драматурги/ні відверто пишуть про власний досвід. Переважно трагічний і сумний.

Вікторія Швидко: Як людина з театрознавчою освітою, але менеджерським мисленням, можу сказати, що перші роки були дуже тяжкі для мене як читачки текстів. Погоджуюся з Оксаною, що проблематика збереглася. Але автори/ки вдавалися до якихось нереалістичних образів, подій, місць. До повного відсторонення від дійсності, у такий спосіб шукаючи, як оприявнити ту чи іншу тему. Зараз драматурги/ні почали писати більш буквально, без фантасмагорій. Тексти стали живіші, цікавіші і притомніші щодо реальності, в якій ми перебуваємо і яка дуже швидко змінюється. Сьогодні драматургія говорить про позбавлення власних страхів, про дослідження авторами/ками себе, що додає глибини їх текстам. Для мене ось така різниця між 2013 і 2023 роком.

Оксана Данчук: Якщо підсумувати все, що сказала Віка, то відбувся перехід від фантасмагоричного до соціального способу вираження теми.

Олексій Паляничка: Якщо говорити про 2010-2013 роки, то було багато постподерв’янщини, в поганому сенсі цього слова. Багато гумору, побудованого на нецензурній лексиці, щоб лише розсмішити читача. Якщо ж говорити про якусь «нереалістичність» у текстах зараз, то це більше схоже тепер на поезію – це і Настя Косодій «Що таке єврейська музика», Люба Ільницька «Завтра в той самий час», Ірина Гарець «Тунелекопальна машина». Тобто замість фантасмагорій зʼявляються мислення поетичними образами.

Вікторія Швидко: Подерв’янський – класний феномен в історії української драматургії. І добре, що на нього спиралися у 2013 році. Добре, що зараз, ймовірно, також хтось знаходить референси в роботах Подервʼянського. Для мене це означає, що ми всі разом будуємо свою історію. Ми можемо повертатися на двадцять-тридцять років назад, але зі своєї перспективи. Це те, чого нам бракує в культурі.

Конкурси пʼєс – це також феномен в українській культурі. В 2010 зʼявилася «Драма.UA», в 2011 «Тиждень актуальної пʼєси», в 2021 «Липневий мед». Всі перелічені конкурси – це низові недержавні ініціативи. До 2010 була лише «Коронація слова» і там драматургія представлена як один з елементів конкурсу. У нас же виключно театральний сектор.

Олексій Паляничка: В «Театрі драматургів» під час «Драма Спринту» звучало питання: що зробити, щоб українські театри ставили сучасну українську драму? Чи справді ця проблема існує?

Оксана Данчук: Проблема в тому, що театр боїться сучасної драматургії. Адже це емансипація, зухвалість, сміливість. В ній ідеться про те, що відбувається у нас за вікном. А великі драматичні театри на центральних площах наших міст дуже бояться того, що відбувається за вікном. Бо вони цього не розуміють і не контролюють. Вони бояться емансипаційних процесів, які розхитують крісла очільників цих великих театрів. І вони бояться цієї сміливості та зухвалості, адже люди, які керують цими театрами, не звикли, що хтось може мати право на це, крім них самих. Мені здається – проблема ось в цьому.

Для керівників великих театрів сучасна українська драматургія як заклинання. Їхнє магічне мислення слідує логіці, що коли в стінах театру прозвучить це заклинання, то весь фасад, яким прикриваються національні театри – він упаде. Інших реальних причин я не бачу. Якщо говорити, що сучасна драма не продається, то так говорить лише той, хто нічого не вміє продати. Якщо хтось говорить, що сучасна драма не якісна, то так може говорити лише людина, яка не читала більше двох текстів. Хто говорить, що сучасній українській драматургії не місце в сучасному українському театрі, той взагалі не розуміє процесів розвитку театру впродовж століть у різних країнах світу.

Ольга Пужаковська: Але за ці десять років ми все ж таки бачимо прогрес. Були читання в театрі «І люди, і ляльки» в обласному Театрі ляльок, декілька постановок в Національному театрі ім. Марії Заньковецької, в Першому театрі. У Києві в театрі Золоті Ворота, театрі на Лівому березі Дніпра, в Малому театрі…Ми можемо говорити, що сучасної української драматургії недостатньо в українських театрах, але сказати, що її немає, ми не можемо.

Вікторія Швидко: Оксана більше говорить як драматургиня, яка захищає сучасну українську драматургію. Оля висловилася як директорка театру, в якому постійно відбуваються постановки сучасної драми і від імені своїх колег, які також в цьому роблять кроки. А мені хотілося б додати, що в цій грі більше гравців, ніж драматурги і директори театрів. Йдеться ж і про акторів, і режисерів, які працюють по старій системі. І їх інструментарій часом просто не пасує сучасній театральній мові. Звідси виникає страх і нерозуміння.

Я обожнюю слово «професійний». Воно як симулякр, за яким вже нічого не стоїть. Ніхто не береться перевизначати, що сьогодні означає бути професійним театром, режисером, актором. На щастя, зʼявляється все більше митців, які розуміють сучасну драматургію. І це дає надію, що надалі все буде змінюватися.

Олексій Паляничка: Чи можете ви назвати українські драматичні тексти, від яких отримали задоволення як читачки?

Ольга Пужаковська: Зазвичай ці тексти потрапляють в довгий список конкурсу. Інколи ти можеш читати пʼять, десять, двадцять текстів за день – в залежності як горять дедлайни. А добрий текст – це в середньому один серед десяти. Я зараз намагаюся згадати і можу сказати, що мені сподобалися тексти Ірини Гарець «Тунелекопальна машина», Поліни Положенцевої «Бабуня з дідунем займаються сексом», із захопленням прочитала Андрія Бондаренка обидва тексти, хоча в лонг-ліст конкурсу у 2021 році увійшла лише пʼєса «Десафінадо». Інший із заявлених був «Дім з привидами» і він мені навіть більше сподобався.

Оксана Данчук: Читання пʼєс часто супроводжується різними думками. Наприклад: «Цей текст піде на того нашого актора. Цей текст сподобається тому-то режисеру. Цей текст підійде нам на велику сцену…» А деякі пʼєси тебе крадуть, як це робить книжка з добрим сюжетом. І ось таке щире читацьке задоволення я отримала від «Пʼяти пісень Полісся» Людмили Тимошенко. З усього, що я читала Анастасії Косодій, моїм улюбленим текстом все ж таки залишається «Timetraveller’s guide to Donbas», з яким вона у 2018 році перемогла в конкурсі.

Олексій Паляничка:  З професійної позиції розумію чому «Драма.UA» продовжує робити конкурс: я бачу лонг-ліст фестивалю і йду його читати, бо там може бути щось цікаве для мене особисто. Те ж саме роблять деякі українські режисери. Але для чого конкурс пʼєс робить Вікторія Швидко, Оксана Данчук і Ольга Пужаковська?

Ольга Пужаковська: Коли я завершувала навчання, то потрапила в оргкомітет «Драбини» (громадська організація, яка організовує конкурс «Драма.UA») і власне Оксана Дудко – це людина, яка запалила, надихнула і переконала мене у важливості сучасної української драматургії для українського театру. Це довга тяглість, яка нікуди не зникає.

Олексій Паляничка:  Любов?

Ольга Пужаковська: Може і любов. Це те, без чого я, Оля Пужаковська, не уявляю українського театру. Власне конкурс є дуже хорошою можливістю відібрати якісні тексти за останніх кілька років.

Вікторія Швидко: В мене дуже схожі думки, бо Оксана Дудко стала важливою особистістю для української театральної сфери.

Ольга Пужаковська: Думаю, що їй також пощастило зустріти нас, які перейняли справу і з любовʼю її продовжують.

Оксана Данчук: Підписуюся під усім, що сказали дівчата.  Щодо конкурсу додам: час відбору текстів до довгого списку дуже складний, але наповнений інсайтами. В цьому процесі є щось дуже трепетно-інтимне, адже ми часто читаємо практично «рукописи». Є багато пʼєс, які крім нас мало хто прочитає, або й ніхто не прочитає. Це ніби доступ до якогось таємного знання. І це теж мене дуже приваблює.

Вікторія Швидко: В часи найбільшої бентеги інколи думаю, що я взагалі роблю в театрі? Але озираючись на все я, Віка Швидко, бачу, що там відбувся мій професійний ріст. Бачу багато чудових, фантастичних людей, які відбулися поряд зі мною в цей час. Безліч різних добрих проектів, які так само сталися зі мною через незалежний сектор «Драбини». Мені подобається те, що там сталося. Тому навіщо це зупиняти?