Буча. Місто без тегів

Цей текст був написаний для українського відділу видання Dwutygodnik і виходить у партнерській співпраці з польським часописом про культуру. 

 

За останні місяці, починаючи з 24 лютого і до цих днів, поки в Бучі впізнають та ховають убитих окупантами мешканців, розміновують та відновлюють інфраструктуру, це містечко під Києвом, на жаль, зажило печальної слави – стало виразним символом військових злочинів російської армії в Україні. Таким виразним, що агресор вирішив погратися у фейки й заперечити очевидні речі, таким блюзнірським, що тег #BuchаMassacre на мить від моменту оприявлення (а це сталося в перші дні квітня, відразу після визволення від росіян) заполонив світовий інформаційний простір. І саме тоді я з гіркотою зрозуміла, чому цей тихий рай називається Буча, адже мова грає іноді з нами злі жарти, а «буча» – це, як скаже вам кожен український словник, – великий крик, галас, тривога, колотнеча, битва. Хтось навіть звернув увагу, що англійською її написання схоже на butcher, різник…

Гідроніми, як відомо, найдавніші, і річка Буча, Бучанка колись, до осушення в ХХ столітті, час від часу розливалася, тобто «бучаділа». Цієї весни вона також вийшла з берегів, щоправда, в іншому, екзистенційному контексті. Так, знамените фото зі знищеною колоною російської техніки на вулиці Вокзальній – це «буча», але й сотні загиблих та закатованих – теж.

Для того, щоби пережити все, повернути в колишнє русло та продовжити свій плин, людям та місту потрібен буде час. Фізичне відновлення відбувається вже тепер: облаштовуються тимчасові переправи біля мостів, поруйнованих у дні найгарячіших боїв; частково відновлено рух електрички, повертаються магазини та пекарні. Але ментальне відновлення – це річ набагато складніша та триваліша, воно потребуватиме допомоги потерпілим, вшанування загиблих, нових акцентів у смисловому та географічному просторі міста. 

Я спробую накласти на Бучу своєрідний індивідуальний трафарет, щоби показати читачам ширший контекст, історію тих вулиць та парків зеленого містечка, що ви їх бачили у новинах із такого жахливого приводу. Адже вони не народилися вчора й не зникнуть завтра, але, безперечно, в більшості далеких від України та київських передмість людей відтепер асоціюватимуться саме з бучанською різаниною.

Вікна нашого помешкання в Бучі виходять на приватні будинки, поля та ліси, десь удалині ввечері мерехтить село Мироцьке, а з краєчка балкону можна побачити гостомельський аеропорт. Особливо ми раділи, коли бачили, як на нього повертає величезний кит «Мрії» – літака, який вважався найбільшим у світі. Весняними й літніми вечорами ми просто жили на нашому відкритому балконі, вішали гамак, виносили вазони, вечеряли при свічках, слухали поодиноке ухання пташки у вільхах неподалік, яку ми для себе жартома назвали «пікальником».

Нам подобається це життя на межі: на межі міста й села, урбанізму й природи, провінції та столичного мегаполісу. Тут ми відчували себе вільно, навіть жартували, наче в казках: ліворуч підеш – у поля вийдеш і до невеличкого ліску, праворуч – у розкішний парк, або в центр Бучі, а прямо – чи трасою, чи залізницею, в межах години будеш у Києві.

Цієї весни ми не мріяли на балконі. У нашому районі Мельники отаборилася частина російських військ: вони влаштували в санаторії катівню, у нашому будинку відкрили всі квартири, дещо вкрали, влаштували собі щось на зразок готелю, на верхньому поверсі залишили химерне опудало – снайперську мішень. У чаті будинку люди обмінюються фото та відео помешкань. У коротенькому епізоді відео я бачу наші вирвані з петлями двері й світлий світ: у коридорі немає велосипеда, вішалки, зате в кімнаті видно піаніно та книжки, наші ноутбуки валяються розтрощені у під’їзді. Усе це на тлі того, що пережили інші бучанці – матеріальні дрібниці…

Найстрашніші кадри, які ви бачили, були з інших районів, найбільше з Яблуньки. Історично топонім Буча вперше згадано 1630 року в стосунку саме до цього села. Яблунька описана в «Географічному словнику Королівства Польського та інших земель слов’янських» (1882), йдеться про ставки та цегельний завод, що виробляв дуже якісну цеглу з особистим однойменним клеймом. На сучасному гербі Бучі зображено стилізований дубовий листок, чотири частинки якого – це села чи історичні місцевості: Ястремщина, Яблунька, Лісова Буча та Мельники, що об’єдналися в один населений пункт уже під час будівництва Києво-Ковельської залізниці в 1898 році. Так у 1901 році виникла станція та селище під назвою Буча.

Зранку, коли я їхала на роботу в Польський Інститут у Києві, я любила чекати електричку з кавою саме біля старого вокзалу. Ця ошатна будівля з вежками відсилала до часів, коли Буча, як і поблизькі Ворзель та Ірпінь, зажили слави чудових дачних селищ: гарний сосновий ліс, старі діброви, озера, цікаве товариство.

Коли я дивлюся на картину видатного українського художника Олександра Мурашка «Благовіщення» (1909), то помічаю класичну дерев’яну веранду старої бучанської садиби й згадую його дядька, також художника, Миколу Мурашка, засновника Київської школи живопису, котрий жив та помер у Бучі. З цією мистецькою родиною товаришували інші київські дачники – родина Булгакових, зокрема й молодий Михайло, майбутній російський письменник. Щоранку я проходила скверик, де колись була їхня дача, «колись» – це приблизно сто років тому, а отже, за часів іншої українсько-російської війни, коли червона чума знищила «старий світ», і на його уламках намагалася будувати царство «рівності та свободи». Товстезна сосна – єдиний німий свідок тих днів – росте біля двору, де вже в наші дні стара мати поховала просто на подвір’ї застрелену російськими окупантами дочку… Десь у іншому житті я хотіла купити в цієї сім’ї свіжі курячі яйця. Просто «Роковые яйца», чи не так, пане Булгаков?

Про іншого відомого бучанина мені нагадують новинами про довгоочікуване відновлення водопостачання. Я радію, що в містечку збереглися криниці, вони стали справжнім порятунком у дні російської окупації. Про це мало хто знає, але найвідоміший колодязь Бучі розташований на вулиці Малиновського, 87, у подвір’ї колишньої садиби Вітольда Камінського (1859-1931) – лікаря-гідропата, який відкрив у Києві водолікарню. Останні 20 років свого життя він провів у Бучі, де також вів свою практику, тут Камінський і був похований. Кажуть, до нього вишиковувалися черги, і багатьох він буквально зціляв, таке собі #BuchaMiracle.

Бучанський парк. Фото: Юлія Стахівська

Зруйновані мости Бучі на трасі Варшава-Київ у справді химерний спосіб з’єднують минуле з сучасним. Їх відновлять, це ясно, інакше бути не може. Вони говорять мені про інших, хто тут жили й творили. Наприклад, про родину академіка Євгена Патона, фахівця з мостобудування, яка також відпочивала в Бучі. Так-так, це міст його імені з’єднує лівий і правий береги Києва.

Ці переправи говорять мені про тонку силу мистецтва. У сусідньому Ворзелі був будинок творчості композиторів, жив композитор Борис Лятошинський (народжений 1895 року в моєму рідному Житомирі),  один із основоположників модернізму в українській класичній музиці. Сюди в будинок Наталії Терещенко, представниці відомого роду українських меценатів (у народі «Уваровський дім», адже Наталія була дружиною графа Уварова), ми приїздили на невеличкі концерти чи просто погуляти.

Садиба, на щастя, збереглася, як і музей у ній: тут є експозиція про родину Терещенків, дачне життя початку минулого століття та письменника Валер’яна Підмогильного, який певний час вчителював у Ворзелі, а в історію української літератури увійшов завдяки своїй психологічно-урбаністичній прозі, насамперед роману «Місто» (1928). Підмогильний – один із найвизначніших прозаїків українського «розстріляного відродження» 1910-1930-х років, жертва сталінських репресій.

Я можу багато розповідати про минуле цих країв. Але принадність Бучі й сусідніх містечок не залишилася в минулому. На моїй індивідуальній ментальній мистецькій карті цих місцин є дуже багато з того, що промовляє безпосередньо сьогодні. Наприклад, написана в Ірпінському будинку письменників повість «Інопланетянка» Оксани Забужко чи творчість молодого українського письменника Олександра Михеда, чий котедж у Гостомелі повністю зруйновано російськими військами.

Буча – це мій дім. Я не народилася тут, але моя родина так чи інакше тут «кружляла». Дідусь навчався в Києві та Ірпені, так само в Ірпені похований і мій прапрадід Оксентій Зубченко. Вервечка асоціацій чіпляється за його прізвище, адже він родич художниці-шістдесятниці Галини Зубченко, а вона, зі свого боку, належала до тієї мистецької групи, що й художниця Любов Панченко, 84-річна почесна громадянка Бучі, яка не пережила цю окупацію… Так лінкується простір та сенси.

Бучанський парк. Фото: Юлія Стахівська

Буча – це мій зелений офіс та театр. Я чи не щодня працювала та відпочивала в розкішному Бучанському парку. Якщо я пишу, що це один із найкращих парків України, то це не патріотичне перебільшення, адже це 52 гектари доглянутих ландшафтів із використанням традицій французького та англійського парків, каналів, озерець, квітів, велодоріжок, старих дубів, сніданків на траві. На терасі кав’ярні я написала не один текст, тут робила перші кроки моя дочка, тут вона побачила свою першу лялькову виставу, навчилася їздити на велосипеді. Тут була традиція міжнародного фестивалю оперети О-Fest, котрий щорічно на початку червня відбувався в Києві та Бучі. Торік навпроти центрального входу в парк відкрили галерею сучасного мистецтва Kosenko Art Gallery – оригінальний мистецький простір, що мав стати одним із центрів різноманітних імпрез. Це #BuchaDream, місто, де багато людей втілили свої мрії гідного життя, власного дому, творчого розвитку та відпочинку.

Буча різна, це і Нова Буча, повністю сформована із новобудов, чимало знищених і пошкоджених будинків можна побачити саме там. Це і квартали радянського періоду в центрі, і затишні старі будинки-дачі та модерні котеджі Лісової Бучі, де можна знайти справді яскраві дизайнерські рішення, скажімо, як Cube House від відомої української дизайнерки Вікторії Якуші. Але тепер це ще й місто зруйнованих осель та життів, біля парканів яких на своїх господарів чекають вірні пси…

Як житиме Буча після пекельного місяця вбивств, тортур, голоду, холоду й масових поховань? Як буде влаштовано пам’ять про трагедію? Меморіали? «Камені спотикання»? Як зробити, щоб ця пам’ять не заступила реального, живого міста, не перетворилася на абстрактний символ, порожній ритуал? На ці запитання місто даватиме відповідь уже скоро.

Адже люди потроху повертаються, навіть ті, кому немає куди. Бо, як відомо, сни бувають віщими, мрії здійснюються, і їх, на відміну від славнозвісного літака «Мрія», не так легко знищити.

Коментарі