Ігор Іванько: “Для мене він – супер-дід”

Фільм українського режисера Ігоря Іванько «Крихка пам’ять» вже був учасником багатьох світових фестивалів, отримав спеціальну нагороду журі влітку на кінофестивалі у Сараєво, відзнаку в Кракові, Тель-Авіві, приз – в Словаччині, а нещодавно був показаний на Трієстському кінофестивалі в конкурсі документальних фільмів. Наталя Серебрякова розмовляє з режисером про його стрічку.

За сюжетом, радянський оператор Леонід Бурлака працював у шістдесятих роках на Одеській кіностудії над десятками фільмів, які показували по всьому світі. Сьогодні йому 80 років, у нього діагностовано хворобу Альцгеймера. Його пам’ять згасає, його онук і молодий режисер Ігор намагається зафіксувати рідкісні спогади Леоніда в роликах, відео та листах до забутих друзів. Занурюючись дедалі глибше в архів, Ігор розуміє, що життя його діда має історичну цінність. Бурлака починав свій творчий шлях у той час, коли сценарії відкидали, а митцям доводилося мати справу з цензурою; він утвердився як оператор-постановник у середині шістдесятих років.

Наталя Серебрякова: Як з’явилася ідея цього фільму, чому ви вирішили знімати про свого дідуся?

Ігор Іванько: Був якийсь момент, році так у 2013-му, коли мій худкерівник із Карпенка-Карого, Богдан Вержбицький, порадив мені: «У тебе ж дід там ого-го, він же знімав!.. Зніми його, напиши щось, зроби». І мені тоді не дуже хотілося, але треба було – і я зробив невеличке інтерв’ю про кіно – як знімали, з ким працювали. Вийшло абсолютно нецікаво, це був фактаж про те, як було раніше. Крім того, я тоді ще був студентом і мене цікавили лише організаційні речі. Дід сам по собі був не дуже добрим оповідачем.  Коротше, з цього нічого не вийшло. Просто лишилася купа записів і все. І на цьому ця історія закінчилась.

А потім, уже 5-7 років потому так склалося, що він почав утрачати памʼять… Це була неприємна подія, бо процес дуже довгий, зі зрозумілим фіналом від початку. Процес, який досі насправді йде. Ми тоді всі були страшенно засмучені, бо дід – важлива людина у нас в сім’ї, і для мене, і для мого брата він був такий «супер-дід». Багато чому навчив, і з яким взагалі було дуже весело та цікаво проводити час, коли ми були малі. В дорослому віці з ним не вдавалося змістовно поспілкувалися, бо він в Одесі, а я вже в Києві тоді жив. А тепер це все стало тільки складніше, бо з людиною, яка має таку хворобу, спілкуватись дуже складно.

Потім у якийсь момент, випадково на дачі (у фільмі є цей епізод), я знайшов невеликий закинутий пакуночок з його плівками, і найцікавіше було те, що він на цих плівках був як я, на той момент студент. Я їх почав сканувати і виявилось, що це дуже цікавий матеріал, плівки були досить пошкоджені, в них самих була метафорична історія. Дід пам’ять втрачає, плівки наполовину розмиті. А це негативи, розумієте.

 Н. С.: Що ви зробили з тими плівками?

І. І.: Якусь частину відсканував, взяв у колеги Іллі Єгорова сканер, він його люб’язно мені дав на рік, поки я це все сканував. Потім подивився сам, показав Вікторії Мироненко – це мистецтвознавиця, яка у нас в інституті працює, вона спеціалізується з фотографії.  Вона на це все подивилась і сказала, що це може бути цікаво не тільки як просто спогад про своїх молодих бабусь чи дідусів, а й ширшому загалу, і ми тоді подумали – найперше  треба зробити виставку. Показати ці фото широкій аудиторії, бо фотографії самі по собі цікаві. Дуже довго ми готувалися її зробити, зрештою знайшли місце для цього, зробили її в Києві.

А до того я збирався в Одесу і вийшло так, що у мене була камера з собою і ці знімки. Я подумав, що треба зняти, як там дідусь чи бабуся їх дивляться, бо певно що вони не бачили їх з того часу. А знімки там кінця 60-х років. Дід дивився, починав пригадувати, розповідати. Є цікава особливість щодо деменції: люди з цією хворобою втрачають нещодавні спогади, і краще пам’ятають минуле. 60-ті роки дід памятав краще, ніж те, що було рік тому. І якось так пішло – часу вільного було повно, адже я оператор в Україні – їх зараз так багато, що роботи на всіх все одно не вистачить. І я потроху почав знімати,  потім в якийсь момент я вирішив зробити з цього проєкт фільму, запітчив його і потім люди почали теж до цього проекту долучатись. Спочатку Маша Пономарьова, потім Саша Братищенко долучилась і ми так втрьох цей проект в принципі від початку робили.

Н. С.: Вдалося отримати фінансування на проєкт?

І. І.: Перші два роки минули взагалі без будь-якої копійки. Першим, хто підтримав фільм, був Марко Супрун, а потім ми отримали грошовий приз від ОМКФ. А в 2019 році якимось дивом отримали від УКФ кошти на виробництво, потім довго намагалися співпрацювати з Нідерландами, залучити їхніх ко-продюсерів, подавались на їхній фонд кілька разів, вони нам кілька разів відмовляли. З іншими фондами було так само. Потім Словаччина долучилась, словаки знайшли гроші на постпродакшн, а потім нас дофінансувало, частково теж постпродакшн, Держкіно. І отак врешті склалося, закінчували вже зараз, восени, коли вже була війна.

Н. С.: А ви взагалі за освітою – оператор?

І. І.: Так. 

Н. С.: І ви на якихось інших фільмах працювали? 

І. І.: Насправді і так, і ні. У мене є декілька короткометражних фільмів, багато працюю в документальному кіно, з «Вавилоном 13», з 2014-го року, з Майдану і досі. І потім багато де на ігровому кіно працюю як гафер, або по-нашому бригадир-освітлювач. Тобто на ігровому кіно це майже як оператор, але робота лише зі світлом, але не торкаючись камери. Така, організаційна. От цим в принципі і займаюсь.

Н. С.: А ви захотіли стати оператором, тому що ваш дідусь був оператором?

І. І.: Так, звісно. Через діда все, це теж одна важлива річ – крім того чудового дитинства, яке нас пов’язує, ми обидва з дідом оператори, обидва в цій сфері працюємо. Але в абсолютно різних умовах. Коли знімали фільм, то спочатку ідея була в тому, щоб узагалі більше дізнатись про те, як він працював і як він став тим, ким є. Як людина у тих радянських умовах могла собі дозволити працювати так само, в принципі, як в штатах – знімаючи по одному фільму в рік і нормально заробляти тоді – з одного боку. З другого боку, як в тих умовах взагалі можна було хоч щось робити… І плюс ще був такий момент цікавий, який ми пробували розвинути у фільмі. Ми його спочатку хотіли зробити як детектив, так би мовити, дивитись, що в тому архіві є, що з ним сталося, чому він такий пошкоджений, може, там є якісь історії? Ну і щось знайшли, але нічого такого, що було б великим відкриттям, що він, я не знаю, агент КДБ. Такого не було. Тому воно повернулося трішки в інший бік, але є така історія.

Н. С.: У вас такий мікс-медіа у фільмі – там і плівка, і фотокартки…

І. І.: Це все через те, що у нас кожна епоха має якийсь свій носій, тоді це була хроніка чорно-білих фотографій, бо кольору майже не було в радянському союзі. Не було фотолабів, тобто були, але мало, дорого, зовсім жахливої якості. Тому багато хто, і дід в тому числі, друкували все в чорно-білому кольорі. Потім це були касети, згодом відео, таке більш схоже на сучасне, зараз теж маємо телефони, вертикальні фотографії, ніякого бекапу, все як завжди – так само ризиковано, як і раніше на плівці. 

Н. С.: Не склалося у вас враження, що діду в радянські часи було зручніше і вигідніше будувати кар’єру, ніж вам у сучасній Україні (навіть до війни)? 

І. І.: Звісно ж – ні. Ніхто не знає, що сталося з його однокурсниками. Я знаю про двох чи трьох, один теж працював в Одесі, а в 90-х поїхав назад у Москву і працював там, другий залишився у Москві, а в 90-х та 2000-х знімав серіали для москвичів в Україні. Приїжджали з Москви знімати в Київ, бо це було дешево і навіть колега мій, режисер монтажу, з яким я працював, колись, був плейбеком, і він на якомусь московському серіалі працював з оператором, який був дідовим однокурсником. Але він про це дізнався, коли ми вже робили фільм.

Раніше було краще, а зараз гірше?… Ну, по-перше, зараз головні медіа – це телебачення й інтернет. Кіно вже відійшло на задній план. Погляньмо на те, як робиться пропаганда: якщо раніше росіяни вкладались в кіно по-максимуму, бо навіть телевізорів не було у людей, то зараз вони вкладаються в інтернет, у відео дебілів-експертів і телеграм-канали, чи телебачення. Кіно для них на останньому місці. Взагалі яка ситуація склалася, що було раніше «краще»? Було більше кінотеатрів, значно більше, в сотні разів, ніж сьогодні. Кінотеатри були просто скрізь, в кожному селі. І через те на кіно могли тоді заробляти. Кіно приносило тоді гроші, і його знімали не лише для пропаганди. Радянський союз теж цим заробляв, якщо дивитися по цифрах, то десь до середини 80х років. І, звісно, коли заробляють на кіно, то його знімають багато, на це є попит, у це вкладають гроші, студії є і плюс ніхто не міг бути безробітним в радянському союзі, всі мали бути працевлаштовані. З такого погляду – в якомусь сенсі так, тоді було легше знімати.  

Н. С.: Бо кошти виділялися більші?

І. І.: Так. Але це треба ще подивитись і порахувати. Може здаватись, що більші, але треба взяти один конкретний фільм, його бюджет, якось перевести це все в вартість золота, порівняти це з нашим, подивитись на їхні зарплати відносно інших зарплат, наприклад. Зарплата оператора, наскільки я знаю, була 6 тисяч рублів за фільм – це просто шалені гроші як для радянського союзу, із  середньою зарплатою 120 рублів на місяць. Але це було раз на рік, між проектами ніхто нічого не отримував. В принципі, мені здається, що воно було схоже по грошах. Виглядає наче так, як зараз. Але отримати гроші на фільм було складно. Ці сценарії, які доходили до виробництва, проходили такі пекельні кола цих комісій, міністерств, купу людей, хто їх затверджував, вносив свої правки. Це не можна порівнювати. А зараз у нас є інші складнощі, занадто багато людей, хто хоче працювати в кіно, але в нас виділяють на нього не так багато грошей, у нас дуже корумпована система розподілу цих коштів і ніхто в кіно не заробляє. Воно все дотаційне, але в принципі така ситуація скрізь у Європі.