Ірина Склокіна: “Ностальгія пов’язана із браком позитивного бачення майбутнього”

Цьогорічна дата – сто років революції 1917 року – змушує поглянути на досвід України попередніх років із різних поглядів – не лише революційного, військового, тоталітарного, але й побутового, особистого, людського. Через брак знання та досліджень про різні періоди радянської історії цей досвід часто обговорюють спекулятивно, він розчиняється в ідеологічній боротьбі та популістській риториці.

Ірина Склокіна, історикиня та дослідниця Центру міської історії у Львові – одна з небагатьох дослідників в Україні, яка займається вивченням радянської та пострадянської політики пам’яті, історичною спадщиною, музейними студіями та усною історією.

Катерина Яковленко зустрілася з ІРИНОЮ СКЛОКІНОЮ у Відні в Інституті гуманітарних досліджень під час конференції та виставки Filming the Revolution, що відбулися у рамках програми Ukraine in European Dialogue.

Ірина Склокіна

Катерина Яковленко: Якщо поглянути на досвід СРСР з погляду історіографії, то  можна помітити його неоднорідність. Зокрема, останнім часом бачила багато публікацій на тему актуалізації аналізу періоду застою в російськомовних профільних медіа (критикують якраз твердження застою як характеристики доби), в той самий час в Україні більше говорять про період відлиги та післявоєнну історію. На вашу думку, в чому полягає така полярність у дискурсах? Чим обумовлений цей запит?

Ірина Склокіна: Мені здається, що в Україні в дослідженнях радянського й досі домінує фокус на 1920-1940-х рр.  — і це зрозуміло, адже це передусім робота з архівними джерелами, які на сьогоднішній момент вже є розсекреченими. Крім того, існує часова дистанція, яка надає історику змогу подивитися на цей період більш критично. Крім того, існує особливий магнетизм сталінізму (як і нацизму), який настільки екстремний, що не може не зачепити погляд істориків і публіки.

У зв’язку з нинішньою війною ми будемо бачити все більше історичних творів у дусі «тоталітарної школи», тобто досліджень, які говорять про репресивну природу радянського режиму, про його повну відірваність від людей. У таких роботах люди переважно постають як жертви, як невинні страждальці, або ж як незламні борці, а влада – як безликий «апарат» чи «режим». Це теж очевидний запит на відмежування від радянського, відкинення власної співвідповідальності за ту епоху.

Меморіальний музей Шухевича у Білогорщі: у фокусі героїчне протистояння радянському режиму. Фото надано Іриною Склокіною.

Безумовно, зараз з’являється все більше досліджень, які показують неоднозначність радянського і комуністичного досвіду, потенційні альтернативні лінії його розвитку. Наприклад, книга канадського історика Стефена Величенка «Імперіалізм і націоналізм по-червоному. Українська марксистська критика російського комуністичного панування в Україні 1918-1925», що має вийти українською вже у листопаді 2017 р., показує, що комунізм не був якоюсь окупацією, принесеною ззовні – автор вивчив місцеву, українську традицію марксистської думки, передусім укапістів і боротьбистів, і показав, яким чином вони боролися проти імперських поглядів більшовиків, будучи справжніми українськими націоналістами і комуністами. Що було би, якби місцеві комуністи перемогли? Чи мав би їхній проект майбутнього «людське обличчя»? У всякому випадку, комуністична традиція аж ніяк не була чимось чужим для України.

Але якщо в Україні досі навіть на пізньорадянський період дивляться переважно у категоріях або страждань, або героїчного опору, то у західній науці багато написано про феномен (пізньо)радянського суспільства з погляду повсякденності, усної та сімейної історії, історії споживання, історії моди, медій тощо. Якщо традиційна політична історія наголошувала лише на особливій – диктаторській – природі радянського режиму, то сьогодні погляд на ці аспекти відбувається крізь призму Холодної війни не лише як протистояння, але й діалогу, змагання та запозичень між двома блоками. Радянський Союз всіма силами намагався довести свою прогресивну природу щодо західного світу, це відображалось у тому числі й у багатьох явищах повсякденного життя – від побутового дизайну до екологічних норм. Тож змагання відбувалося не лише за світову примарну революцію (про яку мріяло радянське керівництво ще у 1920-1930-х рр.), але й передусім за тонни м’яса та молока – за ту саму welfare state (державу загального добробуту). Концентрація лишень на закритості, репресіях та владних перипетіях «згори» відходить на другий план; гуманітаристика пішла в культурні та соціальні студії. Звісно, такі дослідження розвиваються і в Україні; а на рівні локальних музеїв усе частіше можна бачити представлення брежнєвського часу, і то передусім через побут, моду, милі предмети з минулого.

Однак зосередження виключно на культурній історії теж дуже активно критикують сьогодні — адже, на жаль, цей тренд дуже легко можна використати на користь ностальгії. Коли існує тенденція більше говорити про повсякдення, аніж про «високу політику», виникає образ Радянського Союзу як беззубого, милого й чарівного. Тож завжди слід пам’ятати про те, яким чином на повсякденному рівні, на рівні споживання, гендерних стосунків, взаємодії різних груп були присутні влада, політика та характерні риси й інституційні особливості СРСР. Найбільше завдання якраз у тому, як поєднати політичну та повсякденну історію.

Показати політику й ідеологію через побутові предмети: з експозиції Краматорського музею історії міста. Автор фото — Ірина Склокіна.

Отже, думаю, туга за брежнєвізмом – це не лише результат політичного застою у сучасній Росії, як це часом подають аналітики. Певний внесок у це можуть робити також і некритичне використання історії повсякденності та усної історії — побутові деталі та індивідуальні долі завжди викликають симпатію, а проте історик завжди має ставитися критично до своїх джерел.

К. Я.: Ще один період, який активно згадується у сучасній дискусії, культурі, музиці й навіть, моді – це кінець 1980-х – початок 1990-х років. Це історія, що сталася відносно нещодавно, однак вже виросло нове покоління, яке не має досвіду життя у той час, для них це – час їхніх батьків та досвід, отриманий від масового кінематографу (скажімо, нині ж можна прослідкувати численні рімейки на культові фільми тих часів). У 2015 році в Росії відбувся форум «Остров 90-х» за підтримки Фонду «Президентський центр Б.Н. Єльцина» (Єльцин Центр). Тоді фестиваль супроводжувався великою медійною дискусією щодо повсякденної культури 1990-х, а Наїна Єльцина оголосила, що не варто називати цей час «лихим», адже він – «святий». Цього року Центр міської історії Центрально-Східної Європи, у якому ви працюєте, запустив проект «(ви)ЖИТИ в 90-их» http://90s.lvivcenter.org, який так само займається дослідженням цього часу. Складається враження, що історія 1990-х все ж не була осмислена та пережита її сучасниками, тож сьогодні вона повертається. Загалом, якщо говорити про актуальність того чи іншого періоду, на вашу думку, який період історії нашого простору сьогодні домінує? Із чим пов’язана виникнення такої актуалізації?

І. С.: Мені здається, нинішній запит на вивчення нещодавньої історії пов’язаний іще із впливом Майдану. Сьогодні люди дедалі більше намагаються бачити не тільки історію далеких політичних режимів, вони також хочуть бачити історію, в якій беруть участь самі. Саме в період Майдану ми переживали розуміння того, що беремо участь у історичній події. І сьогодні дійсно дуже важливо, коли професіонали і непрофесіонали займаються історичними проектами в міському просторі, сімейною історією, усною історією, історією на базі джерел зі своєї родини чи місцевості. Цей запит очевидний. Така історія є інструментом empowerment, тобто підсилення влади самих людей та низових громад, коли люди виступають з ініціативою збереження спадщини чи перетворення міського простору — ініціативою, яка потребує історичної легітимації та дискусії.

Це саме стосується 1990-х рр. Коли ми говоримо про покоління людей, які виросли у 1990-х – це часи їхнього дитинства, і ми неминуче стикаємося із цим феноменом замилуваного і неполітичного погляду на той час. Проект, котрий робить Центр міської історії, «(ви)ЖИТИ в 90-их», — це якраз спроба піти поза цей ностальгійний підхід. Це поєднання кількох різних сфер – високої політики та повсякдення, «історичних» осіб із сімейними історіями учасників проекту. Сам проект виріс із виставки Тадеуша Рольке, цікавого польсько-німецького фотографа, який приїхав до Львова в 1990-му році та фотографував дуже різні речі, починаючи від політичних маніфестацій і національних почуттів (перше піднімання синьо-жовтого прапора, співи гімну, нове використання Шевченка у публічному просторі), і до повсякденних труднощів, дефіцитів та черг. І ті студенти, які взяли участь у нашій освітній програмі, що її вела Христя Бойко, в результаті створили сайт зі словником, іграми та мапою, яким користуються школярі й ширша публіка, де, передусім, хотіли піти поза курс шкільної історії, який зводиться лишень до боротьби за незалежність, революційних змін та високих політичних постатей, але показати участь звичайних людей у історії та зруйнувати міф про різку межу між радянською Україною та Україною незалежною — наш фокус був від середини 1980 — до середини 1990-х рр. Ми хотіли, аби можна було побачити себе і своїх батьків як активних дієвців історії, як тих людей, які здійснюють уплив і мають право, силу і владу в великій історії.

Цей період 1990-х — це не тільки такий дивний своєрідний світ, до якого вже потрібно складати словник, але й те, що триває. Нам необхідно було показати розуміння історії, яка є не тільки подієвою, але яка є структурною, інституційною, яка має більшу тяглість.

К. Я.: Ви говорили про ностальгію. У Шейли Фітцпатрік є стаття на тему емоцій людей, що жили в Радянському Союзі. Її книжки та дослідження часто критикуються історіографами через недостатньо критичний підхід, але якщо говорити про ностальгію сьогодні, чи можете ви сказати, що існує запит на цю емоцію. Із чим вона пов’язана?

І. С.: Мені здається, ностальгія пов’язана із браком позитивного бачення майбутнього. Запит на ностальгію відбувається через відчуття втрати чогось, що, можливо, існувало, а, можливо, чого і не було зовсім. Ця емоція виникає на фоні відсутності спрямованої орієнтації на майбутнє. Звідси, я думаю, витікає й інша проблема, пов’язана із надміром політики пам’яті в Україні. Адже вона намагається прикрити неуспіх реформ і проблеми із позитивним баченням майбутнього. Напевно, подібне сталося із Радянським Союзом у повоєнний час, коли вже мало хто вірив у «світлу мету» настання соціалізму, і запанувала орієнтація на постійне повернення до свого нещодавнього минулого – вшанування Перемоги у війні як єдиного важливого досягнення, будування ідентичності на минулому.

Крім того, загальний тренд на популярність повсякденної історії, історії матеріальної культури, історії моди — це все те, що може легко комерціалізуватися. Замість критичного погляду на самих себе можемо отримати радше деполітизацію минулого, його розважальну і «полегшену» версію. Таку ж небезпеку несе і публічна історія, якщо вона витлумачена суто як пропаганда (чи то пак, контрпропаганда), легкий і приємний продукт для публіки.

К. Я: Кажучи про культуру пам’яті варто згадати декілька проектів, які сьогодні втілені або частково втілені в життя. Це музей радянського минулого у київському ВДНГ та парк монументальних скульптур в Одесі. Окрім цих реалізованих проектів, існують інші більш точкові роботи – скажімо, переосмислення колекції українських музеїв. Одна з таких виставок «Львів. СОЮЗники» (відбулася у Національному художньому музеї України) описувала Львів за радянських часів як прогресивне місто. Працюючи із мистецтвом того часу, на вашу думку, яких критеріїв варто дотримуватися? Як говорити та як показувати предмети мистецтва? Чи варто музеєфікувати таке мистецтво, і якщо так, то яким має бути цей музей?

І. С.: У багатьох країнах Центрально-Східної Європи музеї соціалізму стали не стільки глибоким осмисленням минулого, стільки тематичними парками – передусім для розваг. Деякі з них скоріше нагадують зібрання цікавинок, чудних речей, які нас сьогодні вражають через дистанцію у часі. Будучи вирваними зі свого контексту, вони вставляються у неприродне для них середовище. Вони стають лише фоном для споживання та розваг, вони не провокують ставити гострі питання про владу, тяглість еліт, про тривалість практик корупції, непотизму, провінційності, про проблеми постсоціалістичної трансформації та соціальної справедливості. Це таке собі «знезаражене», «переможене» минуле, безпечно розташоване у рамках, які не справляють дискомфорту для глядача.

Напевно, до таких музеїв можна зарахувати і дуже популярний берлінський Музей НДР, який, безумовно, є місцем, яке містить в собі рештки із цього соціалістичного минулого, де експозиція включає цілу кімнату, що ілюструє життя в соціалістичній Німеччині та через наявність промовистих побутових дрібниць проливає світло на масу аспектів життя німців. Але, на жаль, у цьому випадку зовсім не вдалося створити наратив самокритичного погляду, наратив, який міг би глибше показати значення цього минулого, його вплив на сьогоднішню ідентичність. Це так само більшою мірою є зібранням цікавинок.

Так само, наприклад, у дуже своєрідний спосіб представлені експонати у Домі терору в Будапешті, який покликаний шокувати глядача та створити вау-ефект. Він не є самокритичним і сьогодні, на жаль, використовується для протилежної цілі – легітимації сьогоднішнього все більш диктаторського і все менш демократичного  режиму.

Деякі музеї в Україні, що працюють із радянським минулим, виникли задовго до проголошеного курсу на декомунізацію. Наприклад, в Харкові ще з 1990-х є приватний музей пам’ятників і бюстів під відкритим небом, який зібрав не тільки Леніна, але й багато інших демонтованих скульптур. Часто такі музеї – це передусім колекціонування. Я схиляюся перед колекціонерами, які зберігають ці історичні пам’ятки, але так само мають приходити й інші люди, із іншими кваліфікаціями, які могли би дати всьому цьому великий контекст та пояснення. Такі музеї мають бути не тільки «сховком» для радянського минулого, про яке ми хочемо забути і вдавати, що не були до цього причетні. Ці музеї мають пробуджувати неспокій і критичний погляд на себе.

А до широкої аудиторії такі колекції найчастіше доходять у тематичних «совкових» кафе, яких стає все більше. Це теж «безпечне» радянське минуле, пов’язане із ностальгією і задоволенням, темами дитинства та дому, їжі та музики. Це створює міфічний простір, де «совок» – це передусім Висоцький і Єсенін, хіпани й омріяні «західні» платівки.

Бар «Союз» у Харкові наповнений побутовими предметами радянських часів. 

К. Я.: Якщо говорити про музей тоталітарної доби, чи то музей тоталітаризму, яким він би мав бути? Чи має він включати інші історичні наративи, скажімо включати історію різних політичних рухів Україні, як, наприклад, рух анархізму та ін.

І. С.: Думаю, що це дуже небезпечний термін – «музей тоталітаризму» – адже така назва дає меседж про те, що вся влада в радянський час нібито була сконцентрована тільки у правлячої еліти. Тоді всі решта людей – це жертви та страждальці, і вони отримують такий ореол, який їм нібито дозволяє нищити інакодумство та висувати претензії на особливості положення своєї групи. Це небезпечний шлях. Якби я створювала музей радянської епохи, то в ньому мав би бути цілий спектр ролей, які відігравали люди, а не тільки героїзм і мартирологія. Крім того, сама ідея створити один-єдиний музей «тоталітаризму», який би показував істину в останній інстанції, – це ніщо інше, як відтворення тоталітарної ідеї.

Мені здається, що ця тема настільки неозора, що це не може бути лише один проект, є сенс у тимчасових виставках, у залученні низки людей із дуже різних інституцій. Прекрасні речі робить НХМУ в Києві, як і деякі маленькі музеї. Ідеально було б мати державну грантову програму, яка б дозволяла на конкурсних засадах залучати спеціалістів із різних країн, із різними поглядами та давати можливість реалізовувати конкретні маленькі проекти. Можливо, до цієї теми не варто йти гігантськими кроками, а через невеликі проекти, що не претендують на абсолютну істину, показують різні підходи та ідеї, не роблячи межі між історією і мистецтвом.

Львівські музеї і соцреалізм – це теж дуже цікава тема. Колись я зайшла у музей імені Шептицького, у відділ мистецтва ХХ століття. Коли я запитала старшу пані, що продавала квитки, чи мають вони в експозиції соцреалізм, то вона зробила дуже здивоване обличчя і після патетичної паузи промовила: «Я не знаю, що це таке». Думаю, що це не тільки проблема якогось регіонального сприйняття, коли люди відкидають частину свого життя і заперечують його, але це й теж проблема браку часової дистанції. Я думаю, з часом люди матимуть більшу дистанцію, і вони знайдуть більше інструментів для осмислення цього періоду так само. У цьому плані «Львів. СОЮЗники» – це одна з таких спроб показати, що радянське є невіддільною частиною української історії і ідентичності, як би ми не хотіли це заперечити.

К. Я.: Ви заговорили про локальні приклади, тож я хочу вам поставити питання щодо краєзнавства. На мій погляд, локальна історія, історія певних міст чи регіонів дещо маргіналізована та не вписана у глобальний контекст, хоча без сумніву має великий потенціал, адже допомагає українцям показати свою країну з різних кутів та різних практик. На ваш погляд, яке місце нині в українській історіографії займає саме така історія, локальна, краєзнавча?

І. С.: Мені здається, що передусім, невеликим музеям, краєзнавчим і регіональним, дуже важливо було би визначити, хто є їхньою аудиторією. Чи цією аудиторією є держава, якій потрібно постійно звітувати та показувати, як на локальному рівні відтворюється великий гранд-наратив, чи все-таки їхньою аудиторією є місцеве середовище. У Львові яскравим прикладом стала трансформація бібліотечних просторів у центри громадського життя. Саме орієнтація на локальні спільноти має приносити і додаткове фінансування, і розуміння того, як цим інституціям працювати.

Не просто існує проблема залучення людей до музеїв, можливо, люди наразі не вбачають у цих музеях місце для реалізації своїх потреб – культурних, соціальних тощо. Та музеї мають великий потенціал щодо пошуку специфічних груп, із якими вони можуть працювати, для яких вони б могли робити ці окремі експозиції, надавати освітні послуги, чи просто бути медіаторами у важливій розмові. Не обов’язково бути музеєм регіону чи музеєм міста, необхідно шукати свій вихід, можливо, стати музеєм міста з погляду міського господарства, чи стати музеєм міста з точки зору розвитку міського простору.

На жаль, в Україні існує стереотип, що вартісне і цінне в плані спадщини є тільки чимось старим, елітарним і чимось зі сфери високої культури. Скоро має вийти книга за результатами міжнародного проекту, організованого університетом Сент-Галлену, під назвою «Регіон, нація та більше». У рамках цього проекту Центр міської історії (координатор Вікторія Середа) проводив як кількісні опитування, так і фокус-групи і глибинні інтерв’ю у містах і селах України. Серед питань були і такі: яким чином люди дізнаються про історію, чи ходять вони в музеї, чи читають історичні книжки, що вони вважають цінною спадщиною в своєму місті/селі та як це впливає на відчуття прив’язаності до свого місця проживання.

Інтерв’ю зі східних областей України показують глибоку проблему: люди не відвідують інші східноукраїнські та південноукраїнські міста. Вони мають цей стереотип Західної України, Криму та, можливо, Києва як «історичних місць» і сприймають спадщину лише як елітарну, високу, стару. Дослідження нашого нещодавнього минулого, у тому числі пізньорадянської доби, може дати відчуття того, що цінність спадщини може полягати в інших речах – у людському досвіді і зв’язках, які формуються не лише на тлі старовинних замків і кам’яниць, але і в хрущовках також. Цінність орієнтації на модерність, функціональність, комфорт, а не лише на традицію. Через актуалізацію цих понять люди почнуть більше цінувати свої не такі старі міста, бачити в історії своє місце та значення, творити більш демократичне, менш елітарне, відкрите, більш інклюзивне розуміння історії і спадщини.