Історія зі складним продовженням: «Вона родом із Маріуполя» Наташі Водін

Наташі Водін було десять років, коли її мати покінчила життя самогубством – 36-річна Євгенія Іващенко пішла з дому, дійшла до річки Реґніц, що неподалік від баварського містечка Нюрнберг, зняла своє пальто та занурилася у воду. Плавати вона не вміла. Від матері в Наташі залишилися три фотографії та низка розмитих спогадів. От тільки фраза «Якби ти побачила те, що бачила я…» наче викарбувалася у пам’яті доньки. Майже шістдесят років після смерті матері німецька письменниця та перекладачка Наташа Водін намагається зрозуміти значення цих слів, і вирушає на пошуки Євгенії Іващенко просторами інтернету – на перший погляд, просто «витівка», як називає її сама авторка, намір, що не обіцяв успіху.

Однак вже незабаром пошуки приносять результати, порожній Word-документ наповнюються літерами, а згодом перетворюється на 358 сторінок книги «Вона родом із Маріуполя». Наташі Водін вдається реконструювати історію життя її матері – народженої в 1920 році в Маріуполі під час Громадянської війни у сім’ї, що опинилася «на смітнику історії». Це сім’я, у якій злилася кров колишнього українського дворянства та італійських капіталістів, що торгували вугіллям з Донбасу та були на початку двадцятого століття чи не найбагатшими людьми Приазов’я.

Після Жовтневого перевороту родину розкуркулили – і саме тут, в цій точці історії починається життя Євгенії Іващенко. З самого дитинства вона знає лише бідність, голод, насильство та ненависть однолітків. Сталінський терор також не обходить родину стороною – сестру Євгенії Лідію висилають до Гулагу за «контрреволюційну діяльність». Під час Другої світової війни Маріуполь опиняється в руках фашистських окупантів; Євгенія Іващенко працює на німецькій «біржі праці», займається відправленням «остарбайтерів» на примусові роботи до Німеччини. Врешті-решт, вона сама стає однією з них.

Разом зі своїм чоловіком, росіянином, батьком Наташі Водін, Іващенко потрапляє через Румунію до Лейпцига, до оборонного концерну Flick. Це одне з місць із найжорстокішими умовами праці: 12-годинний робочий день, антисанітарія, хвороби, хронічна втома, недоїдання. Але й після війни в неї не буде жодної реабілітації, щастя, нового життя. Для Радянського Союзу вона – зрадниця, приречена на розстріл або Сибір, для Німеччини – нікому не потрібний залишок війни.

Переховуючись від репатріації та таборів для Displaced Persons в американському секторі, вона з чоловіком та маленькою донькою Наташею майже п’ять років живе у сараї промзони – з дозволу власника одного з заводів. Жінка, що потрапила у м’ясорубку історії, українка у післявоєнній Німеччині, без минулого, без майбутнього. «Моя бідна, маленька, божевільна мати, яка прийшла з пекельної пітьми кривавого ХХ століття», – пише про неї Наташа Водін. Одна із мільйонів, чиї життя зникли під руїнами цього часу.

Наташі Водін вдається практично неможливе: вона не тільки знаходить архівні документи, мемуари своєї тітки та своїх ще живих родичів – двоюрідну сестру Євгенію у Києві, двоюрідного брата Ігоря у російському місті Міас, та інших; вона робить це, не виходячи зі своєї квартири. Інтернет із його форумами та соцмережами виявляється її віконцем у світ минулого, яке оживає на сторінках автобіографічного роману-есе з надзвичайною силою присутності, любов’ю до деталей та присмаком нестримної меланхолії.

Розслідування Водін стає частиною її нарації, наче крізь широко відчинене вікно авторка дозволяє читачу підглядати за розвитком подій, за непередбачуваною мозаїкою збігів, знахідок, втрат, за її власними спогадами, сумнівами та здогадками. Але не тільки інтенсивний, правдоподібно переданий коловорот історії та її пошуків захоплює подих. Це також мова Водін, її прості, гнучкі, соковиті речення, які начебто чіпляються за увагу читача, супроводжують його до останньої сторінки, час від часу обливаючи крижаною водою, вириваючи його із зони комфорту, одночасно обіцяючи – нехай крихке та болісне, але – примирення авторки із власною матір’ю та власною історією.

Для Німеччини – це, безумовно, тема примусової праці, що привертає увагу, спроба надати голос групі жертв націонал-соціалізму, які до того були майже безмовними. Примусові робітники, що поверталися в Радянський Союз, потрапляли у табори або приховували цей період свого життя. Ті, хто залишався в Німеччині, не мали інструментів для вираження свого досвіду, багато з них померло від наслідків рабського утримання. Тільки з Маріуполя у роки війни депортували до Німеччини 60 тисяч робітників, кожен десятий із них загинув.

Наташа Водін пов’язує літературну тишу навколо цієї теми також із тим, що страхіття Голокосту витіснили страхіття таборів примусової праці. Надзвичайно важким було для нових поколінь осмислення жорстокого знищення 6 мільйонів євреїв. Всі інші злочини того часу відійшли на другий план. Й досі, стверджує Водін, більшість німців не знає, яким масштабним був феномен примусової праці. «Хоча країна, у якій було 42 500 таборів, напевно, представляла собою один суцільний Гулаг», зазначає вона. Українці були однією з найнижчих верств серед «остарбайтерів» – гірше жилося лише євреям, сінті та ромам.

На відміну від минулого, кольорового та живого на сторінках книги, українське сьогодення прослизає тільки у декількох абзацах, радше як незрозумілий шепіт, що з’являється та знову зникає. Так пише Водін про події 2014 року в Маріуполі: «Мені здавалося, наче телевізійні картинки показували мені громадянську війну, під час якої вона (прим. мама) народилася, наче хтось хотів показати мені, що вона пережила».

На жаль, оповідачка навіть не намагається зрозуміти побаченого, воно залишається для неї тільки рамкою для оповідання про минуле її матері. Про це свідчить не тільки лексична недбалість (вона називає події в Україні після Майдану «громадянською війною»), а й той факт, що вона не наважується поїхати та побачити на власні очі місто, в якому жила її «українсько-італійська рідня». Після телефонного знайомства зі своєю кузиною Євгенією, до речі, названою на честь матері Водін Євгенії Іващенко, авторка зізнається: «Вона (прим. кузина) забарикадувалася від життя за своїм батьком, я – за моїм робочим столом».

Очевидно, дистанція письменниці пов’язана не стільки з не-бажанням, скільки зі страхом, можливо, навіть в якомусь сенсі успадкованим від матері. Багато років Наташа Водін боялася вийти навіть за поріг свого дому. Її неспроможність наблизитися до сьогоденної України (як фізична, так і наративна) зрозуміла – і попри це, вона разюча наче біла пляма. Вона викликає запитання. Біля неї неможливо пройти, не озирнувшись. В якомусь сенсі вона симптоматична для Німеччини. Навіть при глибинному осмисленні минулого, тут часто бракує сил для справжнього кроку назустріч, рішучості зазирнути реальності у вічі.

Однак «Вона родом із Маріуполя» – це передусім мандрівка минулим, і вона не тільки захоплює та надихає, але й будує важливий літературний міст українсько-німецької історії. Водін деконструює свої уявлення про власну матір, які були переплетені з фантазіями про «сибірський сніг», повільно зі схематичної «русской» постає жива українка, інколи це «жінка із Радянского Союзу», але частіше «моя українська мати», що жила на березі наймілкішого моря в світі.

Вона українка не тільки тому, що походить із цієї реальності та співає «Повій вітре на Вкраїну», але й тому, що мусить терпіти найжорстокіше ставлення до себе у німецькому таборі через свою національність. Нарешті – і це одна із особливостей цієї книги – українці постають як окрема група жертв Другої світової війни. Звичайно, це трагічна, негативна ідентифікаційна категорія. Але принаймні вона пропонує новий, антиколонізаторський погляд на історію. Для Німеччини, де все ще Радянський Союз часто ототожнюється з Росією, а головними жертвами війни вважаються росіяни, це дуже важливо.

Втім, як і для України. Незважаючи на те, що Наташа Водін не дізнається, що саме мала на увазі її мати, коли казала «Якби ти побачила те, що бачила я…», їй вдається впритул наблизитися до відчаю тих, кого зламали тоталітаризми спільної українсько-німецької історії: комунізм та націонал-соціалізм. Залишається сподіватися, що літературні пошуки цієї спільної європейської історії з’являться незабаром також в українському перекладі.