Дезорієнтація на місцевості й пошуки горизонту

Ілюстрація до тексту: Ахра Аджинджал. Пейзаж перед грозою. Папір / акрил, 7.06.2022

“Українське питання” з початком повномасштабного вторгнення РФ стало експрес-тестом для західних інтелектуалів. Особливо – так званих “публічних інтелектуалів”, котрі звикли висловлюватися щодо будь-якої теми, намагаючись повсякчас утримати свою аудиторію в умовах динамічного потоку інформації. Частина західних дослідників виявилися просто професійно непридатними. Раптом багато хто з українців зрозумів, що заяви про війну в Україні лейбованих раніше маркою “західний інтелектуал” викликають тільки еластичний фейспалм: Генрі Кіссінджер ще в 2014 році “входив у становище” і якоюсь мірою поділяв анексію Криму РФ, а сьогодні пропонує Україні поступитися територіями заради миру [1]; Френсіс Фукуяма ледь не скасував “кінець історії”[2]; Джудіт Батлер із великою засторогою поставилася до постачання зброї Україні [3]; Юваль Ной Харрарі, який у 2019 році прибрав із російського перекладу книжки текст про Крим і Донбас, заявляє, що Україна – не Росія [4].

Аби уникнути надмірних узагальнень, мені хотілося б окреслити рамки своїх спостережень, про які йтиметься в тексті. Здається, найдоцільніше було б написати саме про стратегії виробництва та функціонування знання про Україну як у світі, так і в самій країні.

На початку березня музеї Західної Європи та США розпочали масово публікувати мистецтво з українських земель. Паралельно до цих “відкриттів” змінювали експлікації: замість Russian Artist з’явилися Ukrainian Artist або, принаймні, born in present-day Ukraine. Бібліотеки почали робити виставки “про Україну”, шукати у фондах поодинокі книжки; викладачі slavic studies раптово з’ясували, що Україна входить у їхню сферу зацікавлень, але вони її не лише не викладають, але і не мають що викладати. Лише за умови, що українці мали б самі все про себе написати, перекласти, укласти навчальні програми для університетів “Заходу”, я готовий погодитися, що відсутність України в дослідженнях російського, радянського, пострадянського простору є проблемою лише України. Тож ми маємо справу з названою Жаком Дерріда “інфраструктурною причиновістю”[5], яка продовжує відтворювати знання про Україну такими, якими вони були і до лютого 2022 року (ескалації), і до лютого 2014 року (анексії Криму та початку вторгнення на Донбасі).  

Під інфраструктурною причиновістю слід розуміти ретельно встановлений ригідний механізм, часто – соціальні рамки, які продукують те, що ми сприймаємо як результат абсолютно незалежної діяльності нашого пізнання. Важливо, що інфраструктура причиновості також алгоритмічна, вона (залежно від ускладнень) може надзвичайно вдало симулювати критичне мислення. Проте так само, як регульована чи “дозволена” свобода перестає бути свободою, “мислення”, продуковане інфраструктурною причиновістю, ніколи не стає волею мислячого. Пропоную розглянути декілька прикладів, які це демонструють.

Перший наводить дослідник фотографії Геннадій Казакевич у тексті, присвяченому Роберту Капі [6]. Капа – фотограф, який відвідує Україну під час Голодомору 1946-1947 рр., аби фотографічно фіксувати “дійсність”. Він описує, як пив грузинське шампанське, горілку, їв борщ, “гори смаженого м’яса та риби”. Однак попри експерименти з композицією та освітленням, “сьогодні, споглядаючи ці світлини, впадає у вічі їхня сюжетна та ідейна подібність до творів соцреалізму”[7]. Наративні спогади Капи є наслідком ретельно вибудованої державою репрезентації (достаток, багатство, заможність селянства); візуальні ж – прагненням самої цієї репрезентації зафіксувати себе.

Інший приклад – це окремий жанр текстів, які Дерріда називає “повернення з СРСР”. Він і сам “повертається” із Радянського Союзу після відвідин Москви (26 лютого – 6 березня 1990 р.) на запрошення Інституту філології Академії наук. Проте власні спогади Дерріда писати не береться, імовірно, не витримуючи (потенційно) цієї ж інфраструктурної причиновості. В тексті “Back from Moscow, in the USSR” Дерріда деконструює московські щоденники Вальтера Беньяміна [8], Андре Жида, Рене Етьємбля. До них я ще додав би Дієґо Ріверу, який відвідує СРСР у 10 річницю революції: “Він відчував, що вже знає сніжний холод і старі дерев’яні будинки, які Еренбург та його російські друзі описували йому в Парижі, а також нові робочі клуби, дитячі садки та інноваційну архітектуру, яку він відчував, були репрезентативним для багатьох звершення, здійснені за більшовицької влади” [9].

Усі четверо зі згаданих їдуть у Росію як в Утопію, країну диктатури пролетаріату, абсолютної свободи, урегульованих національних питань та подоланого консюмеризму. Читаючи щоденники / спогади Беньяміна та Рівери, я постійно відчуваю наростання розчарування: піднесений урочистий тон змінює меланхолія як поступове вгрузання в державні структури, що стоять поза репрезентацією, видимістю та проєктивною уявою. Такий тон щоденників позначає розрив між декількома “Росіями”. Перша, як уже зазначав, утопійна, протилежна уявному “Заходу”: це пошук “спільного” (всеобщего) сенсу, “те ж саме, що пошук Граалю”, “роду людського”, “абсолютної культури”[10]. Ця Росія – просто “інший”, “хороший інший”, “третій Єрусалим”, хоч і з тілом Леніна замість Ісуса. Вірити в існування цього Іншого не лише приємно але й необхідно. До цього підштовхує сам світ, у якому життя “без надії” завершується та перетворюється на Пекло [11].

За цим захопленням post factum з’являються відомості, які й призводять до парадоксального для модерної людини розриву між уявними небаченими відомостями (віртуальними) і свідченням “на власні очі”. Саме в Новий час зір як сенсорна система вийшов на перший план. Органи чуттів перестали бути однаково важливими для людини, унаслідок чого, твердить Мак-Люен, світло почало не проходити крізь предмети, а падати на предмети[12] . Модерна перцептивність, яка звикла керуватися тим, що “я свідок”, “я бачив власними очима” у такій інфраструктурній причиновості виявляється хибною: “Перечитуючи записи 1934 року, я більш за все засмучуюся, що не згадав розкішний бенкет у колгоспі: вражаюча смак і кількість їжі. І ось тільки нещодавно я дізнаюся, що за рік до цього, 1933 року, з вини Сталіна [13] померли від голоду мільйони українців, винних у непокорі: у тому, що вони просто прагнули лишитися українцями, а не розчинитися в хвилі русифікації та крайнього сталінізму. Ось так мандрують країною, що перебуває під владою тиранії: нічого не бачачи й не розуміючи. Поневоленим, але ще й у захваті від цього!” [14].

У ментальній мапі світу “Європа” для значної частини українців посідала місце, типологічно схоже до Росії в очах Беньяміна чи Рівери до відвідин Москви. Іншування зазвичай слід  розглядати як неускладнену бінарну опозицію. Відбувся механічний поворот голови: ті, хто вчора читали російську літературу, слідкували за російськими вченими, орієнтувалися на російський ринок, некритично повернули погляд на Захід. Структурних змін у ставленні до знання не відбулося: ми переважно досі продовжуємо споживати його як відтворену дійсність із її монополією на правду.

Розчарування в тих, із ким ми “звірялися” та на кого “орієнтувалися”, це засвідчують [15]. Заяви Кіссінджера чи Джудіт Батлер доводять спільні витоки обидвох цивілізацій – Європейської та Російської. Саме цивілізацій, імперіалізм або неоімперіалізм яких і є апофеозом власного розвитку.

Генрі Кіссінджер розглядає початок ХХІ століття певною мірою як завершення цілої епохи. Спільна валюта створила єдність, подібну до часів Священної Римської Імперії [16]. Результат створення ЄС – це гібрид держави з конфедерацією. Відкидаючи можливість існування монополярного світу, Кіссінджер діагностує багатополярність, де Америка займе місце першого серед рівних (мова йде про плюралістичну однополярність). Таке ж місце займає Росія в союзах, створених для підтримки неформального контролю над іншими державами (ОДКБ, Митний Союз).

Ставлення до зовнішньополітичних реалій, світової політики, яке артикулює Кіссінджер, мало чим відрізняється від тих, які циркулюють сьогодні в РФ [17]. Попри номінальне визнання суб’єктності кожної держави, одним із ключових термінів залишається “баланс сил”. Баланс сил – це поняття, що виходить за межі однієї держави та визначає сфери впливу, коли одна з держав очолює ієрархію та впливає (контролює) інші. Така модель урегулювання міжнародних відносин продовжує традицію, наприклад, 1945 року з поділом світу на регіони, які контролюють конкретні держави. Від Пакту Ріббентропа-Молотова це відрізняється хіба видимістю: перший був таємний, другий – публічний. Держави, що опиняються під “сферами впливу” – їх не об’єктивують, бо їх і не розглядали як самочинні. Світову безпеку та мир у регіонах пов’язували з наявністю великих держав (great powers), здатних придушити будь-які усобиці для поглиблення глобалізації (вільний обіг грошей, робочої сили, інформації і т.ін.). 

Разом із цілковитою дезорієнтацією в епістемологічному просторі надходить усвідомлення, що знання про Україну, які продукують на “Заході” чи “Сході”, не відповідають тому стану речей, який ми проживаємо зараз. Тимчасовий вакуум, утворений як потрясіння від такого усвідомлення, просто нестерпний, він породжує інертність та прагнення наповнити спустошене.

Як відбуватиметься це наповнення? Поки все виглядає так, що ми повертаємося на тридцять років назад. Міністерство освіти й науки України, щойно декілька років перед цим перейшовши до компетентнісного підходу, нині створює робочі групи, які шукатимуть “історичну правду” та формуватимуть відповідно до неї навчальну програму [18]. Усе, що зможе вижити, існуватиме та служитиме лише національній ідеї, адже “історичну правду” винаходить і конструюють, а не реконструюють. Знання в Україні й далі сприймають як абсолют, історичну політику як норму, наповненість та належність до великої держави (наприклад, Русі) як емансипаторний фактор. Власна інфраструктурна причиновість, яка може виникнути найближчим часом, стане неспівмірно слабкою в порівнянні з тими, які формували століттями. Коли Джудіт Батлер просить говорити “про Україну, тільки без націоналізму” [19], то це і є реакцією на конструктивні механізми, до яких належить націоналізм із його конструюванням нації та відповідною причиновістю. Триб життя  “сучасного” інтелектуала після 1968 року – перманентна боротьба проти усталених конструктів (історія, імперія, держава, традиційний інститут сім’ї абощо), які завжди стають репресивним механізмом. Проте я маю великі сумніви щодо успіхів боротьби суспільства, яке визнає множинність, проти класичної імперії (Росії), яка визнає лише власне право.

Сьогодні  нам необхідно передусім осмислити мову, описати й проаналізувати місця, із яких говоримо ми, говорять про нас та до нас. Це – складова відмови від знання як істини, зчитаної з віднайдених скрижалів. Однак замість пошуку щодня змінного горизонту нам малюють горизонт на підвіконні, із якого ми дивитимемося у світ.   

Примітки:

[1] Henry Kissinger: To settle the Ukraine crisis, start at the end. 2014. https://www.washingtonpost.com/opinions/henry-kissinger-to-settle-the-ukraine-crisis-start-at-the-end/2014/03/05/46dad868-a496-11e3-8466-d34c451760b9_story.html.

[2] Власна країна: лібералізм потребує нації. Фрагмент з майбутньої книжки Френсіса Фукуями. 2022. https://texty.org.ua/articles/106655/liberalizm-potrebuye-natsiyi-frahment-majbutnoyi-knyhy-frensisa-fukujamy/.

[3]  Джудіт Батлер “Про війну в Україні” Контур медіа https://kontur.media/butler

[4] Відомий письменник пояснив, чому “приєднав Крим до Росії” у своїй книзі. 2019. https://www.pravda.com.ua/news/2019/09/13/7226231/. Інстаграм-сторінка Юваля Ной Харарі. 2022. https://www.instagram.com/p/CanFqRZL8-k/.

[5] Жак Деррида в Москве. Пер. с фр. и англ. Предисл. М. К. Рыклина. Москва: РИК „Культура”, 1993. С. 24-25.

[6] Геннадій Казакевич. Міф про добробут радянської людини від фотографа Роберта Капи.  . 2021. https://localhistory.org.ua/texts/reportazhi/mif-pro-dobrobut-radianskoyi-liudini-vid-fotografa-roberta-kapi/.

[7] Там само

[8] Беньямин, В. (2018). Московский дневник. Litres.

[9] Richardson, W. (1987). The dilemmas of a communist artist: Diego Rivera in Moscow, 1927-1928. Mexican Studies/Estudios Mexicanos, 49-69.

[10] Жак Деррида в Москве. Пер. с фр. и англ. Предисл. М. К. Рыклина. Москва: РИК „Культура”, 1993. С. 36.

[11] На брамі Пекла в Данте: “1] «Крізь мене йдуть до міста мук найтяжчих, 2] Крізь мене йдуть до мучень і заков, 3] Крізь мене йдуть між поколінь пропащих.   4] Суд правий вів творця моїх будов: 5] Звели мене Могуття, що все родить, 6] Найвища Мудрість і Першолюбов.   7] Лиш після мене світ став брами зводить. 8] Ніщо не вічне, я ж на всі віки. 9] Лишайте сподівання всі, хто входить”.  https://www.ae-lib.org.ua/texts/dante__divina_comedia__ua.htm. 

[12] Мак-Люен Маршал. Галактика Ґутенберґа: становлення людини друкованої книги. Київ: Ніка-Центр. 2015.

[13] Сам Дерріда не поділяє покладання вини на Сталіна та критикує термін “сталінізм”, адже “одного дня потрібно проаналізувати і ту процедуру, завдяки якій вся відповідальність виявилася відтепер сконцентрованою в особистості „папаші”, тобто вимарана, заклята, об’єктивована, утримана на відстані і тим самим нейтралізована, якщо взагалі не знищена в тілі деспота” (див. [5, c. 38-39]).

[14] Жак Деррида в Москве. Пер. с фр. и англ. Предисл. М. К. Рыклина. Москва: РИК „Культура”, 1993. С. 40-41

[15] Dovgopol А. (2022). On nationalism. https://www.facebook.com/genderindetail/posts/2296670667178280. 

[16] Кіссінджер Г. Світовий порядок. Роздуми про характер націй в історичному контексті. Пер. з англ. Надії Коваль. Київ : Наш формат, 2017. С.77 

[17] Медяков А. История международных отношений в Новое время. Учебник для ВУЗов. 2007. Москва: Просвещение.

[18] МОН змінить методологію викладання історії в школі. https://osvita.ua/school/86586/?fbclid=IwAR2tCegTU86iPLYaLlkyNHajB1aQyAHFozkheaHJ0uaVbd8fyeYPbZsUgPo.

[19] Dovgopol А. (2022). On nationalism. https://www.facebook.com/genderindetail/posts/2296670667178280.