Буденність як привілей і випробування

«Коридор» запросив представників і представниць кіноіндустрії відповісти на два питання:

• Як тепер виглядає ваш типовий день під час війни?
• Що саме змінилось у вас під час війни у внутрішньому сенсі?

На головному фото: Склад гуманітарної допомоги в Перемишлю. Фото: Надія Парфан

Олександр Суровцов, режисер (Маріуполь)

Поки що відходжу від війни. Нарешті потрапив у гори. А так це рутина – сходити до магазину, приготувати поїсти… і постійно скролю новини. Іноді, коли були в Запоріжжі та у Франківську, гуляли, але задоволення це не приносило. Була постійна тривога, панічні атаки та нерозуміння, що робити далі.

З’явилося відчуття провини перед тими, хто залишилися в Маріуполі. Це мати і кілька товаришів, і те, що батько помер, а я з ним сильно посварився і так нормально не поговорив. Невизначеність із житлом. Постійний страх.

Надія Парфан, засновниця платформи Takflix

Дуже втомлена, тринадцять годин на ногах. Був день народження, який навіть не вдалося толком відсвяткувати, довелося спішити додому на комендантську годину і після комендантської готуватися до зйомок. Сьогодні важкий день і завтра теж буде важкий день. Чесно кажучи, я дуже втомилась і мені важко витримувати інформаційний потік. В мене немає типового дня під час війни. Дні дуже по-різному виглядали від самого її початку. Війна зробила типове неможливим. Нічого типового нема. Мені важко сказати. Єдине це те, що до комендантської я зазвичай намагаюся повернутися додому, але сьогодні, наприклад, їздила по блок-постах із акредитацією.

В мене точно побільшало сивих волосин. Я втратила можливість близькості з багатьма важливими людьми. Деякі з них поїхали в інші міста, деякі – за кордон. Деякі з них не повернуться, і я сумую, переживаю втрату. Хоча це, мабуть, не така втрата, яку переживають люди, в яких хтось загинув або зник безвісті. Що в мені змінилося? Дуже важко відповісти, коли ти посередині живеш. Бо треба поставити точку відліку, точку закінчення і бачити перспективу. В мене додалося зморшок і кілограмів від нездорового харчування й стресу.  

Сашко Чубко, кінопродюсер

Під час війни ніби склалися всі пазли, все стало на свої місця.

По-перше, я нарешті відчув, що підключився до нашого національного духу та історії. У мене довгий час було «ниюче» болісне відчуття, що цей дух десь забувся, загубився поміж соцмереж та бізнес-проектів. Тепер концентрація українського національного духу та подій історичного масштабу зашкалює. Я нарешті розумію, якими були козаки, проти чого воювала УПА, як виглядав Голодомор і Друга світова. Мені випала можливість наживо зустріти багатьох героїв сучасності, які не поступаються масштабом історичним постатям із книжок чи супергероям із фільмів.

По-друге, маски спадають. Всі люди проявляються по-справжньому. Вся комунікація горизонтальна. Всі почуття щирі.

По-третє, у цих екстремальних обставинах я вперше почав турбуватися про себе — вітаміни, фізичні вправи, сон.

Ну і наостанок, масштаб цих подій різко змінює шкалу цінностей. Матеріальне більше не має значення. Зараз у мене є одні джинси, одні кросівки, три футболки, бронежилет і маска на випадок хімічної атаки. Мені вистачає.

Віктор Глонь, програмер КМК «Молодість»

В принципі схоже на локдавн під час ковіду, тільки перші кілька тижнів із постійними вибіганнями до підвалу. Звичайну роботу здебільшого замінили волонтерські переклади, але останнім часом намагаюсь повертатися до відбору фільмів,  бо запитів по перекладах стає менше. А загалом якби не інформаційно-емоційна атмосфера, мені вдома немає на що нарікати.

Нічого не змінилося. Я змалку знав, яка ідеологія (багатий внутрішній світ) у русні, тому був готовий до того, що ми зараз переживаємо. Подекуди виникає відчуття, що я роблю занадто мало для перемоги, але намагаюся заспокоювати себе тим, що я залишаюся на своєму місці, готовий робити те, чого від мене вимагатимуть обставини.

Дар’я Бассель, продюсерка, голова індустрійної платформи Docudays UA

Мій типовий день під час війни майже не змінився. Я сиджу постійно за комп’ютером, дуже багато працюю. Прокинулася – сіла за комп’ютер. Встала з-за комп’ютера, лягла спати. І ось так щодня, майже без вихідних. Іноді я дозволяю собі відімкнутись. Я з батьками в Одесі. Ми спочатку були в Чернівцях, потім переїхали у Франківськ, і зараз на декілька днів я приїхала в Одесу до батьків. Точніше, я думала, що на декілька днів, а виявилося, що на декілька тижнів. На щастя, увесь час під час війни я перебуваю в безпечних місцях і не переживаю того болю, що переживають наші люди. Я продовжую працювати на фестивалі Docudays, ми готуємося перезапустити  проект Civil Pitch. Ми організували проект Docuhelp, допомагаємо документалістам і з технікою, і з іншими речами. Ініціатором цього руху була Ліза Сміт, режисерка й продюсерка компанії «Табор», із логістикою дуже допомагають Ліза, Маша Хом’якова і Софія Дорошенко. Це займає дуже багато часу, тому що дуже багато комунікацій із іноземними партнерами, пресою, а також із нашими документалістами – в цьому мені допомагає Віка Хоменко. Крім цього, ми з Докудейзом працюємо з багатьма кінофестивалями, влаштовуємо кінопокази. Я займаюся індустріальною частиною. На цей час я контактую з фестивалями Hot Docs, Docs Barselona, Sheffild і з Канським кінофестивалем. Кругом ми намагаємося щось робити. Крім цього, я продовжую керувати своїми продюсерськими проектами, і все це займає дуже багато часу. Якщо чесно, я дуже сильно заморилась.

Фізично змінилася моя локація, у внутрішньому ж сенсі, мені здається, що ми всі пройшли точку неповернення і всі стали трішки сміливішими. Ми всі, мабуть, зрозуміли, що важливо, а що – ні. Важливо бути вдома, щоб із твоїми рідними було усе добре, щоб із твоїм народом було усе добре. А все навколо не має значення, якісь правила етикету, тощо. Я почала сміливіше висловлювати свої думки та говорити людям, що я думаю. Я почала краще відчувати цінність свого життя та життя тих, хто мене оточує. І, авжеж, я ще більше віддалилася від Росії, російської культури. Я набагато більше почала говорити українською. Я з Одеси, з російськомовної сім’ї, але коли я десять років тому приїхала до Києва, я заговорила українською, а зараз роблю це і в побуті. Я точно вже давно не асоціюю себе з російським народом та їхньою культурою. І це все почалося ще після Майдану, а зараз тільки зміцнилося.

Роман Губа, кінокритик

Гадаю, що мій день починається так само, як і в мільйонів інших людей зараз – із читання новин. Між моментом розплющення очей та відкриття стрічки новин минає секунд вісім, не більше. Я перевіряю спочатку телеграм-канали загальноукраїнських медіа, згодом – локальні канали донецької області, аби зрозуміти, чи були обстріли і які наслідки. Потім я встаю і йду на роботу – моє робоче місце тепер за один крок від ліжка, раніше на роботу я їхав годину – спочатку автобус чи пішки, а потім метро. На роботі я пишу й читаю новини, тому, власне, я роблю те саме, що й всі, але ще й за гроші. Десь через пів години після початку роботи я приходжу до тями і йду за кавою. У місці, де я живу, є кавовий автомат. До війни я не пив кави вже кілька місяців, якщо не більше, десь числа 28 лютого я здався і 2-3 кави на день – мій стандарт. Обіцяю кинути собі ледь не щодня. Далі нічого нестандартного – там, де я живу, є їдальня, тому я більше не готую, просто їм під час роботи, та й усе. Робочі дні й раніше були схожі одне на одного, а тепер остаточно злилися в день бабака. Але я не те що не скаржуся, я дуже радий, що десь за місяць до війни пішов працювати новинарем, а не розраховував, що можу заробити рецензіями чи текстами про кіно. Останнє, на жаль, зараз існує в якійсь паралельній щодо мене реальності. Із 24 лютого я поки що не прочитав жодної книжки і не подивився жодного фільму, хоча раніше дивився кіно майже щодня. Тому якщо у мене є вільний час, то я просто виходжу дихати на вулицю й намагаюся якомога більше гуляти. Так що привілеїв у мене зараз більш ніж достатньо – я живий, відносно здоровий, маю житло, працюю. Перші тижні мені просто було за це соромно, зараз уже я звик до цього. До війни я почав вести телеграм-канал про українське кіно, за час війни я написав у нього лише кілька постів і один з них – це некролог Мантасу Кведаравічюсу.  Чесно кажучи, написати нічого більше й не вийшло.

Свідомість моя зосередилася на якихось дуже простих речах, перші дні взагалі на якомусь виживанні, хоч я і не перебував у дуже небезпечних місцях. Для мене це вже, на жаль, не вперше, я з Донецької області, зустрічав там весну 2014, тому я знаю, що зможу прийти в норму згодом, якщо не стане гірше. Або я просто дуже самовпевнений.