Фільми про хабарі й п’єси про забутих пенсіонерів: як румунська культура реагує на соціальні проблеми
В дітей мера невеликого міста знайшли розкішне майно. Конституційний суд виніс справедливе рішення лише після програшу на виборах правлячої партії. Чемпіон із плавання оголосив, що йде у президенти. Бізнесмен, якого підозрюють у махінаціях із держзакупівлями, потай залишив країну. Ну, як потай: по шосе.
Коли читаєш румунські новини, не залишає відчуття близькості – культур, проблем, рівня розвитку суспільства. Іще більше подібностей проступає після занурення в історію Румунії. Як і в Україні, там пережили комунізм. В обох країнах пройшли репресії проти інтелектуалів. І тут, і там були індустріалізація, панування спецслужб, дефіцит 1980-х, разюча бідність 90-х і навіть “Майдани” – і мирні, й ні. Природно, є й відмінності: румуни не знають, що таке Голодомор, і в Другій світовій вони підтримали іншу сторону. Натомість знають, як це – жити під диктатором, який вважає себе найкращим вчителем, письменником, архітектором і знавцем прав жінок: через рішення Ніколае Чаушеску румунки 15 років прожили в умовах суворої заборони абортів. У підсумку, нині обидва народи мають десятки подібних проблем. Серед яких високий рівень корупції, наявність олігархів, політична інертність значної частини населення, примарні соціальні ліфти, застаріла система освіти, бідність, заробітчанство.
Хронічні українські проблеми не лишаються без реакції митців. Обігрують, оцінюють, осмислюють наші вади й турботи і в літературі (приміром, романі ”Ворошиловград” Сергія Жадана), і в музиці (наприклад, піснях “Океана Ельзи”, “Тартака”, “Скрябіна”), і в кінематографі (зокрема, у недавніх стрічках “Припутні” Аркадія Непиталюка й “Вулкан” Романа Бондарчука). Вочевидь, без уваги митців не мали б обійтись і румунські проблеми. А оскільки схожостей серед проблем багато – можливо, ми могли б знайти в румунських фільмах, піснях, картинах чи п’єсах і точне осмислення свого життя, і варіанти відповідей на наші питання? Із цим сподіванням я вирушив до Бухареста.
Місто зустріло панельними будинками із вкрапленнями нових бізнес-центрів і зі смаком збудованих, хоч і не завжди доглянутих вілл XIX століття – як і в нас. Ідучи серед наметів із політичною агітацією, кур’єрів із жовтими й зеленими ранцями служб доставки їжі, повз старі за виглядом і духом поштові відділення, кіоски із шаурмою та випічкою Fornetti, можна уявити себе в Чернівцях, в Одесі, у Києві. Лиш зовсім несхожа на слов’янські мова нагадує про закордон.
Побілені бордюри, місцями розбиті дороги, поцятковані клаптиковим утепленням панельки – типове містечко на північному заході Румунії. Хірургу Ромео Альдя скоро виповниться 50, і головна його турбота – забезпечити вступ єдиної доньки Елізи до західного вишу. Шанси є, треба тільки добре скласти випускні шкільні іспити. Й зробити це треба будь-що, оскільки залишатись у Румунії – не варіант.
– Ну та поступила б у Клуж, – заспокоює Ромео дружина Магда, маючи на увазі велике університетське місто неподалік.
– А далі що?
– Все буде вє порядку. Дім поряд, батьки поряд.
– В нас усе життя крутитись треба. А там головну роль грає людина, а не її зв’язки.
– От лишилась би тут і будувала нову країну.
– Ми лишились. І що, багато збудували? Вона не хоче бруднитись, її нудить від усього цього!
Після падіння режиму Чаушеску подружжя повернулось до Румунії із Західної Європи – створювати нову, кращу країну. Чим і займалось по мірі сил: Ромео – рідкісний лікар у міській поліклініці, який не бере хабарів. Магда – бібліотекарка в місцевій школі. Вони живуть у скромній квартирі – на відміну від, наприклад, керівника місцевого управління освіти. І не хочуть такої долі для доньки.
Дорогою до школи дівчину нібито затягують на територію довгобуду (“чорної діри для відкатів”, як потім запевнили в місцевій поліції) і погрожують зґвалтуванням. Психологічно травмована, вона не може складати іспити, як належить. Що робити батькові? Може, таки домовитись із іспитовою комісією? Але ж це суперечить цінностям всього попереднього життя – і тому, чого сам навчав дитину. Та й хто коли хоче давати хабарі чи використовувати зв’язки? Кому з нас це подобається? Але що робити, коли йдеться про власну доньку?
– Ну нащо ти лізеш в іспити? У правди зовсім ціни не лишилось? – намагається вплинути на чоловіка Магда.
– У правди та ж сама ціна, що й завжди. Тільки не тут.
– Але хіба можна починати життя з таким каменем у серці? Знаючи, що воно почалось великою брехнею?
– У нас якщо ти надто чесний, закінчиш бібліотекарем. Інколи все, що має значення – це результат.
Усе це – фрагмент одного з найбільш знакових румунських фільмів останніх років, “Бакалаврат”. Знята у 2016-му режисером Крістіаном Мунджіу, стрічка продовжила хвилю “нового румунського кіно” – робіт, об’єднаних реалістичністю й ретельним відображенням життя посткомуністичного суспільства. Чи ще комуністичного: у найвідомішій стрічці цієї неформальної серії, “Чотири місяці, три тижні і два дні” того ж Мунджіу йдеться про спроби студентки за часів пізнього Чаушеску зробити суворо заборонений аборт. Ці стрічки приносять Румунії славу на кінофестивалях (і “Бакалаврат”, і “Чотири місяці…” отримали “Золоті пальмові гілки” в Каннах за найкращу режисуру та як найкращий фільм відповідно), однак нещадні до румунських вад. Як стрічка “Поза дитини”, де”мажор” на автівці, перевищивши дозволену швидкість на 50 км/год, збиває маленького хлопчика. Мати винуватця, владна жінка, попри давній конфлікт із сином робить усе можливе, аби його “відмазати”. Чи як чорна комедія “Смерть пана Лазареску”, де літньому одинаку стає зле, але бюрократична система румунських шпиталей неспроможна навіть якісно поставити діагноз. До чоловіка кажуть “пане”, бездушно футболячи його між шпиталями, тоді як йому стає все гірше й гірше. Без прикрас подає Румунію й короткометражка “Блок цигарок і пачка кави” 2004 року, де назва означає розмір хабаря, який треба заплатити, аби отримати роботу сторожа. “Щоб влаштуватись сторожем, треба такий хабар? – Каже вражений головний герої картини. – Цікаво, скільки вони хочуть за інші посади…”
Це фільми різних режисерів, однак до більшості з них дотичне подружжя Соломон. Ада та Александр (Алеку) – продюсери, дружина займається здебільшого ігровим кіно, чоловік є куратором румунського аналогу DocuDays, фестивалю документальних фільмів One World Romania. Також він є режисером-документалістом, який у своїх стрічках показав, зокрема, зародження румунського капіталізму. Тоді, на початку 90-х, найбільше влади та грошей отримали колишні румунські “комсомольці” та працівники спецслужб. Згодом вони стали олігархами – й зараз до більшості фігурантів фільму 2010 року “Капіталізм: наша покращена формула” так просто не достукатись.
– Так, у цих поважних людей вже стільки всього за плечима, що чесні інтерв’ю на будь-яку з тем їм невигідні, – всміхається Алеку, запаливши цигарку. Як це часто буває з румунами, він активно курить. Питаю чоловіка, чому довкола сучасних румунських проблем сформувалась ціла хвиля фільмів.
– Складно не робити фільми про те, в чому живеш сам, – каже він. – Це не якісь історії, вигадані з повітря. Із корупцією, олігархами чи контрольованими політиками ми перетинаємось щодня. Щойно з’явилась можливість знімати про це – почали знімати.
Чи сильно ці десятки стрічок вплинули на румун? Чому, бачачи точну й чесну характеристику теперішнього життя, люди продовжують голосувати за старих політиків, терпіти хабарі?
– Ці фільми принесли Румунії славу у світі кінематографу, але всередині країни вони не обов’язково популярні, – всміхається Соломон. Факт на підтвердження його слів: найпопулярнішою румунською стрічкою 2016 року в місцевих кінотеатрах стала романтична комедія Selfie 69, за сюжетом якої кілька друзів заприсяглися знайти собі пару протягом трьох днів. – Та й взагалі країною править телебачення. Ми проводимо кінофестиваль, організовуємо покази актуального кіно у школах – але це точковий вплив, а не масовий.
Алеку Соломон зізнається, що раніше він мав більше оптимізму, ніж тепер. Політики навчились жонглювати гаслами, маніпулюючи населенням. Багато хто зосередився на споживанні, не турбуючись про те, що відбувається за межами власного двору.
– У 90-х ми всі були піднесені: так, хай Румунія зараз і бідна – але довкола такі демократичні перетворення, такі зміни. Розпався східний блок, упала Берлінська стіна, закінчилось кілька воєн, – підсумовує режисер. – Зараз ми бачимо Путіна, Трампа, Орбана. Проблеми набули інших форм і масштабів, і складно сказати, що кіно – ефективна від них протиотрута.
1992 рік. Історіями про румунську бідність лякають в Україні: електрика в оселі подається по кілька годин на добу, значною проблемою великих міст стають зграї бродячих собак. Мешканці прикордонних українських областей штопають свій старий непотрібний одяг, щоб продати його в Румунії: велика частка місцевих може дозволити собі лише такий секонд-хенд.
Попри таку бідність, мистецьке життя вільної, некомуністичної Румунії розквітає. Виходить із підпілля знаковий румунський рок-гурт 1990-х, Timpuri noi. Він уже роками дратував комунстичну владу – хоча б своєю іронічною назвою. Румунською “timpuri noi” – “нові часи”, фраза, яку офіційна влада часто використовувала в патетичних промовах. Значно менш райдужна реальність, про яку співав гурт, неприємно колола очі. У 1990-ті пісні гурту не позбулись ні іронічності, ні актуальності. Написана 1992-го пісня Victoria, “Перемога” – знакова для тих, хто критично ставився до нового румунського життя. Перший її куплет і приспів перекладаються так:
“Сьогодні ми знову святкуємо перемогу,
І сумнів зникає з думок,
Сьогодні ми знову святкуємо перемогу,
Мораль – страус, що ховає голову в пісок.
Я питаю вас: ви бачите якісь зміни?
Цікаво, чи відчуваєте якісь зміни?
Я питатиму, чи є якісь зміни
Для людей довкола.”
– Нас у ті роки постійно “годували” перемогами: над комунізмом, над бідністю, над корупцією. Так, ніби ми заживемо краще від самих цих гасел, –каже румунська журналістка Андра Матцал, – Класна пісня, досі люблю послухати.
Timpuri Noi були ключовим румунським гуртом усі 90-ті, виступаючи як із великим сольними концертами, так і “на розігріві” в таких виконавців, як Scorpions, Iron Maiden та Джо Кокер.
2006 рік. Румунія вже повністю стала на капіталістичні рейки, хоча найцінніші активи отримали екс-комуністи – ті ж, хто мав великий вплив у 1980-х. Політика теж заповнена посткомуністами, зацікавленими у збереженні статусу-кво. Тому соціальні ліфти працюють зле: престижні посади отримують не найкращі, а найнадійніші. Або найбільш грошовиті, адже корупцією на той момент просякнуто всі сфери румунського життя, від освіти до торгівлі. Як у тій ситуації почувається молодь, не маючи ні грошей, ні зв’язків?
У настрої молодих румун влучно поцілила пісня гурту Vama Veche. Назва цих поп-рокерів символічна: Вама-Веке – найпівденніше село румунського узбережжя Чорного моря, у ста метрах від болгарського кордону. За комуністичної Румунії воно зажило особливої слави курорту, на який влада закривала очі. Тобто, художники, письменники та просто опозиійно налаштовані люди могли там відпочити, обговорити нагальне, накупатись голяка – і, випустивши пару, повернутись у комуністичний світ.
La Radio – так називалась пісня. Вона одразу ж потрапила в гарячу ротацію румунських радіостанцій, але не лише через назву. Радіо тут – алегорична мрія молодих бути почутими й реалізованими.
“Щодня хтось розповідає мені, як бути щасливим,
Що для життя “на повну” треба купити мобільний,
Пральну машинку, кавоварку, плаский телевізор, комп’ютер.
Завести банківську картку зі своїм іменем на ній. …
Усі ми – суспільство тисяч розбитих мрій.
Мрій, розбитих життям на тисячі уламків.
Все це – не я, мені не треба цього отримувати.
Все, що мені потрібно – потрапити на радіо,
Щоб усі почули, ким я насправді є.
Щоб усі дізнались про мене справжнього”.
Кліп на пісню став одним із найбільш затребуваних на місцевих музичних телеканалах. Його герої – молоді таксист і продавчиня в супермаркеті. Їхнє дозвілля показує: вони здатні на значно більше. Але мають лише це.
“Справедливість переслідують, наче дикого кабана,
Культуру звинувачують за те, що вона фіксує правду.
Ви обіцяєте зреагувати, але нічого не робите –
Знову і знову доводиться піднятись і діяти самому.
Вічно якесь лайно
Відбувається в Румунії.
І ваш порятунок –
Не у президенті.
Не в церкві, не в армії, не в уряді.
Ваш порятунок у вас самих –
І, так, це здається найскладнішим.”
(Luna Amar?, Se іnt?mpl?-n Romania, “Це відбувається в Румунії”)
2019 рік. Виконавці важкого року вживу часто набагато спокійніші й позитивніші, ніж може здатись із їх пісень – і це точно стосується Мінья Блідаріу. Чоловік, який кричить зі сцени: “За кого ви проголосували? Кого обрали? Як забули про їхні злочини? Може, хотіли, як краще – але тепер через вас смердить по всій Румунії!” (пісня Folclor), наживо виявляється спокійним чоловіком середніх років, частим гостем улюбленого ще зі студентських часів кафе, в якому він зазвичай п’є каву під місцеву випічку. І не скажеш, що перед тобою – один із головних хард-рокерів та політично активних митців Румунії останнього десятиліття. Блідаріу – засновник і фронтмен гурту Luna Amar?, “Гіркий місяць”. Політичні й соціальні події в Румунії отримують належне місце в їх піснях, а Мінья не пропускає можливості взяти в них участь. Особливо у рідній Клуж-Напоці.
– Ось тут неподалік, у самому центрі, є давня будівля, в якій колись був готель Continental (у нас називають Conti). Досить довго вона стояла порожньою. У 2012-му, якраз коли у світі набирав обертів рух Occupy, ми зробили акцію Occupy Conti, – скрутивши самокрутку, розповідає Мінья. – “Захопили” це місце, щоб привернути увагу до планів зруйнувати екологію проектом “Рушія Монтане”. В районі гірського села планували видобувати золото, стерши на порох чотири гори й використовуючи отруйні цианіди.
Occupy Conti привернула увагу головних ЗМІ країни. Про плани видобутку золота дізнались більше людей, політики змушені були шукати виправдання. Після тієї акції мітинги проти видобувного проекту ставали все інтенсивнішими – і часом налічували десятки тисяч людей.
Музикант, утім, переключився з вуличної активності на менеджерську: організовував у Рушія Монтане музичний фестиваль, допомагав місцевим фермерам заробити на екотуризмі. Зі співака він перетворився на громадського активіста. Хоча й творчість не облишив.
– Ми постійно намагаємось тиснути на больові точки в суспільстві, у політиці, – пояснює Блідаріу. – Чи є ефект? Помітно, що активних людей у Румунії більшає – хоч і невірно називати це суто нашою заслугою. Головне, що ми робимо як Luna Amara – заважаємо вдавати, що все чудово.
Питаю в Мінья, чи є знакові художні тексти, які точно характеризують чи цікаво осмислюють румунське життя. Він не пригадує. Як і інші мої румунські співрозмовники.
– Румунську літературу зараз важко назвати впливовою навіть у своїй країні, – каже соціолог Барбу Матеєску. – Люди не сильно захоплюються читанням, книгарень небагато. І автори більше концентруються на абстрактних речах, на втечі від реальності. Просто не склалось із якісними рефлексіями на поточний стан справ. Але от у чого з цим точно немає проблем – то це в румунського театру.
– Так, театральних п’єс на актуальні теми в нас багато, – погоджується Блідаріу. – Особливо тут, у Клужі. Трансільванія має значну угорську меншину – більше мільйона людей. Це привід для проявів націоналізму, маніпуляцій, різного роду політичних кроків. Та й для казусів. І все це обігрується, наприклад, в Угорському театрі Клужа. Досі пам’ятаю їхню п’єсу (In)visibil.
(In)visibil – “(Не)видимий” – присвячено особливостям життя у країні угорської меншини. Яка ніби і є, але румунська більшість воліє її не помічати. Яка ніби й має проблеми – та й у румун чимало складнощів від таких умов співжиття – але про все це зазвичай мовчать.
– Є там один красномовний фрагмент про розучування віршика, – каже Мінья. – Була в нас така дитяча письменниця, Єлена Фараго. Її віршик “Комашка” знає в Румунії, мабуть, кожен. Там хлопчик затискає в кулаці комашку, яка каже йому: “Відпусти: я ж теж дитина, як і ти. Я живу лише третій день. У мене є батьки й сестра – і вони плакатимуть за мною”. Хлопчик розтискає кулак – але вже пізно, комаха вмирає. Тоді він вирішує не кривдити нікого, навіть зовсім непомітного.
У п’єсі дівчинка вчить цього вірша напам’ять, але ніяк не може позбутись угорського акценту. Неправильно вимовляє голосні. Батько нервує і спересердя кричить: “Може, скажеш завтра, що захворіла?” “Кому від цього буде легше?”, – питає в сльозах дівчина. “Всім нам від цього буде легше!”
На жаль, творча група Угорського театру якраз була на канікулах. Втім, у Клужі є ще один цікавий театр – Reactor. Дору Талош і Оана Мардаре облаштували для нього половину житлового будинку, в іншій живуть самі. Reactor, відповідно до назви, намагається реагувати на дражливі теми румунського життя. У ньому якраз готують до прем’єри нову п’єсу, “Балади спогадів”. Мене запрошують на репетицію.
Промінь світла вихоплює з темряви стіл. На ньому – програвач грамплатівок, CD-плеєр, бобінні магнітофони, касетники. Те, що є в майже кожного з нас. Що іще працює, але вже не використовується.
У центрі з’являється літня жінка. Це Йонела Поп, їй 69, вона справжня пенсіонерка, не акторка. Сівши, Йонела спокійно починає розповідь про себе. Про своє дитинство, про повоєнну бідність, про комуністичні часи. Це не постійний монолог: обабіч від Йонели стають молоді актори, які програють то аудіокасету, то компакт-диск. На них теж записано історії румунських літніх. Тих, які жили у специфічний час і набрались “неправильних” поглядів на життя. Тих, які в 90-ті, аби вижити, мусили облишити попередні кар’єри і мити підлоги чи доглядати за старенькими у Західній Європі. Які пережили тривалу розлуку з дітьми. Які зараз живуть на мізерну пенсію й намагаються дати раду своїм захворюванням у лікарнях, що все ніяк не дореформуються. Які самотні й не можуть вписатись у світ стрімких змін. Які “голосують не за тих, псуючи нам майбутнє”. Вони ще живі, але вже майже не затребувані.
Історії про липучі, але рідкісні й тому смачні льодяники з дитинства перемежовуються з історіями віддалення від дітей, нерозуміння онуками, очікування вечірніх шоу, із якими здається, що з тобою хтось спілкується. У стохвилинній п’єсі сучасні літні люди отримали можливість висловитись. І поділитись найціннішим – спогадами.
Під час перебування в Румунії домінують два відчуття: цікавості та небезпеки. Цікавість – через схожу, але з багатьма своїми поворотами історію, через подібну, але з купою родзинок архітектуру, через екзотичні нюанси типових і для України проблем Через красиві мову й природу, енергійних та розумних людей. І, водночас, завжди відчуваєш якусь прохолоду. Чи через людську замкненість, відстороненість. Чи через кількість вуличних жебраків і нахабність водіїв. Через повсюдні занехаяні житлові будинки та розбиті тротуари. Живучи в Румунії, можна почуватись у порядку, поки ти сильний, пильний та маєш гроші. Варто поточитись – і навряд чи хтось подасть тобі руку. Особливо держава.
Питаю, чи справедливі мої відчуття, в Йоани Пелехатий, культурної журналістки з Бухареста.
– Усе так, – каже вона. – Бідність, відсутність відчуття справедливості призводять до того, що кожен сам за себе, максимум – за свою сім’ю. А Бухарест – це Румунія на стероїдах, тут усе це виразніше. Злидні разючіші, багатство крикливіше, ями на тротуарах глибші. Це ж район землетрусів, мало хто почувається тут затишно.
Румунська столиця знаходиться у сейсмонебезпечному районі Вранча, і приблизно кожні сорок років у місті відбувається руйнівний землетрус. Останній був 1977-го, дев’ятибальний. Внаслідок 55 секунд підземних поштовхів у Румунії загинули 1578 людей, 11221 травмовано. Зруйновано майже 33 тисячі будівель, і 90% з них припало на Бухарест.
На новий землетрус уже чекають. Це привід не починати великих інфраструктурних проектів, не відновлювати старі будинки. А для Йоани – знімаючи житло, завжди звертати увагу на його сейсмостійкість. І, про всяк випадок, продумати маршрут оперативної втечі.
– А зараз ми підходимо до, мабуть, головної точки румунських контрастів – будівлі парламенту, – каже Йоана. – Румуни одночасно і люблять її, і ненавидять. Люблять, тому що це одна з найбільших будівель у світі, потенційно предмет гордості. Ненавидять, бо зводився Народний палац за часів Чаушеску, в роки шаленого дефіциту й на місці красивих вілл. Є привід любити цю будівлю за вкладену в неї працю тисяч людей. І ненавидіти за те, що там працюють депутати – а кому ж вони в Румунії подобаються?
Саме підтримання будівлі у пристойному стані потребує чималих ресурсів. Яких не виділяють – адже що за скандал підніметься, коли депутати дадуть стільки грошей на свої потреби? Тому тротуар довкола комплексу місцями повністю зруйновано, паркан розмальовано, колонам і сходам “під античність” інколи бракує цілих шматків. Неподалік від одного з корпусів будівлі натрапляю на справжнє звалище – пакети, пластикові пляшки, колеса від вантажівок. За сто метрів від нього – точка призначення, MNAC, Національний музей сучасного мистецтва Румунії.
Сегмент будівлі парламенту, в якому знаходиться музей, відрізняється від решти. Перед ним – скульптури, на вході – скляні розсувні двері, у класичний фасад вмонтовано два ліфти. Наскільки музей відрізняється від решти будівлі за оформленням, настільки він інакший і за духом. У цих залах, у бібліотеці, в барі й на терасі часто збираються ті, хто не поділяє цінності більшості румунських парламентарів. Тут проводять сучасні вечірки, обговорюють дражливі теми, роблять провокативні виставки. Музей державний, але в останні роки фінансування обмежене.
– Його ледве вистачає на поточну діяльність музею, – каже Йоана. – Виходить комічна ситуація, коли музей сучасного мистецтва не може придбати твори сучасного мистецтва.
Наша мета – відкриття виставки Anti-Instagram, зміст якої, як натякає назва, максимально негламурний. 15 переважно столичних підлітків, які захоплюються малюванням, фотографією та кінозйомкою, приїхали на тиждень до містечка Аніна в 500 кілометрах на захід від Бухареста. Колись це шахтарське поселення жило в достатку, зараз шахту зачинено, населення з 14 тисяч зменшилось удвічі: спорожніли цілі багатоповерхівки Підлітки намагались відчути й передати через відео, фото чи малюнок те, як живуть, чому радіють й на що сподіваються ті, хто досі живе в Аніні На одному з відео – подорож до закинутої п’ятиповерхівки, єдиний мешканець якої живе на сходовій клітці. Ось – малюнок двох жінок із місцевого ринку. Одна продавчиня, друга теж колись була, але вже надто старенька: вона просто приходить до подруги. Ось серія динамічних фото підлітків, які грають у футбол. Ось фото білетерки на місцевому залізничному вокзалі, яка розповідає, як минає її день. Це мистецтво на межі з репортажем, і підлітки, в першу чергу, дізнались про Румунію чимало нового. Питаю про враження від проекту в 17-річної Далезії Козоріч.
– Я все життя прожила в бухарестському районі Титан, спокійному й досить заможному. Про життя в поселеннях на кшталт Аніни раніше майже не чула – не кажучи про те, щоб відчувати, як це, – каже дівчина. – Тепер побачила і, здається, зрозуміла Румунію трохи краще. До кінця року збираюсь ще трохи поїздити країною, познімати. У нас купа проблем, але ж від цього не починаєш любити країну менше.
Разом із Далезією виходимо на терасу, де виступає популярний серед підлітків реп-колектив Generatia ‘99, “Покоління 99-го”. Співають про алкоголь, подорожі Європою, дорослішання сучасній Румунії. З тераси видно нічний Бухарест – і головне, величезний православний храм, який будують біля парламенту. Після завершення він має стати головним храмом Румунської православної церкви. І, враховуючи важливість об’єкта, на будівництво виділила гроші й держава. Паралельно трохи підрізавши бюджет медичної сфери.
– Бачите, скільки контрастів у одному кварталі зійшлось? – Каже Далезія. – Музей, парламент, храм – вони ж якось далі співжитимуть. Певно, мені до кінця життя тут нудно не буде. А у вас в Україні як, відбувається щось?
Коментарі