Де зачекінитися в Бессарабії?

«Де Не Де» – самоорганізована мистецька ініціатива, яка в 2015 році об’єднала учасників та учасниць навколо теми декомунізації і сьогодні вивчає зміну міського середовища у контексті ідеологічних зсувів. Мистецтво в публічному просторі, репрезентація історії та сучасне краєзнавство – те, на чому фокусується увага ініціативи. Учасники постійно перебувають у пошуку наявних та потенційних культурних осередків у невеликих містах для можливої взаємодії, втілення мистецьких проектів, освоюють нові території та локації, які не облаштовані й не адаптовані для культурних заходів.

Об’єднавши всі експедиції «Де Не Де» під хештегами #любитазнайсвійріднийкрай, учасники поставили собі за мету проводити їх регулярно. Хештег певною мірою визначає форму репрезентації досліджень: «Люби та знай свій рідний край» – це тематичний заголовок шкільних творів, використовуючи який, учасники «Де Не Де» іронізують та наповнюють новим змістом старі смислові патерни, знову роблять актуальними публічні простори радянського періоду. Проект «Де Не Де: Південь» реалізується за підтримки Міжнародний фонд «Відродження» в рамках програми «Культурна дипломатія задля діалогу».

Колись давно я їздила в Бессарабію в складі етнографічної експедиції від Музею українського народного декоративного мистецтва. Тоді ми з колегами щодня рано-вранці вирушали на пошуки артефактів у селах, а в місто поверталися тільки ночувати. Тому крім фортеці та кафе «Казка» я майже нічого в самому Білгороді-Дністровському не бачила.

Цього ж разу ми натхненно прочісували місто вздовж і впоперек: мандрували по довжелезній Ізмаїльській зі жвавим автомобільним рухом, ходили дрібними кам’янистими вуличками без асфальту.

В Білгороді-Дністровському немає центральної площі. Міськрада стоїть просто вздовж однієї з вулиць. І базар не на площі, а просто так, поміж ними. Білгород-Дністровський – некурортне місто в курортному краї. Все культурно-мистецьке життя звідси притягують до себе сусідні прибережні міста – туристичні Затока та Кароліно-Бугаз. Із Білгорода навіть дискотека переїхала на літо туди, де є відпочивальники. У місті для нічного дозвілля лишилися два бари «Перехватчик перший» і «Перехватчик вторИй» – саме так нам відповідали місцеві таксисти, коли ми цікавилися, де суботнього вечора знайти вечірку.

Ізмаїльський базар. Фото: Леонід Марущак

А Білгород-Дністровський – одне з найдревніших міст України, засноване у 4 столітті до н.е., і має фортецю 15 століття. Туди привозять автобусами відпочивальників із Затоки, на кілька годин – оглянути, придбати магніти і – назад. Дивовижне місто з неймовірною історією (греки, турки, росіяни, румуни, «совєти», українці… хто там тільки не хазяйнував!) стало розважальною опцією для туристів із морського узбережжя, де можна зачекінитись і запостити фото в соціальні мережі, а от чекіна для Білгорода-Дністровського у фейсбуці немає.

У Подільськ ми приїхали наступного дня після демонтажу гігантського пам’ятника Григорію Котовському на привокзальний площі міста. Снідаючи в місцевому кафе, випадково почули розмову за сусіднім столиком. Там сиділи місцеві телевізійники, які намагалися розшукати демонтований пам’ятник. Ми розговорилися й вирішили допомогти «слідству». Поїхали у місцевий департамент благоустрою, де нас зустрів дуже «неблагосний» директор. Чоловік щойно вийшов із авто й почав на нас кричати. Він запевняв, що пам’ятник на території благоустрою, але показувати його ЗМІ та музейним співробітникам він категорично не буде. Тож ми вирушили до міськради. Пан мер був у відпустці, ми спробували поговорити з його заступниками. Вони всі розбіглися, ледь угледівши нас, і ніхто не міг прокоментувати ситуацію з демонтажем. Випадково ми помітили й самого мера, який, за його словами, «на дві години вийшов з відпустки», і нічого нам про зниклий об’єкт також не сказав. Єдиною людиною, яка зголосилася з нами зустрітися, була Ганна Миколаївна Вишневська – очільниця місцевого  управління культури. Вона пообіцяла нам прояснити ситуацію з пам’ятниками і дала вичерпні відповіді на всі питання. Історія з Котовським показова: крім того, які пам’ятники демонтуються, важливо також те, в який спосіб це робиться. Знімати о 4 ранку у вихідний день і вивозити в невідомому напрямку без коментарів і пояснень – не надто демократично, та й не «по-європейськи».

Для нашої наступної поїздки ми обрали Татарбунари та Ізмаїл. Але вже їхали не просто знайомитися з містом, а показати підбірку короткометражних фільмів із програми «Рубіж» фестивалю «86» та наших друзів-режисерів Оксани Казьміної та Макса Лижова, а також із найкращим у світі радіо 20FT (ця інтернет-радіостанція була відкрита на початку 2017 року в металевому контейнері на території «Української стрічкоткацької фабрики», поруч із клубом Closer). В потяг Київ-Ізмаїл ми завантажили мобільний екран, проектор, колонки та кілька подовжувачів і вирушили в путь.

Першим відкриттям в Ізмаїлі для нас стала колишня мечеть – нині музей-діорама взяття Ізмаїльської фортеці. Співробітниці музею розповіли, що до них іноді приходять представники турецької спільноти й просять дозволу виконати намаз: «Мы всегда разрешаем, они и молятся». Неймовірний синтез і неочікувана поліінституційність.

Мечеть. Фото Оксани Казьміної

Місцевий краєзнавчий музей залишив багато питань щодо історії краю в 20 столітті. Крім двох світових війн та війни в Афганістані начебто нічого протягом 100 років там і не відбувалося. Музей був відкритий в 90-х, тож можна ще зрозуміти, що вже не модно було показувати радянську історію, але ж чомусь ані слова, ні півслова про румунський період до 1944 року (аналогічна ситуація, до речі, і в Білгород-Дністровському краєзнавчому музеї). Хоча ні, півслова таки було, на одній із мап у підписі зазначено про «період румунської окупації». Зате в музеї є величезна зала з експозицією про капелюшки, без яких, за твердженням екскурсоводки, немає справжньої жінки.

Тож довелося сучасним краєзнавством займатися самотужки. Для початку я вивчила місцевий базар. Там було багато високих темнокосих жінок-продавчинь і гори дуже дешевих овочів, фруктів та багато сиру. Також ми ретельно перевірили два місцевих клуби, один з яких – «Galaxy» – був просто на першому поверсі нашого готелю, а в іншому, котрий  називався «Облака», до нашої команди долучилися ще двоє румунських мандрівників, і поїхали за нами в Татарбунари.

Однак головною метою для нас були Ізмаїльські кінотеатри – потенційні локації для наших показів. Кінотеатрів у місті два: «Україна» та «Перемога». В кінотеатр «Україна» глядачі мають заходити через ресторан «Україна», проходити просто поміж столиків. Кажуть, що це тимчасово, та невідомо, як буде насправді. Цього року на кінофестивалі ДокуДейз був представлений фільм із Туреччини «Audience Emancipated: Боротьба за кінотеатр “Емек”». Там ідеться про те, як спільнота намагалася зберегти старий кінотеатр. Серед іншого, активісти боролися за право входу в кінотеатр з вулиці. Сьогодні дедалі більш рідкісними (а тому й цінними) стають окремі кінотеатри поза торгівельними центрами. Щоправда, в невеликих містах України взагалі немає можливості ходити хоч в який-небудь кінотеатр. Ізмаїльський кінозал «Перемога» обнесений парканом та закритий банером, не працює вже багато років. Його ми якраз обрали для кінопоказів згідно з нашою ідеєю «інфраструктурної спадщини».

Тут варто згадати, що в радянський час для розвитку та сприяння культурі як ідеологічному рупору існували дуже сприятливі умови, мистецтво було доступним для широкого кола глядачів. Для цього створювалися розгалужені мережі культурних установ, які репрезентували мистецтво: кінотеатри та будинки культури з’явилися в кожному населеному пункті. Сьогодні значна частина цих об’єктів занепала. І якщо будинки культури здебільшого хоч якось функціонують, то кінотеатри масово знищуються, перетворюючись на магазини, церкви, або просто руйнуються. Це публічні простори, які свого часу були позбавлені можливості вільних зібрань та незаангажованих висловлювань громадян, оскільки були суворо зарегламентовані. В радянський час такі функції публічних просторів, як проведення дозвілля та створення спільнот, були інструменталізовані державою з метою пропаганди та контролю. Сьогодні варто актуалізувати початкову функцію кінотеатрів, і «Де Не Де» намагається це робити через спонтанні покази сучасних українських фільмів і творчі зустрічі з режисерами. Ми немовби нагадуємо громадянам про те, що кінотеатри – це той спільний інфраструктурний ресурс, який справді важливий для сучасного міста.

Ми не анонсували кінопокази, натомість, розраховували на аудиторію, яка проводить час або живе біля старого кінотеатру та в його околицях. Попросили підключитися до електромережі в місцевому кафе, а поки налаштовували проектор, люди підходили цікавитися, що тут має бути. Ми роздавали роздруковані невеличкі програмки з інформацією про фільми, щойно стемніло – почався показ: «Ма» Марії Стоянової, «Я і Маріуполь» Пьотра Армяновського, «Світлоград» Аліни Якубенко, «Больничка» Оксани Казьминої та «70 вулиць» Макса Лижова. Серед глядачів була група хлопців у спортивних костюмах і на велосипедах – вони переглянули всі фільми і навіть лишилися поспілкуватися з нами після показу. Під час перегляду вони емоційно коментували побачене, настільки емоційно, що між ними виникла суперечка та бійка. Також були глядачі, які звертали увагу на кіно, проходячи повз: вони затримувалися на 1-2 фільми і йшли далі.

В Татарбунарах всі наші активності були зосереджені навколо невеличкого готелю в самому центрі міста. На вулиці біля нього ми показували кіно, а на веранді слухали музику Діми Ісаєнка та поезію Макса Лижова. Сказати щиро, глядачів і слухачів у цьому місті було не надто багато. До нас долучалися перехожі, нечисленні відвідувачі бару й мешканці готелю.

Декоративний розпис у Татарбунарському краєзнавчому музеї. Фото: Леонід Марущак

Татарбунари виявилися дуже тихим і спокійним містечком, місцевий кінотеатр на зовсім безлюдній вуличці не працював, дискотека «Мелроуз» стояла з порожнім танцювальним майданчиком, гігантський будинок культури зачаровував тишею, і тільки навколо готелю теплилося життя, в яке ми спробували «вмонтуватися». Вже наступного ранку я зайшла по каву в кафе за кілька кварталів від готелю, де мене спитали, чи це ми показували кіно напередодні. Маленьке містечко, де всі про все знають.

Справжньою окрасою і мистецькою домінантою Татарбунар є монумент, присвячений татарбунарському повстанню 1920-х років – грандіозна експресивна скульптура, непорівнювана з масштабами невеличкого скверу, де вона розмішується, та й із масштабом самого міста. Взагалі історія цього повстання багато в чому визначає локальну ідентичність міста, немовби це – найважливіше, що тут взагалі будь-коли ставалося.           

Восени «Де Не Де» планує повернутися на Одещину. В краєзнавчі музеї, закинуті кінотеатри і на сучасні вулиці давніх бессарабських міст. Це буде етап партисипації, спроба спільно з мешканцями Ізмаїла, Татарбунарів, Білгорода-Дністровського, Подільська та Кілії осмислити вражаючу мультикультурність цього краю.