Дмитро Грешко: “Хто може повернутися, той повертається”

На кінофестивалі Docudays UA відбулася українська прем’єра фільму Дмитра Грешка “Король Лір: як ми шукали любов під час війни”. Цей фільм також покажуть на Миколайчук Open у Чернівцях 20 червня. Наталя Серебрякова поговорила з Дмитром про створення цього фільму, а також про наступний проєкт режисера, який оповідатиме про екологію під час війни.  

Наталя Серебрякова: Мене дуже зацікавили герої та їхні передісторії. Як виникла ідея цього проєкту?

Дмитро Грешко: Коли почалась повномасштабна війна, я з друзями та дівчиною поїхав до Ужгорода. Знімав там волонтерів, переселенців, і так зустрівся зі Славою Єгоровим та Андрієм Суярко, які теж були в місті. І Слава мені каже: “Ось є така ідея, треба зняти п’єсу “Король Лір”, я хочу, щоб це знімав саме ти”.

Я давно знаю Славу, мій шлях в кіно почався з нього. Погодився, бо побачив, що там є історія, що з цього може бути цікавий фільм.

Н. С.: Як ви знімали оці історії переселенців? Там є вчитель англійської Олексій, він повертається з Ужгорода в Ірпінь, у свій будинок. Як ви все це знімали?

Д. Г.: Я власне хотів познімати повернення додому. Попросив його взяти мене з собою. Оскільки він працює в школі в Ірпені, йому треба було заповнити журнали, інакше його б вигнали зі школи. І він поїхав їх заповнювати!

Потім ми поселилися в його друга, бо весь дім Олексія був пошарпаний. Якось у його будинку я почав знімати його роздуми. Він так класно розповідав про ставлення до Ірпеня, до будинку. І я навіть не дивлюсь на камеру, думаю: офігенно! Капець, як круто я тут знімаю, а потім дивлюсь, а запис не йде. Я забув натиснути кнопку rec. Таке буває. Треба бути уважним, бо можна провтикати щось насправді важливе.

Н. С.: Це взагалі така якась цікава реальність, що школу розбомбили, а потрібно повертатися до неї та заповнювати журнали…

Д. Г.: Так! Все довкола розбомблено, бо там був штаб. І в підвалі сидять вчителі, заповнюють журнали.

Н. С.: Чи ви якось виділяєте для себе когось із героїв? Наприклад, мені здається, історія хлопця Нікіти якось не дуже розказана.

Д. Г.: Насправді там було ще більше персонажів, але довелося їх порізати, бо ми мусили виділити п’ять основних героїв п’єси. Але вирішили додати історію цього хлопця, через нього показати, як саме підлітки проживають ситуацію. Там є його переживання, які можна засуджувати чи не погоджуватися з ними, але це – одна з таких підліткових рефлексій.

Н. С.: Ця вистава зараз мандрує по Україні, її показують?

Д. Г.: Ми долучили до процесу Поліну Герман, продюсерку, яка зараз перебуває в США. Вона знайшла фінансування на фільм і кошти на п’ять виступів по Україні. Був тур містами України: Київ, Львів, Івано-Франківськ, Тернопіль. Додали до вистави елемент перформансу – під час п’єси паралельно транслювалося відео з їхнього іншого, реального життя. Тобто вони грають, а відео показує, що вони переселенці.

Н. С.: Як самі учасники ставилися до того, що камера працювала під час репетицій, кастингу? Того, що фільмували їхнє життя? Там є така жінка, яка грала Корнелію, в неї батько на інвалідному візку. Як вони ставилися до того, що ви порушували їхній приватний простір?

Д. Г.: На самому початку, щойно почався кастинг, Слава Єгоров про це говорив. Усі знали, що це не тільки п’єса, що будуть знімати документальний фільм. Усі були в курсі, на що підписуються. Але кожен давав доступ до себе, наскільки це було їм комфортно. Не всіх персонажів знімали в побуті. Наприклад, Руслана, яка грає блазня, не хотіла, щоб я знімав її побут і взагалі якісь подробиці її життя, вона хотіла лишатися інкогніто. Звісно, я з цим погодився. Хто наскільки мене пускав у своє життя – так я в нього і занурювався.

Н. С.: Більшість цих переселенців жили просто в спортзалі? Вони далі перебувають в Ужгороді?

Д. Г.: Так, вони досі живуть в Ужгороді. Юля після вистави ще кілька разів переїжджала в інші місця і зараз винаймає квартиру в Ужгороді за якісь нереальні гроші. Олексій живе десь у готелі, чи хостелі. З таких спортзалів люди намагаються виїхати, бо там дуже некомфортно. Можна прожити місяць-два-три, але не більше.

Н. С.: Олексій займається англійським клубом, жінка плете сітки. Багато з них, окрім вистави, знайшли собі якусь справу. Чи не здавалося вам, що не всі ваші герої почувають себе комфортно на новому місці?

Д. Г.: Я думаю, тут більше йдеться про побутовий комфорт. Нікому не було комфортно, бо вони не вдома, це нормально. Але вони всі були приємно здивовані гостинністю міста і в принципі ніхто з них не стикався з ворожим ставленням до себе. Якщо пам’ятаєте, на початку війни ще ходили байки про переселенців, які напилися… Йшла якась негативна хвиля, але саме з того, що самі переселенці розповідали, вони були дуже здивовані, що хтось про них піклується. Перші 3-4 місяці вони безплатно отримували їжу.

В спортзалі чи хостелі дуже некомфортно жити. Уже рік, як люди мешкають в Ужгороді, Юля Горєлкова там із синами, вони вже в школі, якось адаптувалися і починають жити повноцінним життям. Вони повернуться. Олексій казав, що йому треба буде вертатися в Ірпінь, бо там запускають школу. Юля Горєлкова каже, що буде вертатися в Чугуїв. Хто може повернутися, той повертається.

Н. С.: Щодо вашого нового проєкту “Дівія”: мене дуже зацікавило, що це фільм про екологію, про те, як війна вплинула на природу України. Чому ви знімаєте саме у Миколаєві?

Д. Г.: Миколаїв – це просто точка базування. Я їжджу більше по області. Миколаївська, Херсонська область, бо тут такі відстані, що за годину можна доїхати до Херсона. Взагалі я знімав трошки у Київській області, кілька експедицій у Харківській, Луганській, Донецькій областях. Це вже друга чи третя моя експедиція на південь. Наступну я зніматиму Донеччину.

Н. С.: Як війна вплинула на стан навколишнього середовища, за вашими спостереженнями?

Д. Г.: Вплив війни на середовище має кілька факторів. Основне, видиме – саме руйнування, тобто вирви в полях,  спалені ліси, власне, фізичне знищення навколишнього середовища. Друге – це мінне забруднення, багато мін, нерозірваних снарядів валяється всюди лісами, посадками. Третє – це хімічне забруднення вибуховими речовинами. Щодо тварин – дуже багато постраждалих корів. Якісь просто масові вбивства корів, які валяються на полях, собаки та коти бродять по знищених селах. 

Є такі села, які опинилися на лінії зіткнення української та російської армій, чи переходили з рук в руки, є такі села, які повністю знищені, наприклад, у Миколаївській області село Благодатне, у Харківській області – Кам’янка біля Ізюма, в Донецькій області Богородичне. У кожному селі є плюс-мінус якісь пошкодження, але є села, які повністю знищені. Таке враження, що в кожен будинок снаряди попадали по кілька разів.

Воно ще так апокаліптично виглядає… В селі, наприклад, зараз живе одна-дві людини, а раніше було дві тисячі. Це у Благодатному. І село просто заросло травою. Рік минув, а село ніби якісь джунглі. Незабаром буде дуже важко зрозуміти, що там жили люди. Природа забере своє. Вона вже поглинає ці місця, а наступного року поглине ще більше.

Н. С.: Як ви їздите по цих всіх селах, якщо там все заміновано?

Д. Г.: Страшно. Але я дотримуюся техніки безпеки, наскільки це можливо. Не можна їздити дорогами, яких ти не знаєш, не можна їздити по ґрунту – тільки якщо там є колія. Можна підірватися на протитанковій міні. Протипіхотні? Я не заходжу в будинки. Я ходжу тільки по вулиці, будинки не є темою фільму. Я не заходжу всередину, де можуть бути розтяжки чи щось таке.

Так само закинуті позиції росіян. Можу по якійсь доріжці пройтися, де видно, що там нічого немає. Сьогодні я був на одній позиції росіян, там все заросло і це невиправдані ризики. Тому я познімав здалеку, з дороги. Більшість того, що я знімаю – з дороги, по якій видно, що вона розмінована. Біля дороги ДСНСники ставлять мітки, що там пів метра від дороги можуть бути міни, якщо з’їхати, можна підірватися.

Н. С.: Ви також знімаєте з дронів?

Д. Г.: Так, але там є певні обмеження. З дронів я можу знімати з ДСНС, тому що в Україні зараз взагалі зйомки з дронів заборонено. Можна знімати з військовими, або з ДСНС, або з іншими службами, у яких є таке право. Я можу політати над якоюсь посадкою, де не можна ходити. Я можу полетіти та показати все, що там відбувається. Це один зі способів безпечного дослідження локації.

Історія про міни. Один персонаж, якого я знімав, волонтер із Благодатного. Його село було знищене, ми їздили туди годувати тварин. Я знімав, як він це робить, а потім за місяць чи два я бачу в інстаграмі: він постить, що підірвався на протитанковій міні. Він допомагав своєму родичу з сільськогосподарськими роботами, їхав на тракторі по дорозі, по якій нібито вже багато разів їздили, трошки з’їхав убік і підірвався, дивом вижив, але втратив одне око. Там уламок пробив місце, де він сидів. Він просто такий худенький і цей уламок прилетів йому в тіло. Сидіння пробило наскрізь. Йому добряче поталанило. Я бачив трактор, увесь движок розкурочений. Зараз я з ним їздив, знімав, але він вже без одного ока. З одного боку, йому пощастило, а з другого, – він тепер людина з інвалідністю. Така реальність.

Чим ближче до “нуля”, тим більше історій, де люди помирають. Наприклад, ми їздили з одним прес-офіцером в інше повністю знищене село, там зустрілися з розмінувальниками, не ДСНС, а взвод розмінування ЗСУ. Вони їздять по селах, така мобільна група. Нещодавно я знову їздив із цим прес-офіцером, він каже: пам’ятаєш тих розмінувальників? Я кажу: так. Він: двоє з них недавно підірвалися на міні. Такі тут історії.

Н. С.: Будьте, будь ласка, обережні.

Д. Г.: Після цієї історії з волонтером я став, здається, трошки обережнішим. Все одно я ходжу з ДСНС такими місцями, де вони працюють. Зазвичай протитанкові міни не дуже ховають, просто ставлять на землю. Але якщо добре заховати протипіхотну міну, її важко помітити, якщо шастати десь біля позицій.

Рятує те, що можна літати дроном, досліджувати всі місця. І те, що можна знімати з дороги. Наприклад, знімати у Херсонській області мене не пускали, хоч тут вже дуже багато людей знімали до мене. Тільки на п’ятий місяць після деокупації я сюди доїхав, коли вже дали дозвіл.

Н. С.: Як взагалі почуває себе Херсонщина після деокупації?

Д. Г.: Я більше знімаю на природі поза населеними пунктами, або близько до них. Максимум я їздив… не скажу, куди, щоб потім не було ніяких проблем, тому що туди не можна їздити. Тут є заборонені “червоні” зони. Прес-служба Оперативного командування дуже добре за цим стежить. Якщо людина їх порушує і в процесі цього помирає, вони кажуть: ми попереджали про “червону” зону. Я їздив у деякі місця на свій страх і ризик, і добре розумію, чому там “червона” зона.

Ближче до “нуля”, Херсон, весь берег Дніпра, весь берег Лиману – це все під обстрілами. Я зв’язувався з директором національного парку “Кам’янецька Січ”, хотів до нього приїхати. Він каже: “Ну, ти приїжджай, але сьогодні було 50 прильотів”. То  вирішив поки що не їхати.

Отож, існують такі обмеження. Я не хочу зайвий раз ризикувати заради кадру. Я краще почекаю і зніму в іншому місці, в безпечному, тому що це все, звісно, удача, але бачити, як поруч за пів кілометра від тебе вибухають авіабомби – це не дуже весело.

Н. С.: Раніше ви знімали фільми, у яких було багато людей і персонажів, які щось говорять, розказують про себе, а тепер герой вашого фільму – природа. Як ви почуваєтеся в такому новому статусі дослідника природи й людини, яка створює наративний фільм без героїв?

Д. Г.: Це просто цікаво. Хочеться рухатися в невідомі простори, від цього росте інтерес. Мені подобаються колективні персонажі. Насправді в цьому фільмі герої будуть, але вони тут більш абстрактні, концептуальні – природа, війна, але будуть ще такі герої, як розмінувальники, активісти, екологи, ексгуматори. Тобто колективні портрети будуть, просто не такі очевидні.

Герої в мене нічого не розповідають. Ті ж самі розмінувальники, коли займаються розмінуванням, вони зазвичай або жартують між собою, або нічого не говорять. В принципи вони всі герої-мовчуни. Вони просто роблять свою роботу в кадрі.

Н. С.: Чи дивилися ви “Синдром Гамлета”, бо це фільм за мотивами Шекспіра, і теж про виставу, про українських військових?

Г. Д.: Коли я почав знімати “Короля Ліра”, вже в процесі зйомок мене запросили на Краківській кінофестиваль з моїм фільмом “Між небом і горами”. Там я подивився “Синдром Гамлета”. Мені було цікаво, я знав, що є такий фільм, що він перетинається із “Королем Ліром”, це теж про Шекспіра, і там теж є травмовані війною люди. Але зрозумів, що це зовсім інша тема, ці фільми хоч по змісту трохи перетинаються, але про інші речі. Тому це ніяк не створює проблем “Королю Ліру”.

 Н. С.: Як ви взагалі ставитеся до Шекспіра?

Д. Г.: З останнього, що я дивився за його творами, це фільм “Макбет” Джастіна Курзеля, і мені сподобалося. В цілому мені імпонує, як це все класно зроблено, але я не фанат трагедій, де всі вмирають.

Н. С.: Чи була у вас міжнародна прем’єра “Короля Ліра”? Як прийняли фільм? Які відчуття від прем’єри?

Д. Г.: Так була, в Лос-Анджелесі. Поліна Герман презентувала фільм, вона про це може більше розказати, але те, чим вона зі мною ділилася… Ми переживали, що він буде незрозумілим міжнародній аудиторії, бо там є дуже багато таких моментів, які, здається, зрозуміємо лише ми самі. Але їй казали, що все було ясно. Хвалили операторську роботу, що дуже приємно і, взагалі, казали, що класно знято, ніби це якесь ігрове кіно.

Чесно кажучи, я поки що бачив тільки позитивні відгуки, хочеться вже, щоб хтось написав цікаву критику. Бо якось воно, ну не знаю…