Disco Boy: “Це все ж таки казка і художнє полотно”

Італійський режисер Джакомо Аббруццезе та німецький актор Франц Роговський про спільну роботу на фільмом Discoboy, який показали на кінофестивалі «Молодість».

Білоруський хлопець Олексій (Франц Роговський) мріє потрапити до французького Іноземного легіону. Вдаючи футбольного фаната, він їде на матч до Польщі. Звідти незаконно перебирається через кордон до Німеччини, а згодом до Франції. Вночі, під дощем, він перепливає прикордонну річку, радісно вигукуючи: “Бордо!”, “Камамбер!”, “Багет!”

Тепер колишнього білоруського вихованця  дитбудинку звуть Алекс Дюпон. Він любить відпочити за келихом бордо. Але туга за батьківщиною його не відпускає. В одній із військових місій в Нігерії Алекс убиває молодого повстанця. Трагедія стає спусковим гачком для Дюпона, який втратив своє коріння, – чи то він поступово божеволіє, чи то в його життя приходять потойбічні сили. Його переслідує дух убитого, і він поступово трансформується у власну жертву. Згодом у Франції в нічному клубі він зустрічає сестру вбитого ним повстанця.

Фільм Disco Boy став для італійського режисера Джакомо Абруццезе дебютом у повнометражному кіно. Він не починав зйомки картини кілька років: чекав, коли німецький актор Франц Роговський (виконав головну роль у фільмі «Ундіна», що став лауреатом Берлінале у 2020 р.) погодиться виконати у картині головну роль. У ролі африканського повстанця дебютував актор-початківець Морр Ндіайє, а його сестру зіграла Летиція Кі – художниця-активістка з Кот-д’Івуару, яка створює скульптури зі свого волосся.

У фільмі багато танцювальних сцен, а музику до нього написав DJ Vitalik.

Наталя Серебрякова: З якими складнощами довелося зіткнутися під час зйомок?

Франц Роговський: Перед нами поставили завдання опанувати танець і хореографію, до яких ми мусили підготуватися, було багато фізичного матеріалу, який надихав і водночас виснажував. Також початкова концепція “бути сильним” змінювалася в нашій трактовці. Найгірше випробування – не знати, що робити. І тут нам було до чого готуватися. До того ж, російський акцент, який я мав імітувати – все це було дуже складно. Так, щодня були важкі репетиції, тренування танців, розтяжка. Все це дуже конкретні задачі. Тим важча та невідома територія зйомок, куди ти йдеш непідготовленим. І те, що тобі потрібно бути відкритим для чогось, вразливим, і щось цілком нове виростає з процесу зйомки.

Н. С.: Для мене особисто кінцівка Disco Boy певним чином пов’язана з Клер Дені через  Beau Travail (“Гарна робота”). Можете прокоментувати важливість танцю особисто для вас, як ви до нього підійшли?

Джакомо Аббруццезе: Це цікаво, тому що  Beau Travail – фільм, про який мені розповідало багато людей, коли я лише планував зйомки, але я його не бачив. І тоді, можливо, за два роки до зйомок (на створення цього фільму пішло 10 років) я подивився  Beau Travail. Це прекрасний фільм, і я був шокований, скільки спільних поетичних зв’язків є в наших стрічках. Але насправді першою була думка про хлопця, якого я зустрів на дискотеці, він танцював перед солдатом. Він для мене був утіленням двох різних світів.

Але у зв’язку з Клер Дені мені згадалася кумедна ситуація, коли монтажер Леоса Каракса подивився мій фільм і сказав: «О, я не знав, що ти друг Леоса Каракса!» Я відповів: «Та ні, ми не друзі». Він пояснив: «Я так подумав, тому що ти говорив про Алекса Дюпона, а справжнє ім’я Леоса Каракса, яке майже ніхто не знає, Алекс Дюпон». Тому смішно, що іноді ти маєш зв’язок з усіма фільмами або їхніми авторами, але цього не усвідомлюєш. Я вважаю, що в мистецтві є щось прекрасне, коли речі іноді пов’язані між собою, а ми навіть не знаємо як.

Н. С.: Яке місце займає у фільмі релігія?

Джакомо Аббруццезе: Я завжди дуже шанобливо ставився до вірян, навіть якщо був агностиком. І мені було цікаво, як кіно може досліджувати невидиме. Це дуже потужно й захопливо. І я вірю, що агностикам так чи інакше потрібні стосунки з абсолютом, з трансцендентністю. Зараз я думаю, що іноді клуби, стан трансу чи танці можуть поєднати нас із чимось більшим, ніж ми самі.

Наприклад… Я не думаю, що світ — це лише те, до чого ми торкаємось і що бачимо. Я дійсно вірю, що є щось більше, навіть якщо я не можу це пояснити чи не можу класифікувати це за релігією. Disco Boy досліджує цей вимір невідомого, невидимого.

Н. С.: Чи думали ви про універсальність оповідання? Чи було важливо, що це саме французький легіонер, що він з Білорусі, працює в дельті Нілу, чи він міг бути звідки завгодно, не обов’язково з Білорусі?

Джакомо Аббруцезе: Сподіваюся, що моя історія універсальна. Події у фільмі не так сильно залежать від того, звідки походить головний герой. Просто сьогодні всі кажуть: о, Білорусь! А коли я це писав, ніхто не знав, де це – Білорусь.

Н. С.: До речі, чому Білорусь?

Джакомо Аббруццезе: Тому що я був у Білорусі. У Києві на фестивалі «Молодість» кілька років тому я познайомився з деякими дисидентами з Білорусі, які запросили мене на дуже андеграундний фестиваль у Мінську, на два тижні. Я провів з ними деякий час. Це було дуже захопливо, як подорож у часі чи щось таке. Вони мріють про Захід, але не розривають зв’язку з місцем, де перебувають. Тому справа була в тому, щоб зробити фільм у дуже незвичайний спосіб. У всіх фільмах, які я люблю, цього всього немає – людина з пострадянської території існує у цих фільмах лише як ворог або як жертва. Мені було важливо зняти правдиву історію. Справа не в тому, добрий герой чи поганий. Це питання складності, коли герої змушені битися один проти одного. Олексій – місіонер, Джомо – екотерорист, вони не жертви, а люди, які глибоко прагнуть кращого життя, і це те, що їх об’єднує.

Франц Роговський: Я думаю, що обмежуючим фактором є сприйняття цього фільму як історії про людей і через що саме вони проходять. А це все ж таки казка і художнє полотно з точки зору режисерських особливостей, які стосуються також операторської роботи. Це художній шедевр з погляду наративу. Ми бачимо не просто білого білоруса, який намагається жити в Парижі. Режисер створює головного героя, а потім знищує його, а потім створює нову постать із тим самим тілом. Ви коли-небудь пробували влаштувати вечірку самостійно? Це не працює. Так із виробництвом фільму. Мені дуже подобається думати про нього як про картину, а не просто як про психологічну драму травмованих людей.

Н. С.: Як створювався візуальний стиль? Схоже на стиль Рефна чи Фасбіндера.

Джакомо Аббруццезе: Дякую! Фасбіндер – моє мистецтво назавжди, і поважаю Рефна. Але мої роботи дуже відрізняються, у Рефна є ультранасильство, яке я не люблю. У Disco Boy воно теж є, але коли використовую насильницькі сцени, це тому, що вони там насправді потрібні. Водночас дуже люблю Too Old to Die Young, для мене це шедевр. Це найважчий фільм Рефна. Думаю, глядачі згадують про Рефна й Фассбіндера також через кольористику фільму. Все почалося з ідеї зняти бійку як танець, тому що це було закладене в сценарії. Я не хотів показувати бійку Олексія і Джомо як у «Рембо». Для мене це було б справді не характерно. І справа була в кадрі цієї зустрічі, який я вирішив в більш абстрактному ключі, в цій боротьбі, схожій на танець. Актор, який грає Джакомо – танцюрист, він перетворив усе на хореографію ще до бою.

Бійка – це різновид балету. Тому деякі кольори дискотеки – саме такі, тому в третій частині багато зелені та білих плям. Іноді ми навіть переносимо тропічні рослини в звичайний сад, щоб створювати таке враження. У кадрі багато пористості.

Н. С.: Дискотека – це місце возз’єднання людей незалежно від раси, віку чи статі. Вони змішуються на танцполі і якось підносяться від музики. Ви відчуваєте це?

Джакомо Аббруццезе: Абсолютно! Це те, що ми багато обговорювали. Також варто розуміти особливий вимір самотності в такому місці. Ось чому я хотів зняти дискотеку у церкві, щоб мати вертикальність. Людям потрібні стосунки з абсолютом, і через танець і транс ми можемо отримати такий зв’язок. Було цікаво показати дискотеку незвично.

Франц Роговський: Згоден, вечірка або концепція спільних вечірок сьогодні має потенціал об’єднувати людей або долати власне его на кілька годин. Але якщо ви навіть спробуєте потрапити в «Бергайм» (нічний клуб у Берліні – ред.), ви дізнаєтесь, що це досить ексклюзивний досвід, далекий від демократичності. Та весь мій клубний досвід у Берліні за останні 15 років досить ексклюзивний. У клубі усі виглядають добре, їм пощастило потрапити туди й мати гроші, щоб купити наркотики.

Н. С.: Чи можете ви розповісти більше про музику? Чому ви обрали електронну музику, створену Vitalik?

Джакомо Аббруццезе: Віталік був з нами із самого початку проекту. Мені хотілося, щоб електронні елементи іноді були ліричними й меланхолійними. А з Паскалем – справжнє ім’я Віталіка – ми працювали ще до зйомок. Я пояснив настрій фільму й показав йому кілька картинок як мудборд, ми багато розмовляли. Насправді він створив кілька треків перед зйомками, якими я поділився з Францем, з іншими акторами. Під час монтажу я вже не грався з музикою, щоб створити якусь атмосферу. Але це було не завжди просто, тому що Паскаль не звик працювати до зйомок. Зазвичай, створюючи кіно, ви просите 15-20 версій треку. Разом з Паскалем я доклав багато зусиль, щоб мати другу, третю версію. Коли помирає Джомо, є цей дивний звук, схожий на ультразвук, який допомагає з’єднати різні сцени. Це була тривала робота над звуком, три-чотири місяці.

Н. С.: Ця ідея у фільмі, що головний герой має отримати французький паспорт, лише відслуживши в армії – вона неймовірна з точки зору сучасного світу.

Джакомо Аббруццезе: Не-французи не можуть повірити, що це правило все ще існує. Тільки у Франції використовують такі найманські речі, як служба у місцевому легіоні взамін на паспорт. Але є щось, напевне, дуже поетичне в цьому. Я італієць і, можливо, побачив цю сцену не так, як французький режисер. Мені було важко знайти власний вхід у французьке кіно. Я прожив 30 років, і це мій перший французький фільм, бо це непросто. Ви потрапляєте в місце, де хочете зняти фільм. Ризик зробити це погано величезний, тому що ви не є частиною цього світу. Потрібні роки, щоб увійти в культуру, зрозуміти й привласнити культурний код, щоб вам дійсно було про що сказати. Тому мій наступний фільм буде в Італії.

Н. С.: Питання до Франца. Як ви вивчили російську? Ви багато тренувалися?

Франц Роговський: У мене був коуч. І коуч мені записав аудіо. Цих повідомлень була маса. Це небагатослівний фільм, але я провів багато тижнів над вивченням російської. Зустрічався зі вчителем онлайн на етапі підготовки, за два місяці до зйомок ми створили багато різних реплік російською і французькою, щоб знайти правильний баланс. А потім я вивчив ці рядки, як музикант вчить пісню. Мені доводилося слухати їх цілими днями, гуляти парком, вимовляючи їх, їздити в машині, вимовляючи їх, проговорювати вдома… Вивчення мови  полягає в тому, щоби писати, читати і просто запам’ятовувати. Але в моєму випадку важливо те, як саме я кажу репліку. Іноді я почувався роботом. Це теж цікаво. Все могло піти жахливо не так, але нас всіх об’єднало питання мови. Тому що ми всі на знімальному майданчику з різних країн. Хтось із Бельгії, я – німець, Джакомо – італієць у Парижі. Спочатку я хвилювався, що це може бути проблемою, вважав, що це делікатна тема. Але потім зрозумів, що ми всі в одному човні. Іноді навіть те, як ми зображуємо цих молодих людей, воно майже двовимірне, ви відчуваєте, що це надреально. Думаю, це красиво. Є верства вигадки, але під нею ви можете відчути інший пласт. Тому я почувався впевнено зі своїм поганим акцентом, він звучить не по-німецьки, хоч і не зовсім по-російськи.

Н. С.: До речі, вам у фільмі довелось розмовляти французькою з російським акцентом, це було дуже добре. Тож вам потрібно було вчити французьку і говорити нею неправильно з акцентом?

Франц Роговський: Це було цікаво. Говорити мовою, яку ви повинні знати, набагато важче, ніж говорити мовою, якої ви не знаєте, з акцентом. Це ще дивніше. Якось це врятувало мою дупу, я думаю. Мені набагато краще слухати у фільмі мою російську французьку, ніж мою російську російську, напевно, вам також.

Н. С.: Та паплюжте російську на здоров’я!

Джакомо Аббруццезе: Для мене Кафка є дуже важливим автором, і те, як він використовує німецьку мову для написання своїх книг, це інша німецька мова. Він авангардист у літературі. І чомусь я думаю, що таким видався і наш фільм. Це як заволодіти мовою і якимось чином її знищити, щоб хоч якось віднайти ідентичність. Тому я вибирав актора не за національністю, а тому що він міг втілитися в персонажа. Це було важливіше.

Н. С.: У фільмі є сцена, коли солдати співають, і це пісня Едіт Піаф.

Джакомо Аббруццезе: Так, тому що я насправді співаю цю пісню… і роблю це не дуже добре. Для мене це така поетична, сильна і військова мова. Мені подобається починати з документальних речей, а потім йти в напрямку абстракції. Мій спосіб мислення такий – я себе багато документую, це відрізняється, наприклад, від підходу інших режисерів. І щойно я щось задокументував, починаю пошук чогось більш універсального. Оскільки я не займаюся журналістикою, чимось пов’язаним із новинами, я намагаюся якось більш віддалено уявити, чим ми живемо.

Н. С.: Цікаво, чи епізод на початку, де футбольні вболівальники користуються шансом виїхати з країни та втекти – чи заснований він на події, про яку ви десь прочитали?

Джакомо Аббруццезе: Ні, здається, я просто обговорював зі своїми білоруськими друзями ідею використання футболу для втечі. Запитував у них, якби вони повинні були поїхати до Польщі на матч, то як би це працювало з точки зору дозволів, оформлення документів.

Н. С.: Як ви, до речі, вибрали Франца? Між вами такий чудовий зв’язок. Таке відчуття, що ви знаєте один одного цілу вічність. Як це відбулося?

Джакомо Аббруццезе: Так буває, коли знімаєш фільм.

Франц Роговський: Це все фейк!

Джакомо Аббруццезе: Це довгий процес. Зйомки фільму тривали десять років. Вперше я зв’язався з Францем п’ять років тому. Я змінив двох продюсерів у Франції. У цього фільма дуже довга історія. Я не можу говорити про всіх режисерів, тільки за себе, але це так важливо. Ви ж бачите, що Франц – справжній артист, а не тільки хороший актор. Він має глибину і може внести цю глибину у фільм. Мені не подобається працювати з людьми, які є просто хорошими акторами, мені подобається працювати з людьми, якщо вони мають свій власний всесвіт. Це те, що, на мою думку, створює кіно. Напевно, як режисер я намагаюся взяти весь цей акторський склад і зробити його ефективним і значимим. Але іноді ти ділишся чимось дуже особистим, якоюсь глибокою мрією. Це тіло і плоть, а також почуття до інших людей, не тільки тіло, але й розум. Якби я міг вибрати іншого актора, це був би зовсім інший фільм.